Розділ VII 4 страница. Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всі надії старіючого гетьмана

Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всі надії старіючого гетьмана, гордовито височів над лавами крилатих гусар. Десь там, серед круговерті смертельно нагостреної криці, серед коней, які на шаленій швидкості несли у бій несамовитих від люті вершників, серед гуркоту гармат і зойків помираючих, перебував тепер його Петро. Його улюблений первісток. Звичайно, Потоцький хотів для сина лицарської слави. Він пишався ним і був гордий, що саме герб Потоцьких майорів посеред пекла перед ворожими возами. Але… О пан Єзус, як важко дивитися на все це батьківським очам! Петре! Надія і кров від крові моєї! Ні! Він не повинен думати про погане і він нізащо не буде думати про це! Бог прихильний до мужніх!

І Потоцький мовчки очікував новин, що летіли до нього від місця бою зі швидкістю швидконогих коней чисельних поручників. Він не ставив питань, лише важким поглядом налитих кров'ю очей поглядав на чергового посланця.

– Вони стоять, пане гетьман! Ми зазнаємо важких втрат! – долітав до нього хрипкий голос.

А в розпаленій уяві Потоцького малювався його Петро, який знаходився серед ворожих возів, серед ревучого пекла (чомусь без жодного обладунку, навіть без шолома). І над ним уже заносив щербате закривавлене лезо зодягнений у розхристаний жупан запорожець.

– Хто? – голосом, який бринів від напруги, запитував гетьман.

– Пани Каменський і Цеплеївський наклали головами! Панів Рудновського і Молочарського вбито! Пан Бочаровський пошматований ворожою картеччю, десяток значних товаришів стікають кров'ю від ран!

А за першим посланцем уже поспішає другий.

– Козаки тримаються, ясноосвєнцоний пане! Наші втрати величезні!

– Наскільки величезні? – Потоцький, мов закам'янілий, сидів і лише його очі видавали муку, що її відчував. Цілу бурю емоцій, що вирувала за показним спокоєм.

– Військові товариші Ґноїнський, Підкоцький і Магнуський загинули, з ними три десятки шеренгових пахолків. У хоругві пана Скопецького пани Конаржевський і Бенецький вбиті. Ще десяток військових товаришів важко поранені. Пану Мар'їнівському гарматним ядром відірвано ногу нижче коліна. Крім цього, загинуло до сотні жовнірів!

– Ми безсилі, пане гетьмане! – летів за другим третій гонець. – Гусарія помирає! Козаки б'ються, немов, леви. Ми сотнями відправляємо їх до кращого світу, але подібна до гідри сила війська сього!

– О пан Єзус, не покинь! – не витримав нарешті Потоцький. – Заради всього святого, усі вперед! Хто принесе мені голову Павлюка, отримає мій найліпший майонтек!

Найкраща кіннота коронного війська полетіла в атаку вслід за хоругвою коронного польного гетьмана. Без малого п'ять тисяч, серед яких дві третини налічували важкоозброєні гусари та рейтари, охрещені в народі «чорними дияволами» за колір обладунків і жорстокість, яку виявляли на полі бою. Здавалося, ця хвиля, підсиливши попереднє військо, миттєво знесе з власного шляху потрощений у попередніх сутичках козацький вагенбург і мов ніж крізь масло пройде через козацькі полки. Але не здійснився задум гетьмана! Лише опинившись у гущині бойовища, він на власній шкурі відчув усю серйозність становища.

Серед шаленого вихору картечі та мушкетних куль, серед смертоносних блискавок мечів і страшних ударів списів саме життя приймало новий, хоча й неодноразово раніше бачений Потоцьким зміст. Дещо забутий за останні роки, але напрочуд знайомий і п'янкий для лицаря, яким польний гетьман, безумовно, вважав себе все життя. Давно вже замовкли злагоджені залпи козацьких батав, замовкла й армата. Гармаші з обох сторін боялися влучити у своїх, тож їм не залишилося нічого, окрім очікування. Серед криків і металевого дзвону рукопашного бою, час від часу чулися лише постріли пістолів. Потоцький, оточений товаришами особистої охорони, одразу ж кинувся в гущавину бою. Швидко почав заглиблюватися поміж куп запорожців, які затято відбивалися, стоячи на перевернутих і поламаних возах, поміж пролітаючих у герці вершників і розкинутих у калюжах крові мертвих тіл. Вдивлявся в обличчя жовнірів, штандарти та хоругви регіментів, відшукуючи Петра. Лише через деякий час зрозумів, що зробити це серед десятитисячного натовпу оскаженілих під час бою людей надзвичайно важко. Помітив, як перед ним один за одним були здерті з сідел три його охоронці. За лічені секунди усі троє перетворилися на закривавлені куски м'яса. До свідомості лише тепер дійшов крик капітана гетьманської охорони:

– Заради всього святого! Ваша ясновельможність, повертайте негайно назад! Назад!

У бік щось боляче штовхнуло, і Потоцький пополотнів. Невже куля? За мить він вже летів в тил, оточений значно поріділим загоном охорони. Боявся навіть подивитися донизу, де в боці віддавало тупим болем. Раптом звідкись, так, що ніхто й не зрозумів, звідкіля, вихопився голий до пояса запорожець у вимащених дьогтем синіх шароварах, з розкуйовдженим оселедцем і довгим ратищем у руках. Швидше, ніж хто‑небудь з охоронців гетьмана встиг зморгнути оком, він встромив списа у груди коневі Потоцького і рвонув з піхов шаблю, маючи на меті дістати й вершника. Мить, і гетьман шкереберть полетів на землю. Круглими від жаху очима побачив він у трьох футах перед собою роззявлений в оглушливому крику рот козака, його вкриті посивілим волоссям і рубцями засмаглі груди і широке лезо турецького палаша, з якого скапувала кров. Чомусь все побачене Потоцьким відбувалося для нього надзвичайно повільно, серед абсолютної тиші. Лезо наближалося. Невблаганно, мов кара Господня. Ще яка‑небудь стопа і… Козак, захрипівши, впав, а палаш, що раптом набрав своєї реальної швидкості, вихопився з його руки і пролетів зовсім близько від обличчя коронного польного гетьмана. Боляче стукнув руків'ям в обличчя. До Потоцького підскочив жовнір з боздуганом у руці. Спритно скочив з коня на землю.

– З вами все гаразд?

Потоцький, оговтуючись, подивився на тіло козака, яке лежало прямо перед ним. Навкруг розколотої ударом боздугана голови швидко розпливалася калюжа темної крові.

– Коня мені! – крикнув він, намагаючись приховати тремтіння голосу. – Швидко коня!

Лише видершись у кульбаку, він згадав про біль у боці і подивився туди, де влучила куля. Одразу ж побачив велику дірку у вкритих золотою чеканкою піхвах шаблі. «Якби їх не було, куля влучила б у живіт, і я сплив би кров'ю», – без емоцій, ніби роздумуючи про сторонню людину, подумав Потоцький, а вголос крикнув:

– Я волів би очолити хоругви під час чергового наступу! Але зараз нам необхідно відступити. Сурмач!

Сурма дзвінко проспівала сигнал до відступу.

– Ми повинні вирівняти лави кінноти і дати змогу гармашам робити свою роботу, – немов виправдовуючись, сказав він, ні до кого не звертаючись.

Перша хвиля наступу, захлинувшись, почала повільно відкочуватись від козацького табору. Одразу ж ожила з обох боків армата. З обозу Павлюка тепер гримали лише чотири гармати, ведучи нерівний бій з двома десятками фальконів, кулеврин та шарфмиць польської артилерії.

Але вже за чверть години наступ було поновлено. Цього разу Миколай Потоцький обачно тримався позаду атакуючих хоругв і не відпускав з поля зору червоно‑білий оксамит штандарту Петра, який здіймався над головами гусар у самому центрі атакуючого фронту. І хоч тепер поряд із сином знаходилися п'ятдесят гетьманських охоронців, тривожно було на душі в Потоцького. У пам'яті до болю реальними були краплини крові, які стікали по лезу палаша над його, Потоцького, головою. Розжареним цвяхом засів у спогадах хрипкий крик козака і білуватий сонячний диск над обрієм, котрий підскочив і полетів геть тієї миті, коли гетьман падав з коня.

– Допоможи йому Боже, – шепотів у вуса Потоцький. – Захисти, Свята Діво, дай сили і наснаги.

Другий штурм тягнувся майже годину і почав захлинатись сам собою, так і не отримавши значних успіхів. Блискуча польська кіннота зустріла такий шалений опір козаків, що змушена була почати безладний відступ. Відходили натовпом, тепер вже не переймаючись про порядок і стрій. Але, очевидно, не було кому карати їх за це – козаки були в не менш скрутному становищі. Те, що кілька годин було міцним і впорядкованим табором з шести рядів возів, тепер перетворилось на гору поламаного дерева, щедро здобреного людськими і кінськими тілами. Чомусь мовчала і Павлюкова армата. Лише поодинокі мушкетні постріли лунали вслід знесиленій польській кінноті. І ще глузування. О пан Єзус! Де брали ці люди в собі силу, харкаючи кров'ю, знаходити такі образливі слова, та ще й реготати над ними?!

Сиве, немов свинець, небо несподівано посипало густим лапатим снігом, який, впавши на землю, вже не встигав танути й поступово ховав під своїм білосніжним покривалом встелену трупами і уламками землю… Польний гетьман, оточений рештою командирів, спостерігав за військами, котрі відповзали одне від одного, немов поранені звірі.

Коли Петро Потоцький під'їхав до батька, це був вже не той красень у блискучих обладунках, із сяючими очима. Тепер обладунки було порубано і проламано, а в очах читалась втома.

– Ми повинні спробувати ще раз, – вимовив він, наближаючись до батька.

Потоцький повільно мотнув головою.

– Військо вкрай стомлене. Я мушу дати сигнал до відходу… О, трикляті русини! Триклята Україна і її бунтівні виплодки! Я втратив до тисячі шляхетного війська!

– Але ти не можеш! Батьку, я вже майже був у їхньому таборі! – розгублено простогнав Петро.

– Ти ще матимеш таку нагоду. Ми продовжимо завтра, позавтра… Ми здолаємо їх, але сьогодні я мушу відвести війська.

Молодий Потоцький, тамуючи гіркоту, замовк. Але несподівано йому на допомогу прийшов Адам Кисіль, який разом з Вишневецьким, Любомирським і Лащем знаходився поруч з гетьманом:

– Хотів би заперечити вашій милості.

Потоцький без емоцій поглянув на Кисіля.

– Пан вважає мене слабкодухим?

– Це не так. Я навіть згоден з вами – військо знесилене і…

– Чому ж пан мені заперечує?

– До заходу сонця ще далеко, пане гетьмане. А коронне військо, перепрошую, не школа кармеліток, воно привчене долати труднощі. Я думаю, ми повинні атакувати знову.

Потоцький вражено закліпав очима. Його, без малого, не звинуватили в м'якотілості. І хто? Адам Кисіль. Цей товстун з вічною задишкою, який без допомоги не ладен вилізти на коня! Людина, яку він, Микола Потоцький, потай вважав хлопським ренегатом і ворогом усьому польському.

– Добре, – помовчавши, Потоцький вирішив виправити становище за допомогою вірного кроку – перекинувши свій обов'язок вирішувати на плечі оточуючих. – Шляхетне панство, я волів би вислухати ваші думки з цього питання, і тоді ми зможемо прийняти дійсно мудре рішення. Почнемо з вас, пане Любомирський.

Любомирський, котрий саме стоячи на землі, очікував, доки двоє слуг не закінчать одягати на нього новий панцир на заміну пошкодженого, знизав плечима:

– Бачить Бог, я не знаю, що і говорити! Такої кривавої битви не бачено мною вже кілька років. Вони божевільні, це єдине пояснення. Я сам бачив, як з дерев'яними колами вони кидались на закутих в броню рейтар і гинули. Коли ж їм вдавалося стягти когось із наших із сідла, злітались, немов мухи, роздираючи нещасного на шматки. Вони не звертали уваги навіть на те, що зверху ми їх рубали нещадно. Клянусь святими Петром та Павлом, до десятка клали їх на кожному вбитому полякові. І все ж ми не змогли навіть прорвати табір… Страшні втрати. Страшні.

– То ви за продовження битви сьогодні, чи воліли б поновити її завтра зі сходом сонця?

Любомирський стріпнувся, немов тамуючи роздратування:

– Я, звичайно, волів би спробувати ще сьогодні. Якщо козаки зроблять нічну вилазку, ми недорахуємось дуже багатьох.

Потоцький коротко змахнув головою.

– Ваша думка, пане Лащ?

Коронний стражник хижо оскалився.

– Я волів би здирати з них шкіри вже зараз. Але можу й завтра. Як накажете.

– Ви, князю? – подивився Потоцький на Ієремію Вишневецького.

– Якщо ми не зламаємо їх до вечора, ми програємо битву. Це єдиний шанс, тому раджу не баритись, – бундючно кинув молодий князь.

– Що?! – скипів Потоцький. У погляді Вишневецького він прочитав відвертий виклик. Очі Вишневецького немов промовляли: «Ти нездара, Потоцький!»

– Пан Вишневецький згущує фарби, – знизав плечима Любомирський.

– Прошу пояснень, світлійший князю! – холодно кинув Потоцький, швидко взявши себе до рук.

– Я сказав лише те, що ви могли чути. Думаю, пане Потоцький, ваша недалекоглядність пояснюється недавнім пораненням в… піхви вашої шаблі, тому охоче поясню те, що для всіх нас має бути очевидним.

– Але, слово гонору, ви, пане Вишневецький, забагато собі дозволяєте! – Потоцький, безумовно, почервонів би, але не зміг в силу того, що був червоним уже багато років. Він і собі зліз з коня і зайняв місце в завбачливо піднесеному челяддю кріслі. Звично простягнув руку за незмінним кубком вина і непривітно поглянув на Ієремію.

– Заспокойтесь, пане гетьмане, – в голосі Ієремії Вишневенького була неприхована зверхність і погорда. – Зараз не час вирішувати питання гонору. Крім того, я не мав на меті вас образити. Якщо ми до темряви не стриножимо Павлюка, повірте мені, ранком вони вже закріпляться в Мошнах. Стіни містечка здолати буде важче, ніж польові укріплення. Битва затягнеться, що, у свою чергу, викличе нові, ще більші жертви. Але не це найстрашніше… Пане гетьмане, вам відомо про двадцять тисяч гультяйства, яке іменує себе лівобережними полками і обсіло перевози по Дніпру від Чигирина до Переяслава?

– Не гірше вашого, – буркнув Потоцький.

– Тож ви не будете сперечатись, коли я скажу, що вони будуть під Мошнами за два‑три дні?

Потоцький мовчав. Його доймала пекуча образа за тон Вишневецького і за його натяки на поведінку гетьмана під час невдалого штурму. Але найгостріше пекло те, що слова, сказані Вишневецьким, мали надходити від нього, польного гетьмана, командуючого коронним військом.

– Пан має рацію, – крізь зуби кинув Потоцький. – Але якщо хлопи покладуть тут ще кілька тисяч коронного війська, не князь Вишневецький, а я, Миколай Потоцький, буду тримати відповідь перед королем та сеймом… Що ж, якщо така воля шляхетного панства… Ми продовжимо штурм. Давайте гасло до наступу за чверть години!

І втретє жовніри, слідуючи за своїми рейментарями, кинулися на козацький табір. Адже вони були жовнірами. І не мали права втомлюватися і потребувати відпочинку. Сотнями і хоругвами вони їхали верхи, йшли, бігли серед мертвих тіл тих, кому не поталанило в попередніх атаках. Готували зброю і напружено вдивлялися в темні натовпи ворогів, які воліли краще померти стоячи, озброєною рукою добиваючись волі, аніж, ставши на коліна, благати життя і неволі. Скоро бій закипів з новою силою. Ще сильніше, ще кривавіше. Крихітний відрізок напівзруйнованих укріплень, довжиною в яких‑небудь дві сотні кроків, немов колосальна ненажерлива м'ясорубка, перемелював все нові й нові лави коронного війська. І якщо кількість шляхти, якій судилося скласти голови в цьому бойовищі, перевалила за тисячу панів, то шеренгові пахолки і жовніри піхотних полків з магнатських надвірних військ зазнали втрат принаймні вп'ятеро більших. Але вони не ремствували. Вони билися і гинули. Немов заведені, кидалися на списи козаків і навіть проткнуті ними наскрізь, намагалися з останніх сил дістати і вразити ненависного ворога. І у хвилях кривавого безумства, самі втрачаючи рештки розуму, немов скажені хорти, все дерлися й дерлися вперед. Не думаючи про себе, лише про перемогу свого господаря, який при нагоді кине їм кістку з панського столу.

Шаленіла і шляхта. Гусари, рейтари, драгуни і кірасири билися так, ніби від наслідків цього бою залежало їхнє життя. Жити або умерти цієї ж миті. Панувати або зникнути як вид. Лицарські традиції, що їх плекали у своїх сім'ях і змалечку насаджували їх своїм дітям, кидали їх тепер вперед. Обпікало соромом дотримання цих традицій, бо ж не визнавала гонорова гербова шляхта за рівних супротивників тих, кого зараз ніяк не могла зломити. Хоч і плавали у їхній і власній крові, хоч віддавали всі сили до рештки і неодноразово тупили мечі…

А коронний польний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький ставав усе похмурішим, із завзяттям, не притаманним його поважним літам, кидаючись табором, віддаючи розпорядження вступити до бою останнім резервам. Не міг повірити, але бачив: козаки тримаються! Ось і остання гвардійська хоругва королівських драгун чвалом, з бадьорим і громоголосим «Віват!», кинулася в гущу битви. Ось останні три постріли з мортир розривними гранатами – у гармашів залишилася тільки картеч. Але козаки стоять! О Матко Боска, звідкіля беруться сили в цих людей?!

Коли впала хоругва Ієремії Вишневецького, гетьман навіть зрадів. Так йому, хлопському перевертню! Дарма що князь, усе одно він з русинів, тобто хлопського роду… Але що це? Ні, стяг Ієремії не дався під ноги – за кілька хвилин він гордовито майорів над пеклом битви, а невидимий гетьману сурмач скликав до нього бійців. На мить в окулярі далекоглядної труби з'явилася і одразу ж зникла велетенська постать Самуїла Лаща, його обличчя з вишкіреними зубами і виряченими очима під низьким лобом і важкими надбрівними дугами. І раптом до свідомості Потоцького дійшло, що всі вони відступають. Він кілька хвилин пильно вдивлявся в хід битви, не вірячи власним очам. Але помилки не було! Спочатку повільно, потім швидше. Після того як козаки підірвали кілька потужних порохових мін і кинули в бій рештки своєї небагаточисельної кінноти, вони вже майже бігли, вкотре ламаючи лави. Кілька безкінечно довгих хвилин тиснула жменька комонних запорожців коронну кавалерію. Але сили її явно недоставало – скоро поляки опам'яталися, і наступ коронного війська поновився. Поновилися і залпи мушкетів з козацьких укріплень.

– Сили Господні! – здійняв руки до неба Потоцький. – Я втрачу військо серед цієї Богом забутої пустелі!!!

– Ваша ясновельможність! – раптом почув він поряд схвильований голос хорунжого. – Хоругва вашого сина… Вона впала! Козаки її тягнуть до свого табору!

– На рани Боскі! – Потоцький і сам побачив знайомий до болю прапор у руках запорожців. – Сурмач! Гасло до відступу! Негайно! Ми… – він помовчав, не наважуючись сказати те, що хотів. Та за хвилину, прокашлявшись, продовжив: – Ми програли битву…

Стрункий сурмач у блискучих латах швидко підніс до вуст срібну сурму.

– Ваша ясновельможність, ні! – тієї ж миті долетів до Потоцького зойк. – Спиніть його! Спиніть сурмача!

Гетьман рвучко повернувся на голос. До нього, пустивши коня чвалом, летів поручник Бодаровський. Голова красеня‑офіцера була перемотана закривавленим ганчір'ям, лати погнуті й вкриті запеклою кров'ю, з коня клоччям падала піна. Наблизився.

– Ваша милість… пане гетьмане! Ми… – поручник не міг говорити від нестачі повітря після шаленого бігу.

– Що ще?!

– Не давайте гасло до відступу!

– Чорти вас колоти, пане поручнику, що?!

Бодаровський нарешті перевів дух.

– Ми розірвали табір! Хоругви пана Петра, Самуїла Лаща і Ієремії Вишневецького всередині укріплень. Ми перемогли, пане гетьмане!

Ніч з цілим океаном зоряного неба і тиша. Несамовита, дзвінка тиша. Хмари, які вже кілька тижнів вкривали небо щільним сивим простирадлом, розійшлися невідомо куди, і з того неба війнуло морозною свіжістю. Так, немов світ навкруги почав замерзати, щойно люди вичерпали рештки сил і припинили гарячку битви. Яскраві цяточки, розсипані щедрою рукою Творця, байдужно позирали з небосхилу на примарні тіні пагорбів і поодиноких дерев. На скуті першими морозами ставки і розбиті осінньою негодою шляхи, що їх висвітлював з темряви повний місяць. Повновладним господарем круглолице нічне світило панувало над землею, яка завмерла під владою ночі, безсоромно хизувалось перед зорями своїм безмовним царством внизу.

Укритий цим сяйвом невеличкий загін комонних запорожців виглядав нереально, сумною кавалькадою простуючи крізь темряву та мороз.

– Омельку, вгамуйся, потрібно спинитися хоч на часину. Коней припалимо.

Курінний подивився туди, звідки долинув голос. Одразу ж впізнав струнку постать Богуна. Слухняно пустив повід. Стомлений кінь зупинився.

– Стій! – почувся позаду притишений голос. – Спочинок!

Омелько мовчав, лише пахкотів люлькою. У темряві час від часу висвітлювалося його вкрите щетиною обличчя і глибоко запалі очі. Богун зітхнув.

– Зарано спочивати, пани‑браття, – кинув він у темряву. – Он лишень до ліска доїдемо, там і багаття розложити… Поряд он уже!

– Діло Богун пропонує, не баріться, лицарство! – долинуло до Івана.

Через чверть години загін, який складався з сімнадцяти вершників і трьох нош, прив'язаних поміж трьох пар коней, затріскотів підліском укритого почорнілим листям дубового гаю.

Богун зіскочив з коня і ступив до Омелька, маючи на меті допомогти.

– Давай, Омельку, тільки обережно…

– Не займай! – голос курінного пролунав сердито, хоча й надзвичайно втомлено. – Сам!

Омелько повільно вхопився за передню луку сідла і, перекинувши ногу через коня, ступив на м'яку ковдру торішнього листя. Одразу ж заточився і застогнав крізь міцно стиснені зуби.

– Багаття не розпалювати, – почав він роздавати розпорядження, аби приховати власну слабкість. – На відпочинок три години. Двоє на варту, решті доглянути коней. З пораненими що?

З боку нош, що їх саме відв'язували від коней, підійшов Савка Обдертий.

– Так що двійко коней звільнилося, отамане…

– Хто? – питання пролунало просто, навіть буденно.

– Микола Дьоготь. Відкозакувався сердешний.

– Відпочивайте.

Омелько почав послаблювати підпругу кульбаки, але Богун рішуче відсторонив його:

– Я зроблю.

Деривухо не сперечався, очевидно, не мав на це сили. Рана на голові, залишена уламком дерева під час одного з вибухів, позбавила його свідомості на добрих двадцять годин, протягом яких Богун ні на крок не відходив від нош, де марив Омелько. Лише кілька годин тому отаману полегшало, і він одразу ж звелів подати закульбаченого коня. На всі прохання Івана зачекати і залишитися поки на ношах, відмовчувався, діючи по‑своєму. Богунові залишалося лише радіти, що Омелько не запитує про результати битви. Окрім тривоги за Омелька, чия рана на голові була, без сумніву, досить серйозною, у самого Івана від спогадів про неї до горла підступав зрадливий клубок.

Омелько немов прочитав думки:

– Іване.

– Що?

– Закінчиш з кіньми, підійди. Я там ось полежу, – вказав він рукою вбік. – У голові макітриться… Від тебе хочу чути.

– Добре, – Іван заходився поратися біля коня.

– Розповідай, – одразу ж мовив Омелько, коли Богун підійшов до нього за чверть години.

– Давай спочатку до твоєї рани подивлюся.

– Облиш, – відмахнувся курінний. – Усе одно темно, та й взагалі… Розповідай!

Богун зітхнув і поліз за люлькою.

– Ти, курінний, краще запитуй, а я відповідатиму. Я… віриш, я не знаю, з чого почати. Так гірко, немов вогнем пече…

Омелько лежав на спині, підстеливши кожуха просто на землю. Його обличчя у світлі місяця виглядало, мов у мерця.

– Де гетьман? – запитав він.

– У полоні лядському. Продав його полякам той, хто мав оберігати, а при потребі й голову за нього підставити.

– Славинський?

– Він.

Омелько, здавалося, не здивувався.

– Як все відбулося?

– Коли стало зрозуміло, що битву програно, Павлюк і Скидан, разом з тисячею комонних полишили табір, рухаючись у напрямку чи то Чернігова, чи то Черкас… Ми залишилися. Коли почало темніти, стягнули, з чого було, новий обоз, окопалися. Саме тоді тебе й поранило. А ми, дякувати Дмитру Томашевичу Гуні, протрималися до ночі. Коли ляхи нарешті перестали лізти на окоп, тихцем знялися і почали відходити. Так що проспали нас пани‑ляхи. Натомість вони вчинили на ранок різанину в залишеному таборі та в Мошнах… Хто поранений був, немічний, всіх…

– Наволоч! – простогнав Омелько. – Далі кажи!

– А що далі? Славинський, оповідають, разом із сердюками гетьмана стриножили та до ляхів подалися. Гуня в Боровиці, нові сили збирає. Мовили – лівобережці до нього йдуть.

– Ви не схотіли? – у голосі отамана не було роздратування ані осудження.

Іван трохи помовчав.

– Братчики спільно вирішили на Низ повертатися. Ми зробили все, що могли! – похмуро мовив він нарешті. – Подивися, що від Тимошівського куреня залишилося! Дев'ятнадцять душ, та й ті… Паляницю і Федька навряд чи довеземо, решта ледве в кульбаках тримаються.

– Я тебе не виню, Іване. То не наша вина! Але чому ж ви гетьмана ляхам віддали?

– А що ми могли зробити? Ляхи запропонували переговори. Його ясновельможність відмовився, але реєстрова старшина на чолі зі Славинським вирішила по‑своєму і прийняла умови Потоцького.

– Які умови?

– Видати гетьмана і основних заколотників в обмін на власні життя. Шкода, що я не зарубав його!

Омелько мовчав.

– Я про Славинського. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Сучий виплодок!

Раптом Богун відчув на плечі долоню Омелька.

– Не лише в ньому справа, Іване. Він лише один з них… з тих, хто продав нашу славу і волю. Хто викупив своє нікчемне життя ціною козацького гетьмана, нашої надії і честі. Я таких бачив ще на хуторі твого батька. Ситі, товсті… чисті. Вони ще тоді його продали і навар порахували. Я все це бачив, але… Вважав, що самі впораємося. Не впоралися. Перемогли нас ляхи. Але це всього лиш одна битва. Та не зажмурять вони нам всім очі! Доки Січ стоятиме!

Богун кілька хвилин мовчав. У маленькому таборі тиша. Козаки, багаточисельними походами привчені цінувати кожну мить відпочинку, вже спали, завернувшись у кобеняки. Хрумкотіли ячменем коні, з дубових віт десь у темряві кричав пугач.

– Омельку, я не поїду на Січ, – нарешті видихнув Богун.

– Чому?

– Я обіцяв батькові. Він хоче бачити мене серед реєстрових.

Омелько знизав плечима:

– Кожен сам обирає свій шлях. їдь у Вороновицю, як на те твоя воля.

Іван спалахнув.

– Це воля батька! Омельку, я знаю, ти думаєш, я… як вони, як ті свати?! Але ти помиляєшся! Я пам'ятаю все. Я пам'ятаю січове братство, я пам'ятаю наші ідеали! Я назавжди з вами… Але тепер я повинен їхати.

Омелько ледь відчутно стиснув Іванів лікоть:

– Іване, я нічого поганого про тебе не думаю. Для цього надто гарно тебе знаю. Коли гадаєш вирушати?

– Ранком.

– Але ти весь час їхав у напрямку, протилежному тому, який тобі потрібен.

– Знаю.

– Мене не хотів залишати?

– Так.

– Що ж, тепер зі мною все буде добре. їдь. І хочу, щоб ти знав – ніхто з нас не може засуджувати тебе після всього, що ти пройшов під Кумейками. А я… я почту не потребую, хоч і в голові гуде, немов з похмілля. Тепер ось за тебе буду боятися.

– За мене?

– Саме так. Ти думаєш, тебе ляхи по голівці погладять за участь у заколоті? Чи, може, такі, як пан Славинський, забудуть про тебе?

Богун зітхнув.

– Не знаю… Принаймні я спробую виконати обіцянку. А якщо не вийде…

– Якщо не вийде, ти дорогу знаєш. І ще знай, що у Тимошівському курені завжди тобі раді. Завжди там знайдеться для тебе казанок саламахи і кухоль горілки, а також місце в човні або в батаві.

Іван обхопив долоню Омелька своєю.

– Дякую тобі, Омельку!

– За що?

– За те, що зрозумів. Знаєш, для мене було досить складно все виміркувати і прийняти рішення. Я немов приріс до Січі, до товариства… Тепер покидати… Коли ще побачимося?

– В усякому разі, у кращому світі! – осміхнувся Омелько. – Давно вже нас хочуть різні добрі люди туди спровадити, а все ніяк. Але колись спровадять, повір моєму життєвому досвіду. А тепер давай, Іване, спати, дорога на нас очікує неблизька.

Дата добавления: 2015-06-04