Розділ ІІ

Настав суботній ранок, і все на світі дихало свіжістю, сяяло та вирувало життям. У кожному серці звучала музика, а якщо це серце було молодим, то пісня рвалася з губ. Радість була на кожному обличчі, й весна – у ході кожного. Біла акація стояла, заквітчана цвітом, і її пахощі розливалися в повітрі. Кардіфський пагорб, що виднівся звідусіль, увесь зеленів і здаля здавався дивовижною, звабливою країною, сповненою миру та спокою.

Том з’явився на тротуарі з відром вапна та довгою щіткою в руках. Він оглянув паркан, і вся радість відлетіла від нього, а душа занурилась у глибокий смуток. Тридцять ярдів дощаного паркану десять футів заввишки! Життя здалося хлопцеві порожнім, а існування – непосильним тягарем.

Зітхаючи, він занурив щітку в відро і провів нею по верхній дошці, повторив цю операцію, порівняв мізерну побілену смужечку із неозорим материком нефарбованого паркана і понуро сів під деревом. Із хвіртки вибіг Джим із жерстяним відром у руці, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Том раніше думав, що носити воду з міської криниці – нудна справа, але сьогодні він поглянув на це з іншої точки зору. Він пригадав, що біля криниці завжди збирається товариство. Білі й чорні хлопці та дівчата завжди стовбичили там, очікуючи на свою чергу, відпочивали, обмінювалися іграшками, сварилися, билися, пустували. Ще він пригадав, що Джим, хоча до криниці від будинку було лише зо півтори сотні кроків, ніколи не повертався додому раніше як за годину, та й то неодмінно доводилося когось за ним посилати.

Том сказав:

– Слухай, Джиме, я сходжу по воду, а ти побіли тут трохи.

– Не можу, містере Том. Стара хазяйка веліла мені хутенько сходити по воду і не зупинятися ні з ким по дорозі. Вона казала, що містер Том, певно, покличе мене білити паркан, то щоб я йшов, куди маю іти, й не сунув носа не в свої справи, а про паркан вона сама потурбується.

– А ти її не слухай, Джиме. Мало що вона там каже. Давай мені відро, я миттю збігаю. Вона навіть не дізнається.

– Ой, боюся я, містере Томе. Стара хазяйка мені за це голову відірве. Їй‑богу, відірве.

– Це ж хто, вона? Та вона ніколи й руки не піднімає! Цюкне по голові наперстком, та й по тому – ото біда! Го – ворить вона казна‑що, але ж від слів нічого не станеться, хіба що сама заплаче. Джиме, я тобі кульку подарую! Білу з мармуровими прожилками!

Джим завагався.

– Білу мармурову, Джиме! Це тобі не якась дурничка!

– Ой, як здорово блищить! Тільки дуже вже я боюсь старої хазяйки, містере Том…

– А ще, якщо хочеш, я тобі покажу свій хворий палець.

Джим був звичайною людиною – він не зміг протистояти такій спокусі. Він поставив відро на землю, взяв білу кульку і, знемагаючи від цікавості, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Та за мить він уже летів по вулиці, калатаючи відром і почухуючи спину, Том ретельно білив паркан, а тітонька Поллі залишала театр воєнних дій із пантофлею в руці та тріумфальним блиском в очах.

Але енергії Тома вистачило ненадовго. Він почав думати про те, як весело розраховував провести цей день, і скорбота його наростала. Незабаром інші хлопці будуть іти з дому в різні цікаві місця й почнуть глузувати з Тома за те, що його примусили працювати, – одна ця думка пекла його, наче вогнем. Він вийняв із кишень усі свої скарби й оглянув їх: поламані іграшки, кульки, різний непотріб, – може, й годиться на обмін, але навряд чи цього досить, щоб купити Томові хоча б одну годину повної свободи. Том знову заховав до кишень свої вбогі капітали, облишивши будь‑яку думку про те, щоб підкупити хлопчаків. І в цю похмуру й безнадійну хвилину його раптом осяяло натхнення. Найсправжнісіньке сліпуче натхнення!

Він узяв щітку й продовжив повільно працювати. Незабаром із‑за рогу з’явився Бен Роджерс – той самий хлопчак, чиїх глузувань Том боявся більше за все на світі. Хода у Бена була легка, підскоками – вірний доказ того, що й на серці в нього легко, і від життя він очікує лише найкращого. Він жував яблуко й час від часу видавав протяжний мелодійний гудок, за яким слідувало: «Дінь‑дон‑дон, дінь‑дон‑дон», – на найнижчих нотах, адже Бен вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, він збавив швидкість, повернув на середину вулиці, нахилився на правий борт і почав неспішно повертати до берега, старанно і з належною поважністю, оскільки зображував «Велику Міссурі» й мав осадку дев’ять футів. Він був і пароплавом, і капітаном, і пароплавним дзвоном – усім водночас, і тому уявляв, ніби стоїть на капітанському містку, сам віддає команду і сам її виконує.

– Стоп, машина! Тінь‑лінь‑лінь! – машина пригальмувала, і пароплав повільно підійшов до тротуару. – Задній хід! – обидві руки опустилися і витягнулися по боках.

– Право руля! Тінь‑лінь‑лінь! Чу! Чу‑у‑у! Чу! – права рука тим часом урочисто описувала кола: вона вдавала сорокафутове колесо.

– Ліво руля! Тінь‑лінь‑лінь! Чу‑у‑у‑чу‑чу! – ліва рука почала описувати кола.

– Стоп, правий борт! Тінь‑лінь‑лінь! Стоп, лівий борт! Малий хід! Стоп, машина! Найменший хід! Тінь‑лінь‑лінь! Чу‑у‑у! Віддати кінці! Швидше! Ну, де у вас канат, чого там длубаєтесь? Зачалюй за палю! Так, так, тепер відпусти! Машина спинилася, сер! Тінь‑лінь‑лінь! Шт‑шт‑шт! (Це пароплав випускав пару.)

Том продовжував білити паркан, не звертаючи на пароплав жодної уваги. Бен втупився у приятеля й сказав:

– Ага, попався, взяли на причал!

Відповіді не було. Том розглядав свій останній мазок поглядом художника, потім ще раз обережно провів щіткою по паркану й відступив, щоб помилуватися результатом. Бен підійшов і став поруч з ним. Том ковтнув слину – так йому захотілося яблука, але він не відривався від роботи. Бен сказав:

– Що, старий, працювати доводиться, еге ж? Том різко повернувся і сказав:

– А, це ти, Бен… Я й не помітив.

– Слухай, я іду купатися. А ти не хочеш? Та ні, звісно, ти ж працюєш. Певна річ, працювати куди цікавіше.

Том пильно подивився на Бена і запитав:

– Що ти називаєш роботою?

– А це, по‑твоєму, не робота?

Том знову заходився білити й відповів мимохідь:

– Що ж, може, робота, а може, й не робота. Я знаю лише одне: Тому Сойєру це до душі.

– Та годі вже, наче тобі може подобатися білити! Щітка продовжувала рівномірно рухатися по паркану.

– Подобається? А чому б і ні? Таки не щодня нашому брату випадає нагода побілити паркан.

Після цього Бен подивився на все іншими очима, навіть перестав жувати яблуко. Том обережно водив щіткою туди й сюди, зупиняючись час від часу, щоб помилуватися результатом, а Бен стежив за кожним його рухом. Ця справа здавалась йому дедалі цікавішою. Раптом він сказав:

– Слухай, Томе, дай мені побілити трохи.

Том задумався і спершу ніби вже й готовий був погодитись, але потім раптово передумав.

– Ні, Бене, нічого не вийде. Тітонька Поллі просто труситься над цим парканом; розумієш, він виходить на вулицю, – якби це був той бік, що дивиться у двір, я і слова не сказав би, та й вона, думаю, теж. А так – вона труситься над парканом. Знаєш, як ретельно його треба білити? По‑моєму, хіба один хлопець із тисячі чи навіть двох тисяч зуміє побілити його як слід.

– Правда? Слухай, пусти хоча б спробувати, хоч трішечки. Томе, я б тебе пустив, якби ти був на моєму місці.

– Бене, я б із радістю, чесне індіанське! Але ж як бути з тітонькою Поллі? Джиму теж хотілося пофарбувати, а вона не дозволила. Сіду хотілося, вона й Сіду не дозволила. Бачиш, як виходить? Ось візьмешся ти білити паркан, а раптом що…

– Та що ти, Томе, я ж буду старатися! Ну, пусти, я спробую. Слухай, я тобі дам серединку від яблука.

– Ну, добре вже… Хоча ні, Бене, краще не треба. Я боюся.

– Я все яблуко тобі віддам.

Том випустив щітку з рук, вдаючи, що робить це не дуже охоче, але в душі він торжествував. І доки колишній пароплав «Велика Міссурі» трудився в поті чола на осонні, художник, який відійшов від справ, сидів на бочечці в затінку, бовтав ногами, жував яблуко й обдумував подальший план побиття немовлят. А їх не бракувало. Хлопчаки щохвилини пробігали вулицею. Вони підходили, щоб посміятися над Томом, – і залишалися білити паркан. Коли Бен вибився із сил, Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за старенького паперового змія, а коли той стомився білити, Джонні Міллер купив право білити за дохлого пацюка із мотузочком, щоб зручніше було крутити, й так далі, година за годиною. До середини дня із бідного, майже вбогого хлопчика Том перетворився на багатія, який буквально купався в розкоші. Окрім уже названих багатств, він мав дванадцять кульок, зламану губну гармоніку, осколок синього пляшкового скла, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відчиняв, шматок крейди, кришталеву пробку від карафки, олов’яного солдатика, пару пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник без собаки, руків’я від ножа, чотири шматки апельсинової шкірки і стару віконну раму. Том чудово провів увесь цей час, нічого не робив і веселився, а паркан був покритий вапном у три шари! Якби в нього не закінчилося вапно, всі хлопчаки міста могли б стати банкрутами.

Том подумав, що життя не таке вже й погане. Сам того не усвідомлюючи, він відкрив великий закон, що керує людськими діями, а саме: для того, щоб хлопчику чи дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне – аби цього було нелегко добитися. Якби Том був великим і мудрим мислителем, як, наприклад, автор цієї книги, він зробив би висновок, що Робота – це те, що людина зобов’язана робити, а Гра – те, чого вона робити не зобов’язана. І це допомогло б йому зрозуміти, чому робити штучні квіти чи носити воду решетом – це робота, а збивати кеглі або підніматися на Монблан[1]– забава.

Є в Англії такі багачі, яким подобається влітку правити поштовою каретою, в яку запряжено четверо коней, тому що на це вони тратять шалені гроші; а якби вони отримували за це платню, гра перетворилася б на роботу і одразу стала для них нецікавою.

Том ще деякий час міркував про природу тих значних перемін, які відбулися в його ситуації, а тоді попрямував із донесенням до головного штабу.

Дата добавления: 2015-06-04