Міфологія як світоглядне осягнення первісної історичної епохи

Міфологія і міфологічний історичний світогляд

Незважаючи на те, що міфологія наскрізь просякнута антропоморфізмом і соціоморфізмом, її, однак, не можна ототожнювати з міфологічним осягненням історії природи й людини загалом. Міфологія справді визначає основні характеристики історичного світогляду міфологічного типу, але в деякому плані не вичерпує останнього, в поняттям порівняно вужчим. Вона становить ядро, найглибиннішій концентр і водночас живильне середовище міфологічного світогляду. Адже, крім міфології, міфологічний світогляд включає в себе, нехай навіть у зародковому стані, й інші уявлення тогочасних людей про історичну реальність — трудові, побутові тощо. І все ж визначальну роль у структурі означеного світогляду відіграють міфи в їх системних зв'язках, тобто — міфологія. В іншому ж аспекті міфологія може бути ширшим поняттям відносно історичного міфологічного світогляду, оскільки вона не вичерпується суто історичним змістом.

Поняття "міфологія" вживається у кількох основних значеннях, тобто є полісемантичним. Насамперед, під міфологією розуміють процес виникнення, розвитку, структурування й функціонування певної системи міфів. Якщо ж міфологія розглядається як відповідна відносно самостійна галузь людських знань, присвячена спеціальному дослідженню міфів, термін "міфологія" набирає іншого тлумачення. Саме так визначав, наприклад, міфологію знаний фахівець з цього питання О.Ф. Лосєв. У відповідній статті "Філософської енциклопедії" він писав: "Міфологія (від грецьк. mythos — переказ, сказання та logos — оповідь): 1) фантастичне відображення дійсності, що виникає внаслідок одуховнення природи й усього світу у первісній свідомості; 2) наука, що вивчає образи цього відображення — міфи та відповідні їм сказання"8.

Іноді, коли йдеться про міфологію, трактовану за першим значенням цього слова, її поіменовують як міфотворчість, при цьому не тільки і, можливо, навіть не стільки як процес власне виникнення міфів, їх продукування первісною свідомістю, а у значно ширшому розумінні — як глобальне явище, що є глибинною, сутнісною та неодмінною характеристикою, атрибутом культурно-історичного поступу людства в цілому і кожного з народів, спільнота яких і становить всесвітню історію. У цій історії немає жодного народу, який оминув би етап міфотворчості.

Міфотворчість, наголошують С.О. Токарєв та Є.М. Мелетинський, розглядається як найважливіше явище культурної історії людства. У первісному суспільстві міфологія поставала як основний спосіб розуміння світу. Міф виражає світовідчуття й світорозуміння епохи його створення. Людині найранніших часів доводилося осмислювати навколишній світ. Міфологія й виступає як найдавніша, така, що відповідає стародавньому і особливо первісному суспільству, форма світосприйняття, розуміння світу й самої себе первісною людиною4.

Міфотворчість, процеси виникнення, утвердження, поширення, поділу, існування й зміни міфів як первісної форми осягнення історичної дійсності людиною стародавнього суспільства залежать, безумовно, чималою мірою й від зовнішніх обставин того часу — природних, побутових, історичних тощо. Однак не менше значення для правильного вивчення міфології та міфів, з яких вона складається, є розуміння міфології як необхідного, закономірного і неминучого етапу духовного розвитку кожного етносу.

Таким чином, з одного боку, своєрідність тієї чи іншої міфологічної системи визначається самобутністю певного етносу, його власною унікальністю й конкретно-історичними умовами існування та розвитку. З іншого ж боку, вже сама міфологія чималою мірою зумовлює неповторність того чи іншого народу, впливає на характер його психології, ментальність, на особливості формування національної духовної культури та її внутрішній зміст, процеси наступного духовного самовизначення народу в контексті всесвітньо-історичної ходи історії людства. Основною складовою будь-якої міфології, її базовою структурною одиницею є міф. І, навпаки, відмітною рисою міфологічного бачення навколишньої реальності є те, що міф ніколи не існує сам по собі, а лише сукупно, у вигляді певної множини міфів, іманентно, внутрішньо пов'язаних, тобто міфології

11. Релігія як світогляд.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі, засобами. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.

Релігія (від лат. relegio – благочесність, побожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через подільність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний і надчуттєвий світ. Специфіка релігії полягає в особливому характері “другого” світу та його смислової ролі. Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

У релігії виникає ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприроднього світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу. Зв’язок із Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Важливою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. У релігії, поряд із світовідчуттям, добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але ця ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це пов’язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов’язку, справедливості, святості, благоговіння перед життям. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо людське життя знецінюється, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню. У такому випадку світський гуманізм, за словами М.Бердяєва, перетворюється на свою протилежність – антигуманізм. Але і засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, тому що у ньому можуть відображатися і такі негативні настрої як фанатизм, нетерпимість і вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою

14. філософія як світогляд

Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.

Виникнення філософії спричинили такі чинники:

- психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість);

- духовні (міфологія, релігія, знання);

- соціальні (розподіл праці, дозвілля).

Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.

На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, – це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.

Філософія (грец. phileo – люблю, sofia – мудрість, буквально – любов до мудрості (дехто трактує також як мудрість любові)) – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов’язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людини [22, c.486].

У житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов’язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона – людина.

Німецький філософ Макс Шелер вважав, що саме можливістю вибору, тобто певним ступенем свободи, “вирваністю” з панування тваринних інстинктів відрізняється людина від усіх інших видів, що існують на землі [18. c. 131-193]. З розвитком суспільства, укоріненням і зростанням його внутрішніх зв’язків, ростом економічної незалежності зростає і кількість ситуацій вибору, в які потрапляє людина. Отже, можна сказати, що зростає і “кількість” філософії. Роблячи таке припущення, можна дійти висновку, що людина тим більше людина, чим ближча вона до філософії, чим тісніше пов’язана з нею, чим більше вона філософ. Кожна людина тією так чи інакше має стосунок до філософії, знає вона це чи ні.

Крім життєвої філософії, яка живе глибоко у кожному з нас, існує ще досить обширний простір знань про світ, що також називається філософією. Це філософія не своя, а інших людей, яких звичайно і називають філософами – Сократа, Платона, Аристотеля, Декарта, Спінози, Сковороди, Канта... Вже ці імена та ідеї, що стоять за ними, свідчать про неоднорідність філософії, про те, що дехто вважає великим недоліком філософії і її хворобою. “Філософію знову і знову звинувачують у тому, що вона, по суті, не рухається вперед, що ті самі філософські проблеми, які цікавили ще греків, продовжують зачіпати і нас”

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" виступає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ?
Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернативна (антиномія) не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологі-чна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, у найзагальнішому виразі — добро і зло — тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму і толерантності стає незастосовним.

Дата добавления: 2015-05-26