Римська патріархальна сім'я

Юридичні особи в римському приватному праві.

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб'єкта цивільного пра­ва, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична форма увійшла в обіг ново­го європейського права. Але в самому Римі ця форма союзної організації вироблялася повільно і протягом усієї римської історії.

Безперечно, вже давньоримському побуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно, внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що ці союзні утворення розгляда­ються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідея юридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритське право передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окре­мих квіритів.

Разом з тим уже в стародавні часи відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійного характеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадують Закони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, аби їх діяльність не суперечи­ла діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало, наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги (похоронні корпорації). Ці корпорації звичайно мали певну організацію, пев­не спільне майно - загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремих членів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником. Однак названі корпорації як єдність, як окрема юридична особа не виступали, і треті особи мали справу тільки з їхніми окре­мими членами.

Юридичні особи в Римі не мали власної дієздатності. Ця нездатність само­стійно здійснювати свої права і обов'язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юри­дичної, особи. Функції господарської діяльності могли бути розподілені між декількома або однією особою.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: 1) після до­сягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

Римська сім'я (familia) з найдавніших часів є патріархальною: вона характеризується вираженою владою домовладики, глави сімейства (pater familias) і патрилокальним шлюбом, коли дружина приходить в будинок до чоловіка. Її мета — самовідтворювання. В давнину сімейство будувалося на есхатологічному переконанні, що виразилося в куксі предків (sacra familiares), які почитали членами familia, і ретроспективному рахунку спорідненості — adgnatio (дородження: adgnatus — народжений після), що брав до уваги тільки осіб, об'єднаних загальним сімейним культом.

Верховенство старшого агната — чоловічого родича, що вважався найближчим до предків членом сімейства (adgnatus proximus) — в сімейному культі, його роль посередника між предками і живими, тільки ще йдуть до перевтілення, його відповідальність за продовження сімейства фіксуються правом як влада (potestas) над всім комплексом осіб і майна, об'єднаним генеалогічною ідеєю — familia. Стан вільних домочадців у владі домовладики (patria potestas) виражає їх приналежність до сімейства. Агнатами вважаються особи, зв'язані сумісним станом у владі домовладики; усиновлені і дружина, що перейшла у владу чоловіка (і тим самим в його сімейство), стають агнатами іншим членам familia; емансиповані з-під влади домовладики покидають familia і втрачають агнатський зв'язок з даним сімейством.

Вже в передкласичну епоху — із затвердженням ідеї батьківства — пануючим типом сімейного об'єднання стає мала патріархальна сім'я (familia proprio iure — сім'я по власному праву), коли із смертю актуального домовладики все його безпосередні низхідні виявляються главами власних сімей. Сім'я цього типу, таким чином, рідко об'єднує більше трьох поколінь агнатов. Мала сім'я орієнтована на продовження існування в часі окремого чоловіка, який утілюється в своїх дітях, і виражає відмову від ретроспективного мислення і пов'язаної з ним сімейної солідарності, але як і раніше будується на патріархальному принципі і агнатичній спорідненості. Уявлення про первинну єдність сімейної групи, що зберігалася незалежно від зміни домовладик, утрималося в інституті capitis deminutio minima — применшення правоздатності у зв'язку з припиненням агнатського зв'язку (Gai., 1,162) і в найменуванні агнатичної групи — familia communi iure (omnium adgnatorum) — сім'я по загальному праву (сім'я всіх агнатів), тоді як власне сім'єю вже вважалася familia proprio iure.

Зміна статусу, коли особа alieni iuris стає persona sui iuris, відбувається у найближчих низхідних із смертю домовладики без capitis deminutio minima, без втрати adgnatio. Не дивлячись на те, що вони володіють власними familia — що фіксує наявність автономії особи (ius), статусу pater familias, — вони зберігають права, пов'язані з приналежністю до однієї агнатської групи, яка в давнину тільки і вважалася familia. В умовах панування малої сім'ї agnatio стає абстрактним зв'язком, що сполучає всіх, хто ретроспективно міг би полягати під владою загального домовладики. Це "спорідненість по владі", кажучи словами російського романіста початку XX в. І. Покровського, осмислюється в нових умовах як кровна спорідненість по чоловічій лінії, оскільки жінка не могла бути домовладикою і не могла репродукувати агнатський зв'язок.

Дата добавления: 2015-05-31