Розділ двадцять дев’ятий 1 страница

I

Гарно мандрується Сироватці з січовими чумаками, з веселим отаманом Драгожилом. Тільки тут, на високому чумацькому возі, Мокій Сироватка зрозумів, яка велика земля і яке безконечно високе небо, яка похаплива й клопітка проти них людська душа і як їй не вистачає спокою та волі. Багато йому передумалося, пересіялось у пам’яті за ці дні, часом те, що колись мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що мав за одвійки, – зерном. По‑іншому тече в дорозі думка, інакше приймає в себе світ душа. Думка йде врівень з воловою стопою і з жайвороновою піснею, що мовби навічно повисла в небі. Й довшає світ, і ширшає, розпросторюється. Ніхто не знає так, як чумаки, неба, хіба, може, мореплавці, ніхто не переміряв стільки землі, нікого так не вітають по селах молодиці та діти, ні на кого не налаштовано по байраках стільки засідок. А ще ніхто не знає стільки пісень, як чумаки, а надто чумацький ватаг Семен Драгожил. Не випускає Семен з рук бандури, в нього навіть воли веселіше йдуть під пісню. Неначе святий, сидить, підібгавши під себе ноги, в передку воза Драгожил, і легіт‑вітер ворушить його пишні, розчесані на два потічки вуса. Тільки коли‑не‑коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса, в якому гроші на всі довгі милі в татарській землі – за переправи і за водопої – мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне – плата за сіль, золотії й срібнії таляри. Та як може згубити – почуває ту вагу повсякчас, й черес той можна зняти, тільки порішивши отамана. А порішити його нелегко.

А степ – зелений та буйний, аж співає серце. Встане з‑за моря, з того краю землі, сонце, й заіскрить він росами, й ударять у срібні литаври жайворони, і настане така краса та благодать, аж страшно стає, що люди не бачать її – толочать кіньми і поливають кров’ю, що їм просто ніколи за своїми клопотами натішитися Божими щедротами. Ідуть, ремиґають воли, їхні тіні, неначе гори, пливуть по траві. Валка чималенька – шість батових, шістдесят одна пара волів, одна батова – Драгожилова, через те має підпомічника. Їдуть веселі чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а ще ж їм радісно, бо каймакам[18]перекопський написав, що «сіль цього року сіла добре, води й трави на путі багато», що розбійні ватаги виловлено всі, й чумакам у дорозі нічого не загрожує, і що подарує каймакам першій валці два вози солі безкоштовно. А їхня валка йде перша, чумаки вже впевнилися в цьому, й мажі їхні четвероволові котяться швидко, й гребла для солі на мажах нові, і отаман мудрий та веселий. І співають вони влад, славлять піснею день.

Сироватка до співів мало вдатний, слухає та думає. Ввечері перший зіскочить з воза, назбирає хмизу, сухої нехворощі‑залізняку, що спалахне жарким полум’ям і обпалить обличчя, принесе води, а інколи й воли попасе вночі. Його Савур іде в поводі за возом, він за ці півтора тижня аж на крижах набрав. А ще Сироватка розважає чумаків бувальщинами зі свого сторожового життя, розповідями про нечистого та інше відьомське кодло, збреше так, мовби щодня стрічався з рогатим око в око, він же тільки раз вицупив його за хвоста з‑під греблі. Розважає чумаків Мокій, а думка його кружляє, як чайка над поруйнованим гніздовиськом, покигиче тут, одлетить у далину й вертається знову, Й слухати скрип чумацьких коліс козакові вже недовго. Допитавшись на Січі, де стоїть зимівник Мартина Драпака, він поїхав з чумаками, котрі прямували через ті краї. З чумаками й ситіше, й безпечніше, й не так нудно, як самому. Сироватка сподівався вивідати у Драпака щось певніше про Лавріна. Може, той знає, куди того повели чи хоч яким побитом Лаврін прибився на Драпаків хутір. Якщо сина басурмани погнали на Перекоп, можна буде через чумаків або через козацьких товмачів запитати в перекопського мурзи, де він зараз є, й спробувати викупити. Викопає Мокій свої гроші у Військовій Скарбниці, трохи докладе кіш чи сам отаман. Коб тільки той Драпак сказав правду. А може, й сам зв’язаний якоюсь ниточкою з татарами, тоді перемову треба починати з ним.

Димить сивим маревом степ, і стали на овиді хмари, неначе високі церковні бані, аж хочеться на них помолитися. А потім на баню сідає райська птиця, й, тільки придивившись пильно, пробудившись від сон‑замрії, Сироватка бачить, що то не райська птиця, а хохітва дрібно тріпоче крильцями, застигла в повітрі. Гарна птиця хохітва, думає Сироватка, велика, гладка, ще й дурна, переловив він їх сильцями біля Сліпої, «прости мені за те, Господи». Ту тиху лагідність мандрівки надщербила пригода, яка сталася на Мокієвих очах і з його участю. Зупинилися якось чумаки в зеленому байраці, зварили вечерю, поїли, й Мокій поніс до копаночки порожні казани, щоб їх помити. Поставив під кущиком, а сам на мить одвихнувся по нужді. Коли вертався назад, то побачив: щось шкрябається в більшому казані, аж той ходить ходуном. Спочатку Мокій подумав, що то собака, та одразу й розупевнився: бабралася в казані, вишкрябуючи, вигризаючи рештки каші, людина. Мокій не став кликати когось собі в поміч і не став лякати кашоїда, а підійшов ближче й тихо мовив:

– А чого ж це ти, чоловіче, наче пес, вилизуєш чужі казани?

Постать одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя, та таке марне, таке заросле й обсинцьоване, аж старому козакові стало страшно. Й одіж на парубкові була пошматована, пошарпана, крізь дірки світило тіло.

– Хто ти такий, парубче? Звідки ти взявся? – запитав Мокій.

Парубок мовчав. Він не кинувся на Сироватку й не втікав, – либонь, міра його душі переповнилася вщерть. Бо якусь мить він ще сидів на землі, скулившись по‑собачому, зчепивши на колінах руки, а тоді враз похитнувся й заплакав. Це було дуже дивно, й Мокій присів біля парубка, спробував його заспокоїти:

– Отакої. Козак, парубок і… в плачі.

– Я… не козак, – схлипнув парубок. – Я од пана втік. Філоном мене звати.

Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на інше, Філон почав оповідати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнім часом. Він сам нестямився, як це сталося, не знав, чому оповідає цьому старому чумакові чи козакові про свої злигодні. Либонь, прийшла пора оповісти будь‑кому. Він оповідав і сам дивувався тому, що сталося з ним, не вірив, що подолав стільки верст, стільки перепон. Ховався в лісах, спав під копицями, годувався вим’ятим з колосків зерном, і знову хижі ловці нападали на його слід, і знову він утікав. Пробирався на Січ, добився аж сюди й двічі натикався на шляхетські залоги, які заступали всі дороги на Запорожжя, і вже не сподівався туди добутися. Йому вже мовби все й байдуже, але ж носить хрест на шиї, і жива душа сама не йде з тіла.

Довго слухався його Сироватка й спогадував власне панщинне життя, спогадував пана Казана‑Казановського, й захлипало його власне серце, й затремтіли десь близько‑близько від очей сльози.

– Почекай, хлопче, може, щось зметикуємо гуртом, – мовив.

Він покликав Драгожила й переповів чумацькому отаманові все, що почув від парубка.

– Треба нам доправити його до Микитиного перевозу, – сказав на закінчення.

Драгожил довго чухав потилицю, то здіймав, то знову одягав шапку. А тоді мовив:

– Дуже це небезпечно, бо ж не сам я їду, а від громади… Може все прахом піти, але коли така справа, є у нас один викрут. Прихворів у нас на самому початку чумак Микола, Оверків батько, і ми залишили його в Мар’янівці, в родичів. А в компукт чумацький він уписаний.

– Тоді нехай оцей парубок і буде Миколою, – пораяв Сироватка.

– Воно то так… Але ж Микола сливе дід.

– А хіба в Філона на пиці написано, скільки йому років і чий він син, а тепер батько? Перемінимо чумаків на возах, хтось із старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо ім’ям того чумака. Та й по всьому.

– А так, – погодився Драгожил. – Кебетливий ти. Ходімо ж та порадимося гуртом.

Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потім нагодував Філона таранею та хлібом із салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасі, й випросив в одного з чумаків для Філона чоботи. А тоді помовчав і сказав сумно: – Як не знайду свого сина й вернуся на Січ, може, станеш моїм сином. Ти один тепереньки на весь світ, і я, мабуть, один.

Опівдні Сироватка попрощався з Драгожилом та іншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а він повернув праворуч. Коли тінь подовшала на півтори ступні, під’їхав до урочища Деркачі, посеред якого, як казали, стояв Драпаків хутір. Болото Деркачі лежало в не глибокій, але широкій долині, мабуть, з нього витікала і якась річечка й текла до Дніпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нічого й не побачив: і в ліву, і в праву руку стіною стояли очерети, тут і там купами росли верби, а далі зеленіли якісь інші дерева, мабуть, то й був хутір Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Проїхав у праву руку – той же очерет, ті ж верби, в ліву – те ж саме, ніде ні гребельки, ні дороги, ані будь‑якого сліду. Найбільше дивувало Сироватку те, що не видно ніякого сліду. А мусив він десь бути. Стояло пізнє літо, вода далеченько відступила од весняної одмітки, позначеної змійкою покинутих на березі комишів, осоки та паліччя, поміж зелених бородавок купин на рудому болотиську повідпечатувалися навіть якірці лапок куликів і плисок. Сироватка вирішив пошукати дороги іншим способом. Зупинив коня біля високої гіллястої верби; не злазячи з сідла, роззув чоботи, зняв і кинув у траву шаблю та пояс і, вхопившись обома руками за міцну гілку, поліз на дерево. Покректуючи, остерігаючись, щоб не зірватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище якої на рівні людського зросту висіло одразу троє воронячих гнізд, далі лізти не зважився – кора була гладенька, аж слизька, й гілка тонка. Виднокіл йому трохи затуляло вербове гілля, але й крізь нього бачив острів. Теж неясно – його береги скрадали очерети й верболози, далі гнулися верби, а за ними – шапки дубів, кленів і видніло щось чорне чи сіре. То, певно, й був зимівник. Сироватка приглядався довго, але побачив тільки ріг хліва чи хати. Мокія стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирішив посидіти якийсь час в оцьому дозорі, – може, появиться хто біля хутора, – але над головою розкаркалося вороння, й він поліз униз.

Савур скуб траву. Мокій забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена піна, розгнуздав (він взагалі рідко коли його загнуздував, кінь слухався повода й так), трохи поміркував, узяв за повід і повів у ліву руку, де ще раніше запримітив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсідлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сідло й весь риштунок – рушницю, шаблю, пістолі, схожу на качку порохівницю‑натруску, примоцував гіллячками. Савур одразу ж ліг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезінкою. А він дістав з тороків хліба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобідав, по тому роздягнувся й поліз у болото. Нарізав ножем очерету й міцно, по‑татарськи, з’єднав ликом докупи два сніпки, прив’язав до них одежу. Застромив у сніпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикріпив до очеретяних чубів міцне, скручене вчетверо лико, – плотик був готовий. Поплескав по шиї Савура – од кожного поплеску вставала легенька курява, почухав за вухом, розправив обтріпану мичку чубка. Повільно зайшов у воду. Кінь дивився йому вслід – не піде з миска, поки не вернеться Сироватка.

Мокій брів повільно, щоб не провалитися і не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й різкий, терпкий, що трохи освіжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбігалися водяні курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай і дременув з переляку, аж залопотіло латаття. Сироватка перебрів одне болото, вийшов на горбок, перепочив і почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, ніде не шубовснув глибше, як під руки, не обірвав плотика й не намочив одежі. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пішов угору, на зелені скирти дубів та кленів. Залишилися позаду осоки; чорні, помащені чумацьким дьогтем чоботи м’яко шелестіли в траві. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж відмітив Сироватка. Він ішов помалу, вже бачив високу темну лісу й стріху, повернув праворуч, в обхід, і підійшов до засторцьованих шелюгом воріт. Вони були прочинені й хилилися набік, крізь них Сироватка оглянув усе подвір’я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сірою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сіньми; з двох вікон, які виходили в двір, одне було затулено подушкою; праворуч – рублений хлів, до нього приплетений довгий лісяний хлів, з лівого боку – клуня, теж приземкувата, розчинена навстіж, ще якісь хлівці, сажі та погрібці. Все – під одним накриттям, тільки клуня трохи вища. Посеред двору – колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що її прив’язують для рівноваги, одірвалася, валяється в траві, ніде ні пса, ні худобини й жодної живої душі. Можна було подумати, що обійстя порожнє, коли б скрізь по ньому не чорніла купами земля. Деякі купи вже поросли лободою, інші були свіжі, ще не поруділі від сонця. Мокія те немало здивувало й насторожило, вже навіть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж і приспокоївся: що йому можуть зробити, що з нього взяти. «Біда біду перебуде». Навмисне, щоб скрипнули, підважив ворота, прочинив, зайшов у двір. Під хлівом на купі очерету лежав чоловік. Він теж побачив Сироватку. Дивився на нього білими, гейби в більмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватці од його погляду щось пригасло в душі й похололо в животі: такої нечистої сили ще не стрічав. Був чоловік без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальців.

«От і дотопкав свою стежку до призьби, – подумав Сироватка. – Отут жаба й цицьки дасть». Того, що побачив, було досить, аби зрозуміти: ніг йому звідси не винести. Сироватці стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бігла поперед думки про смерть, як вівця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволікати, а також виказувати страху. Сироватка підчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землі), чемненько привітався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде – сам розумів, що змолов дурницю, але на інше одразу не здобувся. Білоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсім не по‑християнському, і коли б уже з хати вибіг дванадцятиголовий змій, Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловіки, однакового зросту й майже однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий – зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорній сорочці, в чоботях з обрізаними халявами; обминаючи копці, вони підійшли до Сироватки. Витріщилися на Мокія, неначе він з хмари впав.

– Звідки такий узявся? – запитав стрижений по‑козацьки.

Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такі люди здебільшого лагідні вдачею, але зараз у таке Мокій не вірив.

– Каже, завернув, води попити, – скривив сухі, потріскані губи білоокий і випростав з‑під себе праву руку. Сироватка помітив, що на ній немає пальців. – Напоїмо? Нехай вип’є весь колодязь?

– Як завернув? – здивувався стрижений у кружок. – І не мокрий ніскілечки?

Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намірявся. Люди ці непевні, прихід його на острів для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душі, відчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивців жартом:

– Я по лататтю. З листка на листок, зі стеблини на стеблину. Бачите – й підошви сухі, – показав зчовгану в один бік підметку правого чобота.

– Як Ісус Христос по воді, – глумливо й невдоволено скосив очі схожий на ченця чоловік. – Може, й нам покажеш чудо?

Сироватка усміхнувся знову, відповів по‑євангельськи:

– «І побачив Ісус лукавство їхнє, і не робив чудес, бо не вірили».

Всі троє зглянулися поміж собою, а Сироватка смиренно опустив очі. Він не міг відгадати, хто ці люди, але розумів, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звідси. Це або комишники, що вбили господаря й посіли його добро, або втеклі в’язні. Бач, в одного й штемпель на лобі. Страх цупкенько тримав у кігтях Сироватчину душу, але він ще раз подумав: показувати, що боїться, не можна. Слова із Святого писання зірвалися йому з вуст самі по собі. Боже слово Сироватка знав, мав у кузі над Волошкою Євангеліє, читав його, не все тямив, а що осягав, приміряв до степу, до козаків, до свого життя. Зараз щось немов підказувало йому, що треба триматися за Боже слово.

– Й чого ж ти мандрував степом? – запитав схожий на ченця.

Сироватка знову відповів ухильно:

– Лисиці мають нори, птаство небесне – гнізда, тільки синові людському нікуди голови прихилити.

– То це ти приніс її сюди? – вперся білими бликалами той, що сидів на очереті. – Чи прошкував кудись?

– Ти віруєш, що Бог один, – тицьнув пальцем Сироватка. – І біси вірують, та й тремтять. А басурмани – не вірують. Й треба принести в їхнє царство страх Божий і слово Боже. Розбуджені святим духом, вони прозрять.

Всі троє знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивості, роззувся й сів на очерет.

– Просіть, то й дасться вам. Гріховна вода на святих устах стане святою, – так само покірно мовив.

– Принеси, Єлисею, води, – скривившись, неначе йому болів живіт, кивнув головою білоокий.

Схожий на ченця комишник пішов у сіни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, – брали її десь з копанки, мабуть, полінувалися прив’язати цебер і полагодити журавель, – але Сироватка вдавав, що п’є із задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животі.

Він ще не вирішив до кінця, що йому робити далі, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловік – гріх такого зачіпати. Та й не тримає мирського в пам’яті, у нього в голові свої, не знані простим людям заміри і клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловіка одягом і виглядом. Але хіба не міг скопирснутись недавно? Та й на самій Січі немало таких, кому в голові зацвіло. Іншого викруту не бачив.

Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспішали щось чинити – куди він подінеться, хотіли подивитися, що буде далі, порадитися між собою. Двоє, що досі стояли, посідали на траву, чухмарилися, позіхали. Єлисей обмацував голову, неначе по ній допіру товкли товкачем і він шукав на ній гулі.

– Болить, клята, – поскаржився. – Крутить щось, так гірко крутить – і все на захід сонця.

– Пар голову хріном, – порадив Сироватка. – Хрін – божий корінь.

– І не спи на захід сонця, – чвиркнув під ноги білоокий та поліз рукою до кишені по люльку.

– Мирон теж спить, і йому нічого, – одказав Єлисей.

Сироватка й собі хотів дістати люльку, а тоді спохопився, поліз у черес, покопався там, дістав маленького, з рябенької шматини вузлика, розв’язав, нахилився до Єлисея:

– Підставляй долоню. Це – попіл розрив‑трави, спаленої на вогні, затепленому од непогасної лампади. Ще якби була непочата вода… – «Де вона в них у ката, – подумав, – коли ось ця болотом смердить». – Ну, нічого, зап’єш простою. – Й висипав на широку, в мозолях долоню трохи чорної сажі.

«Де такі мозолі нагнав? – знову розмірковував про себе. – Мабуть, копаючи оці ями. Для чого вони їх риють?» Крутив думку так і так, потроху ставав на певному здогаді. Шукають скарб. Знали, що в господаря було золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.

Єлисей вийшов з сіней, утерся рукавом сорочки, знову помацав чорними пучками голову.

– Наче полегшало.

– Коли полегшало, ставай варити куліш, – мовив білоокий. Було видно, що він тут ватаг або принаймні намагається вестися, як ватаг, бо Єлисей і Мирон не вельми потурали на його слова.

– Я вчора варив, – гребонув брудною чорною п’ятірнею волохаті груди Єлисей.

– А я позавчора й позапозавчора, – настовбурчився Мирон.

Заходило на сварку.

– «І прийшов до них з ложкою божий чоловік…» – неждано обізвався Сироватка. – Давайте я зварю.

Сироватка варив куліш у чималенькому мідному казані посеред двору. Ще він не зварився, а по двору дух пішов, аж комишники засалапали язиками, як голодні коти. Приправив його запорожець старим салом, ліщиновим листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересі з півдесятка стручків. Зготував дві страви: одну рідку, другу густішу, домішавши туди трохи гречаного борошна. Опріч пшона, кількох шматків сала на дні бодні та ворочка гречаного борошна в коморі більше не було нічого. Комишники доїдали Драпакові запаси й, либонь, не загадували далеко наперед. Земля біля хутора лежала неорана, й не було в хлівах ніякої худоби, навіть буда біля хати стояла порожня – пес або забіг, або його забили.

Комишники лигали гарячий куліш, аж тріщало за вухами. Вони забули про кашовара, і йому залишилося тільки трохи рідкої юшки. Сироватка їв не поспішаючи, ложку ніс до рота красиво, підставляючи під неї човником долоню. Він не дивився в бік комишників, що повиверталися на очереті, палили люльки. Заходила ніч, й глибше вступав Сироватці в душу страх. Він знав усі чари ночі. Добрі й лихі. Для доброго – добрі, для лихого – лихі. Те, на що не одважується злий чоловік удень, одважується вночі. Темніє його душа, й темніють очі рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його крутилась, як шапка утопленика у вирі, її не тягло вниз і не викидало до берега. Не бачив іншого викруту, як тільки той, за який ухопився з самого початку.

Підвечерявши, Сироватка заходився мити казан. Прив’язав до нього мотузок, хотів зачерпнути води з колодязя, але Денис сказав, що вона погана: там згнив пес, послав з цебром до копанки Мирона. Сироватка подумав, що оцей білоокий, Денис, хутірський оддавна. А ті двоє – зайшлі. Або набилися Денисові в компанію силоміць, або сам звідкись закликав їх, втративши надію самотужки, однією рукою викопати Драпакові гроші. Погромисько довкола стояло страшенне – копці чорніли і в хліві, і в сінях, шули були повихитувані, одвірки попідпилювані та порубані. Й те мотав на ріденький, м’який вус Сироватка. Помивши казанок, одгріб попіл, набрав у жменю жару й поніс до чобіт, що стояли поміж вогнищем та кулями очерету, на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло, й він ворушив, ворушив пучками. Насипав трохи в один чобіт, потім у другий, почав узуватися набосоніж.

– То нащо? – перелякано витріщив очі Мирон.

– Кольки з ніг виганяю, – байдуже одказав Сироватка.

Комишники не бачили, як він поналивав у чоботи води, тепер же, взувшись, добряче притиснув, придавив жар до мокрих устілок. Припекло добряче, проте він того нічим не виказав.

Сонце вже сховалося, оточене з усіх боків будівлями подвір’я огорнула півтемрява. Сироватка сидів навпочіпки над пригаслим вогнищем, його обличчя й розчепірені пальці рук відсвічували червоно, губи беззвучно ворушилися. Сироватка шепотів молитву, але так, що з губів викільчувалися тільки окремі слова, найчастіше то були «сатана», «страх», «кара Господня». Сироватка теж знав злі чари ночі.

Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом, Мирон, коли до нього підійшов Сироватка, навіть завовтузився і посунувся ближче до Єлисея.

Проте на ніч вони замкнули його до рубленого хліва біля хати. Правда, не впихали силоміць, просто Денис укинув туди куль очерету й сказав, що божому чоловікові тут спатиметься найкраще. Сироватці вчувся в його голосі глум, він подумав, що Денис не вірить йому до кінця, але вдав, буцім нічого не помічає, мовчки пішов у хлів. Брязнула залізна закрутка, загупотіли по стежці кроки, заскрипіла на ґанку одірвана мостина, й все стихло. Сироватка лишився сам. Він довго призвичаювався до темряви, але вона була така густа, що не бачив і своєї простягнутої вперед руки. Обійшов хлів, помацав: плахи міцні, припасовані щільно, знизу – поміст, лати під покрівлею – одна біля одної й грубі, в дві руки, – комишники знали, куди його закинути. В одному кутку намацав палицю, поклав біля очерету. По тому розперезав сніп, ліг. Дивився вгору, де сіріло кілька дірок, слухав тишу. Кумкали в болоті жаби, попугукував на острові сич. Був старий, Сироватка розпізнав по голосу: оте «у‑у‑уу» – довге та протяжне, ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом од їхнього крику не проймався.

Десь у кутку шкрябала миша, в хліві пахло мишачим послідом, видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур і риби майже вивітрився, Сироватка ледве вловлював його. Коли Мокій ворушився, під ним тріщав очерет, і тоді миша замовкала; лежав непорушно – починала точити знову. Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в минулому дневі, – все одно нічого не одгадає й не розплутає, – а гарненько заснути. «Біда біду перебуде, як було, гірше не буде». А ранок підкаже сам, що робити. Так і вчинив, зняв сукмана, скинув шапку й поклав під голову, сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в нічниць, склепив очі й мовби провалився в чорний човен, і вже той поплив, повіз його по тихій річці. Сироватці снився віз, що стояв на стернищі, а на возі плуг і борона, одна голобля воза прив’язана орчиком до полудрабка вгору, й на ній, на дротині, – казанок. Ще тільки ранок, ще леміш не скуштував землі, Сироватка прив’язав казанок заздалегідь, щоб не баритися в обід. І віз, і плуг, і борона, і казанок – Сироватчині. А десь у долинці пасуться коні. Теж його. Мокій їх не бачить, його пориває в той бік – щоб не зайшли в чуже, щоб їх не зайняли. І так йому тривожно, так мулько на душі: займуть коні або й вкрадуть їх. «Треба піти подивитися», – подумав, і в ту мить його щось мовби штовхнуло.

Ще встиг подумати: все життя йому сниться один і той же сон – у нього крадуть коні. Сон ніби й гарний – Мокій господарює на власній землі, але коні – то хвороба, та ще покража.

Так само, як і звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в ній світилося два вогники. Дві зелені цятки стриміли зверху, вони ворухнулися, зникли й зайнялися знову. «Кіт», – подумав Сироватка, хотів покликати, та враз йому пригадалася розповідь кума Шевчика, як той колись у селі глупої ночі покликав кота. Чорний‑чорнющий кіт перебіг перед Шевчиком дорогу за кілька кроків і шаснув за пліт. Шевчик підійшов до плоту й ласкаво так: «Кицю, кицю», а звідти людським голосом, глумливо, басюрою, що Шевчикові піднялася на голові шапка: «Кицю, кицю!» Кум утікав, аж погубив чоботи.

Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом.

«Може, й це такий котяра», – подумав Сироватка. Він тричі перехрестився, перехрестив зелені вогники, а що вони не зникали, тихенько намацав палюгу, що її поклав в узголів’ї, й пожбурив угору. Палюга брязнула по бантині, почулося голосне злякане «няв», і моторошні зелені жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував сісти в чорний човен. Але човен довго не підпливав, а коли таки приплив, повіз його не по тихому плесу, а поміж розбурханих порогів. Сироватці приснилися зелені вогники, але вони світилися не в котячих очах, а в чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими й куценькими ріжками, гострою мордою і довгим язиком, яким облизувався по‑котячи. Вони шинкували у січового корчмаря Нерчика, але в корчмі сиділи тільки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарі з тернівкою. Вони обоє добре впилися, й чорт співав по‑козацьки, а Сироватка мекав по‑чортячи. А тоді заходилися гуляти в переваги‑ваги, Сироватка чорта піднімав, а чорт Сироватку – ні, бо кожного разу, коли той починав переважувати, козак смикав його за хвоста, і нечистий беркицяв, аж копита одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокій і далі тримав його за хвоста, а розмовляли, як добрі приятелі. А тоді Сироватка оглянувся й побачив, що тримає власного хвостяру, а чорт реготів і злизував язиком з ріденьких повік сльози: «Оце щоб не хитрував і не збиткувався». Сироватка вертівся, перекидався з боку на бік, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому в боки кулі очерету.

Якийсь час лежав незрушно. Вже задніло, в вузькі щілини між плах тонкими ножами пробивалося світло, й так само гостро потекла Сироватчина думка; він пригадав усе й почав обмислювати, як зустрінеться з комишниками, що скаже, як привітається. Але недовго йому довелося думати, все склалося само по собі. Небавом почув, як по той бік хліва щось шелеснуло, а по хвилі – тріснуло, здогадався, що з того боку за ним підглядають, помалу звівся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати. Пританцьовуючи й хрестячись, обійшов кілька кругів, а тоді закляк, неначе в конвульсії, й став вигукувати то голосніше, то тихіше: «О ікона, о Галілея! О ікона, о Галілея!» В думці ж справді молився Богові й просив його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами. Вірив, що Бог усе зрозуміє й простить, мав його за мудрого й незлобивого, хоч і знав із Святого письма, що Господь часом карає круто, ще й ні за що. Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловіка? У світі ж тільки й шукають вигоди.

Коли Сироватку випустили, сонце вже горіло у кроні густого дуба за хатою, на тому ж дубі туркотіла горлиця, а на стрісі хліва завзято цвірінькали горобці. Денис стояв біля хліва, а Єлисей і Мирон саме вернулися з болота, були мокрі як хлющі, скакали халяндри і лаялися чорно. Вони сварилися, бо розсохся човен, і для того, щоб потрусити ятери, доводиться лізти у воду, погрожували, що завтра і позавтра Денис труситиме сам, кляли болото, рибу, Дениса й той час, коли прибейкалися сюди. Денис огризнувся, – мовляв, він їх не кликав, – а таки поліз на горище й небавом вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь відшукав чорний казанок і грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокій тим часом почистив карасі й лини, заходився варити юшку. Карасів було чималенько, частину поклав на пруття, пряжив на жару. Тепліла в його голові й така думка – сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося – Єлисей і Мирон їли та підхвалювали божого чоловіка. Денис мовчав, важко брижив проштемпельоване чоло, щось думав. Міркував і Сироватка. Про кожного з цих людей, що сиділи перед ним, у нього вже уклалася думка. Денис – найнебезпечніший. Він озлоблений на світ, на всіх людей, шелехне в лоба, не кліпнувши оком. Хтозна, од чого він такий: чи спочатку завинив перед людьми – й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися – й він став таким. На цьому світі буває всякого. Він не дурний, недовірливий, зачаєний. Либонь, хоче роздобути грошей і втекти кудись ще далі – до черкесів або калмиків, чи й до татар. Якщо справді знайдуть Драпакове золото, хтозна, чи не знайде хтось із трьох одразу свою смерть. Насамперед Мирон. Він ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, піддався Єлисеєві, заспокоює себе: мовляв, усе зле робить Єлисей, а не він. Той же прибишство зробив собі промислом, гадаючи, що залагодить його на небі, як залагоджують гріх у попа. Кожного разу повертає Божі заповіді так, що винуватий не він, а той, кого нанесла на нього лиха година. Він марновірний, його легко налякати й легко розсердити, він може вбити з випадкової підозри. І вдарить тільки в спину.

Дата добавления: 2015-06-04