Право володіння чужим майном: суб'єкти, та об’єкти володіння. Виникнення володіння та його припинення. Іпотека та притримання. Захист володіння майном

Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно роз­різняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології – "посі­дання" як особливе (окреме) речове право.

Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе.

Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе).

При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним тобто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним, лід зазначити, що це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема у цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, о фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння.

Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).

Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю, другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.

Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.

Для того, щоб визначити значення цього факту, звернімося до характеристики видів володіння. Насамперед необхідно мати на увазі поділ володіння на законне – те, яке має правову підставу (титул) і незаконне – яке не має під собою достатньої (правової) основи.

У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросо­вісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.

Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне воло­діння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права.

Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інс­титутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нага­дує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може ста­ти об'єктом права власності.

Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) – відображає фактичний стан речей, а не право на речі. Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: права-власності – "я маю право на річ", володіння – "я маю річ".

Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

Володіння (посідання) може виникнути:

1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення воло­діння, встановлення володіння уперше);

2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до ін­шої (похідне володіння).

Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення намі­ру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а про­ти власника – можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.

Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зо­бов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребуван­ня цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо рані­ше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

У радянському цивільному законодавстві володіння регламенту­валося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно за­хисту права власності (ст.145 ЦК 1963 р., ст.ст.48-50 Закону "Про власність").

На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини у проекті ЦК від 26 серпня 1996 р., де володінню було присвячено спеціальну главу 30 (ст.ст.396-406).

Право володіння чужим майном

Врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володін­ня як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чужі речі. Цьому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право во­лодіння чужим майном".

Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим май­ном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.

Водночас у ч.З ст.397 ЦК згадується фактичне володіння май­ном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.

Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності закон­ної підстави його набуття володільцем (тримачем).

ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі ре­чі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходжен­ня речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному воло­дінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному – ч.ч. 1,3 ст.397, ст.400 ЦК та інші.

Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосувати­ся лише випадків законного володіння чужим майном, тобто тако­го, що має достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактич­но тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнен­ня відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надан­ня одній особі права володіння на певне майно не позбавляє влас­ника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку во­лодільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право звернутися за захистом до суду або інших державних органів.

У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:

1) право мати майно у фактичному володінні;

2) право користування майном;

3) обмежене право розпорядження майном;

Фактичний володілець за певних умов може мати право:

а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належить ін­шій особі (ч.І ст.390 ЦК);

б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збере­ження майна (ч.З ст.390 ЦК);

в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЦК). Підставами виникнення права володіння є:

1) договори з власником або іншою особою, якій майно пере­дано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передання права володіння ним іншій особі;

2) односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкода­вець передає спадкоємцям своє право володіння);

3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протя­гом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);

4) правові акти суб'єктів публічного права;

5) рішення суду.

Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або ін­шою особою;

3) знищення майна;

4) вилучення речі з цивільного обігу;

5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.

Заставне право - сукупність норм, що регулюють відносини, при яких кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого певним майном (заставою), одержати задово­лення за рахунок цього майна переважно перед іншими креди­торами цього боржника. Заставне право має службовий харак­тер, повинно забезпечувати вимогу кредитора і тому є додатко­вим правовідношенням стосовно основною зобов'язання між кредитором і боржником.

Окремим видом застави, що був відомий ще давньогрець­кому праву і становив собою більш розвинуту форму застави - заставу без передачі володіння, є іпотека. Іпотека - застава не­рухомого майна, яке залишається у володінні і користуванні іпотекодавця (ст. 575 ЦК).

Новелою ЦК є інститут притримання, який закріплений у л. 49 разом з іншими способами забезпечення зобов'язання (в тому числі заставою). Притриманням є речове право кредитора притримати річ, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником і якою кредитор правомірно володіє, до тих пір, доки боржник не виконає своє зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків (ст. 594 ЦК).

Дата добавления: 2015-05-31