Розділ VII

Чим більше Том намагався зосередитись на уроці, тим більше йшли у розбрід його думки. Нарешті Том зітхнув, позіхнув і облишив читання. Йому здавалось, що велика перерва ніколи не розпочнеться. Повітря зовсім завмерло. Не відчувалося ані найменшого вітерцю. З усіх нудних днів цей був найнуднішим. Бурмотіння двадцяти п’яти учнів, які зосереджено зубрили завдання, навівало дрімоту, як дзижчання бджіл. Там, за вікном, де гаряче блищало сонце, крізь мерехтливе від спеки повітря, що мало вдалині ліловий відтінок, зеленіли кучеряві схили Кардіфського пагорба; дві‑три пташки, розпластавши крила, ліниво кружляли високо в небі; на вулиці не було видно жодної живої душі, крім кількох корів, та й ті дрімали. Душа Тома рвалася на волю, прагнула до чогось, що оживило б його, допомогло пережити ці нудні години. Його рука полізла до кишені, й обличчя засяяло радісною, майже блаженною усмішкою. Він потихеньку витягнув коробочку з‑під пістонів, узяв кліща й випустив його на довгу пласку парту. Кліщ, певно, також засяяв радісною, майже блаженною усмішкою, але це було передчасно: щойно він, сповнений вдячності, кинувся навтьоки, Том загородив йому шлях шпилькою і примусив повернути вбік.

Задушевний друг Тома сидів поряд із ним, страждаючи так само, як страждав нещодавно Том; він миттю зацікавився розвагою і з вдячністю взяв у ній участь. Цим задушевним другом був Джо Гарпер. Зазвичай хлопчики дружили цілий тиждень, а в неділю йшли один на одного війною. Джо витягнув шпильку із лацкана курточки й також допоміг муштрувати полоненого. Гр а з кожною хвилиною ставала все цікавішою. Незабаром Тому здалося, що вони вдвох лише заважають один одному і жоден з них не отримує справжнього задоволення від кліща. Він поклав на парту грифельну дошку Джо Гарпера і розділив її навпіл, провівши риску згори донизу.

– Ось, – сказав він, – доки кліщ на твоїй стороні, можеш підганяти його шпилькою, я не буду його зачіпати; а якщо ти його проґавиш і він перебіжить на мій бік, то вже ти його не зачіпай, тоді я буду його ганяти.

– Добре, давай, випускай кліща.

Кліщ дуже скоро втік від Тома й перетнув екватор. Джо трохи його помучив, а потім кліщ накивав п’ятами і знову перетнув кордон. Він весь час перебігав з місця на місце. Доки один із хлопчиків із захватом ганяв кліща, весь поринувши в це заняття, другий дивився з не меншим захопленням – обидві голови схилилися над дошкою, обидві душі померли для решти світу.

Перемога ось‑ось готова була перейти до Тома; у нього вже руки чесалися підштовхнути кліща, але тут Джо спритно спрямував його шпилькою в інший бік, і кліщ лишився у його володінні. Зрештою Том не витримав. Спокуса була надто великою. Він простягнув руку і підштовхнув кліща шпилькою. Джо одразу ж обурився. Він сказав:

– Томе, облиш кліща.

– Я хотів лише розворушити його трішечки…

– Ні, сер, це нечесно; дайте йому спокій.

– Але ж я зовсім трішечки!

– Ще раз кажу: облиш кліща!

– Не облишу!

– Доведеться – він на моєму боці!

– Послухай, Джо Гарпер, чий це кліщ?

– А мені начхати, чий би він не був! На моєму боці, значить, не смій зачіпати.

– А я все одно буду. Кліщ мій, що хочу, те з ним і роблю, ось так.

Страшний удар упав на плечі Тома, а другий, точнісінько такий самий, – на плечі Джо; дві хвилини поспіль пил летів навсібіч з їхніх курточок, і всі школярі веселилися, споглядаючи цю картину. Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як весь клас затих, коли вчитель пройшов навшпиньки через усю кімнату й зупинився біля них. Він досить довго споглядав виставу, перш ніж її дещо урізноманітнити.

Коли школярів відпустили на велику перерву, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй:

– Одягніть капелюшок, нібито ви йдете додому, а коли дійдете до рогу, під якимось приводом відстаньте від решти дівчаток, заверніть у провулок і повертайтесь сюди. А я піду іншим шляхом і теж утечу від своїх.

Так вони і зробили – він пішов з одним гуртом школярів, вона – з іншим. За кілька хвилин обоє зустрілися в кінці провулка і повернулися до школи, де, крім них, нікого не лишилося. Вони сіли вдвох за одну парту, поклали перед собою грифельну дощечку. Том дав Беккі грифель і почав водити її рукою по дощечці, показуючи, як треба малювати, і таким чином у них вийшов ще один чудовий будиночок. Потім інтерес до мистецтва дещо ослаб, і вони розговорилися. Том потопав у блаженстві. Він запитав у Беккі:

– Ви любите пацюків?

– Ні, я їх терпіти не можу.

– Ну, живих і я не можу. Я кажу про дохлих – щоб крутити навколо голови на мотузочку.

– Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. Я більше люблю жувати гумку.

– Ще б пак, і я теж. Добре було б зараз пожувати.

– Хочете? У мене є трішки. Я дам вам пожувати, тільки ви потім віддайте.

Том погодився, і вони почали жувати гумку по черзі й бовтали ногами від надміру задоволення.

– Ви були коли‑небудь в цирку? – поцікавився Том.

– Так, і тато сказав, що ще мене поведе, якщо я буду добре вчитися.

– А я стільки разів бував! Три чи навіть чотири рази. Церква – дурниця порівняно з цирком. У цирку весь час щось показують. Коли я виросту, піду в клоуни.

– Справді? От буде добре! Вони дуже гарні, всі такі барвисті.

– Точно. І гроші гребуть лопатою. Бен Роджерс казав, ніби по цілому долару за день. Послухайте, Беккі, ви колись були заручені?

– А що це означає?

– Ну як, заручені, щоб вийти заміж.

– Ні, ніколи.

– А вам хотілося б?

– Можливо. Якщо чесно, я не знаю. А на що це схоже?

– На що схоже? Та ні на що не схоже. Ви просто кажете хлопцеві, що ніколи‑ніколи не вийдете заміж за іншого, потім цілуєтесь, от і все. Це кожен зможе.

– Цілуєтесь? А навіщо ж цілуватися?

– Ну, знаєте, це для того… Та просто тому, що всі так роблять.

– Усі?

– Ну, звісно! Всі, хто закоханий один в одного. Ви пам’ятаєте, що я написав на дощечці?

– Т‑так.

– То що?

– Не скажу.

– Може, мені вам сказати?

– Т‑так, лише якось іншим разом.

– Ні, я хочу зараз.

– Ні, не зараз, краще завтра.

– Ні, краще зараз. Ну, хіба вам важко, Беккі, я пошепки, зовсім тихенько.

Оскільки Беккі вагалася, Том сприйняв її мовчання за згоду, обійняв її за плечі й дуже ніжно прошепотів, майже торкаючись губами вуха дівчинки:

– Я тебе кохаю. А потім додав:

– А тепер ти шепни мені це саме.

Вона відмовлялася якийсь час, потім сказала:

– Ви відверніться, щоб вам не було видно, коли я шепну. Тільки не розповідайте нікому. Томе, не розкажете? Нікому на світі, добре?

– Ні, я нізащо нікому не скажу. Ну ж бо, Беккі!

Він відвернувся. Вона нахилилася так близько, що від її дихання волосся Тома заворушилось, і прошепотіла: «Я – вас – кохаю».

І, підхопившись із місця, вона почала бігати навколо парт і лавок, а Том за нею; потім вона забилася в куточок, закривши обличчя білим фартушком. Том, обійнявши Беккі за шию, почав її вмовляти:

– Ну, Беккі, ось і все, тепер лише поцілуватися. І даремно ти боїшся – це вже зовсім просто. Ну, Беккі! – він тягнув її за фартух і за руки.

Незабаром вона здалася, опустила руки й покірно підставила Тому обличчя, розпашіле від біганини. Том поцілував її просто в червоні губки і сказав:

– Ось і все, Беккі. Після цього, знаєш, ти вже не повинна нікого кохати, крім мене, і заміж теж не повинна виходити за когось іншого. Тепер це вже назавжди, навіки. Згода?

Дата добавления: 2015-06-04