Захист прав та законних інтересів суб’єктів договірного права

Новий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р. (далі – ЦК або ЦК України), повною мірою розкрив зміст права кожної особи на звернення до суду за захистом своїх прав, передбаченого ст. 55 Конституції України. Одним з основних постулатів побудови концепції права на захист у новому цивільному законодавстві є положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ст. 15 ЦК).

У розвиток цього положення ст. 16 ЦК України встановила досить широкий перелік способів захисту цивільних прав та інтересів судом, переважна більшість з яких може використовуватися для захисту учасниками договірних правовідносин. До таких способів захисту, прямо передбачених ЦК, можна віднести:

• визнання правочину недійсним;
• відновлення становища, яке існувало до порушення;
• примусове виконання обов’язку в натурі;
• зміна правовідношення;
• припинення правовідношення;
• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
• відшкодування моральної шкоди.

Порівняльний аналіз положень нового ЦК України щодо захисту цивільних прав та ст. 6 ЦК УРСР 1963 р. дає підстави стверджувати, що законодавець у цілому зберіг підхід і концепцію захисту порушених цивільних прав. Водночас варто відзначити й певні новели в регулюванні розглядуваного масиву цивільних правовідносин нормами нового ЦК України.

Передусім слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес у будь-який спосіб, що встановлений договором або законом. Відтак за новим ЦК сторони, укладаючи угоду, мають право передбачити особливі способи захисту своїх прав на випадок їх порушення контрагентом. На практиці це нормативне застереження може реалізуватися шляхом включення до договору певних заходів оперативного впливу, які узгоджуються сторонами та набувають статусу обов’язкових для сторін умов договору.

Втім Господарський кодекс України, що набрав чинності одночасно з ЦК України (далі – ГК або ГК України), у ст. 20 встановив, що права й законні інтереси суб’єктів господарювання та споживачів захищаються шляхом, що передбачений ГК або іншим законом. Отже, на відміну від ст. 16 ЦК України, серед джерел виникнення способів захисту порушених прав учасників господарських відносин відсутній договір.

Стаття 235 ГК прямо передбачає, що за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції, тобто заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку. При цьому до порушника господарського зобов’язання можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, які прямо передбачені договором.

Відповідно до ст. 236 ГК України, в господарських договорах сторони можуть передбачати застосування таких видів оперативно-господарських санкцій:

• одностороння відмова від виконання свого зобов’язання;
• відмова від оплати за зобов’язанням;
• відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
• відмова від прийняття подальшого виконання зобов’язання;
• повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
• встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки її якості тощо;
• відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання, тощо.

Інакше слід оцінювати місце договору в цивільних правовідносинах – у силу положень ст. 16 ЦК сторони договору можуть встановлювати в його тексті особливі способи захисту своїх прав. Це положення цілком відповідає принципам свободи договору, свободи підприємницької діяльності, що належать до головних принципів побудови ринкової економіки та стабільного торговельного обороту.

Отже, концептуальна різниця у правовому регулюванні інституту захисту прав за новим ЦК та ГК України полягає в наступному. За новим ЦК сторони можуть встановити в договорі будь-які способи захисту своїх прав, що не суперечать закону. Згідно ж із ГК України, який, по суті, скопіював підходи ЦК УРСР 1963 р., для застосування будь-якого способу захисту порушеного права цей спосіб має не тільки бути передбачений у законі, але й дублюватися в тексті договору, укладеного між сторонами.

Ще однією відмінністю нового ЦК від ГК України в аспекті захисту порушених прав є можливість застосування заходів оперативного впливу в силу прямої вказівки закону (навіть за відсутності будь-яких положень із цього приводу в тексті договору).

Зокрема, ст. 670 ЦК встановлює заходи оперативного впливу на продавця, якщо він порушив умови договору купівлі-продажу щодо кількості товару.

Якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, – вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Якщо ж навпаки – покупець зобов’язаний повідомити про це продавця. Продавець, отримавши таке повідомлення, має в розумний строк розпорядитися товаром, оскільки в іншому випадку покупець отримає право прийняти весь товар.

У разі продажу товару неналежної якості покупець за договором роздрібної купівлі-продажу, згідно зі ст. 708 ЦК України, має такі права:

• вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення;
• вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;
• вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни;
• відмовитися від договору й вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.

Частина 2 ст. 848 ЦК наділяє замовника за договором підряду правом відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків у разі, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим.

За ст. 1052 ЦК, у разі невиконання позичальником передбачених договором позики обов’язків щодо забезпечення повернення позики (так само як і в разі втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності), позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів.

За таких обставин, на нашу думку, є обґрунтованим висновок про те, що з прийняттям нового ЦК та ГК в українському правовому полі склалася досить нестандартна ситуація. Незважаючи на задекларований нашою державою шлях до формування розвинутої ринкової економіки та дерегуляції договірних відносин між підприємницькими структурами (за винятком випадків, коли це суперечить інтересам держави чи суспільства), ГК України, на відміну від ЦК, звузив до мінімуму сферу застосування до підприємницьких відносин положень договору. Фактично можна стверджувати, що в ГК України закріплено принцип можливості застосування договірного регулювання взаємовідносин сторін лише за наявності норми закону, яка б це прямо дозволяла.

ЦК України має застосовуватися до регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання (по суті – до регулювання підприємницької діяльності) лише в частині, неврегульованій Господарським кодексом України, а отже сфера його застосування – це, в основному, неврегульовані господарським законодавством підприємницькі відносини, а також особисті немайнові відносини. Як уже зазначалося, ЦК закріплює інший підхід до договірного регулювання правовідносин, зокрема, до інституту захисту прав сторін договору.

Таким чином, держава зосередилася на регулюванні підприємницьких відносин та фактично відмовилася від принципу свободи договору в господарських відносинах. Підтвердженням цього є задекларовані у ст. 6 ГК загальні принципи господарювання, визначене статтями 179–181 ГК місце договору в регулюванні господарських відносин, його зміст, порядок укладення тощо. Вочевидь, такий підхід нашого законодавця потребує глибокого логічного осмислення. Але все-ж таки фахівці висловлюють серйозні побоювання, що це – лише одна з багатьох помилок законодавця внаслідок його необізнаності з проблематикою, в якій приймається той чи інший нормативний акт.

Дата добавления: 2015-05-31