Договори. Загальні положення

Римська договірне право класичного і посткласичного періодів - результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Багато договорів були рецепійовані середньовіковими економічними формаціями, а будучи пристосованими до нових умов, вбереглися і в сучасному праві.

Договір /контракт/ - двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату - виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків.

Проте якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди.

Отже, договір — це угода двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії.

Більшість договорів - двосторонні угоди, в яких сторони є контрагентами. Існували також три – і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно рідко. Предмет договору - яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії.

Договір – вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Проте, поняття зобов'язання значно ширше, ніж поняття договору: зо­бов'язання вимикають /крім договорів/ також з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

Римська договірна система, як досить розгалужена і багатогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів - контракти і пакти.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним пра­вом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди / за межами кола контрактів/ спочатку взагалі не мали юридичного значення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і посткласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти – неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавали їм нового захисту.

Контракти також поділялись на види. Виділяли вербальні, літеральні, реальні і консенсуальні контракти.

Крім того, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само, як і зобов’язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша - тільки обов’язки, називалися односторонніми /наприклад, договір позики/, а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, - двосторонніми. Права ї обов'язки розподілялися між сторонами не зав­жди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов’язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синалагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу)

Розрізнялися договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони /наприклад, при купівлі-продажу/, і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона /наприклад, безпроцентна позика, позичка/.

Не кожна угода була договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови дотримання встановлених обов'язкових вимог: законності договору, вільне волевиявлення сторін, право- і дієздатності сторін, форми волевиявлення, визначення предмету договору, реального виконання дій, що становлять предмет договору. При недотриманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним. Вимога законності договору тлумачилась досить широко: він не повинен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи.

Воля сторін виражається в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі - волевиявленням. Воля може виявлятися усно, письмово, певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, продавець побачив, що покупець, зайшовши до нього в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір.

Саме по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Крім численного стану рабів, правоздатності були позбавлені підвладні як нездатні укладати договори від свого імені.

Форма волевиявлення – укладення договорів у формі, що приписувалась закон. Недотримання її призводило до недійсності договору.

Договір має мати чітку визначеність і все римське право поділяло зобов'язання на визначенні та невизначені. У визначених предмет визнавався ясно і чітко, не викликаючи сумнівів, у невизначених предмет окреслювався загальними ознаками /наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія/.

Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізнялися родові зобов’язання і зобов’язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов’язання, визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, то це родове зобов’язання, якщо індивідуально-визначена річ то й зобов’язання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов’язку виконати зобов’язання.

Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: нема зобов’язання, якщо його предмет неможливий. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про політ на Місяць за умов Стародавнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучення з обороту, - це юридична неможливість виконання договору.

Договір вважався неможливим морально, якщо він суперечив загальноприйнятим звичаям (наприклад, зобов’язання виконати роль зводні).

Зміст договору визначає відповідні права і обов’язки сторін: якщо сторони домовилися про здійснення будь-якого діяння, то у другої сторони виникає право вимагати його виконання, а перша має його виконати.

Крім зазначених елементів, зміст договору включав в себе й інші, їх поділяли на три види: істотні (без яких договір взагалі не міг існувати),звичайні (це не були обов’язкові умови), та випадкові (які включалися за бажанням сторін).

Висновок по питанню:

Таким чином, договір – двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату – виникнення, зміна або припинення прав і обов’язків.

Римська договірна система, як досить розгалужена і багатогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів - контракти і пакти.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним пра­вом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди / за межами кола контрактів/ спочатку взагалі не мали юридичного значення.

Дата добавления: 2015-05-31