Припинення шлюбу

Яка відмінністьусиновленнявідузаконення?

Поняття емансипації.

ЕМАНСИПАЦІЯ -, еманципація (лат. emancipatio — звільнення) — 1) У римському праві звільнення дітей (або онуків) з-під батьківської влади. Здійснювалося у такій же формі, як і усиновлення (див. Адопція). У результаті Е. емансипований ставав особою свого права (sui juris), однак на його дітей Е. їх батька не поширювалася.
Мета Е. — обмежити дроблення госп. двору, який мав дістатися лише одному із синів. Ін. дітям батько прагнув створити умови для заснування власного г-ва за допомогою Е., надаючи їм при цьому певний пекулій, тобто майно для самост. господарювання. З часів рим. імператора Константина батько мав право відмінити Е. через невдячність дітей. У 6 ст. вже існувала спрощена Е. для відсутніх дітей на підставі імперат. рескрипту або простої заяви батька, зареєстрованої у відповідній установі. У звичаєвому праві батьківську владу відміняв сам факт заснування сином власного г-ва або заміжжя дочки. 2) В сучас. цив. праві — оголошення неповнолітньої особи, за рішенням органів опіки і піклування або суду, повністю дієздатною.

Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).

Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мни­мого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не за­перечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;

шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;

зарахування сина у члени муніципального сенату.

Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу вра­ховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.

Перешкодами для одруження були:перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на момент укладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамнийшлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розір­вання першого римське право не містило;душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених доукладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу,шлюб міг бути збережений або розірваний;споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою длявступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допус­кались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в періодреспубліки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.

Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так, шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молод­ший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки.

Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і пле­мінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнствавимоги до відсутності близького споріднення зросли;

траурний рік. Після смерті чоловіка вдова не повинна булаодружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього об­меження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а здругого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, щонароджувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то їїшлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;

обіт безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницькуепоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняттяхристиянства на усе духовенство римо-католицького обряду булопоширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.

У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема забо­ронялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сена­торами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступатидо шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешко­дити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб.

Припинення шлюбу. Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — при­родних та людських подій.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепса et torn — від стола і ложа відлучити).

Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обер­нення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб про­тягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.

При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jus gentium).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської дер­жави. При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слу­гували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постри-ження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.

При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односто­ронньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвер­дженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя;вступ до монастиря одного з подружжя; держав­на зрада одного з подружжя.

Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак зако­нодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.

Дата добавления: 2015-05-31