Розділ IV 1 страница. Був один з тих вогких, прохолодних ранків, котрі так засмучують нас наприкінці літа

VII

VI

V

IV

III

II

І

Був один з тих вогких, прохолодних ранків, котрі так засмучують нас наприкінці літа. В прозорому повітрі ще бринів пташиний спів, але трави на схилі, що збігав до Дніпра, місцями вибілив, немов крейдою, невідомий маляр. Пізніше, вдень, сонце ще зігріє, висушить студене білило, а степ дихатиме пахощами літа, і соковиті трави стоятимуть все такі ж зелені та густі. Але вранці, доки червонястий диск сонця зайнятий фарбуванням неба на сході, відчувається вже прохолодне дихання осені. У такі ранки на думку спадає сумне: куди ж поділося ласкаве тепле літо? Як встигло воно проминути, таке довгоочікуване і чомусь швидкоплинне? І хіба все наше життя не спливає подібно до літа, десь поряд, доки ми втрачаємо час на непотрібні, мілкі речі й не можемо натомість оглянутися, щоб побачити красу літніх ранків, сяяння теплого сонця і свято природи навколо? Так, точнісінько так, розтрачуємо ми літо свого життя на дрібні, несуттєві вчинки, епізоди, без яких, власне, це життя стає неможливим. А схаменутися встигаємо лише тоді, коли в обличчя вже дихає осінь…

Чайки завмерли на темній поверхні води. Всі сімдесят три. Завантажені їжею, питною водою і військовим припасом. Цілком споряджені в далеку дорогу, готові до боротьби зі стихією і ворожими кораблями. П'ять тисяч запорожців вишикувались рівними рядами на березі Дніпра, утворивши велике коло перед застеленим килимами підвищенням. Звідти, з‑під численних знамен, бунчуків і штандартів на готове до походу військо поглядала старшина на чолі з наказним отаманом Назаром Сокольцем. Наказний, як здалося Іванові, котрий проміж іншими стояв і очікував напутнього слова, ніби виріс, став вищим і кремезнішим відтоді, як вони з Нечаєм бачили його сидячим за столом у світлиці. Січ завмерла. Соколець деякий час мовчав, обводячи очима тих, кого зовсім скоро поведе через море до чужих ворожих берегів, до слави або загибелі. Він бачив перед собою мужні, мовчазні та похмурі обличчя, міцні руки, що стискали зброю, погляди чесних очей. Найзапекліші гультіпаки перетворилися тепер на мужніх та дисциплінованих воїнів. І воїни очікували його наказів. Нарешті Соколець викинув угору руку з перначем. Серед козаків затих останній шелест.

– Що ж, пани‑браття, ось надійшла мить, коли ми знову зібрані разом! – залунав над військом голос наказного отамана. – Ви зі мною. А я, волею кошового отамана і вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хліба козацького пошукати, бідних невільників з неволі на тихі води, на ясні зорі звільнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував і десятому наш привіт передавав. Отож, браття мої любі, хто бажає за віру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужім краю без сліду і звістки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Україну і славу козацьку, хто не боїться смерті, того я радий за собою вести і поряд з ним голову зложити!

Немов грім прогримів над козацькими рядами. Тисячі горлянок гукнули: «Слава!» і злетіли в небо тисячі шапок. Запорожці, зворушені промовою, вітали отамана, з яким не раз доводилося їм йти в бій і здіймати зброю за ті самі цінності, які він щойно з палаючими очима і вірою у своїх козаків проголосив. Довгі чверть години довелося очікувати Сокольцю, доки вгамуються запорожці. Нарешті крики почали затихати і врешті затихли зовсім. Ранковий вітерець куйовдив чуб на непокритій голові отамана, коли він говорив твердо і діловито, здіймаючись над козаками.

– Йдемо тихо і купно – чайка до чайки, весло до весла. Вночі ні вогнів, ані галасу. Щоб навіть сорока не бачила та турчинові на хвості не донесла. Дасть Бог, пройдемо бусурманські верші, вийдемо на простір, тоді й за люльки візьмемося, а до того зась! От і все. Ви люди досвідчені, довго не патякатиму. Пам'ятайте лише: не нам у разі чого підлої смерті боятися, однаково не вбережешся. Така вже доля козацька – куди схоче, туди й скаче, але й ніхто за ним не заплаче.

На цьому коротку промову було закінчено, і Соколець, оточений чайковими отаманами, яким давав останні вказівки, зійшов з помосту. З'явився вбраний у святкові ризи отець Інокентій, і за звичаєм почався молебень, після якого освячували зброю і причащали козаків. Понад годину молилися запорожці. Клали хрести, підставляли чубаті голови під бризки святої води, приймали з рук дячків проскурівки і вино. Нарешті закінчили. Без метушні, але швидко запорожці зайняли свої місця на чайках. Із січової вежі гулко і якось тужно вдарила гармата – гармаші за звичаєм вітали салютом тих, хто відбував назустріч славі і небезпеці. Луна від гарматного пострілу глухо прокотилася над притихлими ранковими плавнями.

Першою від берега відійшла, звичайно, чайка наказного отамана. Здалеку можна було побачити постать Сокольця, який застиг на високому чердаку, поклавши руку на руків'я шаблі. У червоному жупані з відкинутими назад рукавами, у високій видровій шапці, широких шароварах і з довгим циліндром далекоглядної труби за шалевим очкуром стояв він під своїм особистим штандартом на щоглі – на білому трикутному полі червоний мальтійський хрест. Слідом за ним води Микитиного Рогу спінила решта козацького флоту. Ряд за рядом, курінь за куренем. Спочатку, доки не вийшли на чисту воду, йшли купно – веслярі ледь не торкалися один одного веслами. Але за лічені хвилини блакитна гладінь широкого Дніпрового русла вкрилася білими птахами вітрил і жовтими рисками очеретяних кранців. Омріяний Богуном та Нечаєм морський похід почався. Сонце, яке розігнало ранкові хмари і все вище підіймалося на прозору синь неба, яскравими промінчиками вигравало в плесах проміж плавнів і на хвилях річки. Десь на півдні прокидалися далекі Синоп і Трапезунд. Вигляд бірюзових вод Босфору і Золотого Рогу наповнював радістю нового дня мешканців Стамбула, гомоніли пристані Кафи і Гизлева. Вони були поки що цілком спокійні за своє майбутнє, адже не мали страшної звістки від гарнізонів фортець Дніпрово‑Бузького лиману про страшну небезпеку, котра насувалась на них з очеретів ненависного Запорожжя.

На веслах, не дивлячись на легенький попутний вітерець, йшли майже цілий день – не минуло й години від виходу, як прийшов наказ прибрати вітрила. Веслярі на опачинах змінювались щогодини, допомагала й неквапна течія, тож швидкість флоту була більш ніж пристойною. Але Сокольцю її було замало, тож височіла його кремезна постать на носовому чердаку отаманської чайки без руху аж до сутінок. Пильно вдивлявся Соколець у далечінь, раз по разу обводив лінію обрію далекоглядною трубою і коротко віддавав своїм джурам накази, котрі тими швидко, без жодних затримок передавалися на решту байдаків. Навіть Богун, який знаходився на іншому човні, не міг не помітити тієї разючої зміни, що сталася із Сокольцем. Одразу ж після того, як за обрієм зникли береги Микитиного Рогу, той різко перемінився. Де й поділися доброзичливість і неквапність військового осавула? Зараз на чолі флоту стояв нещадний диктатор, жорстокий до підлеглих тиран, який карав будь‑кого за найменшу недбалість. З'явилися зміни й у поведінці самих запорожців. Не чути було на чайках звичних жартів, пісень. Між собою перемовлялися коротко, майже пошепки. І хоча видимої небезпеки доки не було, досвідчені козаки готувалися до відсічі раптового нападу вже тепер, були уважними і мовчазними.

Іван одразу ж зважив на поведінку оточуючих, тож поводив себе, не відрізняючись від інших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидів на чердаку неподалік від стерна, за яким стояв Омелько, і роздивлявся береги Дніпра, що тепер лежали зовсім далеко, оповиті сивим серпанком. Дніпро, близький до свого гирла, розлігся безмежними просторами залитої водою рівнини, а Соколець, розуміючи, що сім десятків дванадцятисаженних човнів будуть добре помітні і поблизу від берега, вивів їх на чисту воду, максимально використовуючи швидкість течії на середині русла. Перед очима Івана тяглися безкінечні очерети, що займали, здається, багато верст вглиб суші. Притоки дрібні й великі, струмки, затони і звірині стежки ділили їх, прорізаючи, ніби стежки в темно‑зеленому, з коричневим верхом полі. Звідтам долітало ледь відчутне завдяки відстані рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здіймаючи водограй і хмари різнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нічого і не міг помітити.

– Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помітивши інтерес хлопця. – Дикі коні. Напевне, жеребці під час водопою бійку вчинили.

Повними життя були і води поруч з човнами. Інколи з глибини здіймалися кола повітряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткі соми; вискакували з води блискучі коропи та великі, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрімкі тіла попелястих гадюк або оливково‑зелених вужів, котрі рятувались у воді від денної спеки…

Після заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкістю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помітив кілька татарських каяків, які блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Тавані, випередивши їх. Іван, звільнившись від роботи, ліг на постелений під облавком кожух і заглибився в споглядання мороку над головою, крізь який проглядали лише кілька десятків зірок. Непомітно для себе він заснув, підводячи підсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося ніколи ним не бачене місто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до міста, і куполами сотень храмів над блакитними водами Золотого Рогу.

Наступний день не приніс із собою змін. Хіба що за наказом Сокольця від флоту від'єдналися кілька десятків невеличких дубів, що їх мали на мотузках за кормою майже всі чайки, і в очерети праворуч та ліворуч, а також по ріці прямо по курсу, полетіли добре озброєні ватаги козацьких вивідчиків – Соколець хотів знати про навколишні плавні більше, ніж плавні знали про нього. Богун з Нечаєм почали було прохати Омелька про залучення до однієї з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами ваші вивідний!», тож мусили скоритися і справно веслувати нарівні з рештою запорожців.

Сутінки впали на караван козацьких байдаків швидко та несподівано – час для виходу із Січі був підібраний перед народженням нового місяця, коли ночі стояли непроглядно темні, а вечірня імла близької осені ховала диск сонця на заході, ковтаючи його за лічені хвилини. Проминув другий день подорожі. Навіть на фоні зібраності і уважного ставлення до того, що відбувалося навкруги, Іван відчув якесь особливе напруження в поведінці оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цілковитій темряві, маючи перед собою лише обриси кількох передніх чайок, потім, підкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманської чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пірнули в очерети. Іванові на плече лягла чиясь рука. Він, придивившись, побачив біля себе Омелька.

– Залазь у дуб, Іване, – коротко наказав курінний, – будеш у мене за джуру поки що.

– А що воно? – не зрозумів спершу Богун.

– Тавань. Наказний порадитись збирає. Будеш у мене на веслах, заодно й почуєш, як розумні люди раду тримають.

Більше Іван ні про що не запитував. Швидко перейшов на корму та скочив на облавок хиткого човна‑дуба. Майже одразу з'явився Омелько.

– Тримай прямо, – кинув він. – Я скажу, де повернути.

Богун взявся веслувати, намагаючись, щоб вода під веслом не плюскотіла. Одночасно згадував все, що чув від запорожців про місцину, коротко охарактеризовану Омельком: «Тавань». Згідно з почутим він зрозумів, що настав якраз той етап подорожі, коли потрібно було діяти вкрай обережно. Саме тепер багато в чому вирішувалась доля всього походу. В темряві попереду мав знаходитися закутаний у морок острів Тавань. Далі, навпроти нього, здіймали свої високі гарматні форти цитаделі Кизикермень і Арслан – праворуч і ліворуч від Тавані. Пильно стерегли вони течію Дніпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поєднував зі Славутичем свої води. Розлючений десятками спустошливих нападів запорізьких козаків на Анатолійське побережжя, Румелію та Болгарію, султан наказав в понизов'ї Дніпра створити цілу низку перешкод і оборонних споруд, аби забезпечити себе від «гяурів». Кизикермень і Арслан були першими з таких перешкод. Окрім міцних залог і потужних гармат на своїх мурах, вони мали натягнуті від своїх стін до острова Тавань перегороджуючі течію Дніпра і Конки важкі залізні ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою і сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагається пройти повз них під покровом темряви. У двох місцях, неподалік від кожної з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортів націлили свої жерла турецькі гармати. Здавалось, і цілком слушно, що пройти Тавань неможливо.

Тихо, немов примари, скупчилися навколо чайки Сокольця дуби чайкових отаманів. Деякі з них піднялись на облавок, деякі залишилися на своїх човниках, приставши так, щоб бути поближче до отамана. Серед останніх був і Омелько зі своїм проводжатим. Без довгих вступів Соколець розпочав раду:

– Не схоже, щоб про нас тут було відомо, але береженого Бог береже. Тож кажіть, які в кого є міркування.

– Та, напевне, немає кращої ради, аніж дерева рубати та на ланцюги пускати, – почувся з темряви тихий, але сповнений поваги голос, в якому Богун впізнав курінного Переяславського куреня на прізвисько Непийпиво. – Так ще за Конашевича чинили‑дбали, завжди виходило ладно.

– Вірно Микита мовить, – погодилися з ним ще кілька старшин.

Соколець рішуче похитав головою:

– Не годиться.

– Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разів Тавань долав.

– Глек теж по воду ходив, доки вухо не відбили, – заперечив хтось.

– Я тут сам комусь скоро відіб'ю! – трохи підвищив голос Непийпиво. – Як маєш раду, кажи! Не час зуби скалити.

Соколець підняв руку.

– Ти, Микито, козак досвідчений і отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу і я сказати своє слово.

– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.

– А слово моє таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаєш, пане Микито: хто при військовій потребі однобічно себе поводить, той стратег ні к бісу! Побивають такого.

– Тоді, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.

Соколець знову відмовився, хоча цього разу не так упевнено.

– Час втратимо, несподіваність… Ні, не потрібно їх тут зачіпати. Там і невільників обмаль, і здобичі – тьху!

Тут піднявся Омелько.

– А моя думка, шановне лицарство, – мовив він, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така ніч, хоч в око стрель! Якби ми поділили флот на дві частини, та розійшлися з двох сторін острова, та помислили, як нам ті кляті ворота відшукати…

Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю і більшості старшин, тож далі обговорювали лише деталі.

– Ну от що! – підвів нарешті підсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять кроків. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку мені потрібні четверо охочих, та щоб очі мали не гірші, ніж у сови.

Охочі швидко віднайшлися, і на тому раду було закінчено. За кілька хвилин повернулися на свою чайку, і Омелько став на стерно, очікуючи сигналу до відплиття…

Крізь темряву байдак просувався сторожко та повільно. Тишу порушував лише дзюркіт води, що струмочками стікала з весел, коли ті піднімались вгору. Соколець немов приріс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було ні берега, ні будь‑яких інших орієнтирів, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким він видався спочатку. Але вороття не було. Що зроблено, те зроблено. Якщо в темряві буде обрано невірний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тоді, Соколець знав це напевне, гарматні кулі розтрощать навіть у темряві більше десятка човнів, гарячий метал вирве з лав його війська сотні і сотні козаків. І грають жовна на обличчі наказного отамана. Міцніше стискає правиця руків'я шаблі, а очі вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вірному шляху. Хвилина за хвилиною, мить за миттю.

Як повільно проходять ці миті крізь свідомість отамана.

Як напружено відкликається свідомість його молоточками поміж скронь. Та хіба це молоточки? Це молоти, удари яких чути, мабуть, на гарматних фортах!..

Швидкість чайки перетворилась на черепашу. В тиші відчутно лише неясний шепіт, яким з корми отаманського судна передають накази на ніс тої, що йшла позаду.

Час спливає.

Нарешті, після цілої вічності тривожного очікування, попереду, трохи праворуч, Соколець почув голосне, після несамовитої тиші, пугикання пугача. Пугачу одразу ж відповіло кахкання качки. Наказний зачекав. Скоро крики птахів повторилися в тій послідовності, в якій вони пролунали попереднього разу. Помилки бути не могло – гасло подавали козаки, яких він відрядив, аби ті голосом позначили ворота. Соколець немов ожив.

– Праворуч вивертай! – кинув він пошепки. – Є! Таки знайшли, скурві діти!

Чайка ледь відчутно схилилася в бік лівого облавка і почала змінювати курс у напрямку невидимих воріт. Знову кілька вимотуючих душу хвилин тяглася напружена тиша. Нарешті пугач подав голос зовсім близько, одразу ж трохи осторонь закахкала качка. Повернули ще трохи праворуч. За хвилину з отаманської чайки заквилив орел. Йому відповів спочатку пугач – тепер чітко праворуч, потім качка, трохи спереду, з лівого облавка.

Рівно через хвилину, відчуваючи полегшення, за яким надійшла важка психічна втома, Соколець розрізнив у темряві обриси двох невеличких човників – кожен біля бакена, яким було позначено ворота в ланцюгах. Не порушуючи тиші, немов велетенський привид, отаманська чайка повільно пройшла крізь ворота. Продовжила рух, тепер уже позаду чуючи дивне перемовляння «птахів». Верткі і нахабні чайки проходили одна за одною попід носом у сплячих залог Кизикерменя. Збоку Арслана теж не було жодних ознак тривоги – очевидно, й там все проходило добре. Скоро, розколюючи нічну тишу, вдарив постріл фальконета – умовлений знак того, що флот проминув ворота і остання чайка відійшла на безпечну відстань. Запорожці швидко порубали мотузки, якими були перев'язані докупи, і щосили налягли на весла. Відтепер швидкість була важливішою за тишу.

Сидячи за опачиною, обличчям до корми байдака, Богун раптом побачив, як позаду, там, де проходили ланцюги, з неймовірною швидкістю спалахнули та розгорілися чотири велетенських багаття. Не пройшло й хвилини, як з фортечних стін ревонули гармати, затовкуючи водяний простір чавуном саме там, де кілька хвилин тому пройшло огорнуте тишею козацьке військо. Під високими мурами було видно, немов удень, тож Богун міг навіть роздивитися білі водяні стовпи, здійняті гарматними пострілами і вибухами бомб.

А на чердаку передньої чайки Соколець посміхнувся в довгі густі вуса.

– Брандери! – вигукнув він невідомо до кого. – Навантажені просмоленою соломою брандери! Ось тобі й дерева, пане Микито! Ото б мали добру сальву[33]на дурні голови. Але ж і ми не вчорашні!

Решту ночі йшли неспішно, хоча й не спинялися ні на мить до самого ранку. Наказ про зупинку надійшов, лише коли сонце позолотило хвилі Дніпра, підняті свіжим зустрічним вітерцем. Стомлені нічним напруженням, козаки прагнули відпочинку. Крім того, Соколець розраховував час так, щоб минати наступні фортеці Очаків та Кінбурн у темряві. Тож тепер довга кавалькада чайок зайшла в досить велику протоку серед очерету і стала на відпочинок. Уперед, так, як і напередодні, полетіли швидкі човники вивідчиків – Соколець мав знати, чи не перегороджено Дніпрово‑Бузький лиман галерами капудан‑паші.

Запорожці нашвидку поснідали пастремою, холодною саламахою з сухарями і повкладалися спати. Досвідчені воїни, вони були привчені використовувати для відпочинку найменшу можливість. У гарячці й поспіху морського походу це було інколи життєво необхідним. Поснули й Данило з Іваном, прихилившись до облавка та підклавши під голови сакви з нехитрим козацьким скарбом. Івану більше не снився Стамбул. Він бачив рідний хутір, батька і матір, суворого Мирона Охріменка і жартівника Хвилона Битого. Бачив Омелька. Омелько був ще зовсім молодий, не спотворений рубцями. Він вправно виїздив на своєму Баші, посміхався і підморгував хитро. Іван сидів попереду нього в сідлі й відчував подув вітру на обличчі, підстрибуючи в такт шаленому чвалу коня…

Опівдні вирушили далі. Йшли так, як і напередодні, – швидко, уважно придивляючись до безлюдних берегів. Веслярі змінювали один одного, вітрила наповнювались вітром, і чайки летіли до недалекого вже моря. Приблизно за годину до заходу сонця від одного з острівців, якими було багате русло ріки, від'єдналися і швидко почали наближуватись до отаманської чайки кілька дубів. Соколець одразу ж здійняв на щоглі гасло притишити хід. Швидкими змахами весел вивідчики, вислані напередодні на розвідку, подолали відстань до чайок і піднялися на чердак до наказного отамана. Після розмови з ними чоло Сокольця перекреслила глибока зморшка – вивідчики доповіли, що бачили в лимані неподалік від Очакова вісімнадцять турецьких галер. На запорожців очікувала чергова пастка.

– Де їх розташовано? – розпитував отаман вивідчиків.

– А посеред лиману й стоять, – відповідали ті. – Якраз між Очаковом і Прогноївською косою. Трьома купами, по шість в кожній. Гарматні ляди відчинено, стережуть. Але, пане отамане, пройти не штука. Від купи до купи більше версти буде.

– Дякую, молодці, – відповідав Соколець. – Добру справу для товариства зробили.

І міцно замислився отаман. А мислити було над чим. Хоч безтурботними були козаки, які мовили «пройти не штука», але на цей раз небезпека, яка нависла над ними всіма, була незрівнянно більшою, аніж та, що вони проминули поблизу Тавані. Бо не могли козацькі фальконети протистояти галерній арматі, тож у разі сутички сім десятків чайок турки легко розметуть по морю і перетоплять поодинці. Очевидним було і те, що турки очікували козацьких відвідин і були напоготові. Як не мислив Соколець, вихід залишався один – проходити галери в темряві, покладаючись на таємність і Божу поміч.

До темряви йшли не змінюючи швидкості. Поступово береги Дніпра почали розходитися, випускаючи чайки в широкий лиман, який, поєднуючись на заході з гирлом Південного Бугу, розкинувся не менше, ніж на два десятки верст. Далеко на обрії сивіли оповиті імлою обриси Прогноївської коси, праворуч ледь‑ледь біліли мури Очакова. Нарешті в сутінках помітили грізні силуети військових трирем. Соколець не гаючись дав наказ зупинитися. Коли чайки повільно зійшлися докупи, було вже зовсім темно.

Так простояли далеко за північ. Великий, як цибулина, кишеньковий годинник Сокольця показував третю годину ночі, коли він вирішив продовжити рух. Морські хвилі гомоніли вже зовсім поряд, відділені від них лише громаддям галер, які заклякли в найвужчому місці лиману. Тепер було вирішено розділити флот на три частини, кожна з яких, витягнувшись по дві чайки в ряд, попрямувала до проміжків поміж купами каторг.

Знову, вже вкотре після початку походу, потяглися хвилини напруження і концентрації всіх можливих і неможливих сил. Веслярі повільно занурювали весла у воду, налягали, важко дихаючи на опачини, потім обережно діставали їх, щоб за мить знову занурити. Ще раз і ще, у добре завченому ритмі. Іван з Данилом, яких у такі хвилини до веслування не допускали, тихцем сиділи на вільній лаві. Тривожно позирали в темряву, сподіваючись роздивитись силуети недалеких галер. Досі їм це не вдавалося, хоча вже декілька хвилин легко можна було розібрати розмови, сміх та спів – на галерах поводили себе вільно, не криючись, а над водою звук розходився надзвичайно далеко.

Десь бренькав саз,[34]стукотіли кроки по сходах, лилася вода. Ледь відчутний вітерець доніс до козаків пахощі смаженого м'яса – на галерах починали готувати їжу для скорого вже сніданку. Повільно пропливали чайки повз грізного ворога, який і не здогадувався про їхню присутність так близько, зовсім поряд.

Раптом праворуч почувся голосний плюскіт води. Усі, хто був на чайці, завмерли. Іван прикипів поглядом туди, звідки він чувся. Невже хтось з братчиків повів себе так необачно? Але доля приготувала для них гірше випробування. Не далі як за сто сажнів Богун побачив вогонь – невеличкий язичок полум'я, який горів неймовірно яскраво для його звиклих до темряви очей. Він наближався і наближався, доки Іван не зрозумів, що відбувається. Проміж завмерлими в темряві чайками мандрував, напевне, відшукуючи одну з галер, невеличкий човник.

Човен простував прямо на них. Зовсім скоро Іван побачив постаті кількох яничар у білих кауках[35]і блискучих у тріпотливому світлі лампи обладунках. Турецькі вояки голосно розмовляли, часом посміюючись. Козаків, які причаїлися зовсім поряд, вони не помічали, осліплені світлом власної лампи. Ще мить – і ніс човна з шелестом та тріском вдарився до очеретяного кранця на облавку чайки. Від несподіваного зіткнення яничари попадали з лав, а ліхтар покотився, заливаючи все навколо палаючим маслом.

Далі все проходило з такою надзвичайною швидкістю, що Іван лише розкрив рота. Не змовляючись, до турецького човна скочили кілька запорожців, на ходу готуючи довгі та гострі, немов бритва, ножі. Блиснула у світлі полум'я гартована криця, і яничари, так і не зрозумівши, що з ними сталося, забили ногами до дощок човна, застогнали і враз затихли. Чиїсь руки накинули мокре рядно на палаюче масло, і не більше як через тридцять секунд серед тиші і темряви ніщо не нагадувало про подію, яка відібрала життя кількох людей. Погляд Богуна впав на Омелька, який завмерши стояв на одному коліні поверх очеретяного кранця і стискав у руці ножа, лезо якого було чорним від крові. «Невже пронесе?» – майнула неймовірна думка.

Але дива не сталося. Різко та тривожно загукав над головою схвильований голос. Кликали турецькою якогось Ібрагіма. Та Ібрагім мовчав. Очевидно, він вже не міг відповісти стурбованим його долею одновірцям. Після кількох секунд мовчанки голос зарепетував голосніше, переходячи на панічний крик. З галери залунав тупіт кількох десятків яничарських черевиків. Розриваючи на шматки залишки тиші, засурмив ріжок.

– А трясця б вашій матері! – підхопився на ноги Омелько, закладаючи за халяву ножа. – Зарухалися чорти голомозі! Ой, недобре опинилися ми… Налягли братики! Уперед, уперед!

І ніби на його голос ревонула перша гармата, випльовуючи цілий стовп вогню. Не дивлячись на темряву, гармаші взяли вірний напрямок – з оглушливим «у‑ух», обдаючи козаків гарячим повітрям, над самими їхніми головами пролетіло і вдарило у воду ядро.

«Бабах!» – вдарила за першою гарматою друга. Потім ще і ще.

За хвилину ожили, напевне, усі вісімнадцять галер, навіть ті, що стояли за кілька миль від місця, де почалася стрілянина. І хоча гармаші на них не бачили цілі, вони справно галамасили з усіх стволів, ризикуючи влучити в каторги, що розташовувались поряд. Тож скоро поодинокі постріли злилися в суцільний рев, до якого долучилися спросоння форти Очакова. Вогненні смерчі, котрі вихоплювалися з гарматних жерл, висвічували примарним світлом каторги, що тонули в хмарах порохового диму, і стрімкі силуети чайок, які порснули від них врізнобіч, немов зграя горобців від лінивого кота.

Далі роздивлятися не було часу. Іван так напружено налягав на весло, що не бачив нічого навколо.

– Наляж! – кричав з чердака Омелько. – 3 якорів знімаються!

Але запорожців підганяти не було потреби. Крім ревучого чавуну над головою, їх примушувала докладати останніх зусиль свідомість того, що вони мають лічені хвилини, аби відірватися від ворога, доки той осліп від диму власних гармат.

– Летить! – чув Іван поряд із собою із сусідніх лав, і за мить поряд з ревом проносилося чергове ядро.

– Ще одне! – і знову моторошний свист над головою.

– Чорт йому та бісову маму під ребра! – видихнув козак, що сидів з Іваном на лаві поруч. – Так можна і в халепу…

Цієї миті чайка здригнулась і застогнала всім своїм дерев'яним тілом. Почувся тріск та болісні крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, і він полетів униз. На невизначений час напружена до нестями свідомість провалилась у чорну дзвінку безодню…

Пам'ять повернулася відчуттям пекучого болю і холоду, який пронизував наскрізь все тіло. Боліло плече, а одежа наскрізь промокла водою. Вода хлюпалась на дні байдака в такій кількості, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свідомість не повернулась повністю, лише після того зробив спробу піднятися. Нарешті встав, тамуючи стогін. Перед очима все ще плавали зеленкуваті кола, коли він спробував роздивитися, що діялось навколо. Неподалік у мороці метушилися кілька людей, плюскотіла вода. Чувся приглушений голос Омелька. Над всіма цими звуками панувало ритмічне порипування весел у кочетах і важке дихання козаків. Судячи з цього, можна було зробити висновок, що чайка все ще швидко летіла хвилями, хоч гарматних пострілів більше не було чутно.

Іван озирнувся. Зовсім поряд розгледів нечітку постать, яка сиділа на лаві. Той, хто сидів, вигинався та вирівнювався в такт веслуванню. Важко дихав, сам обертаючи опачину, яка була розрахована на двох веслярів.

– Цілий? – запитав він у Івана хрипким голосом.

Іван відчув легке запаморочення в голові, але відповісти спробував недбало:

Дата добавления: 2015-06-04