Встановлення батьківської влади

Дарування між подружжям.

Майно подружжя продовжувало залишатися у роздільній влас­ності. Жінка мала право самостійно володіти, користуватися і роз­поряджатися своїм майном, але вона могла передати чоловікові право управління своїм майном.

До майнових відносин подружжя належать придане і дошлюбне дарування.

Придане (dos). Майно, яке у зв'язку з укладенням шлюбу жінка віддавала своєму чоловікові для задоволення потреб сумісного життя, мало назву "придане". При припиненні шлюбу у зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові і, навпаки, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане поверталося жінці. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлучен­ням за ініціативою чоловіка або з його вини. А якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлу­чення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові.

Дошлюбний дар (donatio ante nuptias). Відома заборона дарування між подружжям, яка діяла у римлян із кінця Республіки, не стосу­валася подарунків, зроблених перед шлюбом. Дарування майбутнього чоловіка майбутній жінці увійшло у звичай за часів правління імпе­ратора Костянтина (306—337 pp.). Чоловік виділяв частку майна, що дорівнювала приданому, та дарував майбутній дружині. Спо­чатку майно передавалося перед укладанням шлюбу, за часів правління імператора Юстиніана (527—565 pp.) допускалося дарування і під час шлюбу. Законодавством Юстиніана було встановлено:

donatio за своїм розміром мало відповідати dos;

батько чоловіка повинен був давати donatio так само, як батько дружини повинен був давати придане;

нерухоме майно, яке входило до donatio, не підлягало відчуженню;

під час існування шлюбу жінка не могла вимагати видачі дару.

Якщо шлюб припинявся з вини жінки, то вона втрачала на ко­ристь чоловіка придане і не могла вимагати передачі donatio. Якщо шлюб припинявся з вини чоловіка, то він повинен був повернути жінці dos і передати їй donatio.

Батьківська влада встановлювалася трьома способами:

закононародженістю;

узаконенням;

усиновленням.

Закононародженими визнавались діти, які народились під час існування правильного римського шлюбу, а також ті, що народи­лися не раніше, ніж через 181 день після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Діти, що народилися раніше 181 дня, також вважалися закононародженими, якщо чоловік їх матері визнавав їх своїми.

Узаконення (legitimatio) — встановлення законної батьківської влади над власними дітьми, народженими поза шлюбом. Узаконення могло бути здійснено:

при наступному одруженні, в цьому випадку дітьми вважалися тільки народжені від конкубінату;

шляхом отримання імператорського рескрипту за проханням батька, якщо одруження було неможливим або недоречним і за відсутності своїх дітей;

зарахування сина у члени муніципального сенату.

Усиновлення — встановлення законної батьківської влади над чужою особою. Римське право закріплювало дві форми усиновлення: арогація (arrogatio) та адопція (adoptio).Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних у правовому відношенні, здійснювалась в стародавньому праві народними зборами, а пізніше — на підставі грамоти імператора. Згода усиновителя була обов'язковою.

Адопція застосовувалась для усиновлення осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. На підставі Законів XII таблиць адопція здійснювалася у формі мансипації шляхом мни­мого триразового продажу сина будь-якій сторонній довіреній особі, після чого син повертався до батька. Потім усиновитель для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не за­перечувала проти цього. Наслідком цієї процедури була передача претором усиновленого усиновителю.

Дата добавления: 2015-05-31