Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ IV 2 страница. – Нічого, – почув у відповідь, – якщо цілий, сідай на весла




– Не знаю… Мабуть, цілий. Що з нами було?

– Нічого, – почув у відповідь, – якщо цілий, сідай на весла. Ніколи патякати.

Іван, переборюючи біль, сів на лаву поряд і вхопився за опачину. Наліг. За хвилину вже веслував нарівні з рештою запорожців, одночасно прислухаючись і придивляючись до того, що діялося навколо.

Спочатку зрозумілим було лише те, що в човні теча, і частина козаків змушені вичерпувати воду, яка швидко надходила. Чулись короткі репліки:

– Агов! Ще двоє кидайте весла, треба жвавіше!

Хтось кинувся на допомогу тим, що черпали воду.

– Шапки беріть до рук, якщо ковшів не стало!

– Ану к бісу розмови! – шикнув на них з темряви Омелько. – За нами галера суне!

Кілька хвилин панувала тиша, після якої хтось знову гаряче зашепотів:

– Черпаємо, браття… Нехай йому грець, по коліна вже!

Далеко позаду гулко вдарила гармата. Іван прислухався, але шипіння кулі не почув.

– Навмання б'ють, від люті, – помітив сусід по лаві.

Приблизно за півгодини над чайкою рознісся голос Омелька:

– Добре, молодці! Гей, на стернах, вивертай ліворуч… Здається, Прогной.

Поранена чайка незграбно лягла на новий курс і пішла, нахилившись на лівий облавок, у бік сіріючих на тлі ранішніх сутінок обрисів Прогноївської коси.

Вода, що її безперестанно виливали за облавок, голосно плюскотіла. Кілька козаків щось чаклували в місці, куди влучила куля, але доки не дуже успішно. Іван працював з останніх сил. Ще не оговтавшись як слід від удару і втрати свідомості, він змушений був віддати всі сили, аби веслувати нарівні з усіма ось уже більше години. У скронях дрібно били удари пульсу, а в очах час від часу тьмяніло. Легені розривало від нестачі повітря, і весло у руках досягло кількох пудів ваги, але Богун усе ще намагався крутити опачину, не відстаючи від володаря хрипкого голосу, з яким сидів поруч на лаві.

І гонитву навперейми зі смертю було виграно. За лічені хвилини до сходу сонця чайка нарешті вскочила в стрічку очерету, який високою стіною облямовував довгі береги Прогноївської коси. За кілька хвилин почувся голос Омелька:

– Весла в човен!

Човен, пройшовши з оглушливим шелестінням ще кілька сажнів, спинився.

Богун сидів, невидющими очима поглядаючи перед собою. Його плечі важко здіймалися у такт диханню, і лише зусиллями волі втримував себе Іван, щоб не впасти з лави, настільки виснаженим почувався. Перед собою побачив спітніле обличчя козака, поряд з яким веслував.

– Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець!

Чайка знову зрушила з місця, заглиблюючись в очерети, підштовхувана ратищами козацьких списів. Вдалечині знову загриміли гарматні постріли, та за хвилину затихло. Через кілька хвилин такої подорожі наосліп козаки несподівано для себе почули тріск очерету і плюскіт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетів. Не гаючись, він дістав з‑за пояса пару пістолів і теж звів на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з‑поміж заростей ще дві чайки.

Коли Богун підійшов до Омелька, той саме підраховував втрати. Вони, попри очікування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козаків було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кількох поранено трісками дубових дощок, що розлетілися навсібіч від удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товариші. Двоє загиблих запорожців, укриті кров'ю і пошматовані, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще ніколи не доводилося бачити такі понівечені тіла, тому тепер їх вигляд був для нього чимось неймовірно диким, брутальним по відношенню до урочистості смерті. У тому світі, де йому доводилося жити раніше, смерть не була рідкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали сміливо поглядати їй в очі та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пусті слова. Нехай сповнені життєвої правди, патріотизму і поваги до козацького укладу життя та смерті, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змісту. Страшного, з пошматованої плоті, жовтих уламків кісток і нутрощів, вивалених назовні. З крові, яка, змішавшись з водою, була всюди. Навіть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберігала криваво‑червоний колір.

Через лави, наближаючись до Івана і Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер він упізнав того. Ним виявився козак середніх літ з посивілим передчасно оселедцем на ім'я Крутій. Мовчки підійшов до Омелька. Курінний витримав його похмурий погляд.

– Хто? – нарешті запитав Крутій.

– Піскорський і Недригайло.

Крутій похитав головою.

– Дісталося вам, братчики. Ох і дісталося! Так, аби святий Петро впізнав.

– Упізнає, – відрізав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку і за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маємо живих рятувати.

Погляд Омелька впав на Івана.

– А йди‑но сюди, козаче, – примружився він. – Бачу, голубе, ти теж подарунка від бусурман маєш.

Лише тепер Іван побачив досить велику тріску, яка застрягла в нього в плечі.

– Пусте, – спробував відмахнутися Іван.

– Я тобі, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину підкликав Нечая, який неподалік допомагав конопатити щілини в облавку пошматованим на стрічки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горілку, порох!

Удвох Омелько з Нечаєм швидко витягай тріску, залили рану горілкою і перев'язали чистим полотном. Омелько замішав пучку пороху з чаркою горілки і простягнув Іванові:

– На, випий.

– Але ж…

– Випий!

Богун підкорився. Омелько тим часом обдивився ґулю в нього на голові.

– Не нудить? – запитав стурбовано.

– Ні… Та добре все! – Іванові стало соромно, що курінний так прискіпливо допитувався про його стан. Неначе дитину!

Омелько коротко змахнув головою і відійшов. Скоро човен ледь відчутно здригнувся – до них підійшла ще одна чайка, друга повільно наближувалась, майже невидима за очеретами.

– Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маєте за чайкового отамана?…

До місця збору, яке заздалегідь призначив, побоюючись саме такого збігу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечір. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрізнене військо і лікували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону і крику злетіла сувора душа запорізького лицаря у височінь. Не було над ним плакальниць. Не цілували захололі вуста дружина чи діти. Не взнали дорогої могили старенькі батьки. Помер козаченько… знайшов спокій, як і попередніх двоє, серед смердючих очеретів. Похмурі побратими його підняли над облавком обважніле, закутане в криваво‑червону китайку тіло і шубовснули не гаючись у темну глибочінь.

Чиста душа…

Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющі очі? Чи засміються і скажуть: «За золотом, сріблом, немов розбійник, пішов ти туди, за можливістю курити в шинках, горілку кружляти. Грошей хотів? Людей убивав? їв‑пив на крові?!»

Не зрозуміти тобі, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщі, потім Москві… Навіть тепер, на початку двадцять першого сторіччя, цураєшся коренів своїх. Господи святий, не дай їм спаплюжити! Наведи на істину й прости тих, хто за незнанням і недолужністю власною іудами нації козацької стали. Забули, що є вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, історія якого налічує тисячоліття, а культура і мова є багато вищою за культуру і мову шанованих ними азійських загарбників України. І можливо, тоді вони зрозуміють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити і радіти сонцю, дихати свіжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячні потомки. Але кожен без жалю віддавав життя за ідеали, забуті такими потомками:

Слава.

Воля.

Україна.

І хіба їх не досить для того, аби віддати життя? Хіба запорожці робили це марно?

Тож жаль бере автора, коли він поглядає на вас, сучасники. Ви не схожі на них. Ви смієтесь з національних гординь, рідної мови. Ви намагаєтесь жити, немов чужинці, перетворюючись на чужинців серед власної землі. І тому інколи немає бажання вважати за правду те, що діється навкруги…

 

Серед темряви наступної ночі Прогноївську косу залишили шістдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душі людей. Попереду, невидимі за сотнями верст чорноморських просторів, лежали райські береги Анатолії. Там очікувала на них військова слава, здобич та помста.

 

 

І Анатолія здригнулась. Умилися кров'ю міста і містечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарські набіги на Україну, за кров та сльози нещасних невільників, що їх тисячами гнали до Криму і далі, у найвіддаленіші куточки Османської імперії. Запізнилися гінці сілістрійського паші, який першим відчув на собі наслідки козацьких відвідин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем, не шкодують ні старого, ні малого криваві посланці Малека‑уль‑Меккома – ангела смерті. Горе, горе, о правовірні! Вогонь поглинає мечеті! Учорашній раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунає до неба, але глухий до нього пророк! Біда на голови ваші, о люди віри праведного Мухамеда! Чим завинили діти ваші, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жінки ваші, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шаріату і показувати стороннім обличчя свої? Чим завинили чоловіки, що залили яскраво‑червоними річками своєї крові вулиці, на яких будували колись житло?

Ні! Не завинили ви нічим, окрім зневаги до віри християнської. Окрім того, що немов бидло купуєте та продаєте людей православних, ґвалтуєте дівчат невинних у своїх сералях, оскопляєте малолітніх хлопчаків во славу Ааллаха, перетворюючи їх на євнухів, тисячами вбиваєте козаків непосильною працею на галерах.

Не винні ви, правовірні!

Запорожці гуляють – ось твоя провина і смерть, бусурмане!

 

Швидкий та страшний для турків рейд запорізького флоту примусив стривоженим вуликом загудіти санджаки та вілайєти[36]імперії. Навіть султанський конак[37]у Стамбулі відчув на собі лихоманку – яничарські казарми, в яких вирувало ще від часу, коли султанські гвардійці повернулися до столиці після невдалої осади Багдада, вибухнули відкритим бунтом, дізнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Люті і нестримні, домовившись з комонною гвардією, що складалася виключно з сипахів, обложили вони будівлю палацу Топкапи і почали вимагати зміни великого візиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалі в Персії і запорізьких перемогах. І могутній падишах, володар землі та неба, змушений був поступитися перед бунтівниками, віддавши їм в обмін на власне життя бідолаху візиря. Живою була ще в пам'яті султана сумна доля його попередника, красеня‑юнака Османа II, убитого яничарами, наче собака. І йому не залишилося нічого іншого, аніж спостерігати, як натовпи вояків Нового війська[38]руйнують оселі його найвищих сановників, знущаються над ними і вимагають з них гроші та цінності.

Тож запорожцями ніколи і нікому було займатися в армії наймогутнішої імперії Середньовіччя. А вони вмить це оцінили по‑своєму – такої відвертої нахабності турецькі провінції не пам'ятали вже більше десяти літ, з часів Сагайдачного. Соколець на чолі своїх відчайдухів з'являвся невідь‑звідки, вирубував до ноги цілі селища і зникав невідомо куди. Без жалю саджав на палі або здирав шкіру з кожного, в кого знаходив християнських невільників. Грабував без розгляду будинки, палаци і мечеті. Плюндрував вогнем і мечем райські куточки Анатолії, створені ласкавим кліматом чорноморського узбережжя і десятками років важкої праці невільницьких рук. Зграя чайок з Чорного моря вискочила в Азовське, пройшла там, викликаючи жах, і повернулася до Понту Евксинського. Пройшовшись з погромами по Кілії та Ізмаїлу, околицями грізного Акерману, стерла безслідно кілька десятків малих та великих селищ і знову спрямувала свій курс до берегів Анатолії, яка ще не встигла зітхнути з полегшенням – Соколець звик діяти таким чином, щоб його не могли прорахувати галери Високої Порти…

Через три тижні, обважені здобиччю і сп'янілі від почуття безкарності, запорожці серед білого дня підійшли до досить великої бухти, на блакитному дзеркалі якої лагідні хвилі погойдували безліч кораблів, човнів і човників. На високому скелястому березі бухти розташувались живописні будівлі. Глиняні пласкі дахи, що перемежались з куполами мечетей та вежами мінаретів, утопали серед зелені садів, виноградників і живоплотів. Високі пальми і яскраві квітники притягували око неземною красою, а неспішні перехожі і переїзні навіть не здогадувались, що тихій ідилії їх мирного життя надходить кінець. Козацьку ескадру зустрічав Синоп, до якого ще не встигла прийти жовтогаряча осінь, яка вже нагадала про своє існування спаленим серпневою спекою запорізьким степам.

Богун сидів на лаві поряд з Нечаєм, перевіряючи зброю. Уважним оком помічав найменші щербини на шабельному лезі, підсипав пороху на пановки пістолетів та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом і самоцвітами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеїв. Покінчивши з цим, поглянув у бік отаманської чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожі береги. Кавалькада застигла на місці, піднявши догори блискучі на сонці весла, з яких стікали струмочки води…

Та хіба то був той самий Богун, який ще зовсім недавно захоплено позирав на Січ з вершечка пагорба на шляху? Змінився, змінився Іван! Чарівним сном пролетіли для сина реєстрового хорунжого з далекого Поділля три тижні походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетні громи, свист куль та блиск бойової криці. Поряд з іншими запорожцями, як рівний з рівними, рубав він шаблею яничар та переляканих до смерті ополченців, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком і відточену роками виснажливих вправ. Ліз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселі і сипав у мішки дзвінку монету – кривавий хліб козацький. Тоді серед вогню, криків розпачу і грому пострілів уперше пізнав він жіноче тіло. Перелякана турчанка стала для нього військовою здобиччю, не відмінною від цехінів, дукатів і аспрів,[39]що їх шапками черпали запорожці після перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воїном, бійцем, який жив війною, щодня позирав у очі смерті, тому брав від життя все, що міг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що міг загинути будь‑якої миті, так, як загинули в нього на очах кількадесят відчайдушних братчиків, поряд з якими кидався в бій. Буяв початок жорстокого сімнадцятого сторіччя… Соколець рвучко відірвав далекоглядну трубу від очей і змахнув рукою.

– Уперед, молодці! – розлігся над водами бухти його гучний голос. – Там наша слава!

І летюча ескадра вмить ударила веслами. Набираючи швидкості, побігла до близького берега.

– А що, лицарство, знудилися без роботи? – почув Іван вигук Омелька. – За козацьку славу!!!

– Слава! – ревонули у відповідь запорожці.

– За віру!!!

– Слава!

– За Україну!!!

– Слава!

– Уперед!!!

І Омелько першим стрибнув через облавок, зблиснувши шабельним лезом у променях сонця. За ним, здіймаючи хмари бризок, занурюючись по коліна у воду, кинулись козаки, що шаленіли в передчутті бою.

– Уперед, уперед, браття, – не вгавав Омелько, – рубай клятих, бий бусурман!

Із сотень горлянок вирвався крик, і страшна хвиля покотилася до берега, на якому отетеріло завмерли натовпи людей. Вони й не думали тікати або боронитися, піддаючись відчуттю, подібному до того, яке примушує отару овець завмирати безсило й поглядати на вовків, котрі ріжуть їх одну за одною.

Бризками крові було позначено початок козацьких відвідин. Запорожці шаленіли, як шаленіє дикий звір від вигляду крові. Ті нещасні, що застигли на пристані, за хвилину впали під ноги нападникам скоріше схожими на криваві лахміття, аніж на тіла людей. А назустріч козакам уже поспішали загони озброєної варти. Скоро й вони один за одним почали помирати в скаженому галасі.[40]Цієї хвилини козакам не міг протистояти ніхто. Штормовими хвилями вони розлилися по пристані, захопили її і рушили до міських мурів, які скоріше були схожі на огорожу – не дивлячись на те, що Синоп уже кілька разів було зруйновано запорізькими набігами, його мешканці не були готові до серйозного опору.

А позаду вже наздоганяли, несучи зняті з човнів фальконети, нові десятки запорожців. Серед гавані один за одним захоплювали купецькі кораблі. Напад набирав усе більших обертів.

Ворота проскочили на плечах у втікачів. Кілька сейменів спробували було стати на заваді, але було пізно. Спочатку руки переляканих міщан, а потім оскаженілих запорожців розкрили настіж ковані залізом половини міської брами. Сторожа сміливо кинулася в бій з нападниками, утворюючи першу перешкоду на шляху загарбників, але все, що змогли сеймени, – це померти смертю воїнів протягом кількох неймовірно коротких хвилин опору. Кого кулею, а кого гострим лезом, усіх турецьких вояків навіки заспокоїли запорожці.

Невдовзі в місті почалася різанина. Спочатку від казарм бюлюка[41]міської сторожі вдарило кілька залпів з яничарок – там турецькі командири наспіх вишикували батаву і спробували дати відсіч. Але у відповідь запорожці одразу ж залягли і почали шалено відстрілюватися, використовуючи для прикриття низькі халабуди міського базару. Незабаром підтягай фальконети і гаківниці. Після двох залпів з них турки припинили опір. Коли розсіявся дим, стало зрозумілим, чому – там, де тільки що стояла рівна батава, купою лежали один на одному понівечені трупи сейменів.

Почалася смертельна гонитва вузькими вуличками міста і жорстоке вбивство тих, кому доля призначила нещастя опинитися в непотрібному місці в непотрібний час. Богун не відставав від інших. Могутніми ударами кованих чобіт вибивав він двері осель, трощив скрині та дорогі меблі. За волосся, за бороди витягував заціпенілих хазяїв на подвір'я, з погребів, ям та хлівів випускав невільників, котрі не могли повірити своєму щастю і часто були не менш наляканими, аніж їхні господарі. Худі й обірвані, стояли вони табунцями, не наважуючись далеко відходити від своїх тюрем. Ошаліло глипали очима, поглядаючи, як помирають від козацьких ножів ті, котрі ще вчора володіли ними, немов худобою, розпоряджались на власний розсуд їхніми волею та життям. Іван, як і всі без винятку, чітко виконував наказ Сокольця – в господі, де було знайдено християнських невільників, господарів вирізали до ноги. Без жалю і огляду на вік або стать…

Іван втратив відчуття часу, коли, нарешті, серед кривавого бенкету опинився перед високим ґанком великого, побудованого в розкішному східному стилі будинку. Судячи з виламаних воріт і трупів кількох яничар на сходах, він завітав сюди не першим. Хотів уже бігти далі, наздоганяючи братчиків, але щось затримало його. Кілька хвилин Іван роздивлявся кипариси і платани в садку оселі, вузькі продовгасті вікна з невеличких різнобарвних вітражів, що мав будинок, блискучий на сонці мармур колонади. Урешті вирішив зайти, не розуміючи, що саме зацікавило його тут.

Швидкими стрибками Іван вибіг по сходах і пірнув у широку арку дверей, про всяк випадок стискаючи в одній руці руків'я шаблі, в другій пістолет.

Він був приголомшений красою і розмірами внутрішнього устрою будинку, який доречніше було назвати палацом. Велетенська, вимощена білосніжними мармуровими плитами зала, що зустріла його, була залита сліпучим сонячним сяйвом, яке проходило крізь вітражі і широкий отвір дверей. Розписану химерними арабесками стелю підтримували чотири колони, які були виконані в античному стилі – круглі конічні ноги, які поступово звужувались доверху, закінчуючись прямокутними, з майстерним ліпленням, підпірками. Задраповані щирим шовком стіни вигравали гарячими тонами у світлі вітражів. Іван пройшов кілька кроків і завмер – у великому, на половину стіни дзеркалі він побачив своє відображення – линялі блакитні шаровари, полотняна вишиванка і кудлата бараняча шапка з червоним шликом. З‑під неї поглядали уважні сталево‑сірі очі. Правильні риси обличчя, прямий ніс, міцне підборіддя, тонкі вусики, що ледь‑ледь почали з'являтися, гарно підкреслюючи юнацьку красу. Він механічно витер кров зі спітнілої щоки.

Раптом з гори, куди вели широкі, застелені килимом сходи, почувся брязкіт і гучні розмови. Богун рвучко повернувся, спрямовуючи в той бік пістолет. По сходах чимчикували четверо запорожців.

– Свої, братику, не тривожся, – недбало кинув один з них – козак з важким парусиновим мішком за плечима.

Богун опустив зброю.

– Біжи, хлопче, наверх, – мотнув головою другий братчик, що тримав на оберемку перед собою одразу кілька вкритих дорогою чеканкою яничарок, – там ще знайдеш, чим поживитися.

Не спиняючись, козаки пройшли повз Івана і зникли в сяйві спекотного дня. Він провів їх недовгим поглядом і попрямував до сходів.

На другому поверсі наслідки козацького візиту були вже добре помітними – виламані двері, гори битого скла, розкидані всюди шовкові міндери[42]і простирадла. В одній з кімнат хтось болісно стогнав. Переступивши поріг, Богун побачив скоцюрблене тіло товстезного євнуха, зодягнене в шовковий халат. Євнух тримався обома руками за живіт і конав. Очі його були заплющені, гладке обличчя посиніло, а на підлозі під ним встигла назбиратись чималенька калюжа темної густої крові.

«Кизляр‑ага,[43]– подумав Іван, пригадуючи все, що чув від братчиків про життєвий устрій турків. – А я, очевидно, в гаремі».

Правдивість цієї здогадки підтверджували пишні жіночі вбрання, різноманітні прикраси, розкидані навколо, а також тонкі пахощі парфумів. Дивувало те, що, окрім помираючого євнуха, в палаці нікого не було. Утім, вирішив Іван, вони вже мали досить часу, щоб врятуватися втечею або бути захопленими в полон.

Несподівано Іван побачив на килимі під ногами невеличку каблучку. Зігнувшись, підняв і почав роздивлятися, дивуючись красі гарної дрібнички. Химерно переплетені золоті жилки на її поверхні підтримували невеликий, але надзвичайно гарно оправлений діамант. Мимоволі замішувався. Від милування відірвав віддалений гомін десь у будинку. Богун ще раз озирнувся навколо, стромив знахідку до кишені й попрямував крізь вибиті двері до виходу з жіночої частини палацу. Деякий час поплутавши кімнатами, знайшов нарешті хід до селямлику.[44]

– Іване! Ось де ти, бурлаче! – почув він несподівано для себе веселий голос Нечая. – Ти де подівся?

Іван подивився на змотаний у трубу турецький килим, що його Нечай мав на плечі.

– У гаремі, – знизав плечима він, викликаючи сміх Данила і присутніх запорожців.

– Воно діло молоде, – жартівливо помітив хтось.

З‑за спини Нечая виступив Савка Обдертий. Тепер, зодягнений у шовки та високу видрову шапку, своєму прізвиську він зовсім не відповідав.

– Ге! А що ж ти з пустими руками? Поглянь лишень, яке добро я придбав! – і з цими словами Савка виштовхнув наперед тендітну жіночу постать, з ніг до голови замотану в темно‑червоний оксамит. – Ну як?

Іван прискіпливо оглянув бранку, відзначивши стрункий стан і привабливі дівочі форми, яких не могли приховати навіть хвилі важкого оксамиту. Надовго зупинив погляд на обличчі, яке було прикрите напівпрозорим шовком фередже.[45]

– Ну, красуне, покажись козакам, не ховайся! – з широкою посмішкою Савка смикнув за краєчок покривала, одним рухом зриваючи фередже з обличчя полонянки.

Невагомий рожевий шовк, немов ранкова імла, впав до ніг дівчини, і здивовані запорожці завмерли. Перед ними з'явилися невимовно гарні волошкові очі, маленький прямий носик над повними і червоними, як польові маки, вустами та витончене владне підборіддя. І все це, немов витвір мистецтва коштовною рамою, було облямоване важкими хвилями світло‑русявого волосся. Дівчині було не більше п'ятнадцяти, але це була вже далеко не дитина. Перед запорожцями стояла розквітла троянда, дивуючи незайманою красою молодості.

– Яка красуня! – видихнув, побачивши дівчину, Нечай.

Іван мовчав, не в змозі вимовити жодного слова, настільки його вразила краса дівчини.

Бранка стрімко повернулася до Савки.

– Як смієш ти, хлопе, – вигукнула вона, – торкатися мене своїми руками?! Забери пазурі, мерзенний кровопивцю!

Обдертий не розгубився:

– То наша красуня із зубками, – вишкірився він. – Гонорова панночка. Ну‑ну, не шипи, мов кішка, заспокойся, – Савка простягнув руку, намагаючись охопити тонкий дівочий стан.

– Геть! – пронизливо скрикнула полонянка і блискавкою відскочила вбік, одночасно полоснувши запорожця по руці лезом добутого з рукава ятагана.

Козаки від несподіванки завмерли, розкривши роти. Позирали, як Савка вражено оглядав порізану долоню, з якої на мармурові плити підлоги скапувала яскраво‑червона кров, в той час як дівчина гордовито переводила погляд з одного козака на іншого, невмілою рукою стискаючи свою крихітну зброю. Очі її палали.

Нарешті Савка оговтався.

– Кусаєшся?!! – він люто скреготнув зубами й заніс над головою бранки стиснуту в кулак ліву руку. – Ось я тобі, щеня бусурманське!

Несподівано для себе Іван опинився між ними. На лету упіймав руку Обдертого.

– Стій, Савко, не роби цього!

Та Обдертий уже розходився не на жарт.

– Відійди, малий! Мого не займай! – голосом, у якому відчувався метал, мовив він.

– Та стій же!

Нарешті, після того, як поряд з Богуном став і Нечай, Савка трохи охолов.

– Убити б її, відьму! – він сплюнув набік і відступив на крок.

Іван через плече ще раз поглянув на дівчину, і знову немов вогнем обпекло. Серце в грудях затріпотіло пораненою птахою, а язик присох до піднебіння. Якою ж вродливою вона була у своєму гніві, з палаючими очима, рум'янцем на щоках і блискучим лезом у руці!

Богун підійшов до Обдертого впритул і зазирнув йому в очі:

– Савко, віддай її мені!

Той встиг дещо заспокоїтись. Непривітно поглянув на дівчину.

– Став кухоль горілки і бери! – осміхнувся нарешті. – Нехай вона знає, що більшого не варта.

Богун одразу ж простягнув йому руку на знак згоди. Савка хмикнув, кинув ще один недобрий погляд на дівчину, потиснув простягнуту руку Івана здоровою лівою рукою і вийшов. За ним потяглись і решта козаків. Останнім пішов Нечай, кинувши наостанок:

– Не барись, братику, Соколець скликає всіх на пристань, скоро відходимо.

Іван мовчки кивнув головою.

Залишившись наодинці, обидвоє мовчазливо стояли навпроти і позирали одне на одного. Нарешті дівчина зітхнула, схилила голову і сховала кинджал. Поглядом відшукала фередже, підняла його і одягла на голову. Богун захоплено спостерігав – кожен рух дівчини був настільки граційним і витонченим, що він не міг ані відірвати від неї очей, ані віднайти потрібних слів для початку розмови. Дівчина схрестила руки на грудях і подивилася в очі Богуну.

– Що далі? – непривітно запитала вона.

Іван розвів руками.

– Не знаю, – цілком щиро відповів він.

Чергова мовчанка. Через хвилину дівчина подивилася на вихід і сторожко запитала:

– Я можу йти?

Іван несміливо підняв руку в заперечливому жесті:

– Зачекай.

– Що тобі?

– Ти… – Іван не знав що сказати, і кинув навмання перше, що прийшло до голови: – Звідки ти? Ти добре знаєш українську…

– Це має якесь значення?

– Але ж… Зачекай! – Іван несміливо взяв дівчину за руку, але та відсмикнула її.

– Тобі теж порізати руку? – запитала, кинувши на козака повний презирливості погляд.

– Не потрібно. Я не хотів образити тебе.

– Тоді облиш мене.

– Але чому?

– Тому, що я так бажаю.

– Я не розумію. Ти ж невільниця? – напівзапитав, напівствердив Іван.

– Я дружина Ахмета‑паші, а ти стоїш у моєму домі. Домі, який ви сплюндрували!

Богун поглянув навколо.

– Це твій дім? – запитав він. – Перестань, ти ж не турчанка, ти з України!

– Він став моїм. Відтоді, як Ахмет‑паша купив мене і привіз сюди, неначе свою річ. Ти це хотів почути?!

– Ні.

– Тоді що?

– Те, що ти українка! Людина, а не річ, що її можна купувати і продавати.

– Що я чую? Але хіба не ти щойно мене купив? Купив за кухоль горілки!

– Не ображайся, прошу…

– Яка ж тут образа? Тепер ти, напевне, вважаєш, що я твоя річ?

Іван зробив заперечливий жест.

– Але це не так! Я хотів захистити тебе!

Дівчина рвучко повернулась і кинула на Івана ще один презирливий погляд.

– Захистити?! Чому ж тоді не дістав шаблі, не вбив розбійника, який на твоїх очах образив шляхетну дівчину? Я знаю, чому – тому, що ти такий самий розбійник, як і він!

– Він мій побратим, запорізький козак, а не розбійник, – у голосі Івана з'явилися тверді, впевнені у власній правоті інтонації.

Вдалечині, з того боку, де містилася пристань, високо залунав дзвінкий спів сурми. Тричі він проспівав гасло до збору і затих. Повітря в кімнаті швидко почало наповнюватись ядучим димом – місто в багатьох місцях палало десятисаженними смолоскипами будинків і палаців. Поведінка дівчини раптово змінилася. Вмить щез з її обличчя презирливий вираз, і вона поглянула на Івана з сльозами, навіть благанням в очах.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 323; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.087 сек.