Розділ ІІІ. Том прийшов до тітоньки Поллі, коли вона сиділа біля відчиненого вікна в дуже затишній кімнаті, що була водночас спальнею

Том прийшов до тітоньки Поллі, коли вона сиділа біля відчиненого вікна в дуже затишній кімнаті, що була водночас спальнею, вітальнею, їдальнею та бібліотекою. М’яке літнє повітря, заспокійлива тиша, запах квітів та снодійний гул бджіл подіяли безвідмовно, і тітонька задрімала над плетінням, адже розмовляти не мала з ким, хіба що з кішкою, але й та спала в неї на колінах. Окуляри задля безпеки були підняті високо на лоба. Тітонька Поллі думала, що Том давно вже втік, і тому здивувалася, коли побачила, що він сам безстрашно йде до неї в руки. Він сказав:

– Можна мені тепер піти погуляти, тітонько?

– Так скоро? Скільки ж ти зробив?

– Усе, тітонько.

– Томе, не вигадуй, я цього не люблю.

– Я не вигадую, тітонько, все зроблено.

Тітонька Поллі не звикла вірити на слово. Вона пішла подивитися сама і була б задоволена, якби запевнення Тома виявилися правдою принаймні на двадцять відсотків.

Коли ж вона побачила, що побілено весь паркан, та й не просто побілено, а покрито вапном у два чи навіть три шари, і на додачу на землі проведено білу смугу, – здивуванню бідолашної жіночки не було меж. Вона сказала:

– Оце так! Що ж, Томе, ти працювати вмієш, коли захочеш, – промовивши це, вона похопилася й розбавила похвалу: – Шкода лише, що це рідко з тобою трапляється. Добре вже, йди гуляти, але повертайся додому вчасно, інакше скуштуєш різки!

Тітоньку настільки вразили блискучі успіхи Тома, що вона повела його до комори, вибрала найбільше яблуко і вручила хлопцеві з повчальною промовою про те, якою цінною та приємною буває винагорода, зароблена чесно, без гріха, завдяки гідним пошани зусиллям. І доки тітонька закінчувала свою промову уривком зі Святого Письма, що дуже вчасно пригадався, Том встигнув поцупити в неї за спиною пряника.

Він підстрибом вибіг із кімнати й побачив, що Сід піднімається зовнішніми сходами до прибудови на другому поверсі. Під рукою було чимало грудок землі, й вони замиготіли в повітрі та градом посипалися навколо Сіда. Доки тітонька Поллі встигла опам’ятатися від подиву й поспішити на допомогу, п’ять‑шість грудок таки влучили в ціль, а Том перескочив через паркан – і тільки його й бачили. В паркані була хвіртка, але в хлопця, як завжди, було обмаль часу – тут не до хвіртки. Тепер його душа заспокоїлась: він віддячив Сіду за те, що він підвів його, звернувши увагу тітоньки Поллі на чорну нитку.

Том обійшов свій квартал збоку й повернув у брудний провулок повз корівник тітоньки Поллі. Хлопець вдало проминув небезпечну зону, уникнувши полону та кари, тому жваво побіг на міську площу, де за попередньою домовленістю вже шикувалися до бою дві армії. Однією з них командував Том, другою – його найкращий друг Джо Гарпер. Обидва великі полководці не принижувалися до того, щоб воювати власноруч, – таке заняття більше пасувало дрібноті – вони сиділи поруч на пагорбі й керували воєнними діями, віддаючи накази через ад’ютантів.

Після тривалого та жорстокого бою армія Тома отримала велику перемогу. Підрахували вбитих, обмінялися полоненими, домовилися, коли оголошувати війну й за що битися наступного разу, і призначили день вирішальної битви. Потім обидві армії вишикувалися в лави і покрокували з площі, а Том сам попрямував додому.

Минаючи дім, де жив Джеф Тетчер, хлопець помітив у саду незнайому дівчинку – чарівне блакитнооке створіння з золотавим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, в білій літній сукенці й вишитих панталончиках. Герой, щойно увінчаний лаврами, здався в полон без жодного пострілу. Образ Емі Лоуренс, який досі жив у його серці, миттю щез, не лишивши по собі й сліду. Том думав, що кохає Емі до нестями, думав, що обожнюватиме її вічно, а виявилося, що це було лише скороминуще захоплення. Він кілька місяців добивався її взаємності, вона лише тиждень тому зізналася йому в коханні; лише сім коротких днів він був гордий і щасливий, як ніхто на світі, – й ось за одну мить вона зникла з його серця, ніби випадкова гостя, що побула недовго й пішла собі геть.

Том захоплювався новим янголом здаля, доки не побачив, що дівчинка його помітила. Тоді він почав вдавати, ніби не бачить, що вона тут, і заходився викидати різні колінця, як це заведено серед хлопчаків, котрі хочуть сподобатися дівчинці й викликати її захоплення. Досить довго Том виробляв різні штуки і раптом, випадково кинувши погляд у її бік під час якогось карколомного акробатичного фокуса, помітив, що дівчинка повернулася до нього спиною і йде додому. Том підійшов до огорожі й засмучено притулився до неї, все ж таки сподіваючись, що об’єкт його поклоніння ще трішки побуде в саду. Дівчинка постояла хвилину на ґанку, потім повернулася до дверей. Коли вона переступила поріг, Том тяжко зітхнув. Але тієї ж миті просяяв: перш ніж піти, дівчинка перекинула через огорожу квітку – братчики. Том підбіг до паркана і зупинився за два кроки від квітки, потім прикрив долонею очі й почав вдивлятися кудись у далечінь, немовби побачив у кінці вулиці щось вельми цікаве. Потім підняв із землі соломинку і заходився встановлювати її на носі, закинувши голову назад. Хлопець потроху наблизився до квітки і нарешті наступив на неї босою ногою – гнучкі пальці вхопили стебло. Так, стрибаючи на одній нозі, Том завернув за ріг. Але лише на хвилинку, яка була потрібна, щоб засунути квітку під куртку, поближче до серця, – а може, до шлунка, адже хлопець не надто знався на анатомії.

Потому він повернувся до огорожі й тинявся коло неї, продовжуючи кривлятись, аж доки не стемніло. Але дівчинка більше не з’являлась, і Томові не залишалося нічого іншого, як тішити себе думкою, що вона, можливо, підходила в цей час до вікна й бачила його старання. Нарешті він неохоче побрів додому, зовсім замріявшись.

За вечерею він так розходився, що тітонька лише дивувалася: «Який дідько вселився в це дітисько!» Йому добряче перепало за те, що він кидав грудками в Сіда, проте він не брав того до голови. Коли ж спробував поцупити кусок цукру під самісіньким носом тітки і отримав за це по руках, сказав:

– Тітонько, ви ж не б’єте Сіда, коли він витягає цукор.

– Але Сід ніколи не доводить людину так, як ти. Ти не вилазив би із цукорниці, якби я за тобою не стежила.

Незабаром тітонька пішла на кухню, і Сід, радіючи, що йому все сходить із рук, потягнув до себе цукорницю; таке нахабство просто несила було терпіти. Цукорниця висковзнула із Сідових пальців, упала й розбилась. Том був у захваті. Він так зрадів, що навіть притримав язика і промовчав. Вирішив, що не скаже ані слова, навіть коли зайде тітонька Поллі, й сидітиме сумирно, аж поки вона не запитає, хто це зробив. Ось тоді він скаже і помилується, як дістанеться мазунчику, – хіба може бути більше задоволення? Том був настільки переповнений радістю, що ледве стримувався, коли тітонька зайшла із кухні й зупинилась над осколками; її очі метали блискавки поверх окулярів. Затаївши подих, він думав: «Ось, ось, зараз!» І наступної миті розпластався на підлозі! Караюча десниця вже піднялася знову, коли Том заволав:

– Заждіть, за що ви мене б’єте? Це Сід розбив!

Тітонька Поллі завмерла від несподіванки, й Том чекав, чи не пожаліє вона його. Старенькій аж відібрало язика. Оговтавшись, вона сказала:

– Гм! Ну, здається мені, тобі теж недарма перепало! Напевно, ти таки встиг щось накоїти, поки мене тут не було.

Потім совість дорікнула їй, і тітоньці захотілося сказати щось ласкаве й приємне, але вона вирішила, що це можна буде зрозуміти як визнання її провини, а дисципліна цього не допускає. І вона промовчала й зайнялася своїми справами, хоча на душі було неспокійно. Том сидів у кутку надутий і роз’ятрював свої рани. Він знав, що подумки тітка стоїть перед ним на колінах, і похмуро насолоджувався цим усвідомленням: він цього не викаже – нібито нічого не помічає. Хлопець знав, що час від часу тітонька посилає йому скорботний погляд крізь пелену сліз, але не бажав нічого помічати. Він уявляв, як лежить на смертному одрі, й тітонька Поллі схиляється до нього, щоб вимолити хоча б слово прощення; але він відвернеться до стіни й помре, не сказавши цього слова. Що вона відчує тоді? І він уявив, як його приносять мертвого додому, виловивши в річці: його кучері намокли, страдницьке серце перестало битися. Як тоді вона впаде на його онімілий труп, як сльози в неї линуть потоком, як вона молитиме Бога, щоб він повернув їй цього хлопчика і тоді вона ніколи більше його не скривдить! А він лежатиме блідий і холодний, нічого не відчуваючи, – бідолашний маленький страдник, який стерпів усі муки до кінця!

Том так розхвилювався від усіх цих піднесених мрій, що ковтав сльози й давився ними. Світ плив у нього перед очима, а коли хлопчик моргав, сльози текли по щоках і капали з кінчика носа. Він так насолоджувався своїм горем, що не міг допустити, аби якісь земні радощі чи пустотливі веселощі вдерлися до його душі; він оберігав свою скорботу, наче святиню. І тому, коли до кімнати впурхнула його сестричка Мері, яка аж сяяла від радості, нарешті повернувшись додому після безкінечного тижня, проведеного в селі, він підвівся і вийшов, оточений мороком та грозовими хмарами, в той час як в інші двері разом із Мері заходили радість і сонячне світло.

Том блукав далеко від тих вулиць, де зазвичай гралися хлопчаки, вишукував безлюдні закапелки, які пасували до його настрою. Пліт на річці здався йому відповідним місцем, і він примостився на самісінькому краєчку, втупився у похмурий саван ріки. Цієї миті він бажав лише одного: потонути швидко і безболісно, щоб не зазнати мук, передбачених природою. Тут хлопець згадав про квітку, витягнув її з кишені – пом’яту і зів’ялу – й це ще більше поглибило його скорбне блаженство. Він почав думати про те, чи пожаліла би вона його, якби знала. Може, заплакала б, захотіла обійняти та втішити. А може, відвернулась би байдуже, як і весь холодний світ. Ця картина так розчулила Тома і довела його муки до такого приємно‑розслабленого стану, що він подумки крутив її так і сяк, роздивлявся у різних ракурсах, доки йому не набридло. Нарешті він звівся на ноги, важко зітхнувши, і зник у темряві.

Увечері, близько пів на десяту, він прямував безлюдною вулицею до того будинку, де жила прекрасна незнайомка. Підійшовши до нього, Том постояв якусь хвилинку: жодного звуку не вловило його нашорошене вухо; свічка кидала тьмяний відблиск на штору в вікні другого поверху. Чи ж не там вона незримо присутня? Том переліз через огорожу, обережно прокрався клумбами з квітами і став під вікном; довго і з хвилюванням дивився на нього, задерши голову догори. Потім влігся на землю, простягнувся на весь зріст, склав руки на грудях і притис до них бліду, зів’ялу квіточку. Ось так він і помре – один на білому світі – ані даху над бездомною головою, ані дружньої руки, що стерла б передсмертний піт із його холонучого лоба, ані обличчя, яке із любов’ю та жалістю схилилося б над ним у останні хвилини. Настане радісний ранок, а вона побачить його захололе тіло. Проте чи зронить вона хоча б одну сльозинку над його тілом, чи зітхне хоч раз, думаючи, як рано загинуло молоде життя, підкошене жорстокою рукою в розквіті сил?

Вікно відчинилося, різкий голос прислуги осквернив священну тишу, і цілий потоп ринув на розпростерті останки мученика.

Герой ледве не захлинувся і схопився на ноги, пирхаючи. У повітрі просвистів камінь разом із нерозбірливою лайкою, задзвеніла шибка, розлетівшись у друзки, а тоді маленька невиразна фігурка перескочила через огорожу й розтанула в темряві.

Коли Том, уже роздягнувшись, розглядав при світлі недогарка свій до нитки мокрий одяг, Сід прокинувся. Але якщо зведений брат і мав якесь бажання дорікнути або натякнути, то передумав і змовчав, помітивши по очах Тома, що це небезпечно.

Том влігся в ліжко, не вважаючи за потрібне обтяжувати себе молитвою, і Сід подумки взяв на замітку цей недогляд.

Дата добавления: 2015-06-04