Ростислав Мстиславич 1159-1167

Ізяслав Давидович 1157-1158

Юрий Володимирович Довгорукий 1155-1157

Не міцно сиділо­ся Юриєві на сьому столі, бо - раз, що Ки­яне йо­го не лю­би­ли, а дру­ге - що на стіл сей ди­вив­ся, як на свою батьківщи­ну, син Ізяс­ла­ва II, Мстис­лав та ще князь Рос­тис­лав Мстис­ла­вич Смо­ленський, що хоч не дов­го і не са­мостійно, а все ж був який­сь час Ве­ли­ким кня­зем київським. Про­те до війни у них не дійшло, бо Юрий ско­ро вмер: бен­ке­ту­ючи у од­но­го бо­яри­на, він за­не­ду­жав і на шос­тий день після то­го по­мер (у 1157 році). Ки­яне сильно не лю­би­ли Юрия і по йо­го смер­ти пог­ра­би­ли йо­го май­но, а Суз­дальців (бо­яр та дру­жи­ну), що навів Юрий з со­бою, пов­би­ва­ли.

Після йо­го смер­ти за­хо­пив Київ Ізяс­лав Да­ви­до­вич Чер­нигівський. Ізяс­лав Од­на­че, роз­по­чав­ши війну з Мстис­ла­вом Во­линським, що пок­ли­кав собі на підмо­гу Ярос­ла­ва Га­лицько­го, він не вдер­жавсь і при кінці 1158 ро­ку по­ви­нен був од­да­ти Київ Мстис­ла­во­ви, а сам ско­ро після то­го був уби­тий під Білго­ро­дом.

Мстислав, ус­ту­пив­ши в Київ, за­раз пок­ли­кав до се­бе дядька сво­го Рос­тис­ла­ва Мстис­ла­во­ви­ча Смо­ленсько­го і той став зно­ву Ве­ли­ким кня­зем. Се був ос­танній Ве­ли­кий князь, що мав ще ва­гу Ве­ли­ко­го кня­зя на Ук­раїні і зумів здер­жу­ва­ти князів од су­пе­ре­чок. За йо­го жит­тя ніхто з них не ква­пивсь на Київ, хоч і бу­ло ба­га­то бійок поміж кня­зя­ми. Йо­го, як патріарха руської землі, по­чи­ту­ва­ли й Чер­нигівські Ольго­вичі, і Во­линські Ізяс­ла­вичі, і Га­лицький Ярос­лав, і Пе­ре­яс­лавський Гліб (син Юрия); так са­мо й Нов­го­род і Ря­зань бу­ли йо­му слух­няні.

Умер він у 1167 році не­да­ле­ко од Смо­ленська, вер­та­ючись з по­до­ро­жи в Нов­го­род; ту­ди він, їздив ми­ри­ти сво­го си­на Свя­тос­ла­ва з Нов­го­род­ця­ми. Як прий­шла звістка про йо­го смерть, Ки­яне, князі, що сиділи у Київщині: Во­ло­ди­мир Мстис­ла­вич та Рю­рик і Да­вид Рос­тис­ла­вичі, й Чор­но-Кло­буцькі стар­ши­ни пос­ла­ли до Мстис­ла­ва Ізяс­ла­ви­ча послів, щоб пок­ли­ка­ти йо­го на Київський стіл.

Тим ча­сом тре­ба нам пог­ля­ну­ти тро­хи на північ, щоб зро­зуміти дальші події. В той час, як на Ук­раїні кня­зю­вав Рос­тис­лав Мстис­ла­вич, північна Рос­то­во-Суз­дальська зем­ля вби­ва­ла­ся в си­лу і зго­дом да­ла­ся в зна­ки Ук­раїні. Край сей за­се­ле­ний був здав­на пле­ме­на­ми Чудськи­ми та Фінськи­ми. Але Юрий, а далі син йо­го Андрій, за­се­ля­ли сей ди­кий край сло­вянськи­ми не­вольни­ка­ми та своїми дру­жин­ни­ка­ми, бу­ду­ва­ли там го­ро­ди та осе­ля­ли се­ла. Чудь та Фінни, слабіщі, менш культурні од Сло­вян, міша­ючись із Руськи­ми людьми та пе­рей­няв­ши христіянську віру, пот­ро­хи вте­ря­ли свою на­родність і мо­ву, і з сієї міша­ни­ни скла­лось зовсім осібне од Ук­раїнців, і вда­чею і на об­лич­чя, пле­мя, що потім ста­ло зва­ти­ся Ве­ли­ко­ру­са­ми. Уже здав­на Ве­ли­ко­ру­си виз­на­ча­ли­ся своєю більшою рух­ливістью, здатніщі бу­ли до тор­говлі та до та­ко­го ин­шо­го, але у гро­мадсько­му ділі во­ни зовсім зріка­ли­ся своєї волі й зовсім підля­га­ли волі сво­го кня­зя. Тим-то Кня­зеві й лю­бо бу­ло жи­ти се­ред та­ко­го на­ро­ду.

Ще Юрий, що ро­див­ся у Київі і виріс там в ті ча­си, ко­ли Київ між всіма го­ро­да­ми ве­ли­чав­ся, до­ма­гав­ся, щоб бу­ти Ве­ли­ким кня­зем у Київі і там умер­ти, але син йо­го Андрій виріс на півно­чи, над Вол­гою, і Русь-Україна бу­ла для нього й чу­жа і не лю­ба. Він за­ду­мав не­одмінно зро­би­ти­ся Ве­ли­ким кня­зем і пе­ре­нес­ти ве­ли­ко-кня­жий стіл з Київа у свій Суз­дальський уділ. А для то­го, щоб зро­би­тись міцніщим, він у своєму уділі пе­рес­тав роз­да­ва­ти землі своїм бра­там, си­нам та сво­якам, не вва­жав на во­лю дру­жи­ни й на­ро­ду, збу­ду­вав місто Во­ло­ди­мир (на р. Клязьмі) і зро­бив­ся там са­мов­лад­ним дер­жав­цем. Тим він за­ло­жив ос­но­ви ве­ли­ко­го са­мо­дер­жав­но­го князівства, а далі - царст­ва Мос­ковсько­го.

Дата добавления: 2015-06-04