Розділ III 2 страница. Іван з Данилом, посміхаючись, переглянулися

Іван з Данилом, посміхаючись, переглянулися.

– Майже.

Доки почався обід, у курені зібралося більше сотні тимошівців. З веселими розмовами та жартами, як це буває в людей, які скінчили денну працю, запорожці сіли на лави обабіч сирна. Зайняли може третину столу, тож Богун мав нагоду уявити справжню кількість козаків Тимошівського куреня. На сирні, дбайливо приготованому курінними молодиками, стояли дерев'яні миски з гарячою щербою та саламахою,[24]чотирикутні плескаті дошки з вареними, смаженими і вудженими осетрами, печені у попелі загреби,[25]зелень, карафи з горілкою.

За звичаєм козаки воздали молитву і розпочали обід. Іван з Данилом та Місюркою сиділи майже в кінці столу, прислухаючись до розмов, які неквапно точилися проміж запорожцями. Окрім жартів та пустих теревенів, козаки говорили про майбутній похід до берегів Анатолії. Жваво обговорювали проблеми, які з'явилися під час будівлі чайок, пригадували минулі походи, робили здогадки, хто саме і яким шляхом поведе флот цього разу, аби обмахорити турків, що наглухо зачинили Дніпрове гирло, налякані швидкими та кривавими наскоками запорожців на побережжя Малої Азії, квітучі береги Босфору і навіть пригороди самого Стамбула.

У Івана очі загорілися від таких розмов. Ще б пак! Стільки чувано ним про славні морські походи ще від батька! Старий Богун брав участь у поході Сагайдачного на Кафу у 1616 році і часто полюбляв пригадати ті часи. Іноді під час таких розповідей малому Іванкові здавалося, що він на власні очі бачить великі, завбільшки з гору, хвилі буремного моря, безкраю синь неба, що зливається за межами виднокола з просторами моря. Квітучі міста серед яскравої рослинності. Запеклі бої, абордажі галер та штурми міських стін…

Іванові підморгував і Нечай. По всьому його вигляду було помітно – думки Данила літають недалеко від Іванових мрій. Місюрка байдужно перехилив чергового «михайлика» з горілкою і черпав ложкою гарячу саламаху. Судячи з його вигляду, до морських походів він ставився так само байдуже, як і до решти подій, які відбувалися навколо нього.

По обіді курінний звелів збиратися на раду. Через задуху, що стояла в курені, вирішено було вийти на вулицю, що і виконали, не гаючись, ставши невеликим колом поміж криницею та конов'яззю. Запорожці, звичайно, здогадувалися, з якого приводу їх зібрано, спокійно поглядали на новачків, вели ліниві розмови, не забуваючи раз за разом накладати люльки бакуном.

– Що ж, довго теревенити не будемо, – діловито розпочав раду курінний отаман. – Маєте, шановне товариство, трьох бурлаків, які бажають поряд з вами віру святу православну боронити, слави козацької здобувати та нелегкого хліба козацького споживати. Ваша воля – чиніть за звичаєм.

На хвилину запанувала тиша, потім чийсь голос поважно вимовив:

– Ну то покажіться, панове‑молодці, вийдіть до кола.

– А вони хіба поміж нами? Може, щербу сьорбають досі, батька не чули?

– А чому ні, щерба знатна сьогодні. Кашовару, братику, низько в пояс поклонитися належить.

Нечай, не знаючи, що відповісти, відкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цієї халепи допоміг вийти Місюрка. Стягнувши шапку, він штурхнув Богуна і стиха мовив:

– Пішли‑но, бурсаки, наш вихід, – і рішуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсібіч, весело загримів: – Таки добра щерба! Дякую, пани‑браття, за гостинність. Але не настільки добра, щоб ми товариство не поважали та до кола не вийшли.

Місюрка поглянув на Нечая та Богуна, які мовчки підійшли до нього і стали поруч.

– Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Після таких слів затихло в козацьких рядах. Запорожці кілька хвилин тихо радилися, потім наперед вийшли четверо найстаріших козаків куреня (старшому щось під шістдесят).

– Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга. – Давай по одному. Хто перший?

– А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Місюрка.

– Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога віруєш?

– Вірую!

– Перехрестись.

Місюрка тричі, за православним звичаєм, перехрестився.

– Ким дотепер був? Місюрка не розгубився:

– Ким, запитуєте ви? Злодієм я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати?

Запорожець зовсім не знітився після такого зізнання.

– Чому до нас надумав? – запитав він.

Місюрка відповів не одразу. Кілька хвилин мовчав, вивчаючи носи своїх підтоптаних чобіт. Нарешті підвів очі.

– А тому, товариство, тому, панове‑молодці, – несподівано для себе Іван почув у голосі флегматичного Місюрки нові, повні емоцій нотки, – що не від доброго життя пішов я в душогуби. Не від лінощів або оковитої. Ні! А був я, бачите, у надвірній сотні шляхетного пана не останнім жовніром. Що за пан, дозвольте на моїй совісті облишити. Служив я йому вірою та правдою, за що й гроші отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарікати, завжди добром мені дячив. Але скінчилося… панові Катерина моя до вподоби прийшлася. Далі, воля ваша, не пізнаєте від мене нічого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жінок. Хіба що на тому світі – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист віри і тим гріхи спокутувати.

Запорожець пригладив свої білі, немов сніг, вуса.

– У нас, чоловіче, не монастир.

– Та й я не такий грішник, аби кров православну на руки брати.

– Що ж, приймемо тебе. Тільки одне мусиш знати: за найменше злодійство на Січі скараємо на горло!

– Звичаї ваші, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутає – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до світила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокійно і без нарікань. На тім і стою.

– Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса і стиха перемовився з трьома своїми товаришами. Було помітно, що відповідь Місюрки йому сподобалась. Нарешті він подивився на Нечая:

– А ти, хлопче, у Бога віруєш?

– Вірую.

– Перехрестись…

Коротко розпитав колишнього бурсака, дізнавшись від того, що має діло з випускником бурси при Київському Богоявленському братстві, сином дрібного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потім так само допитав Івана. Після цього запитав дещо м'якше:

– А горілку п'єте?

Усі троє з полегшенням посміхнулися.

– П'ємо!

Запорожець повернувся до натовпу і махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли.

– Давай неси, Малахай, очікуємо!

Козаки швидко розійшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руці звичайне цебро, що ним зазвичай дістають з колодязя воду. Широкими кроками козак підійшов до центру кола і поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той містив у собі не менше аніж півкварти, і простягнув Місюрці. Той прийняв, вклонився присутнім на чотири боки і випив оковиту до дна. Тимошівці схвально загуділи. Услід за Місюркою випив свій коряк Нечай, потім Богун. Іван одразу ж почув слабкість у ногах і круговерть у голові, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннім. Кинув коряк у напівпорожнє відро і недбало поклав правицю на руків'я шаблі. Великий палець лівої руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний.

Старий запорожець лише тепер посміхнувся.

– Ну, панове‑молодці, як охрестимо козаків?

Цієї миті наперед виступив курінний отаман.

– Дозвольте й мені слово мовити, – здійняв він руку вгору.

– Кажи, батьку, – загуділи козаки.

– Слухаємо, курінний!

– Твоє слово!

– Тоді так! – курінний указав на Місюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким ім'ям хрещений, чоловіче?

– Савлом, – поважно відповів Місюрка.

– Савлом. То є ім'я від Бога, і людина не може його змінювати. А от прізвище – Місюрка, то інше діло. Я, напевно, не помилюсь, якщо вважатиму, що не одна собака його по Вкраїні винюхує. Тож наречемо його… – курінний критично подивився на обдерту постать Місюрки. – Наречемо його Савкою Обдертим. І від цієї хвилини ми не знаємо ніякого реблізанта та злочинця. Знаємо лише козака Тимошівського куреня на ім'я Сава Обдертий. Усі згодні?

Судячи зі сміху та дотепних зауважень, незгодних не було.

– А що стосується двох інших козаків, то вони носять прізвища своїх шляхетних батьків, козаків славних, тож з тим і залишаться. На цьому все, якщо всі згодні.

– Згодні! – загуло з натовпу.

– Віднині вважайте себе тимошівцями, панове‑молодці, – повернувся до Івана, Данила і Сави курінний, – несіть це ім'я з честю, дбайливо оберігайте від дурної слави, принесеної недобрими та малодушними вчинками. Це вирішив я, курінний отаман Тимошівського куреня славного Війська Запорізького Низового – Омелько Деривухо з товариством! Тож не ощаджуйте золотих, чиніть так, щоб товариство надовго запам'ятало ваш приїзд! За цим і розходьтеся!

З гомоном і веселим сміхом запорожці розірвали коло, але розходитись усе ж не поспішали. Чутка, що вечір не скінчиться насухо, пройшла зі швидкістю гарматної кулі – новонавернуті запорожці оголосили про три діжки горілки і смажене теля, якими мали відзначити свій вступ до товариства.

Коли накривки вилетіли з діж, і відчайдушна запорізька гулянка почала набирати свої оберти, Іван нарешті зміг побалакати з давнім товаришем наодинці. Вони сіли на позеленілу від часу і дощів колоду під стіною куреня і запалили люльки.

– Ну що ж, Івасю, розповідай, як там у нас, – Омелько зробив ледь відчутний наголос на словах «у нас». – Ех! Здається вік‑вічний удома не був. Це ж скільки часу пройшло від того, як ми востаннє бачилися?

– П'ять років… – Іван говорив не підіймаючи погляду, – батьку…

Омелько стримано посміхнувся.

– Ну от що… Доки ми наодинці, я для тебе, як і раніш – Омелько.

І козаки заглибилися у спогади. Згадували давній бій з польськими жовнірами, які напали на хутір, уроки фехтування, спішний від'їзд Омелька. Раптом Іван, щось пригадавши, поліз у кишеню каптана і витяг звідтам старенького шкіряного гамана.

– Ось, – простягнув він гаман курінному, – це все, що я знайшов під сливою.

– Під якою сливою? – не зрозумів одразу Омелько.

– Під тією самою сливою, яка росте під ґанком твоєї хати.

Омелько прийняв з Іванових рук важкенького мішечка і потряс його на долоні.

– Тепер пригадую, – вимовив він згодом. – Що ж, було б цілком справедливим, якби він залишився в тебе, адже я певен, що завдав тоді своєю появою вам немало прикрощів?

Іван у кількох словах передав події, які відбулися після Омелькової втечі.

– Прикро. Прикро, що завдав твоєму батькові стільки шкоди. Все ж візьми, це гроші твої.

Богун рішуче похитав головою.

– Ні. Ти колись сказав, що у випадку, якщо ти будеш відсутній п'ять років, я повинен відкопати їх. Я відкопав, і ось вони – сто п'ятдесят злотих. Від цього вони не перестали належати тобі. Довгенько їм однак прийшлось очікувати на тебе.

Омелько з лагідною посмішкою подивився на Богуна.

– Дякую, Іване. Я віддам ці гроші до військової скарбниці, і нехай вони послужать війську та Україні. За них, приміром, можна озброїти мушкетами три десятки людей.

– Як знаєш, – знизав плечима Іван.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Омелько підвівся.

– П'ять років. Минуло вже п'ять років. Як швидко збігає час.

– Для мене він плив надзвичайно повільно, – посміхнувся Богун.

– Я й не сумніваюсь, – і собі засміявся Омелько. – Батько нічого не передавав сказати?

– Він наказував, щоб я тобі кланявся і просив наглядати за мною.

– Ну, тобі нагляд уже не потрібний, он виріс як: неначе жидівське лихо. А ще, здається, учора пістоля двома руками тримав… А як із шаблею, вправляєшся?

Замість відповіді Іван вихопив з піхов дамаський клинок і з такою швидкістю закрутив ним, перекидаючи руків'я з однієї руки у другу, що в Омелька почало рябіти в очах.

– Овва! – тільки й вимовив він.

Біля діжок з горілкою скоро почалися пісні, а потім і постріли салютів. Сонце сідало за очерети плавнів, залишаючи козацьку столицю вогням смолоскипів та примарному місячному сяйву. З боку торгового передмістя чувся гамір і віддалені крики – базар там не затихав до пізньої ночі. Від курінних кабиць вітерець доносив пахощі вечері, що готувалася. Підходив до завершення перший день на Січі. День, який Іван уявляв собі сотні й сотні разів.

Кілька днів Нечай з Богуном вивчали життєвий устрій січової фортеці. Ходили широким, здатним вмістити кілька тисяч людей майданом, роздивлялися укріплення, які складалися з досить складних і потужних редутів, глибокого, заповненого водою рову, високого гостроверхого частоколу і майстерно побудованих веж – одразу ж кидалося в очі, що сектори обстрілу бійниць на них практично не мали мертвих зон, і захисники в разі необхідності могли обстрілювати ворога навіть біля підніжжя самих веж. Оглядали гармати, яких тут було надзвичайно багато, від дрібних полу‑гаків і гаківниць, до велетенських шарфмиць, які стріляли двопудовими чавунними кулями. Взагалі Січ, хоч і з дерев'яними стінами та вежами, могла протистояти облогам не менш потужним, аніж ті, що не витримали б багато з відомих українських та польських кам'яниць. Ще більше гармат, аніж на стінах, стояли поблизу приземистої будівлі військової пушкарні. Мідні, бронзові та залізні діла і дільця[26]наїжачились у бік січового майдану. Фалькони і кулеврини, нотшлянги і фальконети, шарфмиці і патрієри, великі та малі, укриті химерними узорами, роботи кращих європейських та турецьких майстрів ливарної справи, або прості, видовбані з дубових колод і стягнуті для міцності залізним обруччям, стерегли вони від ворожих дій, готові будь‑якої хвилини бути встановленими на окопі табору або на фортечній вежі та ревонути вогнем, стерти з поверхні земної будь‑кого, хто опиниться на відстані гарматного пострілу від Січі з ворожими намірами.

Узагалі кількість зброї на Січі вражала навіть Івана, котрий з дитинства звик до неї на батьковому хуторі. Зброя була в курені, зброя була при козаках. Зброя була у військових коморах, на стінах і вежах. Мушкети, рушниці, пістолі; шаблі, палаші, мечі, еспадрони, келепи, боздугани. Сокири та алебарди, списи та бердиші. Сотні й тисячі засобів для ефективного скорочення людського віку або захисту від ворога. Вони були як простими, роботи місцевих чи татарських зброярів, так і неймовірно дорогими, інкрустованими золотом та самоцвітами. Нерідко можна було побачити холодну зброю, зроблену з дамаської, вкритої чорними рисками на полірованій поверхні, криці, або клинок роботи майстрів з іспанського Толедо. Московські фітильні пищалі та аркебузи зустрічалися поряд із завезеними з Англії, Франції і Голландії мушкетами. З найновішими коліщаними і ударними замками, срібною чеканкою та гартованою крицею стволів. Усе ж більшість зброї несла на собі дбайливі ознаки майстерних рук східних зброярів, що й не дивно, якщо взяти до уваги схильність запорізьких козаків відвідувати татарські улуси і береги Туреччини. До цього факту долучалося географічне положення Січі – прикордонного форпосту християнських земель, що у свою чергу робило її ласим шматком для відвідин турецьких і татарських володарів, ставало причиною битв і здобуття трофеїв.

Із захопленням спостерігали Нечай і Богун за вільним та розкутим січовим життям, не в змозі зрозуміти, охопити за ці кілька днів те, що діялося навколо них. Важко було зрозуміти навіть сам характер, що його виплекала унікальна республіка. Хлопці не переставали дивуватися з оточення, а дивуватися справді було з чого. Запорожці легко поєднували в собі такі риси, які неможливо було навіть уявити без протиріч. Працелюбність тут спокійно співіснувала з лінощами та пияцтвом. Залізна військова дисципліна сусідувала з вольницею та самоврядуванням. Спочатку було складно побачити взагалі будь‑який порядок серед різноманітної юрби гультіпак і нероб, які знаходилися всюди, де бачило око. Але кожного ранку виходили в плавні косарі на косовицю та мисливці на полювання. По Дніпрових затонах рибалили ватаги рибалок, возами поставляючи різноманітну рибу як до столу, так і для продажу на Слобожанщині, Брацлавщині і навіть Поділлі. Торохкотіли довгі вервечки чумацьких возів з іншим добром, поповнюючи торгівлею військову казну. На полі під стінами фортеці літали озброєні вершники, по команді блискавично змінюючи шикування і порядки від каре до стихійного «галасу». У вогні та диму гуркотіли постріли – поряд проходили навчання зі стрільби, трохи далі завзято фехтували записні запорізькі рубаки. До будинків кошового отамана і січової старшини під'їздили групи вершників, візки та ридвани – прибували посли з Польщі, Московщини, Криму та багатьох інших далеких країн. Мчали в десятках напрямів гінці Низового Війська, з важливими листами та універсалами – Січ мала виключно великий вплив на тогочасну політику південно‑східного регіону Речі Посполитої і не лише його. З ранку до ночі стукотіли сокири на берегах Дніпра, там, де знаходилися козацькі корабельні, – до майбутнього походу на море будувалися нові десятки стрімких та грізних для ворога козацьких чайок. У численних кузнях кувалась зброя та реманент для мирної праці. Діяльність так і кипіла, і при цьому Данило з Іваном не могли второпати, до якої справи їм пристати.

Тричі на день вони, як і решта тимошівців, збиралися в курені на сніданок, обід та вечерю, решту ж часу змушені були проводити на власний розсуд. Савка з новим прізвиськом Обдертий теж був залишений без будь‑якого заняття, проте його такі речі зовсім не хвилювали. Він або спав, або грав у чуприндира[27]з кількома такими ж флегматиками. Ніхто з козаків нічого їм не наказував, не прохав, не кликав до роботи. На третій день вимушеного байдикування Іван не витримав і вирішив порадитися з Омельком.

Курінний, зачувши запитання, яке рано чи пізно очікував почути від Богуна, посміхнувся і на знак розуміння струснув своїм довжезним чубом:

– Обридло без діла? Розумію. Але тут у нас звичай такий – прийшов чоловік, нехай чинить, як собі знає. Нехай хоч два місяці байдики б'є, ніхто йому не посміє сказати, що ти, мовляв, даремно хліб їси. А якщо хто й скаже, козаки на такого враз і накинуться: а ти вже закозакувався, сякий‑такий сину! Тож вирішувати ти повинен сам: маєш гроші, йди в шинок горілочку кружляти, не маєш, лежи в курені на боці. Тільки й знай, що встати та Богу помолитися. Але якщо сам допомогу свою запропонуєш, роботу завжди знайдемо. На березі в нас стоять недобудованими ще чотири чайки, тож завтра й приєднуйтесь. Скоро морем на турка йти. Від Тимошівського куреня мають стояти десять човнів.

Цілий тиждень друзі виходили з трьома десятками тимошівців на живописний берег Дніпра, де серед високих очеретів знаходилася козацька корабельня. Вставали разом із сонцем, йшли, збиваючи носами сап'янців діаманти ранкових рос, прислухалися до тисячоголосого співу птаства у плавнях, якого сила‑силенна розвелося в цих багатих на поживу місцях. Ґелґотали неподалік дикі гуси, тріпотіли крилами, здіймаючись у небо, качки. Білосніжними табунцями випливали на чисту воду поважні лебеді, стояли в болоті чаплі, стукотіли дзьобами лелеки. З‑під самісіньких ніг деколи випурхували попелясті кульки куріпок, квилили жалібно та тривожно над головою чайки. Час від часу пролітали важкі, озброєні товстезними дзьобами баби.[28]Природа запорізького краю дивувала і сповнювала серце радістю, картинами пишності та буйства життя, і тисячу разів були правдивими слова того, хто назвав сей благодатний край Едемом земним.

Чайки було майже побудовано. Шість виблискуючих просмоленими боками байдаків уже зайняли свої місця на лагідних хвилях біля високого дерев'яного причалу, ще чотири було розташовано на березі. їхні видовбані з величезних липових стовбурів тіла з облавками, нарощеними за допомогою дубових дощок, підтримувались міцними підставками. Ці човни теж були просмолені та опоясані по верху облавка грубезною стрічкою очеретяних кранців, які мали захищати чайку від затоплення під час шторму або пошкодження. Козаки на них майстрували лави для веслярів, стерна, щогли, діжі та скрині для зброї і провіанту. Приладнували весла, шили з білої парусини полотнища вітрил.

Богун, який стільки чув про них, був принаймні здивований. Виглядали легендарні козацькі чайки просто, навіть благенько в порівнянні з великими торговими шхунами, бригантинами і кліперами, що їх Іван міг бачити біля пристані Микитиного Рогу, і на яких пронози‑купці доправляли на Січ найрізноманітніші товари з різних куточків світу. Мали чайки всього шістдесят футів у довжину, близько п'ятнадцяти завширшки і, спущені на воду та завантажені, здіймали свої облавки над рівнем води не більш як на три фути. Але з часом Іван багато почув про швидкість, маневреність і невидимість для ворожих кораблів цих човнів у той час, як запорожці з них могли добре бачити високі чердаки турецьких галер з досить великої відстані. Чайки не мали палуб, якщо не рахувати невеличкого носового чердака, тож не могли нести більш‑менш важкого артилерійського озброєння. Мали лише кілька дрібних гарматок – залізних або мідних фальконетів. Вони, з огляду на майже завжди велику кількість козацького флоту, були досить ефективною зброєю під час стрімких корсарських наскоків на турецькі кораблі. З кожного боку чайка мала від десяти до п'ятнадцяти весел, стерна на носі і кормі, брала на облавок шістдесят‑сімдесят козаків і була великим головним болем для капудан‑паші.[29]Набагато більшим, аніж венеційські та генуезькі триреми. Іван відчував, як по його спині пробігають мурашки захоплення, коли він уявляв, як на простори моря виходять сто або сто п'ятдесят човнів, стрімко і невідворотно, немов кара Божа, падаючи на голови туркам. Він згадував, як запорожці не без погорди і похвалянь цитували слова турецького султана: «Падишаха не турбує ревіння гармат західних володарів, і лише набіги козаків, які закріпилися в понизов'ї Дніпра, тривожать його безтурботний сон…»

Нарешті, наприкінці наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном і чим потай пишалися. Усі десять човнів зайняли свої місця серед очеретів, які запорожці іменували Військовою скарбницею. Тут, посеред сотень рівчаків, затонів і струмків, у непролазних заростях очерету і трясовині багновищ споконвіку зберігалася частина цінностей, належних кошу. У воді було притоплено велику кількість гармат, у землю закопано скрині із золотом та сріблом. Зберігалися запаси зброї і військового припасу на випадок захоплення Січі ворогом. Такі спроби неодноразово раніше робили турки, татари і ляхи, користуючись слабкістю січової залоги під час походів Низового війська, або в зимовий час, коли більшість братчиків покидали фортецю, вирушаючи на зимівлю до паланок чи на волость, а в Січі залишалися лише дві‑три сотні козаків.

Спільними силами козаків усіх куренів були підготовані до походу сімдесят три човни. Майже всі нові, окрім десятка тих, що залишилися після минулорічного гуляння по Евксинському Понту.[30]Тоді, як розповідав Іванові Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, після чого поблизу Очакова запорожці потрапили під гарматний вогонь турецьких берегових фортів і десятка великих галер. З трьох тисяч козаків, що вирушили в похід, повернулась на Січ лише тисяча, ще кілька сотень сходились протягом кількох місяців, після злигоднів, мук та небезпек, які їм було вготовано на землях Бессарабії. Втім, з усього було помітно, що пам'ять про ту невдачу нікого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузіазмом і піднесенням.

За кілька днів до наміченої дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпі біля січової церкви, слухаючи ранкову службу.

– Іване, йдемо до військового осавула, – схвильовано заторохкотів Данило. – Кажуть, він охочих на море поведе. Усі навкруги збираються, готуються… ще місця не вистачить!

Богун, погоджуючись, знизав плечима.

– Йдемо, – він востаннє перехрестився, повернувшись до церковного ґанку – отець Інокентій читав службу безпосередньо з ґанку, оскільки маленька церковка не змогла вмістити в собі всіх запорожців, кількість яких на Січі перед походом подвоїлась.

Швидким кроком друзі попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселі військового осавула Назара Сокольця.

Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить місця. Він почав оглядати присутніх непривітним поглядом.

З десяток запорожців сиділи на лаві під ґанком або й просто на траві і, розмовляючи, палили люльки. Ще двоє стояли біля дверей на ґанку. Коли хлопці підходили до будинку, двері до нього відчинилися, випускаючи двох гамірливих козаків. Ті двоє, які стояли під дверима, без зайвих слів зняли шапки і зникли в сінях. Несподівано для себе у двійці, котра викотилась від осавула, Іван упізнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря і Макогін.

Васюк з веселою посмішкою помахав рукою.

– Агов, молодці, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзів. Ті переглянулися.

– І не думали ми пропадати, – відповів Нечай. – До Тимошівського куреня от прибилисьмо…

– Он воно як! І Місюрка з вами?

– Еге ж. Тільки не Місюрка він більше. Братчики Савою Обдертим нарекли.

Васюк реготнув.

– Влучно. А ви що ж, і собі на море вирішили?

– Авжеж… – Іван раптом знітився, – та чи не скажуть, що зарано?

– То ні, – поважно відповів Макогін. – Пан осавул не відмовлять. Найкраща то є школа для козака – турка бити. Сміливо йдіть до нього, він усе пояснить.

Кіндрат повернувся до товариша.

– Йдемо, Васюк, до тимошівців, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути гроші пропити, а ну як з походу не повернемося?

– То й біс із ним! – стріпонув довгим чубом Зоря.

– Біс не біс, а гроші пропити треба, вони мені крізь кишеню тіло печуть, кляті.

– Розумно, – погодився Васюк, і обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошівського куреня.

Через півгодини Іван та Данило стояли серед великої світлиці, вікна якої виходили на повний козаків січовий майдан, стіни було завішено перськими килимами і зброєю, а в кутку, під образами Трійці та Божої матері, горіла невеличка срібна лампадка. Навпроти образів стояв великий дубовий стіл, за столом, один навпроти одного, сиділи військовий осавул Назар Соколець і військовий писар, якого згідно непевних спогадів Богуна звали чи то Петром Крушільницьким, чи то Федором Круковецьким.

– Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван.

– Здорові будьте і ви, пани‑молодці! – відповів Соколець низьким чистим голосом. – Сідайте на лаву.

– Та ні, батьку, дякуємо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з січовою старшиною за запорізьким звичаєм. – Ніколи нам сидіти, бо діло до тебе маємо.

Соколець знизав плечима.

– Ну тоді кажіть, яке ваше діло?

– Хочемо на турка… У море!

Соколець кілька хвилин, оцінююче, обдивлявся обох.

– Уперше?

– Так, уперше, але усі колись починали! – твердо, навіть з викликом відповів Нечай.

– Твоя правда, козаче, усі колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати із собою, знаєте?

– Зброю! – вихопилося у Нечая.

– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна річ, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрібно мати дві рушниці, чотири пістолі, шаблю. Шість фунтів пороху, шість кіп[31]куль. Сухарів достатню кількість, пастреми,[32]саламахи, муки. З одежі – двоє шаровар, сорочку, грубого сукна каптан і шапку. Одежу беріть стару, мені на човнах фарбованих кармазинів не треба. Горілки не брати. Якщо помічу когось напідпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?

– З Тимошівського, батьку! – відповіли обидва в один голос.

Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свій срібний каламар довге гусяче перо і старанно почав записувати все до довгого реєстру.

– Прізвища? – продовжував опитувати козаків осавул.

– Іван Богун та Данило Нечай.

– Добре. Підете у чайці свого курінного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.

Нечай тихцем штурхнув Івана і поглянув на нього сяючим поглядом. Той у відповідь посміхнувся. Соколець деякий час мовчав, очікуючи, доки писар закінчить роботу, потім оглянув юнаків поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осісти сіточка неглибоких зморшок.

– Якщо майно яке маєте, моя рада – знайдіть спадкоємця, – він помітив посмішку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… сміється він… Ну, ходіть здорові, молодці.

Уклонившись, хлопці вийшли надвір. Світло, якесь по‑особливому яскраве та сповнене найживіших кольорів, ударило Іванові в очі, загострюючи відчуття. Його не полишала думка, що він стоїть на межі, яка поділяє навпіл усе попереднє життя і те невідоме, що очікує на нього в майбутньому. І напевне, через відчуття цієї незримої межі, не дивлячись на святковий настрій, Іван відчув на душі неприємний накип. Останні слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван піймав себе на думці: «Невже я відчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цілком неможливо!» Він зітхнув і оглянувся навколо. Козаків під будинком осавула помітно побільшало. Обличчя Нечая було ніби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очі:

– Ну, що скажеш?

Данило широко посміхнувся.

– Підемо! Чуєш, Іване, ми на турків підемо!

Іван посміхнувся і собі, не припиняючи вивчати очі товариша. Що в них, самі лише веселощі, чи може дещо приховане від стороннього погляду? І раптом Іванові на думку прийшло рішення, на яке, безумовно, вплинули дні, проведені ним на Січі.

– А пішли до шинку! – запропонував він, схопивши Нечая за руку.

– Пішли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицію, по кількох інших прикметах, яких толком і сам не міг пояснити, Богун зрозумів: Данило почувається так само непевно, як і він. На душі одразу ж полегшало, немов з неї зняли пудовий камінь. Мовчки вони покрокували до січової брами, за якою раніше зник Савка Обдертий у супроводі безжурних Зорі та Макогона.

Дата добавления: 2015-06-04