Розділ VIII 1 страница

VI

V

IV

III

II

І

Квітучий сад заворожував пахощами і свіжістю омитої недавнім дощем зелені під ногами. Початок весни, коли все навкруги просинається після довгих місяців негоди, тріскучих морозів і посірілих весняних снігів, як завжди, п'янив. Примушував набирати повні легені повітря, запрошував мандрувати серед буяння воскресаючої природи. Туди, за обрій, осяяний ласкавими променями сонця, далі, далі! І можливо, наступною картиною, яка відкриє себе очам захопленого мандрівника, стане сам Едем? Можливо, щось упущено під час гонитви за казкою? На жаль, це так. Немислимо обійняти весь світ навколо, бо ж він незрівнянно більший, ніж можливо собі уявити. Він народжується і помирає. Радує весняним буянням і пригнічує неосяжністю. Він живе сам і дає змогу жити недаремно спостерігачеві за його безкінечними циклами. А якщо спробувати передати все це одним словом? І це можливо, коли сказати коротко та влучно – весна! Весна, яка вселяє в душу людини нові надії, нові відчуття життя навкруги, нові мрії і плани.

Іван повільно крокував серед дерев, укритих рясним квітом, серед заклопотаного дзижчання комашні і не міг нарадітися відчуттям, які навіяла весна. Десь, невимовно далеко позаду, залишилися Січ, вкриті пилом і втомою версти шляхів, кров, ненависть та муки лютих бойовищ. Тут, на батьковому хуторі, незрівнянно ближчими робилися спогади дитинства, аніж важке, але героїчне лицарське життя січового бурлаки. Пахощі свіжоскошеної трави під час сходу сонця і плюскіт хвиль у спокійному руслі Південного Бугу, вузлаті грубі стовбури лип поблизу шляху на Кальник і стукіт дятла, що лунко відбивається поряд із трактом з‑під затінку вікового лісу. От він і вдома. Після багатьох років напруженого бойового життя, після пекучого сонця Анатолії і тріскучих морозів зимового Приазов'я; після надій і сподівань, навіяних гетьманом Павлюком, після гіркоти страшної поразки. Він живе. Він у повну силу дихає повітрям. Він бачить пагорби там, за долиною. Сиві від товщі вогкості, яка шаром у кілька верст відділяє їх від Івана. А десь, зовсім недалеко, прекрасне місто Бар. Прекрасне, не дивлячись на купи сміття на вулицях, сморід у шинках та трактирах, непривітних жовнірів на чатах біля ратуші. Прекрасне, завдячуючи одній‑єдиній мешканці. А хіба радість, яку побачив одразу ж по приїзді в батькових очах, не варта всього, від чого змушений був відмовитись, покидаючи січове життя?

Іван спинився, потім сів на вкриту свіжою запашною травою землю. Дістав люльку, але одразу ж заховав. П'янкість весняного саду не хотілось псувати тютюновим димом. Не почув, замріяний, тихих кроків за спиною. Здригнувся, коли жилава рука м'яко лягла на плече. Обернувшись, побачив батька. Федір Богун, важко опираючись на синове плече, сів поряд. Кілька хвилин мовчав, вдивляючись туди, де блукав погляд Івана, потім почав розмову:

– Як ти, сину? – запитав стиха.

– Нічого.

– Ходиш, мовчиш…Чи не радий до батьківської домівки приступити?

– Радий, батьку.

– Може, відвик?

– Таки відвик. Надихатися не можу. Така краса навкруги! Федір посміхнувся:

– Так, краса… А пам'ятаєш он той ставок? – він вказав у далечінь, де під смужкою жовто‑зеленого очерету виблискувало блакитне дзеркало води.

– Так. Стехів ставок. Чому його так назвали?

– Не знаю. Але ще мій дід так його іменував. Пам'ятаєш, якого я коропа там упіймав?

– І коропа пам'ятаю. Я його й підняти не зміг.

– Не зміг. Добрий був короп, пуда півтора, я ледве втримав. А ось там, у ліску, ти колись, серед зими, заблукав. Я до ранку тебе розшукував з козаками… Мало не по груди у снігу ходили. Пригадую, я боявся лишень, аби вовки на тебе першими не натрапили, багато їх того року в наших краях розвелося. Коли нарешті знайшли, ох я і лихий на тебе був! Навіть відшмагати хотів, щоб удруге не закортіло по лісах швендяти. Омелько не дав. Він, каже, пане хорунжий, смерті в очі дивився, що йому твої різки. А потім мама… Як вона тебе берегла! Зайву волосину боялася з голови впустити. Здається вчора все було, а ти вже лицар. Летить час.

– Летить, – погодився Іван. Він побачив, немов перед очима, прикриті пеленою часу картини темного, заваленого кучугурами лісу, лютий холод, дерева, схожі на почорнілі руки мерців, що їх бачив пізніше на полях бойовищ, пригадав моторошне виття і хижі вогники очей зовсім поряд.

– Як там було, Іване? – раптом запитав батько.

– Де? – не одразу зрозумів Іван.

– Під Кумейками. Важко?

Іван знизав плечима. Зірвав травинку і стромив у зуби соковите стебельце.

– Не знаю. Важко було й раніше. Там було… гірко!

І зненацька Богуна прорвало, виносячи на поверхню з душі болючі слова, як виносить розбухла від злив ріка з берегів свої води:

– Гірко було, батьку! І тепер гірко. Ми все зробили заради перемоги! Сильвестру Козі було лише дев'ятнадцять, а він залишився лежати там з перерізаною горлянкою… Нестору Маленькому в груди вп'ялося стільки списів, що він злетів з коня, наче крук з гілки. Петра Терлецького ландскнехти розірвали на частини, немов зграя скажених хортів. Тимошівський курінь загинув майже в повному складі. Мишастівський і Кущівський курені знищено до останнього козака! Дерев'янківський, Батуринський і Вищестеблівський курені втратили вбитими половину складу. Піді мною впали двоє коней, панцир став схожим на порубану бляшанку. Ми купалися у крові, але стояли! Бачить Бог, ляхи вже подалися і почали відступати від нашого обозу… Я не можу повірити, що табір було розірвано без лютої зради! А ми, ми! Не змогли вберегти гетьмана, не зуміли! Тепер ось я тут… Гірко, батьку!

– І мені гірко, – лише зітхнув Федір.

Іван відповів поглядом повних сліз очей. Знову дістав люльку.

– Ти знав, що все закінчиться саме так. Знав і я. Коли все тільки починалося. Але ти повинен був пройти сам крізь все, на власній шкірі відчути ціну добру і злу. У Павлюка не було жодного шансу на рівних протистояти ляхам… Іване, повертайся з Кумейок, ти виконав свій лицарський обов'язок, тобі немає в чому винуватити себе, будь з нами, тут! Пообіцяй мені!

– Я обіцяю, батьку…

* * *

Як було прийнято рішення вирушити до Бару, Іван і сам не міг би сказати, постав йому хто‑небудь таке запитання. Але, на щастя, його ніхто ні про що не запитував. Він просто осідлав коня і виїхав з хутора ранкової пори, змучений безсонною ніччю, прокинувшись одразу по півночі з образом Ганни перед очима. Нічого не пояснював батькові і сестричці Настусі. Навіщо воно їм, адже він і сам не знав, пощо їде в лігво свого лютого ворога? Проте відчував: інакше вчинити не може. Час, який минув по їхній з Ганною останній зустрічі, не загасив вогник почуття в серці молодого козака, а навпаки, роздмухав його, перетворюючи на справжню пожежу нерозділеного кохання. Утім, чому ж не розділеного? Адже обіцяв їй домогтися прихильності за будь‑яку ціну, а що зробив задля цього? Нічого. Але настав час.

Іван дістав з‑за пазухи тонкий серпанок пештималу[77]– напівпрозорий шовк, укритий химерними арабесками золотого шиття. Тканина все ще зберігала пахощі її парфумів. Так, він переверне землю задля її прихильності! І що в порівнянні з цією метою являє собою небезпека бути заарештованим за участь у збройному бунті? Нічого, зовсім нічого! Навіть те, що чув про кару, прийняту багатьма з козаків, котрі, як і він сам, стали під знамена Павлюка, не могло не те щоб зупинити, бодай на хвилю затримати Богуна.

Вірний Циган до кінця свого конячого життя не зміг, напевне, забути тієї шаленої гонитви, під час якої мало не загинув, без кінця отримуючи нещадні удари срібних господарських острогів, відчуваючи над вухом несамовитий посвист і гикання. Скошував на Івана повне благання око, але отримував усе нові удари батога й острогів. Не міг зрозуміти своїм примітивним розумом: навіщо його примушують довгі години витримувати такий шалений чвал, якого він не пам'ятав навіть під час найстрашніших бойовищ? Покірний долі, з останніх сил біг не спиняючись, хоча час від часу повертав голову і жалібно іржав. Нарешті Богун усе ж опам'ятався. Загнавши на смерть коня, неможливо втекти від невеселих думок і побоювань побачити в очах, котрі приходили сотні разів уві сні і наяву, зневагу, почути образливий сміх коханої. Адже він добре пам'ятав її слова про те, що вони занадто різні задля того, аби бути разом. Так, занадто різні вони були тоді. Тепер же, коли він перетворився на карного злочинця, котрий смів посягти на державний устрій Речі Посполитої, постав збройно супроти короля та парламенту католицьких аристократів, хіба тепер він менше відрізняється від племінниці Станіслава Конєцпольського, аніж тоді, коли був лише сином дрібного православного шляхтича? Геть! Геть думи…

На околицях Бару Іван зупинився. Тут, на досить високій гірці, що її долав битий шлях, не далі, ніж за три сотні сажнів від мурів міста, немов потворна віха, височіла висока шибениця. Грубо обтесане дерево ще не встигло потемніти на дощах та вітрі, а земля круг кострубатих стовбурів була вогкою, як на полі може бути вогким свіжозораний ґрунт. На залізному ланцюгу, укріплене до верхньої поперечини, висіло, не торкаючись землі босими ногами, посиніле і роздуте до неймовірних розмірів тіло. Придивившись, Іван зміг розпізнати на голові у страченого довгий запорізький оселедець, але як не приглядався до рис обличчя, упізнати його не міг, так спотворила мертвяка смерть, а може, ще й катування, які пережив бідолаха до смерті. Чорне провалля відкритого рота на зверненому догори обличчі виглядало потворною печерою на розмоклій від осінньої негоди горі. З великого залізного гака, який було продіто під ребра страченому, скрапували на землю краплини смердючої жовтавої вологи. Нещасний був зовсім голий, якщо не рахувати дерев'яної таблички на грудях. Вона сповіщала польською мовою, що чоловік, якого було страчено тут за присудом Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана Речі Посполитої, був бунтівником, виступив збройно супроти закону і мався винуватцем смерті кількох шляхтичів, за що заслуговує кари, навіть більш лютої, аніж сприйняв.

– Відмучився, бідака, – почув Іван зовсім поряд сумний старечий голос. Обернувшись, побачив старезного діда з кобзою і полотняною торбою, одягненою поверх витертої й у багатьох місцях залатаної свитини. Старий тричі набожно перехрестився.

– За що його? – запитав Іван хрипким голосом.

– Відомо за що, – знизав плечима старий, – старому гетьману Конєцпольському полонеників з‑під Кумейок звозять. От він їх і вішає пачками, на кавалки рубає та немилосердно по колесу жили з них тягне. Таких мук бідні наші козаченьки приймають, що й бусурмани в Туреччині так споконвіку не мучили. Так вони платять за те, що Павлюку повірили, за нього, грішника, піднялися.

– А чи ти, діду, не грішник?! – люто зиркнув очима Іван.

– І я грішний, – погодився старий. Він раптом почав кудись поспішати і незабаром зник. Іван підскочив до шибениці й щосили рубонув шаблею по ланцюгу. Криця жалібно дзенькнула, але ланцюг луснув, і труп з глухим стуком впав на землю, збивши із землі хмарку куряви.

Богун, роздуваючи ніздрі, подивився на жовтувато‑сиві стіни міста.

– Ми ще повернемося, чуєте?! – щосили вигукнув він. – Ми прийдемо, щоб спитати вас за смерть цього бідолахи і тисяч йому подібних. І тоді не очікуйте від нас жалю!

Раптом перед очима знову з'явилася посмішка Ганни, та на цей раз Іван лише зі злістю провів долонею по обличчю:

– Геть, примаро! Чим ти краща за свого дядечка‑упиря?! Що мені за діло до тебе, пихата панночко?! Що мені за діло?!

І за мить змилений Циган уже мчав свого вершника назад, до прихованої за серпанком обрію Вороновиці. Лише тонкий, укритий золотошитими арабесками пештимал залишився в пилу дороги. Він повільно підлітав і падав під подувом ледь відчутного вітерцю.

Шість місяців минуло від пори, коли Іван повернувся з війни на батьківський хутір. Поразка при Кумейках так глибоко вразила Богуна, що на якийсь час він не міг і не хотів згадувати не лише про війну і Павлюка, а навіть про Січ і Запоріжжя. З головою Іван заглибився в господарські справи на хуторі. Допомагав козакам і підсусідкам у полі, на полюванні і на риболовлі, коли вершами і мережами тягли з темних вод Південного Бугу крутобоких коропів, сріблястих карасів, плескатих лящів і схожих на колоди щук. Кілька разів, перевдагнувшись у чумацький одяг, вирушав з валками возів у Крим або Московщину, торгувати в'яленою рибою, медом, воском або хлібом. Пішки чи сидячи на торохкотливому возі, відмірював милі шляхів, що їх раніше проходив у складі Запорізького війська, готуючись здобути лицарську славу собі та рідному Тимошівському куреню. Дивно було почувати себе мирним чумаком після всього, що пройшов за останні п'ять років. Після блиску мечетей Константинополя і вигляду грізних залізних лав коронного війська, після вільних просторів моря і незрівняних ні з чим пахощів страви, що готується на військовій кабиці, посеред укріпленого табору. І врешті Богун почав відчувати, що його гнітить таке життя, він задихається цим спокоєм, як можна задихатись спертим повітрям. Місця собі не знаходить, коли час від часу доходять до нього чутки із Запоріжжя. Недобрі чутки, такі, що примушують справжнього лицаря знімати зі стіни запилений мушкет і пістолети, гострити шаблю та сідлати бойового коня. І все похмурішим робився Іван, не насмілюючись порушити дану колись батькові обіцянку. Одного разу все ж не витримав і ступив у батькову світлицю, аби викласти все, що мав на душі. Федір ніби очікував на нього.

– Чув останні новини з Низу? – коротко запитав, розкурюючи люльку.

– Які саме?

– Значні новини, Іване. У полку мовлять: під час останнього сейму у Варшаві прийнято постанову спорядити і відправити на Запоріжжя два драгунських полки для наведення там порядку. Це частина Боровицької угоди, яку нав'язано нам після вашої поразки під Кумейками. Крім того, є наказ спалити всі чайки і встановити пряме правління сеймових комісарів над всією територією Запорізьких вольностей. Ті полки було нашвидкуруч набрано, і ще в половині березня вони вже були на Запоріжжі, стали табором за півдня переходу від Микитиного Рогу і відправили посла до Січі. Того ж дня кошовий отаман наказав закувати посла в кайдани, а лист‑відповідь залишив для польських полковників Мелецького та Славинського…

– Кого?! – здивовано перепитав Іван.

– Якогось Славинського. А хіба що?

– Нічого. Доля іноді сміється з нас дуже жорстоко. Я знайомий з ним… І що за лист?

– У кращому стилі січових шибайголів. Вони залишили його на березі Дніпра, неподалік від польського табору. У ньому сповістили, що виріжуть полки до ноги, коли хоч один драгун наблизиться до Січі ближче, ніж на стріл з лука.

Іван голосно зареготав.

– А чого ж пани полковники очікували? – мовив він нарешті у відповідь на здивований погляд батька.

– За два тижні після цих подій на раді в Січі запорожцями обрано нового гетьмана. Ним став Яцько Остряниця. Січовики і чути не хочуть про призначеного сеймом Ілляша Караїмовича.

Іван відчув приплив буйних веселощів.

– Добре дбають братики.

– Це було раніше. Останніх новин ти теж не чув? – Федір поглянув на сина швидко і якось винувато.

– Що я мав чути? – одразу ж насторожився Іван.

– Одним словом, Остряниця вже на волості. Кілька днів тому при військовій потребі під Голтвою він на голову розбив ляхів. Військо Острянин має добре озброєне і досить велике, крім того, у підмогу незабаром очікує кілька тисяч донців, – раптом Федір перехопив на собі погляд Івана і похапцем продовжив: – Але не буде з того пуття! Не подужати нізащо Острянину ляхів. Не гетьман він. Старшина добрий, а не гетьман. Мені він ще з часів Сагайдачного відомий.

Іван спохмурнів ще більше, ніж до почутого.

– Батьку, навіщо я тут? – запитав він глухим голосом.

Старий уважно подивився в очі синові.

– Іване, – карбуючи кожне слово, відповів він. – Ти тут тому, що саме тут твоє місце, поряд зі мною. Січ є доброю наукою для козака, і ти пройшов цю школу. Тепер для тебе відкриваються нові горизонти на реєстровій службі. Ти шляхтич, Іване, тож мусиш завжди пам'ятати про це. І хоч наш рід не дуже багатий і відомий, мої, а значить, і твої предки почали свій родовід ще за часів князя Данила Галицького. Ти повинен зайняти моє місце в сотні, а далі, далі хто знає… поряд же з Острянином на тебе очікує смерть або доля вигнанця. Цього разу ляхи тобі не вибачать. Тобі, напевне, не відомо, але в полковій канцелярії Брацлавського полку, як і у всіх інших реєстрових полках, є універсал коронного гетьмана, у якому наказується сповіщати урядам староств і повітів про всіх, хто брав участь у заколоті, очолюваному Павлюком. їхнє майно має бути конфісковане, самі вони віддані суду, а родини переходять під владу польського уряду або тих магнатів, на чиїх землях проживав той чи інший бунтівник. Це кріпацтво, Іване.

– Мені відомий зміст тих універсалів.

– І ще… – Федір помовчав. – Тиждень тому у Варшаві страчено Карпа Павлюка. Ляхи, як і очікувалося, порушили дані під Боровицею обіцянки зберегти йому життя в обмін на припинення опору. От і все, чого він домігся, якщо, звичайно, не рахувати того, що в ляхів тепер розв'язано руки і вони вважають себе вільними від дотримання статей Куруківської угоди.

Іван підхопився на ноги.

– Я повинен їхати! – твердо мовив він.

– До Острянина?

– Так.

Федір витримав паузу.

– Заспокойся, – мовив він по хвилині мовчанки. – Насамперед повинен тобі сказати, що ти не встигнеш.

– Але чому?

– Тому, що все, сказане мною, застаріло на кілька тижнів. Я просто передбачав твою реакцію і не поспішав розпочинати цієї розмови, – про себе старий Богун помітив, що такої відвертої люті і зневаги, яка виникла після сказаного ним, він ще ніколи не бачив у очах єдиного сина. – Так, я взяв на себе цей гріх, але зараз ти вислухаєш мене! Тепер Острянин стоїть табором на ріці Стариці, поблизу місця, де вона впадає у Дніпро, за кілька миль південніше Сули. Після поразок під Лубнами, Миргородом, Сліпгородом і Жовнином розгром його війська є справою кількох днів. Тобі не встигнути, навіть коли б ти надумав загнати кількох коней. От і все.

Під стелею застигла напружена мовчанка, яку через кілька хвилин порушив Іван:

– Я не розумію… На чийому ти боці, батьку? Там, на Січі, там все набагато зрозуміліше. Там є вороги і є побратими, соратники. З першими ти повинен вести чесну боротьбу, другі завжди прийдуть тобі на допомогу, коли на те з'явиться потреба. А ви… Як же ви довели Україну до такого стану?! Та вами ж ляхи помикають! Ви ж скоро жовнірами в них зробитесь, а не козаками!

– Мовчи! – від удару Федорової долоні по дошках столу мало не заклало у вухах. Він хвилину дивився в очі Івану, після чого продовжив уже спокійніше. – Мовчи. Бачить Бог – я не заслуговую таких звинувачень з вуст того, кому дав життя. Що ж до твого запитання, тут все простіше, ніж тобі здається. Я на твоєму боці, і це тепер для нас найважливіше. А зараз сядь і послухай, для чого я розпочав розмову з тобою.

Іван слухняно сів поруч з батьком. Мовчав, спантеличений незрозумілими натяками і недомовками старого. Нарешті, Федір продовжив:

– Мої дні пораховано, Іване. Я хворий і не знаю, чи доживу до зими. Тож не маю часу очікувати, ти потрібен мені в сотні зараз. Доки ще маю силу, я повинен увести тебе в усі свої справи як тут, на хуторі, так і у Вороновиці. Звичайно, я не маю формального права передати тобі посаду сотенного хорунжого і овіяне славою багатьох битв знамено, але доки мене слухають, я маю надію домогтися свого навіть попри те, що тобі не забули участі в заколоті. Урешті, тут мені зобов'язався посприяти пан полковник. Від тебе поки що потрібно бути поряд зі мною на радах і зборах, якщо такі відбудуться, а коли прийде твій час, гідно нести у своїх руках хоругву Вороновицької сотні. Це є перша моя мова. А другою моєю мовою буде така: не картай себе тим, що ти не з Остряниним. Повір, не настав час повставати супроти Речі Посполитої, але він неодмінно настане. І все, чого я бажаю, – аби ім'я Богуна і його хоругва не опинилися серед переможених, тому що багато літ їхнє місце у стані переможців. Маю надію, тобі вдасться розрізнити того, з ким іти на бій за волю й козацьку славу. А поки… Поживи тут, роздивися. Оженитися тобі, чи що?

Іван слухав і не йняв віри. Про яку хворобу мовить старий? Міцний шістдесятишестилітній чолов'яга. Хоч і вкритий зморшками на виду та посивів, але ще… І раптом таке. Що ж це? Ні, не може такого бути!

Федір зазирнув синові в очі і все зрозумів.

– Я сказав правду, Іване. Я відчуваю.

Федора Богуна не підвели передчуття. Його не стало у жовтні 1638 року, коли жовтаве листя ясенів м'якою ковдрою вкрило землю, а ранкові тумани і паморозь на темних стеблинах посохлої трави промовляли про близьку вже зиму. На невеличкому кладовищі за хутором, поряд з могилою Горпини з'явилось ще одне поховання – з великим кам'яним хрестом і довгим переліком викарбуваних на камені справ, що їх за життя здійснив славетний лицар. А на Івана одразу ж звалились десятки невідкладних справ, які залишилися у спадок з хутором і хоругвою Вороновицької сотні. І якщо на хуторі розпоряджався незмінний Мирон Охріменко, сотенні справи цілком займали весь вільний час молодого хорунжого. Мало не щоденні поїздки в Кальник, Вінницю і Брацлав стали настільки звичайними, що Іван не міг пригадати, як жив дотепер, без усих тих клопотів. Він приймав полкові справи, звичайно, на тому рівні, що їх треба було приймати сотенному хорунжому, знайомився із сотенною і полковою старшиною, мандрував Брацлавщи‑ною з метою відвідати кожного із сотні, хоругву якої відтепер повинен був нести в бій. Іноді за день доводилося проїхати верхи до сімдесяти – восьмидесяти верст, що вимотувало не менше, ніж свіжі ще в пам'яті запорізькі походи крізь безводні степи ногайців або Буджак.

З новими старшинами Іван зійшовся напрочуд швидко, майже без непорозумінь і абсолютно без жодної неприязні. Великою мірою тут, звичайно, відіграв авторитет покійного батька, але не залишилися поза увагою прямий і чесний характер Івана, а також високошановні в козацькому середовищі сила, військова майстерність і лютий норов під час бойовища, про які тут, як властиві Богуну, невідомо яким чином поповзли чутки. Очевидно, Іван був не єдиним у Брацлавському полку, кому простилися старі гріхи перед короною і хто зміг залишитися в реєстрі. Але про такі речі Іван не замислювався – не до того було. Як би воно не велося, полковник Крутій, окинувши поглядом струнку Іванову постать, лише хмикнув і розгонистим підписом завізував наказ про призначення «Богуна Івана Федоровича хорунжим Вороновицької сотні Брацлавського полку Його Королівської Милості війська Запорізького». Вже після того деякий час розмовляв з ним, поставивши кілька запитань щодо минулого Івана, причому події кінця 1637 року були дипломатично обійдені увагою розумного полковника.

– Не простий маємо час, але служити короні мусимо, козаче. Тож забувай низове вільнодумство і будь поміркованим. Що ж до хоробрості твоєї сумнівів не маю жодних. У такого батька повинен бути хоробрий син. Служи, а там Бог підкаже, як нам усім бути…

І Богун, схиливши голову, погоджувався. Де й подівся той запальний юнак, який п'янів від свідомості свободи, кидаючись у бій під знаменами Тимошівського куреня? Далеко заховався за міцно стисненими зубами і поглядом сталевих очей.

А час, як сказав мудрий полковник Крутій, був дійсно не простим для козацтва. Не простим, якщо не сказати більшого. Фактично Річ Посполита залишила козаків поза законом як клас, скоротивши і без того куций реєстр ще на тисячу двісті чоловік. Решті ж, котра не увійшла до реєстру, було поставлено за умову, як це траплялося неодноразово раніше, підкорятися староствам і повітам.

Одвічні землі православної козацької шляхти цілком безнаказано перетворювалися на магнатські фільварки, а самі дідичі втрачали волю і ставали залежними хлопами польських панів.

Дуже скоро Іван Богун повинен був пережити ще один злам – сумнозвісну екзекуцію на Масловому Ставу. Він поклав свою, передану батьком хоругву на сиву кригу поряд з рештою клейнодів козацького війська, підкорюючись наказу полковника Крутія, тамуючи жагу помсти, позираючи в жерла гармат Потоцького, котрі вишикувалися рівними рядами, готові довершити почате в Боровиці й Голтві. Він зробив це. І не він один – уся генеральна військова старшина не могла підвести очі. Мовчки вислуховувала королівські універсали, у яких знищувалося те, що кількасот років було козацькими привілеями, козацьким військом, спробою зберегти незалежними від польсько‑литовських завойовників традиції українського воїнства. Заборонялися вибори гетьмана. Заборонялося проведення рад, обрання старшини і проведення судочинства за батьківським звичаєм. Заборонялися походи на Крим і в море без дозволу на те польських комісарів, заборонялося все, що могло бодай найменшою мірою показати козакам, що вони є самостійним формуванням у складі коронного війська. Але, бачить Всевишній – усе це було менш принизливим для Богуна, аніж отримати батькову хоругву назад з рук польських комісарів. Тих, з котрими він чесно схрещував під Кумейками свій лицарський меч і не був переможеним. У розпаленому, бунтуючому від несправедливості мозку Івана чулися слова покійного батька: час неодмінно настане. Так, він настане. Він настане, або увесь світ полетить шкереберть!

А поки що… Ще болючими були рани від нанесених ляхами поразок Павлюку та Остряниці, тоді як кварцяне військо заходилося залізною рукою викорінювати вщент будь‑які прояви співчуття бунтівникам серед одвічно неспокійного населення України. Під керівництвом маститого французького інженера Гійома Лавасера де Боплана відбудовувалася зруйнована Сулимою Кодацька цитадель, здіймала знову свої мури, аби розірвати зв'язок вільнодумного Запоріжжя з більш спокійними воєводствами. Кривавими річками позначив свій шлях Самуїл Лащ, з прискіпливістю ката виконуючи каральну експедицію селами і містечками, котрі мали біду підтримати виступ безталанного Остряниці на Черкащині, Полтавщині і Брацлавській землі. Сморід палаючого житла і виття жінок під шибеницями скатованих на смерть чоловіків вкотре диявольською музикою позначили шлях коронного стражника. Десятилітня «Золота доба» Речі Посполитої починалася з кривавих річок, стогону козацтва і православної церкви, за яку взялися одразу ж після зломлення останнього. Слабка надія відновити в Україні православну ієрархію, скасовану ще під час сумнозвісного Брестського собору в 1596 році, що її було подано в часи Петра Сагайдачного, почала пригасати, як пригасає слабкий вогник під час негоди. Рим усе більшими темпами поширював свою експансію на схід, заручившись в Україні підтримкою Уніатської церкви. А головним чином, це стало наслідком військових перемог Польщі, колишньої православної шляхти і козацької старшини. Процес полонізації захопив навіть частину козацької сіроми і поспільство. Він іноді сягав неймовірних розмірів. Старовинні роди української шляхти, які вели свої родоводи від великих руських князів, забували рідну мову і віру своїх предків. Віддавали своїх дітей до єзуїтських колегіумів, а самі переходили на латинський обряд, не забуваючи з піною на вустах ганьбити все українське. Не відставало від них і реєстрове козацтво, тож немає нічого дивного, що вже на початку сорокових років сімнадцятого сторіччя більша частина козацького війська ополячилася. Того війська, яке двадцять з гаком років тому Сагайдачний назвав Запорізьким і вписав у реєстр Київського Богоявленського братства як найпалкішого поборника святої православної церкви. Утім, таке швидке ополячення тут було скоріше наслідком вдалого, як для польської корони, складення реєстрів після придушення останніх виступів. Козацьке воїнство перетворилося, скоріше, на небагаточисельні підрозділи легкої кінноти коронного війська, які втратили будь‑яке стратегічне значення на теренах Речі Посполитої. І хоч офіційними польськими істориками тим подіям в Україні надається значно менше значення, аніж вдалим політичним рішенням у стосунках з Оттоманською Портою і Шведським королівством на той час, але… Лише десять літ було даровано Польщі, аби прожити їх у мирі та спокої. А на обрії вже поставали прийдешні події, які мали до основи струснути наймогутнішу державу Європи епохи Ренесансу. І зароджувались події ті не в конаку османських султанів, не в залах палацу Габсбургів чи короля Швеції. Вони назрівали в Україні. Побитій і придушеній залізною рукою кварцяної армії, але не зломленій. А серед споляченої генеральної старшини козацького війська беріг у серці відданість Батьківщині, козацьким ідеалам, і віру у свій народ син чигиринського сотника. Той, кому судилося вписати своє ім'я в золоті скрижалі історії. Зростали й інші, яким було призначено стати поряд з ним, як колись стали поряд з месією його учні і апостоли. Зростали у своїй любові до Вітчизни, у співчутті до приниженого народу і ненависті до жорстоких завойовників. Готувались, самі ще не знаючи, коли, але присвятити себе боротьбі, і просто жили…

– Пане Іване, пане Іване! До вас гості прибули! – скуйовджена дитяча голова увіпхнулася крізь прочинені двері стайні і глипала на Богуна блакитними очима. Під цими великими, немов озера, оченятами проглядав замурзаний сажею ніс, кругле рожеве лице і тонке, з ямкою, підборіддя.

Іван одразу ж упізнав Петруся, Охріменкового онука, який проживав на хуторі разом з матір'ю – овдовілою невісткою Мирона. Богун неквапно поклав на полицю щітку, якою чистив коня, і підійшов до діжі з водою, що стояла в кутку.

Дата добавления: 2015-06-04