Розділ II 2 страница. Вибухнуло зимою 1624–1625 років

Вибухнуло зимою 1624–1625 років. І не даремно весь час до цього був похмурим Федір Богун, сотенний хорунжий вороновицький. Злим за добре заплатили крулев'ята. Два роки по смерті Сагайдачного забороняв сейм козакам обирати гетьмана, уперто відмовчуючись у відповідь на всі прохання генеральної запорізької старшини. Якщо й приходили відповіді на прохальні листи, то в них містилися лише прозорі натяки на те, що його королівська милість, ясноосвєнцоний Сигізмунд III розглядає можливість дати козакам старшого, який міг би повести їх за собою на захист Речі Посполитої. Але від таких листів тільки сильніше бродило в полкових містах. Козаки воліли обирати собі гетьмана радою та вільними голосами при арматі й не визнавали призначених короною рейментарів. Намагалися стати на захист козаків навіть королевич Владислав та шведський король Густав Адольф, доводячи Сигізмунду добре відомі йому факти: Владислав пригадував московські походи і Хотинську кампанію, в яких завдячував майже всім, чого домігся, Сагайдачному та його козакам. Густав Адольф указував на заслуги Запорізького війська під час їхніх походів на Лівонію і Померанію, на велику користь від них для ще тоді союзної полякам Швеції. Нагадували королю мужність, терпимість до нужд військових та покору рейментарям, виявлену козацтвом під час цих і багатьох інших війн на європейському театрі.

Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому війську все ж було обіцяно вирішення його питання та всемірна увага. Але зроблено все було, як пізніше писав в своїй «Історії Русів» Георгій Кониський, «звичайно по‑польськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами і гонором було все забуто». Тож у 1625 році генеральна військова старшина, після перемовин і узгоджень з Низовим військом, зібрала військову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливості належала велика слава серед низових братчиків. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покірними, як за часів Сагайдачного. На універсали сейму відповіли просто: «поцілуйте нас, пани, самі знаєте куди», і, у свою чергу, висунули цілий список вимог до польської влади. Серед них, попри інше: звільнення Київського воєводства від жовнірських леж та збору стацій на коронне військо, видання привілеїв на Київське братство та школи для спудеїв,[12]право запорожців йти на службу до іноземних володарів і повне козацьке самоврядування на Київській землі. Але найголовнішою була вимога надати повну свободу православному духовенству і скасувати церковну унію 1596 року. Бачили‑бо небайдужі – справа, що їй присвятив життя Сагайдачний, умирає разом з ним з легкої руки віроломного єзуїта‑короля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» і з великим військом та арматою вирушив з Запоріжжя на волость, де й став табором в урочищі Медвежі Лози поблизу Курукового озера. Похмурі обличчя таких, як Федір Богун, запалали гордістю, в них з'явилась віра в себе і свою країну…

Немало подій викликало це «хлопське свавілля» в Україні. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський добряче напружив усі свої організаторські здатності, але зрештою зміг зібрати військо, яке не поступалося силою тому, спільно з яким козаки ще зовсім недавно отримали перемогу над Високою Портою.[13]Гордовито майоріли на вітру штандарти князя Юрія Збаразького, київського воєводи Хоми Замойського і галицького каштеляна Мартина Казановського; зі страшним гуркотом котилися на козацькі шанці численні хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького і Даниловича. Урешті фортуна покинула відважного козацького гетьмана, і ляхи отримали перемогу в тій справі, хоч і змушені були задля цього піти на перемовини і забути попередні цілі походу на непокірних підданих, що їх вкрай докладно оголосив на сеймі сенатор Юрій Збаразький: «Не втихомирювати потрібно нам се лихо, а спекатися його раз і назавжди!» – цинічно проголошував він.

Було визначено реєстр у шість тисяч козаків і зроблено досить багато інших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала поміркованим і таким, що схильний був радше тримати руку сейму, аніж бунтівників. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калґою[14]Шагін‑Ґераєм і вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити своє право на ханство від зазіхань Туреччини. Не за пусті обіцянки, звичайно. У політизованих колах Речі Посполитої поповзли чутки, що після здобуття ханського престолу в Бахчисараї Шагін‑Ґерай вкупі з Дорошенком мав на меті вдарити на Польщу, аби помститися короні за поразку при Куруковому озері. Так це було чи не так, не судилося взнати нікому: Дорошенко загинув славною смертю козака під час походу. Але запорожці, яких було викинуто з реєстру згідно з Куруківською угодою, не вибачили ляхам такої зради після всіх обіцянок, що їх давали сеймові комісари перед Хотинською битвою. Полетіли шляхетні голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фільварки від Чигиринщини до Волині, ватаги відчайдухів грабували і вбивали панів від Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дітей отаманом Оліфером Стеблевцем і його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Ріками лилася кров винна і невинна. Згадалася ксьондзам унія і жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхід, аби ті могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидівство за трикляті свої калачі, продані православним перед Великоднем утридорога, маючи можливість не пускати людей до церкви святити хліб, який не був куплений у жида‑орендаря. Заволало стародавнє плем'я до свого Бога, та хіба вперше? Застогнала земля України, та чи востаннє? Річ Посполита, сама того не розуміючи, випустила страшного демона війни, який і впав прокляттям на неї саму…

Палахкотіло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне військо було надто сильним, а козацтво надто роздрібненим задля справжнього виступу, тому одразу ж після відходу татар у Крим і Ногайські степи повстання згасло само собою. Козаки змушені були погодитися на запропонований реєстр у шість тисяч чоловік, решта ж проголошувалась випищиками, і їм було наказано покидати вільне життя та повертатись під владу староств і повітів, з‑під якої вийшли вони влітку 1621 року, аби власними грудьми затулити Річ Посполиту від бусурманської навали.

Омелько приїхав пізно увечері, тож до хорунжого не пішов. Сів лишень у літній кухні, попросив вечері. Баба Мотря схлипувала і крізь сльози дивилась на онука, доки збирала на стіл.

– Господинько Боженько милий… Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив… – притискала до висохлих грудей покороблені від багаторічної праці руки.

Вона мала рацію. На Омельковому колись вродливому обличчі не було живого місця. Рубець від удару шаблею проліг від правої брови через око, унаслідок чого воно ледь‑ледь відкривалось, далі через перенісся, розрубавши його навпіл, і по лівій щоці мало не мають.

– Часи непевні. Але чого панам ремствувати? Самі ж і призвели до такого.

– Не знаю, дитино, але тільки біда людям. Карає нас Бог за гріхи наші, за єресь і непослушаніє.

– Чому ж він ляхів не скарає? – обурено вигукнув Омелько. – Клятви порушують, наїзди, звірства чинять!

– І їх скарає… І їх.

Омелько мовчки скінчив вечерю. Запив молоком з глечика.

– А як Івась, пана хорунжого синок? – нагадався раптом.

Баба Мотря знизала плечима:

– Івась як Івась. Підріс трохи, усе за тебе питає, а хто йому що відповість?

– Не забув‑таки, козачок, – посміхнувся Омелько якось по‑особливому тепло, навіть ніжно. Але від раптової думки посмішка йому кудись поділась. – А що ж пан хорунжий, випищиків сам з хутора попросив, чи як? – поранене око козака чомусь почало сіпатись.

– Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гніви Бога! – замахала руками баба Мотря. – Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголіття. Він, заступник, нікого не дасть образити. Були тут від старости, універсал читали. У тому універсалі таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, і їх сім'ї на старостинські ґрунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий відповів їм так: «Я на своїй землі кого хочу, того й наділяю, а ви, мостиві пани, носа не пхайте, бо люди і без того на вас, на ляхів, лихі». Так ось. Тільки… – бабуся тихцем зітхнула, – щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьманові пише і канцлерові, і навіть самому королю! Хоче, псявіра, частину землі в пана хорунжого відсудити…

Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкі дубові двері й ступив до світлиці, Федір Богун, зручно примостившись, сидів у фотелі. Палив люльку і, мружачись від тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб і вуса дійсно посивіли немов сніг з того часу, коли Омелько востаннє бачив пана хорунжого. Козак відкашлявся.

– Здоров будь, пане хорунжий, – розвів руками, – вітай, чи що…

Богун підняв на прибулого очі. Кілька секунд дивився, мабуть, не пізнаючи.

– Здоровий ходи і ти, козаче. Які справи привели?

– Та справи нехитрі, приймеш випищика до гурту?

Богун напружився. За мить сплеснув у долоні і підхопився на ноги.

– Омельку?

– Я, мосьпане!

Мовчанка. Богун, ніби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарешті обличчя хорунжого повільно розплилося в посмішці.

– Тю! І розтовкли ж тобі пику, чоловіче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вітром до нас?

– Попутним, вашмость, – посміхнувся й собі Омелько, – ну то приймеш?

їдучи до Богуна після років війн та поневірянь, криючись дорогою від людей, аби не потрапити до рук польських урядовців, для яких він став небезпечним злочинцем, Омелько очікував якого завгодно прийому – від прохолодного до відверто неприязного. Як‑не‑як Богун був шляхтичем і завжди належав до більш поміркованої частини реєстровців. Але такого прийому, що вчинив йому Федір, він, признатися, не очікував. Несподівано для Омелька хорунжий вхопив його у свої ведмежі обійми. Міцні обійми, якими добрі друзяки вітають один одного після довгої розлуки. Довго стискав. Нарешті, розпрямивши руки, поглянув на козака.

– Дурне питаєш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горіло! У ляхів свій реєстр, а у мене свій. Ох, Омельку, і дісталося ж тобі!

– Усякого бувало…

– То в яких баталіях?

– Від тебе, пане хорунжий, у мене немає таємниць! З Шагін‑Ґераєм я був, чув про такого?

Богун задумливо дивився на козака.

– Чув, як не чути?… Багато ви шарварку наробили, що й казати. Ідуть універсали до військової канцелярії із самої Варшави. В них накази покарати ребелію немилосердно. З бусурманами, мовляв, скараскалися, кров братерську пролили.

– Братерську, кажеш, – криво осміхнувся Омелько, – може воно для них і так… але лях мені не брат! Ніколи ним не був і не стане! Так‑от. Тобі, мосьпане, не гірше мого відомо, які то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов під твоєю хоругвою. І самі пани‑ляхи нас на свою голову накликали, тож тепер дивуватися нічому.

По обличчю Богуна пробігла тінь. Не дивлячись на його участь у повстанні і справі при Куруковому озері, уряд ніяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибині душі він відчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реєстру, відбираючи всі козацькі привілеї.

– Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! – вигукнув Богун по хвилині роздумів. – Сядьмо, – вказав він на лаву.

Обидва сіли. Розпалили люльки.

– Я не хочу, щоб між нами, Омельку, були в подальшому підозри і недомовки, – сказав Богун, звертаючись до козака. – В мене є наказ затримати тебе і спровадити до Брацлава, аби передати старості. Але я супроти козака ніколи не ставав і не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз і назавжди. А потрібно буде…

Запанувала якась не те щоб гнітюча, але важка мовчанка. Омелько, посмоктуючи чубук люльки, роздивлявся кімнату, посеред якої колись мало не розпрощався з життям. Нарешті мовчанку перервав Богун:

– Переповів би, що там і як. Нудьгуємо тут без діла. Я навіть подумував з козаками на Січ податися, по морю погуляти.

– Добра думка. А тільки пішли вже братчики, зо два тижні як. Чув, що до Анатолійських берегів подалися.

– За себе розкажи.

– А за себе що? Погуляли ми на славу в Галичині з батьком Оліфером, пустили крові лядської…

І Омелько занурився у спогади. Нічого не приховав від Богуна. Розповідав, як рубали драгунів у шаленому бою під якимись Підгірцями, як закривавленими чортами стрибали через огорожу панського маєтку і осатаніло кидалися на шаблі двох десятків приречених, а тому до безтями відчайдушних шляхтичів. Як протикали гострими списами тендітні тіла панянок, а немовлят їхніх брали за ноги і з розмаху розбивали об мури. Як попали, нарешті, в пастку серед поля, в напівзруйнованому больверку,[15]де відстрілювались, доки стало пороху, а потім з шаблями наголо кинулися пробиватись, прорубуючи шлях через вдесятеро більше військо. Як снопами валилися один одному під ноги, обливались кров'ю, але билися завзято. І як, врешті, його напівмертвого відбили татари, одного з сотні. А потім братчики, що підійшли на допомогу козакам Оліфера Стеблевця, обрали його, Омелька, сотником над собою. Та не довго довелося сотникувати. Підоспів Конєцпольський з гусарськими хоругвами, підлив червоної браги. І дуже багатьох товаришів недорахувалися запорожці під час шаленої втечі до буджацьких степів…

За розмовами час пролетів непомітно, тож була вже майже обідня пора, коли до світлиці раптом зайшов Іванко. Від несподіванки він завмер біля дверей, уважно придивляючись до козака. Омелько рвучко підхопився з лави і широко посміхнувся знівеченим обличчям:

– Ну‑у! А виріс як. Справжній тобі козарлюга! Вилитий тато! Що, малий, теж не впізнав?

Іванко дійсно підріс на добру стопу, перетворився з малого хлопчака в незграбного підлітка і дивився сторожко, зовсім не так простодушно, як колись.

– Упізнав, – в першу мить він хотів було кинутися в обійми Омельку, як це бувало раніше, але стримався і міцно потис простягнуту руку. – Тебе довго не було.

– Знаю, козаче, що поробиш… А ти як, стріляти не розучився?

– Ну, це не про нього, – зауважив Федір, – хоч з мушкета, хоч з лука білці в око поцілить, це молодець. А от до науки зась!

– Тату… – схилив голову Іван.

– Буде тобі: тату! – насварився Богун на нього пальцем. – Ще раз панотець нарікатиме, їй‑бо, відшмагаю прямо на подвір'ї, на очах у всіх.

Хлопчина якусь хвилину мовчав, а коли відповів, в його голосі відчувалася недитяча твердість:

– Не нарікатиме! – рішуче вимовив він, і на хлоп'ячому обличчі заграли жовна.

Та старший Богун лише змахнув рукою.

– Агов, хто там є! – гаркнув він весело, вийшовши на високий ґанок перед хатою, і одразу ж на широкому подвір'ї заметушилися кілька наймитів і підсусідків. – А подавайте до столу! Та горілок, меду старого не забувайте! Бенкетувати будемо нині. Козак з походу повернувся, пити‑гуляти будемо! – він поманив рукою Іванка, який вийшов разом з Омельком на ґанок слідом за ним. – Іване, лети стрілою, приклич козаків: Мирона, Грицька, Петра, Хвилона. Скажи, нехай кидають по запічках боки відлежувати і йдуть нашого Омелька привітати!

– Я миттю! – Іван швидко збіг по сходах і залопотів холошами шаровар у той куток хутора, де стояли хати інших козаків.

– Ех, решти хлопців немає! – зітхнув Федір. – Було б що згадати‑мовити…

Скоро й забігала челядь, заклопоталася. Швиденько з'явилися з комори наїдки, а з льоху – напої. У світлиці, на виставлених підковою столах почали виростати гори срібних тарілок та глиняних полумисків, на яких чого тільки не було: паруючі вареники з сиром, вкриті рум'яною скоринкою печені кури та каплуни, смажені у сметані коропи, вугрі, лини, вуджене сало, квашені огірочки, печінкові рулети та ще казна‑які, за іноземними рецептами, страви. Столи вгинались під їством. А проміж страв височіли плетені сулії зі старезним медом та винами, тьмяно виблискували пляшки з горілкою. Поряд стояли глечики з різноманітними наливками і, звичайно, недалеко від столу зайняла своє місце діжка з пивом. Богун полюбляв гучний бенкет і ніколи не жалкував на нього коштів. За звичаєм, що вівся в родині Богунів ще від діда‑прадіда, всякий, хто проживав на хуторі, сідав бенкетувати за одним столом з господарем, чи то дорогий гість, чи звичайний наймит або під сусідок. Усі хуторяни були однією дружною родиною, що й врятувало їм життя під час того пам'ятного для Омелька наїзду зголоднілих і злих жовнірів кварцяного війська. Тепер Омелько сидів по праву руку від господаря, а простора світлиця, як і в минулі часи, була повна гамору та сміху. Немов не було цих кількох років, проведених у боротьбі за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хіба не було? Ні, таке неможливо викинути з пам'яті, воно завжди залишиться в ній, як і рубці на обличчі. Та не звик сумувати козак Омелько, тож він з посмішкою і веселими примовками здіймає свій кубок, п'є та закусує, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурніє, коли кине погляд на вільне місце за столами, що його колись займали під час бенкетів славні козаки Вороновицької сотні. Немає їх поряд, змушені перетворитися на поспільство або стати поза законом. Відчуває в такі хвилини Омелько, як жарко палає в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племені за все, що ті зробили з ними, попри обіцянки поваги і дяки. Бентежна душа вимагає знову і знову кидатися у вир боротьби.

Не кинувся тоді Омелько назустріч новим битвам і, ймовірно, смерті. Прислухався до голосу поміркованого Богуна і залишився до пори на хуторі, хоч тягнуло його вчинити хоч що‑небудь, бодай зібрати ватагу і різати клятих на шляхах та темних лісових стежках. Залишився. Жив собі, поступово звикаючи до неспішного, розміреного домашнього життя. Не помітив, як пройшов рік і ще два місяці від пори, коли завітав на хутір. А Іванко все не міг нарадітись поверненню давнього товариша (як і сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й він. І хату допомагав поправити – відтоді, як Омельків батько зложив голову в Хотині, мати померла, а сестри пішли в невістки, там проживала сама лише баба Мотря, тож міцні чоловічі руки знайшли вдосталь роботи. Удвох замінили тріснуті балки на стелі, перекрили дах, вимурували нову піч. Баба Мотря не могла нарадітися онуком і кожного дня ходила за п'ять верст до церкви, аби воздати подяку Всевишньому за його повернення во здравії і просити, щоб у майбутньому наставив його на розум. А Омелько з Іваном тим часом зорали та засіяли невеликий клапоть землі, засадили город – Федір Богун хоч і був шляхтичем, фізичної праці ніколи не цурався, тому ж вивчив і сина. Потроху господарство козака почало розростатися. З дозволу пана хорунжого він поставив біля своєї хатини невеличку обору, де мав тримати ще одного купленого коня, окрім того, що мав корову. Усе згадував Іванові очі, коли той одразу ж після приїзду Омелька запитав: а де ж Баша?

– Убили товариша мого, Іване, – зітхнувши, відповів тоді Омелько. – Ландскнехт алебардою груди пробив.

А малий лише дивився широко розкритими очима, з яких нестримною річкою лилися сльози, і мовчав, боявся схлипнути. Тоді Омелько взяв його за плечі і зазирнув до очей:

– Не плач, козаче, – мовив сумно. – Така доля в них і в нас. Прийде й наша черга.

За час, доки Омелька не було на хуторі, Іванко добряче виріс і змужнів. І хоча це все ще був чотирнадцятирічний хлопчак, Омелько щиро дивувався силі його рук і зовсім не дитячому виразу обличчя. Відтоді, як козак з'явився на хуторі, малому стали нецікавими ігри з однолітками і навіть полювання на лисів та диких кіз у навколишніх лісах. А одного разу він здивував Омелька запитанням, якого той забув уже й очікувати:

– Омельку, – запитав Іван, – а ті ляхи, з котрими ти бився, вони теж харцизи?

Омелько знизав плечима.

– Ляхи як ляхи. Для них я харциз, а тобі що? – він зовсім не пам'ятав про ту розмову в причепі діда Грицька, коли лежав там поранений. Та Іван одразу ж і нагадав:

– Ти колись казав, що навчиш, чим зарадити, якщо підкоморій не зарадить.

Омелько гордовито підняв голову і поклав долоню на руків'я шаблі, що висіла при боці.

– Ти й сам знаєш відповідь, Іване: шаблі на те й маємо, щоб себе боронити, волю свою та звичаї славні.

– Ну то навчи мене на шаблях битися. Так навчи, як ніхто не може!

Омелькові залишилося лише розвести руками.

– Я можу лише те, що можу. Але докладу всіх зусиль, щоб теж зміг і ти.

Відтоді мало не кожного дня можна було їх бачити на високому березі Південного Бугу. В час, коли ранкове сонце золотило верхів'я недалеких беріз та ясенів у гайку, коли лагідний вітерець шепотів про щось з густими очеретами в плавнях, а цвіркуни у травах брали перші несміливі ноти нового дня, у такий час збивали гострими носами сап'янців козаки ранкову запашну росу, підминали ногами жовті сонечка кульбаб у шалених випадах та захистах. Вимахували швидкими і небезпечними блискавками шабель, сповнюючи прозоре повітря дзвоном бойової криці. Летіли, мов птахи, не відчуваючи землі під ногами, а ні втоми, ні тамування бойового завзяття.

Іванко, як і тоді, під час навчання стрільбі, виявися на диво здібним, навіть талановитим учнем. Через кілька місяців він уже досить вправно володів шаблею, а коли пройшло півроку, Омелько бився з ним майже на рівних, ледве встигаючи втирати піт, що заливав йому очі. А головне, він бачив у погляді хлопця вогник, рішучість стати зверху будь‑що, нехтуючи втомою, а деколи і болем. Іван не звертав уваги навіть на досить серйозні порізи, які неодмінно з'являлися, коли учитель і учень входили в запал і рубалися на повну силу. Все ж, якщо бути правдивим, у повну силу бив один лише учень. Омелько завжди намагався стриматися, що було надзвичайно важкою справою, якщо брати до уваги необхідність приховувати це від супротивника. При найменшій підозрі на нечесну гру козака Іван просто стромляв лезо шаблі в дерен і застигав, мовчки з‑під лоба зиркаючи на вчителя. Омелько тоді теж зупинявся, стирав рукавом з лоба струмочки поту, стягував з руки кільчасту рукавицю, що їх мали для захисту на правицях, і запитував з посмішкою:

– Ну, що тепер?

– Тебе ляхи теж берегли? – похмуро кидав Іван.

– Івасю! У тебе он вся сорочка пошматована!

– Пусте! – вперто відповідав той.

– Кров на плечі!

– Я кажу: пусте!

– Бісів ти сину, не можу я сильніше. Чорти б тобі пельку затовкли, Хома невіруючий!

– Можеш, я знаю. Ти мене шкодуєш!

Урешті Омелько робив вигляд, що роздратований:

– Ну начувайся ж, шибенику, ось я тобі!..

І знову летіли хижі леза в ранкових променях сонця, тріпотіли червоні китайчаті шаровари, гадюками вились довгі оселедці на виголених і спітнілих головах. Били завзято, з криком і відтяжкою, по‑молодецьки. День за днем, не дивлячись на погоду. Насолоджуючись відчуттям сили в молодих м'язах і блиском загостреної криці у своїй руці… А восени, коли хліба в полях давно було вже прибрано, а в містечках та містах пройшли гучні ярмарки, коли холодний пронизливий вітер хлюпотів до берега темною водою, а з пустих і почорнілих нив пахло землею, Омелько почав помічати, що в нього відпала потреба грати з хлопцем у піддавки. І хоч його карабела[16]була, звичайно, важчою, ніж зброя, підібрана під поки що слабшу руку Івана, неймовірна, просто шалена швидкість хлопця під час фехтування вражала Омелька, котрий і сам славився як справжній рубака не лише у Вороновиці, а й у Брацлаві. Спочатку іноді, а далі все частіше й частіше сорочка почала тріскатись на самому Омелькові. Ті хитрощі бою, що він з щирістю відкрив малому Богунові, набули у виконанні того особливого почерку – швидкого, разючого, хижого, немов кидок змії. Козак не міг нахвалитися Іваном, але тепер той, на відміну від часів, коли вчився володіти рушницею, сприймав всі похвальби насторожено, навіть з недовірою. Він, як і належить справжньому майстрові, не відчував впевненості у власній майстерності. Тож знову і знову, до важкої втоми повторював, відпрацьовуючи, кожен рух, навіть коли Омелько махав на нього рукою і йшов займатися своїми справами.

– Нічого, побачиш ще сам, що Омелько не останній у фехтуванні, – сказав він якось Іванові. – А ти не гірший. Не гірший, нехай йому чорт! Ще підростеш, сили в руках наберешся… Ох і не заздрю я, Івасю, тому бовдуру, який років так через п'ять схрестити з тобою шаблі надумає! Ой, не заздрю…

Перед самим днем святого Миколая, коли живописні пагорби і долини Поділля вкрились щільною сніговою ковдрою, а широку стрічку Південного Бугу закував крижаним панциром лютий мороз, до Богунового хутора завітали непрохані гості.

Був саме яскравий сонячний день, а час уже підходив до обідньої пори, коли у високу дубову браму хутора загупали. Мирон Охріменко, який саме перебував на подвір'ї, неквапно підійшов до брами.

– Кого там ще чорти принесли?! – гукнув він на свій звичний непривітний манер.

За частоколом хропли коні, неголосно перемовлялися кілька голосів. Досвідчене козацьке вухо Охріменка розрізнило брязк залізних обладунків і шиплячі звуки, характерні для польської мови. За хвилину владний голос, плутаючи українські і польські слова, наказав:

– Одчиняй, лайдаче! Єстем ротмістр війська його милості пана круля, пан Рудницький із жовнєжами пана старости. Одчиняй, аль‑бо зламам!

Мирон неквапно почухав потилицю.

– Вас там стільки панів, що й не знаю, як діяти… Ну зачекайте, мушу доповісти своєму панові хорунжому, – якби Рудницький міг бачити крізь грубі дубові дошки, він би помітив глузливу посмішку на вустах Мирона, якого розвеселила така офіційність і багаторазове повторення слова «пан». Охріменко, не поспішаючи, пошкандибав углиб двору.

Федір Богун якраз був на стайні. Переодягнувшись у простий селянський одяг, підбивав разом з кількома підсусідками новими дошками підлогу в одній з кліток на замін перегнилої. Він вислухав Мирона, струсив з одягу тирсу, почепив до очкура шаблю і попрямував до воріт. За хорунжим, з мушкетом під пахвою, йшов Охріменко.

Без зайвих допитувань Богун зняв з брами колоду, яка правила за засувку, і широко розчинив її, на кілька кроків вийшовши уперед, назустріч прибулим.

Перед ним, у сідлах стомлених далекою дорогою коней, з боків і спин яких здіймалася хмаринками пара, сиділи десятеро панцирних драгунів, одягнених у кільчасті панцирі поверх синіх сукняних жупанів та кудлаті шапки з овечого хутра. Попереду них, хвацько підперши правицею бік, притримував гарячого вороного огира немолодий уже шляхтич, з велетенськими вусами на червоному від морозу і мальвазії обличчі. Ліву руку шляхтич мав на руків'ї палаша. Боброва шапка, шитий золотом кармазин жупана, дорогі обладунки, вкриті підбитою ведмежим хутром киреєю, золота й срібна чеканка в рондику[17]– все кричуще промовляло про визначність і високе походження прибулого, але сам факт того, що його прислано від старости з десятком жовнірів задля якоїсь справи до сотенного хорунжого, мовив про зворотне. Не вагаючись, Федір зарахував шляхтича до тих баских служак, які у власних очах мають набагато більшу вагу, аніж у очах оточуючих.

Рудницький, скривившись, немов побачив павука, подивився на благеньке вбрання Богуна.

– Де є твій пан? – запитав крізь зуби.

Богун знизав плечима і вказав пальцем вгору:

– Там.

Рудницький, не розуміючи, прослідкував за напрямком, що йому вказували. На небі, окрім високих білих хмарин, нічого не було. За мить він вибухнув:

– О, курррва!!! Підлий хлопе, ти як се смієш?! Мені бардзо потрібен козак Брацлавського полку Богун. Зараз біжи по нього альбо скуштуєш канчуків!.. О, діво освєнцона… – він скреготнув зубами і замовк.

Богун спокійно і твердо дивився в очі непроханому гостю.

– Я і є Богун, хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, його королівської милості реєстрового козацького війська, – відрекомендувався він офіційно. – Прошу до двору, я гостям завжди радий. А от канчуки прибережи, вашмость. Ми тут люди мирні, його величності вірні слуги… Але ти прибережи!

Після цих слів, зробивши наголос на слові «прибережи», Федір відійшов убік. Рудницький, а за ним і драгуни заїхали на широке подвір'я, відгороджене від зовнішнього світу міцним високим частоколом з кількома вежами. У вузьких отворах бійниць на вежах, Рудницький з подивом помітив блискучі стволи фальконетів. Похмурі обличчя кількох козаків, що вийшли назустріч ляхам, полишивши свої справи, не віщували для тих нічого доброго. Рудницький одразу ж відчув себе не у своїй тарілці, хоча всіма силами намагався не видати свого збентеження. Тим часом Федір підкликав Охріменка.

– Мироне, – діловито наказав він, – розпорядись тут, щоб гостей прийняли, їхніх коней доглянули та не гаючись подавали до столу.

– Слухаю, пане хорунжий! – голосно, так, щоб добре чули прибулі, обізвався козак.

Зачувши таку мову, Рудницький дещо заспокоївся і повернувся до Богуна.

– Пан має знати: я не мав наміру його образити, то є лише прикре непорозуміння. Якщо пан є шляхтичем, я можу проголосити йому свої вибачення.

– Пусте, – схилив голову Богун.

Рудницький зіскочив з коня і підступив до Федора.

Дата добавления: 2015-06-04