Ізяслав Ярославич 1054-1078

Не вспіли си­ни по­хо­ва­ти батька сво­го, як по-між ни­ми по­ча­ли­ся свар­ки й нез­го­ди. У Київі став кня­зем, як най­стар­ший з усіх, Ізяс­лав, але він був не ду­же мет­кий; бра­ти не слу­ха­ли йо­го, а Ки­яне не лю­би­ли. Про­те менші бра­ти-сусіди (Все­во­лод Пе­ре­яс­лавський та Свя­тос­лав Чер­нигівський) не хотіли од­ра­зу вис­ту­пи­ти про­ти нього, а уло­жи­ли з ним спілку і втрьох по­ча­ли за­гар­бу­ва­ти землі у братів та не­божів. Перш за все виг­на­ли з Га­ли­чи­ни не­бо­жа сво­го Рос­тис­ла­ва, й він утік в Тму­то­ро­кань. Але там Свя­тос­лав по­са­до­вив си­на сво­го Гліба; Рос­тис­лав виг­нав йо­го відтіль і сам по­чав кня­зю­ва­ти. Та Гре­ки кор­сунські, по­ба­чив­ши йо­го вда­чу й зав­зятість, ста­ли бо­ятись йо­го, щоб він як-не­будь не пош­ко­див їм; во­ни зак­ли­ка­ли йо­го у Хер­со­нес і на бен­кеті у та­мошнього намісни­ка (на­чальни­ка го­ро­да) от­руїли; після йо­го зос­та­лось три си­ни, але про них бу­де мо­ва далі.

Незабаром по­мер Вя­чес­лав Смо­ленський, і на місце йо­го бра­ти по­са­до­ви­ли Іго­ря з Во­ло­ди­ми­ра (Во­линсько­го), а Во­линь заб­ра­ли собі. Че­рез який­сь час по­мер і Ігор, по­ки­нув­ши двох синів. Про­те дядьки поділи­ли Смо­ленську зем­лю між со­бою, а для не­божів не по­ки­ну­ли нічо­го.

За Смо­ленс­ком пішов і По­лоцк. Там сидів Всес­лав, унук Рогніди. Він на­пав був на Псков і пог­ра­бив Нов­го­род. Тоді Ізяс­лав, Свя­тос­лав і Все­во­лод пішли на йо­го, роз­би­ли, ба­га­то на­ро­ду по­би­ли й за­ми­ри­ли­ся з ним, при­сяг­нув­ши на хресті й єван­гелії, що ніяко­го ли­ха йо­му не зроб­лять. А як він повірив їм і прий­шов до них, то во­ни схо­пи­ли йо­го та двох синів йо­го й по­вез­ли у Київ, де й уки­ну­ли в вяз­ни­цю, По­лоцьку ж зем­лю заб­ра­ли собі. Всі ті за­гар­бані землі три бра­ти поділи­ли між со­бою.

Але не­за­ба­ром спілка сих трьох князів роз­па­ла­ся. По­ча­ток то­му прий­шов з сте­пу. В сте­пу, після то­го як Пе­ченіги зник­ли, зя­ви­ла­ся но­ва Ор­да, що зва­ла­ся Тор­ки. Але во­на бу­ла не­ве­ли­ка й не ду­же хи­жа, то русько-українські князі їх по­во­юва­ли, а реш­ту роз­се­ли­ли по своїх зем­лях, і во­ни поміща­ли­ся з на­шим лю­дом. Але слідом за Тор­ка­ми прий­шли По­ловці. Се бу­ло та­тарське пле­мя, ди­ке, ду­же вой­ов­ни­че. Ро­ку 1068 на­па­ли во­ни на Пе­ре­яс­лав­щи­ну. На річці Альті во­ни роз­би­ли військо трьох братів і роз­ки­ну­ли­ся по обид­ва бо­ки Дніпра, гра­бу­ючи Київщи­ну. Че­рез се в Київі ста­ло­ся повс­тан­ня - пер­ша опи­са­на в нашій історії ук­раїнська ре­во­люція. Ки­яне по­ча­ли про­ха­ти кня­зя, щоб він дав їм ко­ней і зброю і сам-би повів їх про­ти По­ловців, а Ізяс­лав не схотів то­го. Тоді Ки­яне обу­ри­лись, скли­ка­ли ра­ду, а на раді по­ло­жи­ли: прог­на­ти кня­зя, а на йо­го місце нас­та­но­ви­ти Всес­ла­ва.З кри­ком ки­нув­ся на­род виз­во­ля­ти з вяз­ниці Всес­ла­ва. При­ве­ли йо­го на кня­жий двір і обя­ви­ли своїм кня­зем, бо вва­жа­ли йо­го за доб­ро­го ва­таж­ка. Ізяс­лав, по­ба­чив­ши се, утік з Київа у Польщу і че­рез півро­ку привів звідтіль Ляхів. Та Всес­лав не за­хотів би­ти­ся за чу­жий князівський стіл і втік до се­бе у По­лоцьк. Тим ча­сом Ки­янам ду­же не хотіло­ся ма­ти своїм кня­зем Ізяс­ла­ва. Во­ни пос­ла­ли до Свя­тос­ла­ва та Все­во­ло­да пос­ланців і бла­га­ли їх, щоб ко­то­рий­сь з них йшов до них кня­зю­ва­ти: „ідіть до нас, на свою батьківщи­ну - ка­за­ли во­ни. - А як не схо­че­те, то нічо­го нам не ос­та­неться, як за­па­ли­ти своє місто та йти у Грецьку зем­лю". Од­на­че бра­ти, ба­чу­чи, що Ізяс­лав має більшу си­лу, не на­ва­жу­ва­ли­ся во­юва­ти з Ізяс­ла­вом і не зго­ди­ли­ся на те. Тоді Ізяс­лав, підійшов­ши до Київа, вис­лав упе­ред си­на сво­го Мстис­ла­ва і той Мстис­лав стра­шен­но лю­ту­вав та мстив­ся за те, що Ки­яне виг­на­ли йо­го батька: ба­га­то на­ро­ду пов­би­вав, од­ним сти­нав го­ло­ви, дру­гим ви­ко­лю­вав очі й уся­ко­во зну­щав­ся - особ­ли­во над ти­ми, що виз­во­ля­ли Всес­ла­ва й нас­та­но­ви­ли йо­го своїм кня­зем.

Дата добавления: 2015-06-04