Розділ тридцять перший 1 страница

I

Розділ тридцятий

А ковалі знай кували, та не всі водно: хто шаблю‑домаху, хто лемеша гніздюкові, хто кочетки для весел рибалкам з Орелі, хто підківки молоді на чоботи, а дід Слива свистілки та пищики – здитинів на старість; викує, посвистить, а потім роздає ті пищики дітям по хуторах. Кузні стояли над Чортомликом, усі вряд, загнані в землю, закіптюжені, Сливина – безверха, жужелицю висипали на берег, і вона чаділа синім димом. Перед кузнями – потріскані жорнові камені, на них запорожці точать коси й шаблі, люблять також вони посидіти на тих каменях та погомоніти про нелегке козацьке життя‑буття. Ковалі – майже всі характерники, любо з ними погомоніти, хоч трохи й страшно. Ковальське плем’я дружне й запекле. Зачепи одного – збіжаться всі. А треба – й чортові в морду плюнуть. Разом і поодинці. Недарма кажуть, що то коваль з чортом у Чортомлицькій могилі скарб заховали. Насправді ж ковальський скарб – руки. Всілякі є майстри, один уміє тільки коня підкувати, а інший викує коліща до французької рушниці, й жоден чоловік на світі не скаже, що викуване те коліща над Чортомликом, а не над Сеною.

Є такі ковалі, до яких люди пливуть плавом, вони одсилають їх до інших майстрів, а ті не йдуть, мовляв: «Я зачекаю». – «Так довго ж». – «Скільки буде». Коваля чути по дзвону молота, а слава їхня лунає на сотні верст. Сірко й сам, коли йому щось треба, звертається тільки до Скуби, і ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), і погрожує нагаєм (якщо йдеться про грамадське). За останньою кузнею – кілька гутдимарок, де переплавлюють залізо, одна куріла, й двоє чубатих дужих ковальчуків волокли щипцями до води червону гуску – залізний зливок пудів зо два. Від кузень і гут тягло гірким запахом заліза та криці, від пекарень слався запаморочливий запах свіжого хліба (пекарі саме кінчали випічку), обидва запахи сягали широкої базарної вулиці, намагалися потяти один одного. Не потинали, змішувалися, і так, перемішані, розсівалися по лузі. Дух хліба і запах криці одвіку ходять у парі. З кривобокої ятки на краю майдану просто під ноги Сірковому коневі вибіг низенький рудий крамар з сувоєм синьої габи в руках, задзигорів щось швидко‑швидко, показуючи тим же сувоєм на козака, що, обіпершись об облізлу колону ятки, смоктав люльку. Врешті Сірко зрозумів, що йому торочить крамар: дав він козакові синьої габи, той узяв її буцім показати кравцеві – мовляв, чи вистачить на штани та кунтуш, – а тоді габу повернув, утявши собі шмат на шапку.

– Киш, – сказав крамареві Сірко, – йди з позовом до судді – по чину, нехай судить справедливо, зрілим оком.

Крамар лупав очима, відступав – сам знав, що звернувся не по чину, йти до судді теж не хотілося, бо позовний калач, либонь, коштує стільки, як те сукно, та й невідомо, чи ще відсудить. Сірко проїхав повз ятку, біля якої стояв козак: кабардинка з нашитим навхрест золотим позументом була насунута аж на лоба – добряча шапка, мабуть, з тої таки габи, – очі з‑під шапки зорили кудись понад ятки, вони були ліниві, вдавано ліниві, в їхній глибині чаїлися глуз і насторога: адже не сподівався в такий мент нахопитися на кошового.

За ятками і крамними коморами стояло кілька комор без вікон – темних, великих, з дубового тесу – фуражних і зернових. Біля Січі годується гибіль усякого люду, їдуть сюди вони з усієї України, декотрі проциндрюють і те, з чим приїхали, інші наживають статок. Одної солі Січ споживає за день кілька пудів. А хліба, а пшона, а горілки! Як сипонуть удосвіта з куренів кухарі з кухарчуками – тільки наповнюй міру та лічи гроші.

За останньою, на два ґанки, хатою – військового кантаржея – на зеленому лужку поміж кущиками верболозу прослалися білі доріжки – січовий підпаламар поправ церковні рушники й розіслав сушитися. А сам, босий, закотивши штани на білих цибатих ногах, походжав, як журавель, над Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:

– Чолом, вашмосць.

Сірко хитнув головою. Підпаламаря виживає з церкви піп, от той і шукає допомоги в кошового. Від січового передмістя бита дорога правувала на далекі горби – в степи, Сірко ж повернув на дорогу лугову, що петляла поміж кущів та ковбань. Цією дорогою можна проїхати майже через увесь Великий Луг, одначе тільки зимою і в сухе літо, й проїде той, хто знає кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цій порі й цей шмат дороги – від Січі до сіножатей – був добре накочений. Козаки саме звозили сіно з луків під січові повітки – ордини. Сіно звозять вліті, коли зійдуть з луків води і затужавіють дороги. Гарна то пора по всій Україні. Ще не виспіли в садах груші, не загускли пахучі меди, літо ще входить у повну силу, ще попереду його принади, його розкоші, ще далеко до мозольних, важких жнив, а вже й звершено щось значне, вже пливуть, зачіпаючись за ліщину, важкі гарби, і лугові запахи переповнюють клуні по самі вінця. На цю пору сіно вже в стогах. З сухих місць копиці стягують волоком, а з низинних, болотистих виносять на руках на вишмульганих до блиску рожнах. Для запорожців ця пора особлива ще й через те, що вони при ділі, либонь, чи не єдиний раз на рік при ділі всі, і їхня хліборобська совість, – вона ж таки хліборобська, таки ж косарська, – мовби упокорена, заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час і не дивиться, мовби аж гребує нею, і вона без оскарги висить на стіні.

Дзвонять у хистких рокитах журавлі, ситі коні ходять без припону, молоді козаки казяться у копицях, розбиваючи їх до дна. Старі, вусаті запорожці вдавано, а то й не вдавано сердяться, намагаються остудити гарячу кров холодним погуком, та ба…

А курені змагаються, а курені пруть один поперед одного – який звезе перший, тому отаман похвалявся поставити на кожного братчика по окові воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають спини половії, мурі, муругі, прикро‑сиві, рябі, перісті; височенні, приторочені ясеновими рублями вози пливуть глибокими коліями по лузі, і широко розтулені від жаху очі смолок проводжають їх. Це ж і до них може дійти черга, це ж і вони попливуть отим мертвим шемрінням. А козаки гогочуть, підсаджують одразу на вози по цілій копиці, й старі діди в полотняних штанях буркотять у небесах – не справляються з навалою сіна, та ще кабешує, скидає брилі вітер і наганяє в очі сльозу. Світ очамрів, світ пропах сіном – луговим, болотяним, грудковим, степовим, світ гойдається п’яно і весело. І Сірко очамрів од того запаху, і в нього голова пішла обертом.

І враз навкіс, як шабля через тіло, пішла думка: Богом створені для цієї роботи. І він також. Громадити високі, до неба, стоги, вигулювати воли і коні, золотим зерном засівати ниву. Стоги громадити. Йти вгору і вгору. А вони – вниз і вниз. Копають шаблями могили. Замість зерна – гаряча картеч… І вже скільки років! Століття! Інші народи хоч встигають зібрати посіяне. А вони ледве посіють – треба переймати чужі коні. «А ми коні переймем, переймем…» Звідки це? З дитинства. Бач, забувся дитячих пісеньок. А так хочеться дитяти… Внука хочеться. Посадовити поперед себе в сідло. Ні, не в сідло, а на сіно. На самий вершечок. Щоб тремтіло… і не виказувало свого страху.

«Хіба можна цією рукою пестити дитячу голівку?» – зринає зненацька. І дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблі і в чорних накрапах од пороху.

А запорожці регочуть, запорожці зачіпають отамана. Не витримує й він. Бісові діти, кисляківці, вже підгрібають стожарища! А менчани ще тільки розшивають дев’ятого стога, а всіх стогів у них більше, ніж пальців на руках і ногах у їхнього отамана. Правда, на лівій руці в отамана не вистачає одного – великого (турок одкусив у пішім бою), одначе довго ще їм сутужити.

– Чого ж це у вас, сучі діти, чуприни сухі?

– Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.

– Ласі ви до дурнички… Понаїдали пуза. У Сильвестра вже й очкур не сходиться, – каже отаман і, шкилюючи з Сильвестра, вдавано скрушно хапається обома руками за штани.

– Позич, отамане, твого. Він тобі вже все одно без надобності. А я ось впорядкую стога й до молодиць хамону.

– Поки ти його впорядкуєш, інші молодиць розхапають. Ось я до одної їду. Позич свого черева, а все інше в мене своє в справності.

Козаки регочуть. Сміється Сірко, хоч їде він, всі те знають, не до молодиці, а на пасіку. І думки в його голові не грішні, грайливі, а смиренні й трохи сумні. Скінчилися сіножаті, тепер дорога ледве вгадувалась у високій траві – поломі. То пірнала під ліщину, то притискалася до озеречка, в якому полощеться у воді вербове віття, то мріла поміж білих султанів очеретів, і під копитами коня чавкотіло болото. Султани молоді, пишні, а потім вони злиняють, похиляться – все як у людей. Починала червоніти калина, займалася ще несміливими рум’янцями шипшина (незабаром спалахне, як недолюблена, що не стратила сором, молодиця), хміль дерся на вільхи та клени, і його білі шишечки були зліплені неначе з морської піни. Він був такий буйний, що, здавалося, впади кілька таких бубочок в озеро, й воно переграє на оковиту. Потемніло листя на дубах. З лівої руки на віддалі трьох кидків стріли стали вони могутньою стіною, внизу переплівся верболіз, і видаються сукупно однією чорною тучею. А в праву руку по лузі‑острову стоять окремі дуби, є серед них велети, які підперли своїми кронами небо, а є й невисокі, товстючі‑претовстючі, дуплисті дуби‑окоренки, на яких велетенські стовбури вже відмерли, лишилися тільки менші гілки. Тим дубам віку й віку. Що могли б розповісти, якби вміли говорити? Яку таїну ховають у старезних зморшках кори та в чорних дуплах?

Сірко подумав, що колись, за молодості, його увагу привертали дуби‑велети, тепер же його зір частіше зупиняється на дубах‑окоренках. Он стоїть лисий дуб, кора з нього спала, а той он розчахнувся на чотири частини й конає на землі. Отаманова душа теж розчахувалася й слалася по м’яких султанах очеретів, кололася на шипшинах, закипала хмелем.

Переїхав грузький потічок, далі дорога повертала круто праворуч, вихоплювалася на кручу, на горб. Сірко притримав коня. Їхав молодим конем – Гнідком, Ворон спочивав у стайні. Кінь пирхнув, підняв ліву ногу, покусував зубами шкіру на коліні. Отаман побіг очима по плавнях. В цю мить відпочивав серцем. Плавні входили в нього, наче жива вода: зеленими дібровами, широкими затоками Дніпра, річками й островами, озерами та луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут кості. В його серці, в його думці злилися воєдино їхній зелений шум і їхня захисна сила. Не десять і не сто років сторожують вони козацьку звитягу, щоб кинути її проти супостата. Він прийшов сюди сливе хлопцем, по тому від’їжджав і приїздив знову, аж поки не зрозумів, що поза ними його життя немає. І знає він їх, наче власну кишеню. Заплюшки може по них мандрувати й не заблудиться. А заблукує там чимало й літніх козаків. Надто коли на плавні наляжуть осінні тумани. Тоді водять козака п’яні води, аж доки не виб’ється з сили. Сірко блукав один раз. Три дні плутав по річках і зарічках, на ніч приставав до берега, вистеляв човна вербовим віттям і спав у ньому. Страшно вночі самому в плавнях. Чорна, як дьоготь, вода хлюпоче таємничо і віщо, чути холодні сплески, і рикає в хащах звір, і чути якісь дивовижні крики. Може, й правда, що то плачуть душі тих козаків, які закопали свої скарби по островах, а самі погинули в далеких походах.

Стежка похило опускалася в балку, звану Грушівкою. Балка широка і довга, з відрогами‑байрачатами, з лісами і лужками, галявинами і «печами» – високими майданчиками, з густими грушевими нетрями, крізь які не продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла грушами, весною, коли вони зацвітають, здається, що то тече біла молочна ріка. А над рікою пташиний щебет і медянистий гул – беруть щедрий взяток бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками‑дрібничками. Грушівка – укохане місце січових пасічників. Посіли вони всю балку, кожен уподобав собі певне місце, щоб було зручне для бджіл і власного життя і щоб не залітала чужа бджола. Січові пасічники – самітники, як і їхні бджоли. І майже всі старі‑престарі, то догоряли на меду куці свічки життя. А колись же, колись… Колись то були великі й потужні свічки з молодого прозорого воску. Життя цих дідів поминуло в лютих січах, в шабельному дзвоні й рушничних випалах, у погонях і втечах, у лютому голоді, промайнуло, як мить, і тепер вони надолужують його тишею і вічним гудінням божих комах. Їм здається, що надолужують, а насправді бджоли осипаються, як порох, їхній вік короткий і трудний, як і вік плугатарів і вояків. В оцій балці доживатиме віку й він, отаман коша запорозького Іван Сірко. Вже назнав собі місце й минулої весни посадив кілька молодих яблуньок. Кожного дня виходитиме на оцей пагорб і бачитиме Дніпро, Великий Луг, Січ, і чутиме, як б’ють пороги і як видзвонюють у лузі чистими голосами молоді лебеді. Він, хто усе життя провів у боях і походах, літав як вітер, десь у глибині душі здогадувався, що і в гудінні бджіл, в загусклім, як весняний мед узимку, спокої є своя краса і втіха. Є втіха неклопітної старості, яка сидить під яблунею і ходить пам’яттю в минулі походи, закохується, розкохується, рубається на шаблях, відсіваючи в безгрішній хитрості всі поразки і помилки й засновуючись тільки на перемогах та правдивих ділах.

Грушівка – укохане місце січових пасічників… В оцій балці доживатиме віку й він, отаман коша запорозького Іван Сірко.

Гнідко об’їдав листя на берізці, запінена зелена слина скапувала з вудил. Отаман розгнуздав його, прив’язав повід до луки сідла, пустив до паші. А сам сів на схилі під трьома молоденькими осиками, обхопив руками коліна. Невеселі думи роїлися в його голові. Мав би він довіковувати не тут, адже є в нього жона, є діти, є рід. Одначе рід його обчухраний, як одиноке дерево при битій дорозі. І декотрі родичі вважають, що в тому винуватий і він сам. Так вважають братова і її дочки. Бо й справді, коли по Хмелеві почав закручуватися кривавий вихор, Сірко опинився в самому його центрі. Ще й повів за собою у ту завію усіх родичів: братів – рідного та двоюрідного, – синів, а потім і зятів.

Бо, зламавши укладену з Росією угоду, пішов з військом на лівий берег король польський Ян Казимир, ще й повів за собою гетьмана правобічного Павла Тетерю, зав’язалися важкі бої. Воєвода Чарнецький з потурання Тетері викинув з могили кістки великого гетьмана, й пішла шляхта чужинська потоптом по тих кістках, по українській землі. Тоді Сірко зібрав військо козацьке, перейшов на правий берег і почав громити військові обози Чарнецького і Тетері та звільняти від шляхти українські правобічні міста, Сірко з братом Яковом взяли в оборону Черкаси, й сталася в Капустяній долині гаряча битва, і потяли вони Чарнецького, і потяв їх Чарнецький з двома солтанами, й оточили вони запорожців у вузькій долині, й січа стояла, що поглухло од шабельного брязкоту вороння в небі, яке чигало кінця битви. І тоді погинув Яків, і ляхи відтяли йому голову, нахромили на вістря козацької хоругви й возили її перед своїми лавами. А потім вороги втікали ріллею, і грузли в українському чорноземі коні у важкій броні, й били їх козаки келепами і палицями, й згубили шляхтичі голову Якова, й упала вона в ріллю, й закотилася під скибу, бо скільки потім не шукав Сірко з козаками, так і не знайшов. По тій битві і ще по кількох дужих козацьких струсах Ян Казимир не витримав і показав спину війську князя Ромодановського та козацьким гетьманським лівобічним полкам і врешті відступив за Дніпро.

Отак само, як Якова, за три роки до того, повів Сірко з собою старшого сина Петра, бо гетьман Виговський уклав спілку з ляхом. Й побив Сірко Тимоша, наказного гетьмана війська Виговського, вчинив над ним правий суд, а хтось учинив неправий суд над його сином. А другого сина, Романа, повів з собою в Переяслав під присягу молодому Хмельниченку, і під тією присягою замість нього розписався сам Юрась Хмельниченко, й серце отаманове співало й плакало, адже явився йому в новому образі сам великий гетьман Богдан. А коли той образ померк, коли Хмельниченко підпав під басурманина й повів за собою татар, тоді Сірко спробував перейняти басурманські орди, і в бою з військом полковника Федора Жученка над річкою Тором дістав смертельної рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив Сірко за помилку свого серця. Сказати правду, воно помилялося не раз – і у Хмельниченку, і в Брюховецькому, колишньому кошовому Січі, а потім гетьманові, хитрому й підступному, – підступність Брюховецького Сірко розгадав теж не одразу, та й як було не повірити кошовому, коли той клявся вірою і правдою служити рідній землі. Він запросив до українських міст воєвод із Москви, ще й отримав із власних царевих рук боярський чин, ще й одружився на княжні Долгоруковій. Щоправда, саме тоді й засумнівався Сірко в його людській щирості, зрозумів, що простим козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий і підступний був то чоловік, драні чоботи поміняв на шиті золотом сап’янці, що ніхто й не зогледівся, ніхто того й не помітив. І немов з води вродилися в нього маєтки та збудувалися палаци. Давав грабувати воєводам і грабував сам. І коли повстав проти воєвод і захланних старшин Переяславський полк, Сірко пішов йому на поміч. Тоді ж остаточно розійшлися його дороги з дорогами Брюховецького.

А ще ж вимахували булавами Петро Суховієнко, молодий і пронозливий писар Січі, котрий теж оголосив себе гетьманом, і Дорошенко, й Многогрішний. «В останній бій, за доконечну волю!» – вигукували гетьмани. То були роки гарячих надій, тяжких розчарувань, людських сліз, крові, шабельних смерчів, арканів, наусту й підступу. Такого лиха, яке скоїлося на Україні, не знала ніяка інша земля. Свої ж гетьмани, обдурені і підперті з сторони, розоряли українські міста й витоптували кіньми молоде жито. Зате власні лани обгороджували високими мурами. І він валяв ті мури й топтав уже панське жито. В Сірковому серці перегоріло стільки своїх і чужих надій, запам’яталося чужих зрад і власних розчарувань, що кинь туди іскру – воно вибухне, як порохова бомба. І водив він спочатку за них, а потім проти них козаків з Мерефи, далеких та близьких родичів, і обох зятів, і сусідів. І гинули вони в степах та на полях за чужі надії і власну волю, яка не справджувалася.

Все життя він шукав собі Бога на землі, якого міг би вознести на людське небо, й одну по одній розбивав ікони. Чому ж не спробував подвигнути в проводирі самого себе? Боявся власних земних гріхів, власної недосконалості? Надто зрісся з простими людьми, надто звик не виділятися з тлуму, ще й мислив, як усі. Та й не склалося йому на те. Зате він і не розчарувався в людях. В отих, що біля рала, в оцих, що на Січі, чиї душі не купити ні за які таляри, котрі вірять йому, бо він – такий, як вони.

Він підтримував напочатку гетьманів, бо сподівався, що вони обстоюватимуть права посполитого, простого козака, – адже вони те й обіцяли, – візьмуть у серце болі всієї батьківщини, та сподівання ті його і їхні не здійснювалися.

Та вже не вірили Сіркові так, як напочатку, зяті, й познімали вони з бойових коней сідла та одягли на них хомути. Орють землю, а того й не бачать, що вже бояри та підпанки в Мерефі і на них хомути ладнають. Через те й не хоче вертатися в свою Мерефу кошовий отаман. А ще через те… Мабуть, жодна в світі земля не тримає на своїх грудях стільки сиріт і вдів, як Україна. Трапляються села, де не лишилося жодного чоловіка, їде, бувало, через село козацьке військо, й тільки жіночі та дитячі очі проводжають його. Обсяде сирітська дітлашня колоди під тином, світить голодними очима, й струпом береться козацьке серце, й крижаним холодом обвіває його.

І його домівку не минуло те лихо. І перекипіло воно в ще одну біду. Через те й не стелиться йому дорога додому. Може, від тих смертей, може, від самотини, а може, ще від чогось поробилося лихо з Софією, отамановою дружиною. Впала вона в тяжку пасію, затужила душею, почала цуратися людей. По селу гомоніли, що Софію зводить біс, що це він нагнав у її серце туги. Щоправда, Софія ніколи не була веселуха, в її очах завжди чаїлися іскри смутку. Та й звідки б взятися в тих очах веселощам? Батька не знала зовсім: він загинув, коли їй не сповнилося й двох років. Нужда і бідність, четверо голодних ротів кавкає на печі, мати билася як риба об лід, щоб прогодувати їх. Вдовина хата за вигоном похилилася на дві вербові підпірки, й похилилася вдова, і зчорніла, а ще ж сама молода. Тоді повернувся з Січі в слобідку Мерефу козак Іван Сірко. Поклав завести власне господарство, одружитися, а що його брат, хоч і молодший, на той час вже мав свою родину, то із спадщини узяв свою частку грішми: Сірки жили на краю села; там, де закінчувалося їхнє обійстя, височів горб, який спадав до балки Зміючки, що кривуляла в степ. Сірко обплів той горб лозою, а також загатив рукав балки, – там мав утворитися ставок. Це місце вимріяв давно. Перевіз з батьківського двору рублену комору, прорізав у ній вікно й поставив її тим вікном до майбутнього ставу. На тому поки що заспокоївся й почав шукати дружину. Спершу впала йому в очі Одарка – козир‑дівка, одиначка, мельникова дочка. Купалася вона при місяці в Можі, а він забачив, що в річці купається дівка, і, як би то зробив кожен збитошний парубок, сів на її одіж, аби поглузувати, полякати, а вона не злякалася й вийшла просто з води перед його очі. Біло світилося проти місяця її струнке тіло, струменіла вода – вона ж навіть перса не прикрила рукою, і палав, як у горні, козак, і серце його горіло вогнем. І мусив він відступити, й пішов назирці, й таки дознав, з чийого двору та дівчина. Була вона висока й ставна, круглолиця й рум’яна, з бісівськими іскрами в очах. Недарма сама купалася вночі. Любов між ними тільки почала закручуватися, й закручувалася вона пересміхом, обопільним кепкуванням, розмирами й миріннями, й довелося йому одбиватися од мереф’янських парубків, і проводжав він її не інакше, як при пістолі й ножі. Дівчина йому й подобалася, й не подобалася, він би, мабуть, одружився з нею, одначе Одарчин батько не захотів віддавати дочку за невсидючого козака. (Хто видасть дочку за господаря, який не ниву оре, а городить загату під ставок?) Й поспішливо видав її за сусідського парубка Охріма – сина багатого чумака. Той син був трохи недолугий, тонкошиїй, слабосилий, говорив писклявим голосом, мав лестиву вдачу – колінкував перед дужчим за себе, а приходив ще дужчий – він при ньому починав кпити з недавнього покровителя й благодійника, одначе запопадливо брався до господарства, спав і бачив себе господарем. Як їхали молоді з церкви, Сірко пролетів повз весільний поїзд на баскому коні – тільки він один у Мерефі мав такого коня, перського румака, а повесні, коли Охрім з батьком поволоклися чумацькою валкою в Придністров’я по крейду, зустрів у лісі Одарку, й згадали вони колишнє, й ще кілька разів вибігала юна малжонка в лісистий байрак до сміливого козака, й народився потім у неї хлопчик, якого Охрім нарік Полікарпом, а більше в Охріма дітей не було. А козак Іван на той час уже назнав дівчину Софію. Видивився чудотворну красу під лахміттям. Вона чимось нагадувала діву Марію з ікони – кругле личко, тонкі дугасті брови, точене підборіддя. Риси її обличчя були тонкі й ніжні, а очі дивилися сумовито, зачаєно, ніби бачили щось таке, чого не бачили інші. Софію Сірко знав з дитинства. Вдова Шовкова жила по сусідству з Сірками й мала четверо дітей. Троє старших – хлопці, найменша – дівчинка. Всього багатства у вдови – її прізвище, хлопці рано розбрелися по наймах, Софія залишилась при матері, пасла людям гуси й допомагала вдома по господарству. Вона пасла гуси й Сіркам, і росла дівчинка дуже повільно. Принаймні так здавалося чорновусому козакові Іванові, який іноді приїздив навідати домівку й не забував виказати те своє спостереження довгоногому дівчаті у лихій сорочині: «А ти, Сонько, за цей рік нітрохи не виросла». І не знав чорновусий, гордочолий козак, як тяжко ранять ті слова дівча, не знав, що воно, чорне, мале, нужденне, давно по‑дитячому й не по‑дитячому закохалося в нього й тяжко переживає те своє кохання, а ще тяжче – його кпини. Адже малій здавалося, що вона закохалася в місяць або в степовий вітер. Вона згоряла з сорому, вона ридала ночами з любові. (Про все це, вже мужньою жоною, розказувала з ніжною сумовитістю, лежачи в гарячій постелі на мужевій руці). А місяць заходив за темну хмару, а тоді сходив і казав: «А ти, мала, так‑таки й не підросла». І насипав їй у пригорщу гостинців – медяників і золочених горіхів. Її ображали ті гостинці, вона знову плакала, а таки медяники поїла й горіхи теж, а двійко заховала і вже показала Іванові після весілля. Тяжко вона пережила поголос про Івана та Одарку, рана від того залишилась на все життя.

А Іван, від’їхавши одного разу з дому, вловив себе в дорозі на тому, що думає не про Одарку, а про чорняву дівчинку… ба дівчину, вродливу дівчину Софію. Й ту думку не вивіяли пронизливі степові вітри й не вибив з голови дзвін шабель і гуркіт пострілів. Й повернувся козак додому раніше, ніж планував напочатку. Софія вже гуси не пасла. І він шукав усіляких зачіпок, аби заникнути на подвір’я до вдови. Зажартовував з Софією, а вона поглядала на нього дикувато й зачаєно. Він намагався вловити в її чорних таємничих очах якийсь знак приязні, вловлював і не вловлював і почував, що кохає. Як ставили повесні теслі Сіркові рублену хату над ставом, то на його прохання й за його плату поміняли нижні гнилі вінки і трухляві ощепини у вдовиній хаті і вставили двоє вікон зі справжніми шибками, а не з бичачими пузирями, а з усякого паліччя стулили хлівець, ще й обгородили подвір’я. Вдова відробляла на Сірковому обійсті. Іноді їй допомагала й Софія. Траплялося, Сірко зачіпав дівча жартом, а воно й далі дикувато поглядало на нього і втікало. А одного разу злазила Софія по драбині з вишок, драбина похитнулася, й він упіймав її на руки. Упіймав, і притулив до себе, й опустив на м’яке сіно, й опустився сам. Дівча подивилося на нього тим‑таки сумовитим таємничим поглядом і прорекло: «Силою криницю копати – води не пити». По тому Сірко й не сподівався, що дівчина піде за нього, проте запитав у її матері, чи віддасть за нього дочку, вона покликала Софію, а та враз спаленіла й сказала: «Піду». І так сяйнула очима, що для нього перекрутився і одмінився увесь світ. Зараз він не міг пригадати ту мить і подумав: колишнє пригадати неможливо, воно тільки іноді пролітає крізь серце, неначе іскра, й тоді щось здригається в пам’яті, але тієї іскри вже немає, і намагатися завернути її – марнота з марнот.

З роками вони прилітають рідше й рідше, та й зрозуміло: те вогнище вже погасло. Кожен мав вогнище, і всі вони згасають. Земля – це кладовище людських споминів.

За весільними подарунками їздили вони з Софією в Харків, летіли у легкій колясці й по дорозі обігнали Одарку з Охрімом, котрі волоклися на той же ярмарок волами на возі, везли крейду. На весіллі дзвеніли три пари музик, золотом заливалися сережки‑дзвіночки у вухах молодої, а погляд її був сумовитий і задивлений кудись у далеч.

Чомусь йому ніколи не сняться ті дні, не сниться Софія під сонцем і він поруч неї. Вона була тоді така ніжна, мовби зіткана з весняного марева, і здавалося йому, залишиться такою навіки.

Поселилися вони в рубленій хаті на горі, ставочок на той час уже почав обростати осокою, а по схилу трепетали на вітрі листячком молоденькі яблуньки.

Софія кохала чоловіка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за ним поглядом удень. Одначе хіба могла вкружляти! Все частіше і частіше її коханий Іван сідав на коня й трави замітали за ним слід. Ті сліди вели в бік Дикого Поля. Боялася вона за нього, потерпала, коли був у дальній стороні й коли походжав по рідній Мерефі… Найменша неправда зворохоблювала його до дна, з ким він тільки не сварився та не брався за барки: з місцевим сотником і заїжджим отаманом, з харківським війтом і навіть з полковником. А з польськими старостами доходили порозуміння шаблями. Та земля як Москвою, так і Варшавою вважалася пограничною, то московські воєводи виселяли тамтешніх пасічників за Коломак, то польські старости перекидали московські острожки по Мжі, Мерчику, Британці. А то починали засилати з обох боків своїх поселенців, і ті оселялися в сусідніх слободах. Одначе важко було довго втриматися на тій землі. В поле їздили тільки гуртами, збройні, доводилося й переховуватися в байраках, і втікати в глибінь московських земель. Часто, коли в їхні краї прокрадався летючий татарський загін, Сірко мчав йому навстріч попереду козацької ватаги. Рубався з татарами і над Мжею, і над Оріллю, і над Сухим Торцем. Шаблі та кулі його не брали, й поширилася поміж ордою грізна слава про слободи над Мжею, а поміж самих слобожан – слава добра про козака Івана Сірка. І вже як збиралися козаки у ватаги для відсічі басурманам, самі просили його в отамани. Щербилася, притуплювалася широка, блискуча, дамаської криці Сіркова шабля на жовтих, твердих, як кістка, кизилових татарських палицях та турецьких шаблях і на тонких сигізмундівках та залізних келепах. З півдня татарва в’їдалася комашнею, з заходу чумою повзла шляхта. А коли над всією українською землею здійнялася блискуча, в самоцвітах булава Богдана Хмельницького, Сірко зі слобожанами пішов на поклик тієї булави. За її помахом відчайно кидався в найжорстокіші січі й останнім відступав з ратного поля після невдачі. Сини росли без батька, пошепки вимовляючи його імення разом з молитвою. Зрідка навідуючись у Мерефу, Сірко щоразу дивувався, як вони виросли. Хлопчики були темно‑русі, як і батько. Схожі на нього, чепурні, доглянуті. Змиті голівки, барвисті стрічечки в комірах сорочок, навіть очкурики на штанцях – барвисті; шанобливі, зіркі – потаємна надія Сірка й України. Він садовив їх обох на свого пропахлого боями коня і вів коня напувати до ріки. Хлопці сиділи щасливі й горді, пишалися батьком і тяглися рученятами не до чепіг, а до руків’їв шабель. Либонь, винуватий сам – не навчав їх хазяйнувати. А коли йому було вчити? Петро – той мав кебету до столярського ремесла. І лаву зробить, і топорище витеше, навіть зробив власноруч дві борони. Його б трохи підохотити…

Дата добавления: 2015-06-04