Особливості легісакційного процесу

Наслідки визнання набувача добросовісним не добросовісним

Рабський пекулій

Пекýлій (лат. peculium) — власність, майно, pecus — худоба, також в літературі зустрічається як пекулія) — це майно, передане господарем рабу або главою родини підвладній особі для здійснення цією людиною управління майном з метою його утримання, або отримання доходу чи використання інших корисних властивостей майна.

Інститут пекулія виник у Римській імперії і набув поширення приблизно у II ст. до н. е. Його виникнення, окрім бажання надати можливість для праці членам родини, зумовлене необхідністю використовувати рабів не тільки для некваліфікованої праці, а й знайти застосування їх діловим та організаційним якостям. Найчастіше пекулієм було нерухоме майно — земельні наділи, магазини чи майстерні. Проте як пекулій могли передаватись раби, худоба чи знаряддя праці.

Важливим моментом в розвитку інституту пекулія в Римській імперії було відображення його в римському праві. Раб у рабовласницькому Римі вважався річчю, а не особою, і, відтак, не був наділений дієздатністю. Це ускладнювало ведення справ рабом, оскільки для ефективного управління майном виникала необхідність наймати працівників, укладати договори чи здійснювати інші дії, що тягнули за собою юридичні наслідки.

Тому, згідно з римським правом, наділений пекулієм раб отримував повноваження діяти від імені свого господаря, хоча сам правосуб'єктності не набував. Усі дії, вчинені рабом, наділеним пекулієм, створювали юридичні наслідки для його господаря. Проте повноваження раба були обмежені змістом пекулія, і тому дії, що виходили за межі цих повноважень, не створювали юридичних наслідків.

В подальшому пекулій став основою для інституту колонату, а той, в свою чергу — для феодалізму.

Легісакційний процес (законний) — це перший судовий процес на підставі Закону. Але не зважаючи на це, легісакційний процес був дуже обтяжений формалізмом. Для того, щоб звернутись до претора, треба було знати спеціальну форму звернення, якщо ця форма порушувалася, то позивач втрачав право на позов і процес припинявся.
Позовні форми звернення до претора зберігалися жрецями (понтифіками) в суворій таємниці і могли бути передані простим людям лише за платню.
Водночас із зверненням до претора, позивач був зобов’язаний доставити до претора і спірну річ. Якщо вона була рухомою, її приносили до суду. Якщо доставити річ до претора було неможливо, приносили її частку (камінь від будинку, шматок землі або вівцю з отари).
Також необхідною формальністю був обов’язок позивача доставити до претора і суду відповідача. Без відповідача суд не починався. Цю доставку позивач повинен був організувати сам. Причому відповідач дуже рідко хотів приходити до суду і часто відбивався від позивача за допомогою рабів або вдавався до інших способів.
До претора можна було звертатися лише у встановлені дні. Звертатися у свята, жалобні дні, під час війни та інших подій, що мали загальнодержавне значення, заборонялося.
На потвердження своєї правоти сторони вносили певний грошовий заклад — сакрамент. Після розгляду справи у претора, він призначав суддю, який і приймав рішення за суттю. Воно було остаточним і оскарженню не підлягало.
Формулярний процес встановився у другій половині періоду республіки. Рим уже став могутньою державою, і зміни в економіці вимагали скасування непотрібних формальностей. Позивача звільняли від необхідності складати позовну заяву за встановленими правилами — це вже був обов’язок претора.
Позивач довільно переказував претору свої вимоги, той заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. Звідси і назва процесу. Формулу передавали судді, який вирішував справу. Як бачимо, формулярний процес також складався із двох стадій.
Формула завжди мала форму повеління. Претор формулою призначав суддю і давав йому вказівки, як бути, коли виявляться ті чи ті обставини. Таким чином, формула була не лише формулюванням суті справи, а й інструкцією щодо вирішення спору. Тому, коли претор припускався помилки, її обов’язково повторював і суддя. Як і в легісакційному процесі, у форму-
лярному рішення суду було остаточним і перегляду не під-
лягало.
Екстраординарний процес. За абсолютної монархії інститут претори починає занепадати — імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Якийсь час формулярний і екстраординарний процеси існували паралельно, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. В Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі спори імператор розглядав особисто.
Справи розглядали закрито у присутності сторін та надто поважних гостей. У разі неявки позивача, справу припиняли, у разі неявки відповідача — розглядали без нього.
Нововведенням був офіційний виклик до суду, можливість оскаржити рішення та введення державного мита для покриття судових витрат. Проте був обмежений принцип публічності.

Дата добавления: 2015-05-31