ВВЕДЕНИЕ 5 страница

Питання скорочення утворення відходів у рамках комплексної стратегії сталого розвитку України має особливе національне зна­чення, виходячи з інтересів національної безпеки щодо забезпе­чення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності людини і суспільства, збереження навколишнього природного се­редовища та раціонального використання природних ресурсів, з метою забезпечення захисту навколишнього природного середови­ща і здоров'я людей від негативного впливу відходів, забезпечен­ня ощадливого використання матеріально-сировинних та енерге­тичних ресурсів, науково обгрунтованого узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства щодо утворення та використання відходів¹.

В Україні практично створено базові складники нормативно-правового забезпечення щодо поводження з відходами. Зокре­ма, це стосується лімітів на утворення й розміщення відходів; державного обліку й паспортизації відходів; реєстрів об'єктів утворення, оброблення й утилізування відходів, реєстрів місць видалення відходів; обліку безхазяйних відходів; трансграничного перевезення відходів; ліцензування діяльності поводження з від­ходами; переліку окремих видів відходів як вторинної сировини тощо. Разом з тим практична реалізація законодавчих вимог здій­снюється досить повільно, цілу низку питань ще неврегульовано. Це, перш за все, стосується ідентифікації і класифікації відходів, нормування їх утворення, обліку й паспортизації, повного збиран­ня та недопущення знищення і псування відходів, стимулювання використання відходів, зберігання відходів на території підпри­ємств тощо.

До цього слід додати і факти деформації правового поля. При­кладом цього є прийняття змін до ст. 4 Закону України «Про відходи», що дозволили вивести зі сфери його дії багатотоннажні відходи гірничо-металургійного комплексу (прирівняти їх до мета­лобрухту). Те саме стосується Закону «Про хімічні джерела стру­му», яким зі сфери Закону «Про відходи» виведено відпрацьовані батареї й акумулятори (що суперечить європейській практиці).

¹ Див.: Про стан виконання законодавства у сфері поводження з відходами в Україні та шляхи його вдосконалення: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 49. — Ст. 525.

Заходи з мінімізації небезпечних відходів шляхом техніко-технологічного реконструювання виробництва, більш повного та комплексного використання сировини не проводили. Не створена також інфраструктура поводження з небезпечними відходами, не побудовано жодного полігону для знешкодження та захоронення небезпечних відходів.

Зважаючи на глобальний для суспільства характер проблеми, наша країна мусить сформувати соціально адекватну систему по­водження з відходами та розробити сучасну стратегію поводжен­ня з відходами.

Основна мета такої стратегії полягає у визначенні і створенні умов, які б забезпечували запобігання утворенню відходів або/і зменшення утворення, екологічно безпечне їх видалення, заохо­чували б до максимально можливого використання відходів як вторинної сировини. Ця стратегія має виходити з європейської послідовності пріоритетів:

1. максимальне використання всіх можливостей для запобі­гання утворенню відходів або мінімізації утворення;

2. максимально можливе технічно та економічно доцільне ви­користання відходів як вторинної сировини;

3. екологічно безпечне захоронення лише тих відходів, яких неможливо уникнути і які не можуть бути утилізовані.

Для реалізації зазначених пріоритетів необхідно впровадити дієві інструменти і механізми регулювання утворення й контролю життєвого циклу відходів, а також підвищити суспільну актив­ність щодо поводження з ними.

Реалізація стратегічних пріоритетів зумовлює вжиття конкрет­них заходів, а також їх організаційного, нормативно-правового, економічного та науково-технічного забезпечення.

Основними напрямами вдосконалення нормативної бази Ук­раїни у сфері поводження з відходами є розроблення і впро­вадження:

— засобів захисту навколишнього природного середовища і здоров'я людей від негативного впливу відходів;

— механізмів економічного регулювання у сфері поводження з відходами, розвитку прогресивних технологій і обладнання для збору, переробки і транспортування відходів;

— механізму економії первинних матеріальних та енергетич­них ресурсів за рахунок їх заміни відповідними вторинними ма­теріальними та енергетичними ресурсами;

— порядку забезпечення розвитку організаційно-виробничої інфраструктури ринку вторинних ресурсів, залучення в цю сферу малого і середнього бізнесу з перспективою створення на цій ос­нові галузі із збору та переробки відходів у товарну продукцію;

— номенклатури відходів, які в першочерговому порядку під­лягають використанню як вторинні матеріальні та енергетичні ресурси;

— порядку віднесення відходів до ресурсоцінних та ціноут­ворення щодо відходів, які підлягають використанню як вторинні ресурси.

Глава 10. Правове забезпечення безпеки продуктів і продукції

10.1. Міжнародно-правові основи управління якістю про­дукції.

10.2. Система управління якістю продукції в Європейсько­му Союзі.

10.3. Екологічні стандарти якості продукції у США.

10.4. Законодавче забезпечення відповідності продукції українських виробників європейським стандартам якості та екологічної безпеки продукції.

10.1. У ринковій економіці проблема якості є найважливішим чинником підвищення рівня життя, економічної, соціальної й еко­логічної безпеки. Якість — комплексне поняття, що характеризує ефективність усіх сторін діяльності: розробка стратегії, організа­ція виробництва, маркетинг і ін. Найважливішою складовою всієї системи якості є якість продукції' як сукупність властивостей і характеристик продукції чи послуг, що додають їм здатність за­довольняти обумовлені чи передбачувані потреби. Цей стандарт увів такі поняття, як «забезпечення якості», «керування якіс­тю», «спіраль якості». Вимоги до якості на міжнародному рівні визначені стандартами ІСО серії 9000, які установили єдиний визнаний у світі підхід до договірних умов за оцінкою систем якості й одночасно регламентували відносини між виробниками і споживачами продукції.

Стандарт І5О 9001:2000 встановлює вимоги до системи управ­ління якістю, якщо підприємство:

— має необхідність продемонструвати свою спроможність поставляти продукцію, що відповідає вимогам споживачів та га­лузевим вимогам;

— зорієнтоване на підвищення задоволеності споживачів за­вдяки результативному застосуванню системи.

' Див.: Крьілова Г.Д. Зарубежньїй опьіт управлення качеством / Г.Д. Крьі-лова. — М.: Изд-во стандартов, 1992. — С. 15.

У першу чергу, стандарт 150 9001 визначає вимоги до управ­ління якістю:

1. визначення політики і цілей;

2. розробку планів;

3. аналіз їх виконання и-вимір ефективності;

4. проведення коригувальних і запобіжних дій.

Також стандарт містить вимоги до етапів життєвого циклу продукції/послуг (випуску продукції/наданню послуг):

1. проведення маркетингових досліджень;

2. розробка нових видів продукції/послуг;

3. закупівля продукції і послуг;

4. виробництво продукції/послуг і контроль її якості;

5. продаж і постачання продукції/послуг споживачам.

Крім того, визначені вимоги до забезпечення системи управлін­ня якістю різними видами ресурсів (персоналом, устаткуванням, виробничим середовищем).

У 90-і роки підсилився вплив суспільства на підприємства, а підприємства стали дедалі більше враховувати інтереси суспіль­ства. Це привело до появи стандартів ІСО 14000, що установ­люють вимоги з погляду захисту навколишнього середовища і безпеки продукції.

Система стандартів І5О 14000, на відміну від багатьох ін­ших природоохоронних стандартів, орієнтована не на кількісні параметри (об'єм викидів, концентрація речовини тощо) і не на технології (вимога використовувати або не використовувати певні технології, вимога використовувати «найкращу доступну техно­логію»). Основним предметом І5О 14000 є система екологічного менеджменту — епуігоптепіаі тапа^етепі зузіет, ЕМ5. Типові положення цих стандартів полягають у тому, що в організації мають дотримуватися певні процедури, мають бути підготовлені певні документи, має бути призначений відповідальний за певну сферу. Основний документ серії — І5О 14001 не містить жодних «абсолютних» вимог до дії організації на довкілля, за винятком того, що організація у спеціальному документі повинна оголосити про своє прагнення відповідати національним стандартам.

Такий характер стандартів обумовлений, з одного боку, тим, Що 150 14000, як міжнародні стандарти, не повинні вторгатися у сферу дій національних нормативів. З іншого боку, попередником

150 є «організаційні» підходи до якості продукції, (наприклад, концепція «глобального управління якістю»), згідно з якими клю­чем досягнення якості є вибудовування належної організаційної структури і розподіл відповідальності за якість продукції.

Стандарти 150 14000 розробляються Технічним комітетом Міжнародної Організації Стандартизації (150). Передбачається, що система стандартів забезпечуватиме зменшення несприятли­вих дій на навколишнє середовище на трьох рівнях:

1. Організаційний — через поліпшення екологічної «поведін­ки» корпорацій.

2. Національний — через створення істотного доповнення до національної нормативної бази.

3. Міжнародний — через поліпшення умов міжнародної тор­гівлі.

Документи, що входять у систему, можна умовно розділити на три основні групи:

— принципи створення і використання систем екологічного менеджменту (ЕМ5);

— інструменти екологічного контролю й оцінки;

— стандарти, орієнтовані на продукцію.

Основні вимоги, які пред'являє до організації 150 14001, такі:

1. Організація повинна виробити екологічну політику — спе­ціальний документ про наміри організації, який повинен служити основою для дій організації і визначення екологічних цілей і за­вдань. Екологічна політика має відповідати масштабу, природі й екологічним діям, що створюються діяльністю, продуктами і пос­лугами компанії. Екологічна політика повинна містити заяви про прагнення до відповідності нормативам, а також до «постійного поліпшення» системи екологічного менеджменту і до «запобігання забрудненням». Документ має бути доступним громадськості.

2. Організація повинна виробити і дотримувати процедури для визначення значимих дій на довкілля (відзначимо, що тут і в інших місцях стандарт говорить про дії, пов'язані не лише безпосередньо з діяльністю організації, але й з її продуктами і послугами). Організація повинна також систематично врахувати всі законодавчі вимоги, пов'язані з екологічними аспектами діяль­ності, продуктів і послуг, а також вимоги іншої природи (напри­клад, галузеві кодекси).

3. З урахуванням значимих екологічних дій, законодавчих і інших вимог, виробляються екологічні цілі й завдання. Цілі й завдання мають бути, по можливості, кількісними. При їх форму­люванні повинні також братися до уваги погляди «зацікавлених сторін» — будь-яких груп і. громадян, чиї інтереси зачіпаються екологічними аспектами діяльності підприємства.

4. Для досягнення поставлених цілей організація повинна виробити програму екоменеджменту. Програма повинна визна­чати відповідальних, засоби і терміни для досягнення цілей і за­вдань.

5. В організації має бути визначена відповідна структура від­повідальності. Для забезпечення роботи цієї системи мають бути виділені достатні людські, технологічні й фінансові ресурси.

6. Повинен виконуватися ряд вимог з навчання персоналу, а також з підготовки до аварійних ситуацій.

7. Організація повинна здійснювати моніторинг або вимір ос­новних параметрів діяльності, що може справляти істотний вплив на довкілля.

8. Повинен проводитися періодичний аудит системи еколо­гічного менеджменту з метою з'ясування відповідності критеріям, встановленим організацією, а також вимогам стандарту 150 14001, чи упроваджена і чи працює вона належним чином. Аудит проводиться як самою компанією, так і зовнішньою стороною. Результати аудиту докладаються керівництву компанії.

9. Керівництво організації повинно періодично розглядати роботу системи екоменеджменту з точки зору її адекватності й ефективності. Обов'язково повинно розглядатися питання про необхідні зміни в екологічній політиці, цілях і інших елементах ЕМ5. При цьому повинні братися до уваги результати аудиту, обставини, що змінилися, і прагнення до «поліпшення». Взагалі, в основі вимог стандарту лежить відкритий цикл «план — здій­снення — перевірка — перегляд плану». Всі процедури, їхні ре­зультати, дані моніторингу тощо повинні документуватися.

Стандарт має на увазі, що система екологічного менеджмен­ту інтегрована із загальною системою управління організацією. Стандарт не вимагає, аби особи, відповідальні за роботу ЕМ5, не мали інших обов'язків або документи, пов'язані з екоменедж-ментом, були виділені у спеціальну систему документообігу.

Стандарти 180 14000 є «добровільними». Вони не замінюють за­конодавчих вимог, а забезпечують систему визначення того, яким чином компанія впливає на довкілля і як виконуються вимоги законодавства.

10.2. З початку 70-х років Європейським Співтовариством (Со­юзом) прийнята значна кількість різноманітних стандартів у цій сфері. Рекомендацією Ради від 3.03.1975 року щодо розподілу вартості й дій публічної влади в екологічних справах дається пра­вова класифікація екологічних стандартів Європейського Союзу¹.

ЄС приймає:

— стандарти якості оточуючого середовища та його компо­нентів;

— екологічні стандарти продукції;

— екологічні стандарти виробничих процесів.

Відповідність продукції екологічним стандартам підтверджуєть­ся екологічною сертифікацією і маркуванням продукції знаком відповідності.

Директива 2001/95/ЄС про загальну безпеку продукції від 3.12.2001 року² застосовується до продукції незалежно від спо­собів, використовуваних для її продажу, включаючи дистанційний продаж і продаж електронним шляхом.

Дана Директива не поширюється на послуги, але, щоб забезпе­чити досягнення поставлених цілей безпеки, її положення повинні також застосовуватися до продукції, яка в рамках надання послу­ги поставляється або надається в розпорядження споживачів для використання останніми. Безпека обладнання, використовуваного самими постачальниками послуг з метою надання послуги спо­живачам, не підпадає під дію даної Директиви, оскільки повинна розглядатися у взаємозв'язку з безпекою надаваної послуги.

Всі положення даної Директиви повинні застосовуватися з ме­тою забезпечення здоров'я й безпеки споживачів, коли в рамках регламентації Співтовариства відсутні більш спеціальні положен­ня про безпеку відповідної продукції.

Див.: Рекомендація Ради від 3 березня 1975 р. щодо розподілу вартості і дій публічної влади в екологічних справах // 03 1975/1/194/.

Див.: Директива Європейського парламенту й ради 2001/95/ЄС — про загальну безпеку продукції від 3 грудня 2001 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: пир:/Лу\у^соп5итегіп[о.ог£.иа/ти5Пшо№/іе£І5Іа{іоп/(іе1аіІ

Якщо спеціальна регламентація Співтовариства встановлює ви­моги безпеки, які поширюються тільки на окремі ризики або ок­ремі категорії ризиків, то стосовно відповідної продукції обов'язки господарюючих суб'єктів відносно цих ризиків встановлюються положеннями спеціального законодавства, а до інших ризиків за­стосовується загальний обов'язок безпеки, передбачений даною Директивою.

Для полегшення ефективного й послідовного застосування загального обов'язку безпеки, передбаченої даною Директивою, важливе значення має встановлення добровільних європейських стандартів, що поширюються на певні види продукції й ризиків таким чином, щоб продукція, яка відповідає національному стан­дартові, що є більш суворим за європейський стандарт, вважа­лась відповідною згаданому обов'язку.

При дотриманні цілей даної Директиви європейські організації із стандартизації повинні встановлювати європейські стандарти на підставі доручень, що даються Комісією, якій сприяють від­повідні комітети. З метою гарантування, що продукція, відповідна до стандартів, задовольняє загальному обов'язку безпеки, Комісія встановлює вимоги, яким повинні відповідати стандарти. Дані ви­моги повинні міститися в дорученнях, що надаються організаціям із стандартизації.

Адекватна незалежна сертифікація, що визнається компетен­тними органами, може допомогти в підтвердженні відповідності критеріям, що використовуються у сфері безпеки продукції. Еко­логічна сертифікація розглядається як процедура перевірки на відповідність вимогам законодавчо-нормативних документів¹.

Слід доповнити загальний обов'язок безпеки іншими обов'язками, покладеними на господарюючих суб'єктів, оскільки в деяких обставинах дії останніх є необхідними для запобігання ризикам для споживачів.

З метою гарантування ефективного контролю над дотриманням обов'язків, покладених на виробників і торгових посередників, держави-члени повинні заснувати або призначити інституції із

¹ Див. докладніше: Скрипчук П. Екологічна сертифікація як інструмент ви­робництва та споживання екологічно чистої продукції / П. Скрипчук // Економіка України. — 2006. — № 3. — С. 55-63.

здійснення нагляду за безпекою продукції, наділені повноважен­нями, які дозволяють їм вживати належних заходів, включаючи накладення ефективних, відповідних санкцій, що мають запобіж­ний ефект, і забезпечити відповідну координацію між різними призначеними інституціями¹.

Необхідно, зокрема, щоб у число належних заходів входило повноваження держав-членів вимагати або організовувати ефек­тивним і негайним чином вилучення вже випущеної на ринок не­безпечної продукції та, як останній засіб, вимагати, координувати або організовувати відкликання у споживачів уже поставленої їм небезпечної продукції. Дані повноваження повинні використовува­тися в тому разі, коли виробники або торгові посередники вияв­ляються не в змозі запобігти ризикам для споживачів відповідно до їхніх обов'язків. За необхідності органи влади повинні мати у своєму розпорядженні адекватні повноваження і процедури для оперативного прийняття і вжиття будь-яких необхідних заходів.

Безпека споживачів значною мірою залежить від активного контролю над дотриманням розпоряджень Європейського Союзу у сфері безпеки продукції. Тому держави-члени повинні виробити систематичні підходи, що дозволяють гарантувати ефективність нагляду за ринком, і іншу контролюючу діяльність, а також по­винні забезпечити їх прозорість для споживачів і зацікавлених сторін.

Щоб забезпечити досягнення захисних цілей, необхідна спів­праця між контрольними органами держав-членів². Тому слід ство­рити сприятливі умови для функціонування європейської мережі контрольних органів держав-членів, щоб полегшити в координації з іншими заходами Співтовариства, зокрема із Системою Спів­товариства із швидкого обміну інформацією (РАПЕКС), більш ефективне співробітництво на оперативному рівні відносно нагля­ду за ринком і іншої контролюючої діяльності, включаючи оцінку ризиків, контрольні випробування продукції, обмін експертизою й науковими пізнаннями, здійснення спільних проектів з нагляду, відстеження, вилучення або відкликання небезпечної продукції.

¹ Див.: Шаповалова О. Міждержавна стандартизація / О. Шаповалова // Наук.-техн. вісник. — К., 2003. — Вип. 1. — С. 41-45.

² Див.: Чувило О. Регулювання стандартизації за правом Європейського Союзу (ЄС) / О. Чувило // Економіка та право. — 2004. — № 1. — С. 9-12. -

Директива передбачає встановлення орієнтирів, покликаних вказувати прості і ясні критерії та практичні правила, що до­пускають зміну, у тому числі з метою забезпечити можливість ефективного повідомлення про заходи, що обмежують випуск на ринок продукції у випадках^ зазначених у даній Директиві, — з урахуванням різноманітності ситуацій, з якими зустрічаються де­ржави-члени й господарюючі суб'єкти. Орієнтири, зокрема, повин­ні містити в собі критерії для застосування визначення серйозних ризиків, щоб полегшити послідовне впровадження в життя дореч­них положень у разі подібних ризиків.

Може виникнути необхідність у вирішенні потребуючих опе­ративного втручання серйозних проблем безпеки продукції, які торкаються або можуть торкнутися в найближчому майбутньо­му всього Співтовариства або значної його частини та, з ураху­ванням характеру проблеми безпеки, поставленої продукції, не можуть бути ефективно вирішені способом, адекватним ступеня їх невідкладності, у рамках процедур, передбачених спеціальною регламентацією Співтовариства, що застосовується до подібної продукції або категорії продукції. Тому необхідно передбачити адекватний механізм, що дозволяє, як останній засіб, вживати за­ходів, що поширюються на все Співтовариство, у формі рішення, адресованого державам-членам, з метою врегулювання ситуацій, які створені продукцією, що становить серйозний ризик.

Подібне рішення повинно містити в собі заборону на експорт відповідної продукції, крім випадків, коли в конкретній ситуації виключні обставини дозволяють запровадити часткову заборону або навіть не вводити ніякої заборони, особливо якщо встанов­лена система попередньої згоди. Крім того, заборона на експорт повинна бути вивчена з метою запобігання ризикам для здоров'я й безпеки споживачів. У зв'язку з тим, що подібне рішення не має безпосередньої дії на господарюючих суб'єктів, держави-чле­ни повинні вжити всіх необхідних заходів для його впровадження в життя. Заходи, вжиті в рамках подібної процедури, повинні носити тимчасовий характер, крім випадків, коли вони застосо­вуються до окремо визначеної продукції або окремо визначених партій продукції. Для забезпечення належної оцінки необхідності подібних заходів і кращої підготовки до них, останні повинні ухва­люватися Комісією при сприянні комітету, з оглядом на консуль-

тації з державами-членами і — якщо виникає наукове питання, що стосується компетенції будь-якого наукового комітету Спів­товариства, — з оглядом на консультації з науковим комітетом, компетентним відносно відповідного ризику.

Необхідні заходи повинні ухвалюватися відповідно до Рішення Ради 1999/468/ЄС від 28.06.1999 року про встановлення поряд­ку здійснення виконавчих повноважень, покладених на Комісію¹. Слід забезпечити доступ громадськості до наявної в органах влади інформації щодо безпеки продукції.

Ініціативою, що викликає особливий інтерес на рівні Співто­вариства у сфері взаємодії продукції та оточуючого середовища є інтегрована політика у сфері виробництва продукції. її метою є регулювання впливу продукції на навколишнє середовище під час обігу на ринку і всього життєвого циклу.

Інтегрована політика спрямована на скорочення впливу на ото­чуюче середовище товарів та послуг в процесі їхнього життєвого циклу шляхом використання інструментів, застосування яких має-зробити ринок товарів більш екологічно дружнім за допомогою не тільки сфери їх виготовлення але й споживання. Будь-яка продук­ція певним чином викликає деградацію оточуючого середовища в процесі виробництв, використання та утилізації. Життєвий цикл продукції дуже довгий та складний. Він охоплює всі сфери від видобутку корисних копалин, їх переробки, проектування, вироб­ництва, рекламування, дистрибуції продукції до її реалізації спо­живачам, використання і утилізації відходів.

У цей процес залучено багато учасників, таких, як проекту­вальники, виробники, маркетологи, продавці та покупці. З розвит­ком суспільства виробляється дедалі більше товарів².

Можна виділити декілька складових частин інтегрованої полі­тики у сфері виробництва продукції. У галузі поводження з від­ходами продукції в багатьох державах існує поняття «розширеної відповідальності виробника», яка передбачає обов'язок виробника

Див.: Рішення Ради 1999/468/ЄС від 28 червня 1999 р. про встановлення порядку здійснення виконавчих повноважень, покладених на Комісію // СМ І* 184, 17.7.1999, с. 23.

Див.: Редникова Т.В. Современнне тенденции развития зкологической по-литики в области производства продукции в Европейском Союзе / Т.В. Редникова // Политика и общество. — 2006. — № 6. — С. 103-108.

з прийому продукції після закінчення терміну використання і за­безпечення ЇЇ переробки. Вперше принцип розширеної відпові­дальності виробника був використаний у Директиві ЄС щодо автомобілів із закінченим терміном служби, відповідно до якої автомобілі, термін служби^яких закінчився, мали безкоштовно транспортуватися виробником до місця їх утилізації. У Дирек­тиві ЄС про відходи електричного та електронного обладнання вміщується вимога до держав-членів ЄС: забезпечити створення виробниками системи прийому та переробки відходів; накладення на них фінансової відповідальності за переробку таких відходів; забезпечення фізичним особам можливості безкоштовно здавати ці відходи для утилізації¹.

Іншими складовими інтегрованої політики є: поставки на ри­нок екологічно дружніх товарів та послуг шляхом стимулювання екодизайну, створення відповідних ринків, розповсюдження еко­логічної інформації, а також стале споживання. Що стосується останнього, то порівняльно мало було проведено досліджень щодо методів надання споживанню більш екологічно дружнього харак­теру, ніж щодо аналогічних методів виробництва².

Правовий механізм екологічної стандартизації встановлений щодо продукції, що вміщує ГМО, яка може бути допущена на споживчий ринок тільки в разі, якщо вона відповідає стандартам Співтовариства і пройшла необхідну оцінку на предмет безпеки для здоров'я людей і навколишнього середовища³.

Завдання встановлення стандартів зазначеної продукції — сприяти забезпеченню адекватного рівня захисту у сфері безпеч­ного перевезення, поводження та використання ГМО, утворених у результаті сучасної біотехнології, що можуть мати негатив­ний вплив на збереження та стале використання біологічного різноманіття, створювати ризик людському здоров'ю, а також

¹ Див.: Директива ЄС щодо автомобілів із закінченим терміном служби. Директиви по вопросам защитьі окружающей средьі ШЕЕЕ и КоН2 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Шр://**\у.ііс-е!есігопіс5.сот/пе\У5329.Мт1

² Див.: Сурілова О.О. Свідома споживча поведінка в системі цінностей права / О.О. Сурілова // Актуальні проблеми держави і права. — О., 2008. — Вип. 40. — С. 147.

³ Див.: Право Европейского Союзу: учебник / под ред. СЮ. Кашкина. — М.: Юристь, 2004. - С. 764.

забезпечити громадянам можливість інформування щодо ГМО¹. Застосовуючи принцип запобігання, Співтовариство встановило, зокрема, згідно з Директивами 90/219/ЄЕС (щодо модифікованих мікроорганізмів) та 90/220/ЄЕС² (щодо ГМО), механізми оцінки, регулювання, управління та контролю ризиків, пов'язаних із вико­ристанням і випуском у навколишнє середовище ГМО, отриманих за допомогою біотехнології, що можуть негативно вплинути на біорізноманіття.

Питанню регулювання використання генетично модифікованих організмів приділяється у Співтоваристві дедалі більше уваги³. Екологічні стандарти використання ГМО встановлюються в основ­ному за допомогою Регламентів, більшість з яких були прийняті останніми роками. Вони, зокрема, регулюють питання транскор­донного перевезення ГМО, використання генетично модифікова­них продуктів харчування та кормів, відстеження та маркування ГМО і продуктів харчування з ГМО, введення нових продуктів, що використовують ГМО.

На сьогодні екологічні стандарти продукції, виробленої з ви­користанням ГМО, встановлюються Директивою 90/219/ЄЕС щодо використання генетично модифікованих мікроорганіз­мів у замкнутих системах, Директивою 2001/18/ЄЕС — про умисний випуск у навколишнє середовище генетично модифі­кованих організмів і відміну Директиви Ради 90/220/ЄЕС⁴, Регламентом № 1946/2003 — про транскордонне переве­зення генетично модифікованих організмів⁵, Регламентом № 1829/2003 — про генетично модифіковані продукти харчування

' Див.: Микієвич М.М. Європейське право навколишнього середовища / М.М. Микієвич, Н.І. Андрусевич, Т.О. Будякова. — Л., 2004. — С. 181.

² Див.: Директива 90/219/ЄЕС (щодо модифікованих мікроорганізмів); Ди­ректива 90/220/ЄЕС (щодо ГМО) // Ої Ь 117, 08/05/1990.

Див.: Тустановська І. Окремі аспекти міжнародно-правової регламентації поводження з генетично-модифікованими організмами / І. Тустановська // Правничий часопис Донец. ун-ту. — 2002. — № 1(7). — С. 39-43.

⁴ Див.: Директива 2001/18/ЄЕС про умисний випуск у навколишнє середо­вище генетично модифікованих організмів і відміну Директиви Ради 90/220/ЄЕС // Оі І 106, 17/04/2001.

Див.: Регламент № 1946/2003 про транскордонне перевезення генетично модифікованих організмів // ОЛ І 287, 05/11/2003.

та корми¹, Регламентом № 1830/2003 — щодо відстеження та маркування генетично модифікованих організмів і відстеження продуктів харчування та корму, виготовлених із генетично модифі­кованих арганізмів, та внесення змін до Директиви 2001/18/ЄС², Регламентом № 258/97 — ододо нових продуктів та інгредієнтів нових продуктів³.

Загальною вимогою до випуску в навколишнє середовище чи розміщення на ринку ГМО є уникнення при цьому негативного впливу на навколишнє середовище та здоров'я людини. Випуск ГМО в навколишнє середовище та розміщення їх на ринку по­винно здійснюватися лише за умови дотриманням вимог, встанов­лених у Частинах В (щодо випуску) та С (щодо розміщення на ринку) Директиви 2001/18/ЄЕС.

Дата добавления: 2015-05-31