Розділ тридцять другий 2 страница

На острові лишилися кармаш, двоє деменщиків, Кирило та Ждан. Під обід кармаш і деменщики поклали в сіткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка – супроти течії, супроти ночі, з покійником на сіні. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило відмовився, за ним не сів у човна й Ждан. Ще раніше, коли посунув по воді байдак, Кирило сказав Жданові:

– Тобі, хлопче, з ними не по путі. Якщо хочеш – тримайся мене.

– Ви ж там на нас окріп не лийте, – гукнув на прощання кармашу і деменщикам.

– Чого нам на вас його лити, – розважливо мовив кармаш. – Ясна річ, ні ти, ні хлопець на таке бузувірство не важилися б.

– Спасибі на вірі, – сказав Кирило. Вони лишилися на острові вдвох.

– Лаштуймося ж у дорогу й ми, – мовив, коли човен із зарізаним рибальським отаманом сховався за кугою. – Краще б переночувати в курені, азиж блукатиме по острові Жмуркова душа.

– Куди ж ми поправцюємо? – запитав Ждан.

– Є одне містечко, – невизначено відповів Кирило. – І стоїть там дуб дуплавий, нікому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє колотить, дасть їсти‑пити й нам заробити.

Ждан згадав білих крячків, і йому стало сумно. Пхалися вгору проти дніпрової течії малим задирчатим човником й першу ніч перебилися на острові Британі проти Скарбної, серед піщаних кучугур і розкопів, які лишилися од старого городища. В розкопі‑канаві розклали невелике вогнище і зварили в казаночку юшечку з окунів, яких Кайдан наловив на п’явку під очеретом. Деякі розкопи на острові були недавні, й Кайдан сказав, що робили їх запорожці, шукаючи скарбів. Серед січовиків є чимало таких, які вдовбуються в старі могили й підкопуються під печища, а також шукають скарби за допомогою цвіту папороті, розрив‑трави або чарівної палички. Тих скарбів чимало закопано в степу – ховали їх татари при втечі, й козаки також, і прибиші, які потім гинули самі, – чимало їх і по урочищах та старих селищах.

– На цьому самому острові і я колись длубався, – сказав байдужим голосом Кайдан. Він лежав на боці біля вогнища, червонуваті відсвіти грали на його великому, круглому, бровастому обличчі, і від того воно здавалося вельми грізним, застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душі Бог дав помилково, забоявся б. – Блукав тут по острову жовтий, з білими очима бездомний пес і все сідав на одному горбочку, отамо за розкопом, – вказав у сутінь ложкою Кайдан. – Я й присочив те місце. Але цвіту папороті не знайшов, хоч цілих три ночі просидів на клечальній неділі в лісі, й саме через те… Лежу я за кущиком у долинці, а пес на горбочку сидить. Ніч – ні темна, ні світла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив скарбу, й тихенько до нього: «Цюцю, цюцю». А він мені улад на відповідь басюрою: «Кирику, Кирику». У мене й чуб дріттям, а все ж лізу до нього. Він гарчить, і я гарчу – обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а тоді вже без приворотного зілля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. І трусонув. Тільки він як рвонеться… Одне слово, не втримав я його, а вранці прийшов на те місце, а там ковляшки собачі. Білі. Я покопався під ними й викопав кінського черепа. Либонь, приворотень на тому коні їздив. Якби була в мене розрив‑трава, перевернув би я той череп на доброго коня, а так…

Наплів кошів Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом «журавля», а Ждан до ранку не склепив повік. Все йому увижався жовтий пес з вишкіреними іклами і кінський череп. А потім подумав, що в отаких ось місцях уночі люблять бродити покійники, всілякі упирі, та й просто всі ті, хто помер без каяття. Ясна річ, всі косоокі помирають без каяття, а це ж їхнє городище. Підлізе такий з ножем у вищирених зубах…

– Бр‑р‑р!

І зітхав теплою хвилею Дніпро, й плакав десь куличок, зовсім як грішна, вигнана з раю душа.

– Ти мені такого не розказуй проти ночі, – попросив уранці Кирила. – Не спав я зовсім…

– Отакої, – щиро здивувався Кирило. – Треба було перехреститися тричі і «Отче наш» прочитати. Ніяка нечисть не причепиться.

Наступного вечора обоє умлівали біля гречаників із сметаною і наваристого бобівника, якими їх пригощала шинкарка Ївга Гноїха, чорноока молодиця років тридцяти, її корчма стояла неподалік від слободи Сірий Камінь, що над річкою Сурою. Біля корчми шамралося чимало всілякого непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадіїв, і підторговує порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкій корчмі (так вона називалася) можна було розжитися на шльонські сукна та кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тільки медами. Недарма – Солодка. Скрізь по запорозькому пограниччю попритулялися такі корчми. Їх намагається згладити гетьманська сторона, – збираються в них всілякі збродні, звідти найлегше добутися в саму Січ, – запорозькі діди теж киплять проти них, насилають команди, і, якщо вдається, ті сплюндровують корчми та шинки дотла. Бо славляться вони своєю нецнотою, там завжди валасається кілька дівчат, що їх називають хльорками, або потіпахами. Про людське око вони вважаються шинкарчиними наймичками, а насправді справляють і іншу службу. Й летять у ті шинки запорожці, наче мухи на мед. Та й де ще погуляти козакові, куди подіти заморські таляри, єфимки, чехи, якщо їх у чересі, аж пузяці важко! А вже як налетять такі молодці після походу, то не підступись ні гетьманська, ні запорозька варта. Шинкарку і її наймичок в обиду не дадуть. І ходить тоді корчма ходором, ламає тесовії мостини гуртовий гопак, троїсті музики міняються щогодини, меди ллються, наче дніпрові води на порогах, і у всіх, хто в тих шинках побував, ще кілька днів по тому злипаються губи і гудуть у голові солодкі джмелі.

Зруйнує варта корчму – вона небавом вирине в іншому місці. Спочатку як маленька земляночка… Далі – хижа. А далі й дім з кружганком, на дві половини, із світлицею і горницями, з льодовнею і стайнею, з коморами та прикомірками. Саме такою й була Солодка корчма.

Солодка шинкарка в голубому очіпку та жовтих ботах липнула до Кирила, й він не одводив її рук, одначе спати пішов не у ванькир, куди вона його кликала, а під повітку на сіно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм – вишні посхилялися на стару повітку, – дроком. Кайдан крутився, не спав, а тоді сів і набив люльку, заходився викрешувати вогонь.

– Як кресь – так і єсть, – казав він, хоч насправді трут не запалювався. – Як кресь – так і єсть.

– Повітку спалиш, – мовив Ждан, він думав про Ївгу та про Кайдана, йому здавалося, що Ївга звідкілясь знає Кирила, одначе не зважувався запитати. Врешті таки не витримав:

– Здається мені, міг би кластися не тут.

Кирило хмукнув, аж іскри з люльки сяйнули увсібіч.

– Кластися не справа, а от встати. Знаю я цю Ївгу і сестру її, Вустю, знаю теж. Я ж бо з недалеких країв. Звідтам, – махнув рукою в північну сторону. – Вустя була вдовою, жила в слободі Сірий Камінь. Всю ту весну, – а було це, як сарана йшла, – я поганяв чернечого плуга, а на літо найнявся до Вусті Гноїхи, вона була вдова й при статку. Й захотіла мене Вустя на собі одружити, і я на те хилився, а тоді приїхала Ївга й того нашого горшка розбила. Була молодша й краща, а того, що давно не статкувала, волочилася з чумаками і козаками, я не знав. А коли дознав усе про її славу, врізав поли. Тепер же її зовсім одлучили од людської честі, шкода на те, – зітхнув, – бо ж бачиш, яка чорноброва й вогниста, оце зустрів – і щось аж затанцювало в серці.

– Мав з нею спілкування? – по‑парубочому гаряче запитав Ждан.

– Про своє цнотливе мешкання не маю тобі давати виводу.

В пітьмі жевріла люлька, Кирилове обличчя здавалося червоним.

– Чого наймався до вдови? – знову запитав Ждан в надії таки почути щось з того, що за сімома печатями. Як і кожного молодого, дужого парубка, його змагали думки про гріховне, хоч він і соромився їх, й відкараскувався од них.

Кирило вийшов з повітки, вибив у траву жар з люльки, розтоптав його каблуком. А коли вернувся та ліг на сіно, заклав під голову руки й розповів невеселу повість.

– Валасаюся я по світу давно. А сумні мої пригоди почалися за кілька літ до знайомства з Вустею. Я справді з недальніх місць, тільки з тогобіччя, зі слободи Веселої понад Ворсклом, ми туди й прямуємо. Прізвище наше Шохи, це вже на Січі в Кайдана перехрестили. Бо розірвав кайдани, од турків привезені. Сказати правду, нікудишні трапилися кайданики… Були в мене батько та мати, мали ми кільканадцять десятин поля та луків і трохи худібки. Та якось батько поїхав до лісу і набрів на місце, що означилось – просіло. Й викопав з тої ями три сувої полотна та дві штуки сукнини, кілька четвериків гороху, кілька пшениці та жита, кількоро кожухів. Ще й намисто з московчиками, яке коштувало десять кіп литовських. Я найдужче те намисто запам’ятав. Бо воно на матері було, коли Шкута з осавулами прийшов. Ще мати не хотіла його одягати, а батько напосівся, знав‑бо: з дівоцтва ще таке намисто на мислі в неї було. Коралі й монети золоті – московчиками звані… Батько думав, що те добро – прибишів, складка злодійська, або ж нічийне: тоді багато людей у лісі прикопували свої статки од татар, а по татарськім вигубленні вони в землі лишалися. Так він подумав ще й через те, що жито і пшениця встигли підіпріти, а горох потемнів – довго в землі лежали. А виявилося, все те добро одного нашого сільчанина, Шкути, того ранку він навідався в ліс і по сліду од коліс прийшов до нашого двору. Тасьма свіжа була, по росі. А по тому й понятих привів… Недовго батька судили, вже того ранку віддали під києве карання. До вечора він помер. А я набрав у шапку жару й до Шкути в стодолу одніс. Згоріло все – хата, й клуня, і хліви два, і вся його худоба попелом сіла. Шкута вказав на мене, став я перед сотенним урядом, поклав на Євангеліє руку й не одважився сказати неправду. Судді вичитали з книг своїх, що маю за законом бути вогнем скараний, тобто живцем згоріти. Й запитали вони, судді, Шкуту, чи стоїть на тому. Шкута довго мовчав і не важився. Сказав: «Ні».

Кайдан на хвилину примовк, і Ждан виразно, мовби сам стояв у сотенній канцелярії, побачив молодого хлопця Кирила і дебелого, півтора аршина в плечах, Шкуту в киреї. Похилив козак сиву голову, задумався: як послати на вогонь молодого хлопця!

– Тільки сказав Шкута, щоб я зійшов зі слободи й більше в неї не навертався. От я й валасаюся по світу вже цілих п’ятнадцять літ. А розказав я це тобі, хлопче, бо був у мене побратим молодий, Лавріном званий, й щез він десь з лиця землі, а ти мені чимось його нагадав. Ну… лицем тобі до нього далеко, у тебе пика, вибачай, трохи не вдалася, а Лаврін гарний, ще й ціну собі знав. Не ображайся, бо, либонь, він уже мертвий давно, а мертві завжди кращі за живих. Прибився ж я до голоколінчиків, бо всі гроші, які мав, прогуляв у отакій самій корчмі, – зізнався щиро. – Й сам не зоглянувся, як те сталося. Та ще підсусідився до мене один фертик… Давай, каже, спочатку погуляємо за твої, а потім – за мої. А тоді зіслиз, як сніг торішній.

Кайдан розповідав без жалю й оскарги, тільки мовби дивуючись самому собі, як це такого дошпетного козака обвів навколо пальця якийсь джиґунець. Він зітхнув і підпер рукою щоку:

– Мабуть, я таки волоцюга, через те й волочуся по світу, а от дивно, що сниться мені тільки рідна хата… Заплющу очі – й бачу її і все подвір’я… Переступиш перелаз – вже можеш сідати на призьбі. Призьба лісяна, жовтою глиною мазана, ще й мальви попід нею червоні, аж гарячі. А трохи далі, в праву руку, хлів на двоє дверей і саж, за ними комора, і в самому кінці двору – клуня. Двір широкий – коні можна вигулювати на ньому – й зелений‑зелений. Дві груші росло посеред нього, а сад у ліву руку од хати, аж за клуню, березами обсаджений. На груші горлиця туркоче…

Якийсь час лежали, вкутані мовчанкою. Ждан думав про Кирила, розколупував його в мислі й не міг розколупати. Що за чоловік? Добрий душею, лагідний, справедливий, немовби й не лінькуватий, а кубельця не звив, статку не зібрав. І тут йому добре, й там незле. Чимало тепер люду бродить на шляхах‑дорогах, але ті не такі. Волоцюги або старці. Одні сподіваються прожити легким коштом, інші інако не можуть по причині бідності або каліцтва. А Кайдан здоровий, як лут, і на чуже не ласий.

– І все‑таки чого ви, дядьку, не прибилися ні до якого берега? – зненацька запитав Ждан очужілим голосом. – Валасаєтеся по світу…

Кайдан підвів велику, що її робила ще більшою кошлата шапка, голову.

– От ти який? – мовив здивовано. А тоді задумався й мовчав довго. – А я багато разів брався за якесь добре діло, – сказав розважливо й тихо, – завжди кінець його був фатальний. То пожежа, то падежі худоби, то ще якесь лихо. Двічі сватався, й одну наречену спіймано на крадіжці, а друга за три дні до весілля одмінила своє слово й оддалася за старого багатого хуторянина. Й тоді я зрозумів, що долі мені не буде, і всім, кого прикую чепою до себе, попсую життя, й вирішив звікувати вік самотиною, вольним козаком у злагоді з людьми, і Богом, і совістю. Не пробейкав я свій вік, на що ти натякав, а оддав в услужіння товариству, яке саме служить богоугодній справі захисту землі нашої. А що прогуляв який гріш у корчмі чи заночував у нецнотливої удовиці, за те дам одвіт Богові, та й гріхи це невеликі. А потім – невсидний я. Кортить мені дорога, кортить побачити схід сонця, у кожному новому місці він інший, кортять нові люди і нові краї ваблять мене. Прилучуся до якогось місця, до людей, спізнаю їх, побенкетую з ними, й хочеться знову кудись. Отак і блукаю, а наблукавшись, вертаюся на Січ. Щоб ти знав: немає в світі нічого кращого за дорогу та за волю, тільки всю, без ущимки. Я не винуватий світові, в рівнім ми з ним рахунку й з людьми також, через те й не нарікаю ні на кого, й ні від кого не сподіваюся користі.

Ждан слухав, затаївши подих, йому зненацька відкрились зовсім не відомі закомірки в людській душі, такі, про які й не підозрював ніколи, бо сам увесь вік доконечно залежав від світу і людей, пручався сліпака й ранився боляче. Він не міг скласти остаточного виводу оцій Кайдановій житейській мудрості, відав, є в ній щось справедливе, од Бога, а щось і од лукавого, хоча б те, що всі так жити не можуть, – інакше не було б самого життя.

Отож щирий і добрий козак Кирило йде по життю самопаш, але має в тих своїх блуканнях певний смисл. Щось його кличе, щось його вабить, мабуть, то таки вабить його на свої шовкові трави воля, яка завжди має в нашій уяві нові й нові одміни, а справджується одним і тим й через те не може задовольнити нас.

Над Ждановою головою був вирваний стріпок, і парубок бачив у дірці шмат неба й жменю зірок, ясних та чистих, які, однак, злякано тремтіли. На мить Жданове серце стислося, й він подумав, що увесь світ ми бачимо через вирваний стріпок і в небі скрізь панує тривога, вона переслідує людину все життя, воно й складається з неї, а щоб хоч трохи пом’якшити її, треба збудувати свій дім і сховатися в ньому од усіх принад і турбот цього світу. Але, мабуть, це не справжнє життя, та й не судилося йому того, бо власного дому не бачить навіть у снах. Ждан хотів запитати в Кирила, чи бував той у його краї, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав:

– Кат його візьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те, що я тобі розказав, коли вже нетерплячка – думай про Ївгу: вона приступна для всіх і в мислі, і на ділі. І наймички її приступні.

Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про Ївгу, а й про нього ж таки, Кирила. Не міг розгадати козака, не міг його розлузати. Ніби ж простак із простаків, але й з якоюсь маленькою хитрістю, поступливий, а за тим чаїться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в Кирилові якась особлива безжурність, надія на завтрашній день і долю, що таки ж не дасть загинути.

Наступного дня вони переправилися на правий берег Дніпра, а ще по кількох днях прибилися до слободи Ониськи за Ореллю, в пограниччі з Гетьманщиною; саме туди, до млинів на річці Щириці біля Ониськів, і прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й мельник Федір Пиво найняв його до кінця року лоточником. Він не хотів брати Ждана, одмовлявся тим, що в нього й так багато челядників – «мнуть ханьки», але Кайдан сказав, що сам на млинах не залишиться, й Пиво врешті згодився і на Ждана. Млинів було два, один о шести колесах – чотирьох борошномельних і двох ступних з фалюшами, і один менший – о двох борошномельних колах. Млини стояли один біля одного на довгій‑предовгій греблі. Річечка ніби й невелика, але обабіч – в’язкі болота, через те й гребля довга. Під’їзд до млинів тільки з одного боку – од села, другим своїм кінцем гребля впиралася в болото, а за болотом зеленіли луки, які весною вода заливала аж до сизої смуги лісу. На острові також стояли дві комори і хата на дві половини, в одній спали хазяїни – Федір Пиво з молодшим братом Левком, у другій – наймити. Над хатами, над млинами шуміли осокори і верби, осокори та верби росли і вздовж греблі.

Гарне було те місце, як майже всі місця на Україні.

Широко слалася долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокійної річечки, в ній відбивалося ледь підсинене – як у доброї господині хата – небо, й стояли запахи дикої м’яти та рогозу, й ширяли ластівки по долині. А на горі ліворуч – невеличка слобода Ониськи з церквою посередині, довкруж дерев’яної церкви росли сосни, в них вона стояла, як у віночку. Село невелике, але є школа й шинок, і в селі багато гарних дівчат, а парубків мало – парубків забирали безконечні війни, у яких спливала кров’ю вся Україна. Здавалося, в такому недалекому пограниччі з ордами взагалі немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили, ще й татари вже багато літ не сягали Ониськів – село прикривали з півдня запорозькі залоги.

Вечорами над слободою витав дівочий спів. І тоді Жданові не спалося, гаряча кров бродила в жилах, спалахували палкі видива, й спливало перед очі кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж він хоч побачить її коли‑небудь. Цвіллю вкривалися його мрії, по дорозі на Запорожжя думав: засягне дещицю грошей, вернеться в Батурин звитяжним козаком (заграє конем, це – насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на Слобожанщину, куди заохочують український люд слобідські полковники, там, кажуть, дешеві землі й можна зіп’ястись на власне господарство. Полковники і російські воєводи поставили од татар захисні городки й укріпили пограниччя, й ніхто там не вимагає паперів – хто ти й звідки, оселяйся, ори землю, народжуй дітей – підданих його величності білого царя. В слободу на колодки Ждан не ходив – соромився своєї бідності, свого виду, своєї незугарності.

Не ходив він у село і вдень, навіть у неділю товкся біля млинових ступ чи ж ставив ятірці по річці, – бо й чого туди піде, що йому там робити? Ні родичів там у нього, ні приятелів, а з чужими людьми Ждан заводити знайомства не вмів. Кайдан же – навпаки, мовби й не набивається нікому в дружбу, одначе всі мають його якщо не за приятеля, то за доброго знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз на віку. Те, що Кайдан частенько споряджався в село, Жданові байдуже, а що почав заникувати в шинок – непокоїло. Зіп’ється козак, а словами ходить, як і ногами, – тільки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик він обходити ями та пнища, й багато знає, і часто втелющується не туди, куди слід. А мовби й розумний, і дошпетний, і хитрий. Кирило вже знає майже всіх у слободі й розказав Жданові, що сотник у слободі – зух і крутій, зайшлий здалеку, – зумів отуманити колишнього старого ониськівського сотника Зуба, запав у його мислі байками, що має свій хутір і худобу десь аж за Києвом, і очарував його дочку, одружився з нею, посів сотництво, а тоді виявилося, що немає в нього ніякого хутора – гольтіпака, тільки вбрався в пишнії шати, поведенції шляхетні знає, й заходився виживати Зуба з власного обійстя, й билися вони з тестем на шаблях, і рубонув тесть зятя так, що ледве й дух з нього не вибив, ще й досі той не оклигав, а сам Зуб у сирому льосі – секвестрі – сидить, а ще там сидить ґвалтівник з чумаків – зґвалтував у житі молодицю, – теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть вони з Жданом мішки з мливом до пізньої осені, а тоді подадуться на Січ, щоб на башлівці пристати до якогось зимівника або вигідно найнятися до когось із сиднів – у гніздюків робота важка, й небезпека краєм їхнього поля ходить, одначе й заробітки значні. А може, вироїться похід у краї басурманські, то вони пристануть до війська. Ждана дивувала безпечність його нового товариша, а також те, що той не кладе у мислях далекої тасьми, живе недалекими днями й не збирається нічого в своєму житті міняти. Либонь, уже звик, отак і козакуватиме до старості, аж поки не одвезуть до козацького шпиталю або не складе на Дикому Полі голови. Й не сниться йому ніколи власна новенька хата – нехай навіть маленька, вистарана всім життям, з кружганком і високим димарем, з квіточками в горщиках і черепочках при вікні, з мальованими по комину голубами й рядняною наміточкою, що нею завішена піч, а з печі пахне борщем і гречаною кашею на підсмажених вишкварках. І од тієї думки своїм малим розумом Ждан дійшов до думки більшої, значнішої – про те, що й оборонити всі ті розкидані по обох берегах Дніпра хатки тільки звідси, з Січі, незмога, що обороняти їх треба з усіх боків, а без того неможлива вітчизна. Кріпко думав над тим молодий козак, сидячи на старому вербовому пнищі та спостерігаючи, як від одного верболозового куща до другого перебігають по рясці й лататті маленькі дикі курчатка, такі легкі, що їх утримують мізерні листочки ряски. Іноді з куща вилітала доросла курка й розпластаною ганчіркою падала в другий кущ, по тому звідти долинало неголосне покохкування та покиркування. Воно не вмовкало навіть тоді, коли біля млинів злітав голосний гомін і починали крутитися зі скрипом водяні колеса, перекидаючи воду, невпинно прошкуючи вперед і… залишаючись на місці. Перекидають вони її перед Ждановим зором вже півтора місяця.

О цій порі крутилися не всі камені – здебільшого працював один млин. Ось почнеться молоча, а там приспіють весілля, храмові свята з паляницями та пампушками, коржами та пиріжками, тоді й обидва млини не впоруються з горами мішків, які лежать на помостах, чекаючи своєї черги.

Одначе в п’ятницю запрацювали всі камені і всі ступи – прибула козацька валка на дев’ять підвід. Невеликий острівець сповнився гомоном, цьвохканням батогів, скрипом коліс. Козаки повипрягали воли, а самі взялися носити на помости важкі мішки з житом та пшеницею. Вони подавали їх на кіш, а Кирило зі Жданом та ще шестеро наймитів великими дерев’яними совками черпали ще гаряче борошно й набивали його товкачами в порожні мішки. Запах млива був особливий, олійно‑густий, приємний, дуже мирський і подобався Жданові. Як і запах коломазі, якою ватаг валки мастив колеса воза (він уже розвантажився). Робив це ватаг дуже повільно, підважував спиною полудрабка, зсував колесо на самий край осі, мастив вісь, далі кльоцав квачем у ступицю, насовував колесо назад і втикав притику. Знову піднімав спиною воза, прокручував колесо і аж тоді брався до другого. Припорошений борошняною віхолою, з білими од борошна вусами, походжав по помосту Федір Пиво і вдоволено погукував на наймитів:

– Хутчій, Ждане, перебирай ногами.

…Ждан ішов по скрипучих дерев’яних сходах угору, на його плечах – велетенський мішок, що так і водить, так і хилитає парубком з боку на бік, і випорскує з пальців коротко зав’язаний чуб, і гарячий піт виїдає очі. Одначе не біда. Скине мішка, витре піт – і знову до воза. А під возами лежать запорожці, палять люльки, гомонять, в обід до них підсяде й Ждан, увечері також, і вже наслухається вістей з усього світу, і знатиме він, що діється в гетьманській столиці, і в Москві, і навіть у Відні. Мудрі люди запорожці: мандрують по всіх світах, розставили по всіх перевозах застави, й ловлять у митні сіті свіжі вісті, й засилають своїх вивідників у далекі степи, а чого не знають, те домислюють, та так, що іноді й не одвієш правди від домислу. І водиться у них – що знає один, мусять знати всі, навіть в отамана немає од війська таємниць. Вже й зараз Ждан носив під мокрою чуприною стільки новин, що вони терлися одна об одну, як жорнові камені. Перша – Січ написала нового незичливого листа гетьману Івану Самойловичу, друга – йдеться до великої війни царя московського з турками, третя – цар московський хиріє, й невідомо, чи одужає. І всі звістки важливі й такі великі, що Жданові не охопити їх своїм розумом. Побреде в Самойловичеві палати (приплющить очі й бачить кожну світлицю), а вже треба мчати конем під Чигирин, де поставив свого намета князь Ромодановський; заникне в намет, а звідти – прямісінько в царські палати, й плутається в них, а доступитися до царя не може. Він саме заходив з мішком на плечах у млинові двері (а думалося, що в позолочені двері до палати, в якій спочиває цар), коли раптом ним щось труснуло. Спершу навіть не зрозумів, що то якийсь крик, якесь збурення (може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мішка і вибіг на ґанок, побачив, що всі запорожці стовпилися біля возів і зорять у бік села, й що двоє челядників чомусь кинули мішки просто на землю, й один мішок репнув, і з нього жовтими струмками тече просо. В селі калатав дзвін, і скакали якісь вершники, і з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще й тоді Ждан не осягнув усього до кінця. Та враз у дверях за його спиною хтось прошепотів: «Татари» так страшно, що Жданові аж поповзли по мокрій спині колючі мурашки. Багато разів чув про напади татар, вже й сам ходив край Дикого Поля, один раз навіть бачив татарську тасьму, одначе все те було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а все, що діється не з тобою, і страхає, й холодить серце інакше. Думка про полон, про смерть змигнула, як блискавиця. Хтось із козаків кинувся запрягати воли, але його припинили:

– Куди?.. Осліп…

– Вони нас не бачать, – мовив Пиво.

– Зараз побачать, – сказав Кайдан.

– Запираймось возами! – загукали козаки.

– Валіть осокори! – гукнув Пиво.

Запорожці тягнули вози, ставили їх упоперек греблі, зв’язували мотуззям колеса. Двоє наймитів пиляли велетенського, в два обхвати, осокора. Ждан теж метушився біля возів і весь час поглядав на село. А там чинилося щось страшне. Горіло вже в кількох місцях, і стояв лемент, і лунали постріли, й густо з’юрмилися на краю села темносірі вершники.

– Люди зашпунтувалися в церкві, – сказав хтось з козаків.

– Не роззявляйтесь! – гукнув Кирило.

Він порядкував на греблі. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан зрозумів, що було в дубовому прикомірку біля млина. На дверях того прикомірка завжди висів великий замок, і стежка до нього заросла моріжком. Тепер звідти виносили янчарки, і самопали, і карабіни, і величезну, на тридцять фунтів, гаківницю, викотили дві бочки – одну з порохом, другу з набоями. Бочки поставили за млином. Запорожці вкладали у череси кулі, набивали порохом роги, кидали на траву киреї і все те клали на них. Сипали жменями кулі просто на киреї, мідними мірами міряли порох.

Увесь цей час Ждан поглядав на село. Водночас голова мовби сама поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото… Перейти болото, перейти луг, а там – ліс… І було соромно тієї причіпливої, нав’язливої думки, й не міг від неї відкараскатись. Воли – не його… Чого має гинути за чуже добро.

Либонь, ті його позирки помітив Кайдан і вкинув Ждана своїми словами в панічний сором:

– Татари поставили під лісом засідки. Вони хитрі… Бачать, що ми в пастці.

Це справді була пастка. Жданові враз стало страшенно тужно, й він обвів сумними очима шелюги, річку, де стояли його ятірці й де біло цвіли лілеї, яким не було ніякого діла до татар і до всього іншого, що чинилося в усьому злому світі. В бік села Ждан намагався не дивитися. Та враз там скоїлося ще щось, й мовби вітер прошумів на греблі, й погляд сам метнувся вподовж дороги. Ждан здригнувся. Від велетенського гурту (навіть Ждан розумів, що саме там стояли татарські ватаги, ординці купчилися довкола них, як шершні довкола своєї матки) відокремився сірий клубок і покотився по дорозі до греблі. Висипали вершники. Скільки їх було – Ждан не міг осягнути, бачив – багато. Він чомусь на мить заплющив очі. «Ну ось…», – а далі думка урвалася, як перетята ножем линва.

– Приготуватися! – гукнув Кайдан. – Валіть осокора.

Швидко завжикала пилка, почувся тріск, велетенське дерево похитнулося й повільно, неначе збиралося злетіти вгору, похилилося в бік греблі. Важко гухнуло, зеленою хвилею ще раз шугонули вгору віти, шугонула курява й на мить закрила виднокіл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево накрило майже всю греблю, лишилася тільки смужка понад водою. В ту вирву черідкою полетіли вершники, Жданові вони здалися схожими на колючі клубки – люди так низько пригиналися до кінських грив, що їхніх облич не було видно зовсім. Козаки й наймити стояли за возами, щось вигукнув Кайдан, пролунав недружний випал, передній кінь спіткнувся на бігу, беркицьнувся через голову, другий, що мчав поруч з ним, чомусь побіг у ставок, й ще кілька попадали у воду, а деякі падали й на греблю, на них налітали задні вершники, й там утворилося стовписько з людських і кінських тіл. Декотрі вершники, вибиті з сідел, поривалися до возів, інші рачкували назад, татари сікли шаблями зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу, пускали з‑за дерева стріли, але козаки ховалися від них під возами, стріляючи крізь віття у татар, кулі вражали їх. Шваркнула гаківниця, по той бік осокорового шатрища пролунав вереск, дико заіржав кінь і заалалакали татари, аж Жданові похололо в животі, й він присів під возом. Одначе зборов страх і підвівся знову. Він пальнув зі своєї рушниці тільки раз, далі курок клацав, але випалу не було – Ждан нервувався, сипав на панівку порох, побіг до іншої киреї і взяв ще один ріг з порохом (думав, що порох у його порохівниці відлиг), але чиясь рука забрала від нього рушницю й подала іншу:

Дата добавления: 2015-06-04