Святополк Ізяславич 1093-1113

Всеволод Ярославич 1076-1093

Святослав Ярославич 1073-1076

Одначе не дов­го Ізяс­лав кня­зю­вав у Київі: на по­чат­ку р. 1073 Свя­тос­лав та Все­во­лод виг­на­ли Ізяс­ла­ва з Київа, і київським кня­зем став Свя­тос­лав. Кня­зю­вав він у Київі аж до смер­ти своєї у 1076 році.

Як по­мер Свя­тос­лав, по­чав кня­зю­ва­ти у Київі Все­во­лод. У Чер­ни­гові він по­са­див си­на сво­го Во­ло­ди­ми­ра (Мо­но­ма­ха), а Во­линь од­дав си­но­ви Свя­тос­ла­ва Оле­гу. Але він з усім тим поспішив­ся: ста­рий гос­по­дар київсько­го сто­ла, Ізяс­лав, вер­тав­ся на­зад. Він по­дав­ся у Польщу до зя­тя сво­го Бо­лес­ла­ва Сміли­во­го за поміччю, заб­рав знов із со­бою По­ляків і пішов на Київ. На Во­лині во­ни стріли­ся з Все­во­ло­дом, що вис­ту­пив про­ти них з Київа. За­ми­ри­ли­ся во­ни на то­му, що Ізяс­ла­вові при­пав Київ, а Все­во­ло­дові - Пе­ре­яс­лав. На війні з не­бо­жа­ми своїми, Оле­гом Свя­тос­ла­ви­чем та Бо­ри­сом Вя­чес­ла­ви­чем у 1078 році, Ізяс­ла­ва вби­то, а Ки­яне пок­ли­ка­ли до се­бе Все­во­ло­да Ярос­ла­ви­ча. Ізяс­ла­ва по­хо­ва­ли у Де­ся­тинній церкві у мар­му­ровій до­мо­вині.

За кня­зю­ван­ня Все­во­ло­да ба­га­то бу­ло йо­му кло­по­ту із не­бо­жа­ми - ізго­ями, що без­пе­рес­тан­ку сва­ри­ли­ся за го­ро­ди та уділи свої, кли­ка­ли один про­ти од­но­го По­ловців, і ті так гра­бу­ва­ли на­род, що ду­же тяж­ке жит­тя нас­та­ло на Ук­раїні.

„Ізгоями" зва­ли­ся такі князі, що їм не да­но зе­мель, бо по­за­би­ра­ли старші сво­яки. Во­ни му­си­ли си­ломіць до­бу­ва­ти собі батьківські чи якісь инші землі. За Все­во­ло­да бу­ло вже аж три ро­ди­ни ізгой­ських: три Свя­тос­ла­вичі - Ро­ман, Олег і Да­вид та ма­лий Ярос­лав, два Іго­ре­вичі: Да­вид та незвісний на імя йо­го брат, і три Рос­тис­ла­вичі: Рю­рик, Во­ло­дар та Ва­силько. Во­ни сва­ри­ли­ся та во­юва­ли­ся з дядька­ми, бо Все­во­лод заб­рав Чер­нигів (ізгой­ська во­лость Свя­тос­ла­вичів), а Яро­полк Ізяс­ла­вич - Во­линь (ізгой­ська во­лость Іго­ре­вичів). З тих „ізгоїв" Рос­тис­ла­вичі так на­до­ку­чи­ли Все­во­ло­до­ви, що він од­дав їм Га­ли­чи­ну, одірвав­ши ії од Во­ли­ни. Се бу­ло по­чат­ком ок­ре­мо­го Га­лицько­го князівства й ста­ло­ся десь ко­ло р. 1084.

Всеволод, як і батько йо­го Ярос­лав, був по­ро­ди­че­ний з заг­ра­нич­ни­ми дер­жав­ця­ми. Сам мав жінку - візантійську царівну, си­на Мо­но­ма­ха оже­нив з донькою англійсько­го ко­ро­ля, си­на Мстис­ла­ва з донькою шведсько­го ко­ро­ля.

Помер Все­во­лод у 1093 р. і по­хо­ва­ний у Софійсько­му со­борі. Ки­яне нас­та­но­ви­ли бу­ли Ве­ли­ким кня­зем си­на йо­го Во­ло­ди­ми­ра, але він не схотів бу­ти Ве­ли­ким кня­зем, ка­жу­чи, що Київ на­ле­жить Свя­то­пол­кові, бо Свя­то­полк - син Ізяс­ла­ва, а Ізяс­лав - стар­ший од йо­го батька, Все­во­ло­да.

Хоч не до мислі був Свя­то­полк Ки­янам, бо й во­яка з йо­го був не­муд­рий і на ро­зум був він не ба­га­тий, і чо­ловік ду­же ску­пий, та помірку­вав­ши, прий­ня­ли йо­го за кня­зя.

Тим ча­сом Мо­но­мах у 1097 р. скли­кав у Люб­чу (під Київом) усіх князів на ра­ду, бо ду­же йо­му хотіло­ся пок­лас­ти кінець нез­годі поміж кня­зя­ми, що все тільки сва­ри­ли­ся та би­ли­ся поміж со­бою. І по­ло­жи­ли во­ни на раді тій, що за-для то­го, щоб не бу­ло ніяких сва­рок, кож­ний з них му­сить зай­ма­ти свою „батьківщи­ну" і нею діли­ти­ся у своєму коліні. Поділи­ли­ся во­ни зем­ля­ми так: Свя­то­пол­кові - Київ; Во­ло­ди­ми­рові Мо­но­ма­хові - Пе­ре­яс­лавську та Рос­товську зем­лю; Да­ви­дові, Оле­гові та Ярос­ла­вові Свя­тос­ла­ви­чам - Чер­нигівщи­ну та Му­ромсько-ря­занську во­лость; Да­ви­дові Іго­ре­ви­чові - Во­ло­ди­мир (Во­линський); Во­ло­да­реві Рос­тис­ла­ви­чові - Пе­ре­мишль; бра­тові йо­го Ва­силькові - Те­ре­бо­вель. Поділив­ши так землі, во­ни по­ло­жи­ли на раді, щоб за­раз та­ки усі князі при­ве­ли свої дру­жи­ни й од­нос­тай­но ста­ли на По­ловців та виг­на­ли б їх з Ук­раїни. На тім і ра­ду скінчи­ли, на тім усі князі й хрест цілу­ва­ли.

По раді тій поїха­ли во­ни з Люб­ча, та не вспіли доїха­ти й до своїх го­родів, як поміж ни­ми по­ча­ла­ся свар­ка: по­чав її Да­вид Во­линський. Їду­чи з Свя­то­пол­ком київським, став він на­го­во­рю­ва­ти йо­му, що ніби-то Во­ло­дар, а особ­ли­во Ва­силько Га­лицькі, на­ду­ма­ли од­ня­ти од йо­го, Свя­то­пол­ка, Київський уділ. Свя­то­полк повірив і пос­лу­хав­ши Да­ви­да, зап­ро­сив до се­бе в гості Ва­силька. А як той приїхав, звелів йо­го звя­за­ти й од­да­ти Да­ви­дові. Да­вид тоді пок­ли­кав своїх ко­нюхів, звя­за­но­го Ва­силька пок­ла­ли на віз і при­вез­ли у Зве­ни­го­род -(не­да­ле­ко од Київа). Тут слу­га Свя­то­полків ви­ко­лов йо­му но­жем очі. Як при­вез­ли Ва­силька у Во­ло­ди­мир до Да­ви­да, то той по­са­до­вив йо­го у осібну ха­ту й до неї прис­та­вив сто­ро­жу. Во­ло­дар, довідав­ши­ся про те, що зроб­ле­но з йо­го бра­том Ва­сильком, пішов на Да­ви­да й виз­во­лив бра­та сво­го, а потім бра­ти у-двох ізнов помс­ти­ли­ся над Да­ви­дом, по­па­лив­ши йо­го пог­ра­ничні землі.

Тим ча­сом Мо­но­мах до­ру­чив Свя­то­пол­кові йти на Да­ви­да й по­ка­ра­ти йо­го за те зло­чинст­во, що вчи­нив він із Ва­сильком, а ра­зом з тим і заб­ра­ти собі Во­линську во­лость од Да­ви­да. Так Свя­то­полк і зро­бив. Але за од­ним за­хо­дом хотів при­лу­чи­ти до Во­лині й Га­ли­чи­ну, та тут йо­му не по­щас­ти­ло: на „Рожні полі" (на во­до­долі Се­ре­та й Бу­га) пе­рестріли Свя­то­пол­ка Во­ло­дар і Ва­силько й роз­би­ли йо­го сильно. Але не­за­ба­ром Да­вид зно­ву засів у свой­ому Во­ло­ди­мирі. Тоді Свя­то­полк звер­нув­ся до князів, щоб во­ни одібра­ли Во­линь у Да­ви­да. Князі пос­лу­ха­ли.

У 1100 р. во­ни зїха­лись у Ве­ти­чах (під Ки­вом за Дніпром) на ра­ду й при­су­ди­ли: одібра­ти од Да­ви­да Во­линський уділ і по­ки­ну­ти йо­му не­ве­личкі го­ро­ди: Ост­рог, Божський, Ду­бен і Чер­то­рий­ськ; ни­ми ото він і во­лодів до смер­ти.

Так князі на сій раді зни­щи­ли пос­та­но­ву, що са­ми бу­ли зро­би­ли в Люб­чу: щоб ко­жен князь дер­жав свою батьківщи­ну.

А По­ловці все шар­па­ли та шар­па­ли Ук­раїну з усіх боків. Князі хо­ди­ли про­ти них, збіра­ли­ся і по-троє, та нічо­го не мог­ли зро­би­ти: По­ловці раз-у-раз роз­би­ва­ли їх дру­жи­ни, гра­бу­ва­ли й пус­то­ши­ли їх землі, за­га­ня­ли ба­га­то на­ро­ду в не­во­лю. Уже Свя­то­полк узяв собі за жінку доч­ку по­ло­вецько­го ха­на (кня­зя) Ту­гор­ха­на, так і се ма­ло по­мог­ло: во­ни час­то на­па­да­ли на са­мий Київ, ва­та­жок їх Бо­няк пог­ра­бу­вав був ма­нас­тирі (між ин­шим і Пе­чорський), пов­би­вав ченців, заб­рав іко­ни та уся­ке доб­ро, і ніхто з князів не став з ним до бою.

У 1103 р. Свя­то­полк та Мо­но­мах зібра­ли­ся на ра­ду під Київом (на До­лобську) і по­ло­жи­ли вес­ною ру­ши­ти гур­том на По­ловців. Ки­яне пішли бе­ре­га­ми по-над Дніпром, а Га­ли­ча­не прип­лив­ли чов­на­ми з Дністра, а тоді підня­ли­ся вго­ру Дніпром, тим ча­сом як з го­ри Дніпром спус­ка­ли­ся піші дру­жи­ни ин­ших князів; всі во­ни зібра­лись на ост­рові Хор­тиці (де зго­дом бу­ла Січ за­по­розька). Човнів бу­ла та­ка си­ла, що як во­ни плив­ли, то з бе­ре­га на беріг мож­на бу­ло пе­рей­ти по чов­нах. Як зібра­ли­ся усі дру­жи­ни, то од Хор­тиці ра­зом ру­ши­ли на По­ловців, наг­на­ли їх у сте­пу і хоч їх бу­ла стра­шен­на си­ла, тяж­ко їх по­би­ли, вби­ли два­над­ця­те­ро по­ло­вецьких князів, заб­ра­ли ба­га­то ху­до­би, овець, верб­людів, ко­ней та не­вольників і вер­ну­ли­ся до-до­му. Ро­ку 1111-го Во­ло­ди­мир ізнов хо­див на них, аж на Дін, і знов роз­бив їх і наб­рав ба­га­то уся­ко­го доб­ра. Ся бо­ротьба з По­лов­ця­ми да­ла Во­ло­ди­ми­рові сла­ву „доб­ро­го стра­дальця за Руську зем­лю". І справді, він на цілих пів-століття при­пи­нив по­ло­вецькі нас­ко­ки, і з то­го ча­су По­ловці йдуть у най­ми до руських князів.

У 1113 р. по­мер Свя­то­полк і йо­го по­хо­ва­но в Київі, у Ми­хай­ловсько­му ма­нас­тирі, що він сам ви­бу­ду­вав. Ки­яне не лю­би­ли йо­го і ско­ро він вмер, за­раз ки­ну­ли­ся на йо­го бо­яр, по­би­ли й пог­ра­бу­ва­ли їх, а тоді й Жидів, що за Свя­то­пол­ка заб­ра­ли бу­ли ве­ли­ку си­лу й про­цен­та­ми та ґешеф­та­ми до­во­ди­ли лю­дей до руїни. До то­го ще, за Свя­то­пол­ка, й сіль, що при­во­зи­ли з Га­ли­чи­ни, ста­ла стра­шен­но до­ро­га, бо Жи­ди, діля­чись з кня­зем за­робітком, заб­ра­ли се діло в свої ру­ки й наг­на­ли на ній та­ку ціну, якої раніш ніко­ли не бу­ло. Тим-то Ки­яне й обу­ри­ли­ся на них та на ин­ших князівських прибічників і геть доб­ро їх по­руй­ну­ва­ли.

Дата добавления: 2015-06-04