КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Розділ III 2 страница
Ось вони з Нечаєм сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних раків, і слухають ліниві розсуди Макогона та швидке торохкотіння Зорі про родючість землі Запорізького краю. Ось стоять ошелешені серед січового майдану, а ось виходять у степ з косарями, ступаючи босими ногами в прохолоду ранкових рос. У вухах майже реально почулись постріли гармат, які скликали запорожців на раду, а з ними басовиті перекоти військових литавр. Соколець, сонячні береги Анатолії, Павлюк… Здається, все це було лише вчора, але скільки ж років минуло від тієї пори? Батьківський хутір, його смерть, Ганна… Миле серцю обличчя в розчинених воротах хутора, гордовито піднята голівка та безмежно великий сум у очах, які він так любив цілувати. Але і тепер Іван не відчував відстані, що постала перед ними, розділивши коханих. Вона буде чекати на нього, вона неодмінно буде чекати на нього… Яке ж воно коротке, життя! Оглядаючись назад, чомусь не відчуваєш років, які пропливли повз тебе швидкою течією. Усе концентрується, вміщуючись у короткі, але яскраві спогади. Саме вони наповнюють життя, надають сенс минулому. Саме вони примушують воскреснути тих, хто пішов, та роблять молодими і дужими немічних старців. І ще кохання!.. Я теж очікуватиму на зустріч із тобою, Ганно! Палко, неспокійно, рахуючи дні. Бо чим ми є без кохання? Я буду пригадувати тепло твого тіла і свіжий аромат твоєї шкіри. Мелодійну музику твого голосу і п'янкий смак схожих на грона доспілої калини вуст. Бо чим ми залишимося без спогадів? Лише пилинками, що їх нестримно гонить неспокійний степовий вітер. І, немов угадавши настрій Богуна, козаки затягли пісню. Довгу, як степ і сумовиту, як доля. Суворі низькі голоси сповнювали простори співом, у якому чулась безмежність, не менша від безмежності Дикого Поля. Безмежність людських почуттів, пристрастей, суму й радості одночасно. Вони їхали назустріч долі, тож віддавшись цілком до її рук, співали про свою покірність Божій волі та готовність сприйняти все, що буде подаровано їм провидінням. – Що засумував, Іване? – почув несподівано для себе поряд голос Охрімця. – Це не сум, Тарасе, – похитав головою він. – А що? Чи, може, пісня жалобить?! Гей, соколики! – вигукнув сотник гучним голосом. – А що затягли, мов на поминках! К бісу сум! Чи чуєш, бандуристе?! – Чую, батьку! – долетів голос чубатого бандуриста. – Про Сагайдака вшквар, про Дорошенка! Так ушквар, щоб чули бурлаки – славного ми племені‑роду. Є нам про що згадати, кого славити. Ушквар, щоб не сумували молодці, а несли своє життя кирпатій з посмішкою та приказкою! Мить – і залунало над рядами Вороновицької сотні, а скоро й поширилось над Брацлавським полком, над чигиринцями, черкасцями, корсунцями та канівцями:
Попід, попід гаєм Та й женці жнуть, Попід, попід гаєм Та й женці жнуть! А попід горою Яром – долиною Козаки йдуть! Гей! Широкою Козаки йдуть…
– Добре, дітки, от тепер любо‑дорого! – гримів Охрімець. А що, Богуне, розверни нашу славну хоругву, негоже її в чохлі нам тримати! І от уже тріпоче над Івановою з червоним верхом і срібною китицею шапкою малинове полотнище. Важкими хвилями оксамиту полум'яніє, вловивши на собі подих свіжого степового вітру. А розкотисті козацькі голоси виводять, аж хмари куріпок виринають з молодої зелені обабіч шляху:
Попе‑попереду Дорошенко, Попе‑попереду Дорошенко! Веде своє військо, Військо Запорізьке хорошенько!
– Го‑го‑го! – шаленіє Охрімець. – А де ж ти, батьку, досі був?! Застоялись‑мо, зачекалися! Діло буде, Богуне, справжня робота. Відчуваєш, хорунжий?! Тож слава Хмелю, слава! Настрій сотника, немов полум'я сухому хмизу, передається Іванові. І десь у минулому, а радше у глибинах пам'яті зник коханий образ, залишивши відчуття волі й насолоди козацьким життям. Слава й воля або мед п'є, або кайдани тре! Цієї миті Іван немов побачив себе стороннім поглядом: верхи на гнідому бахматі, чия грива мало не торкається землі, з довгим держалом шитої золотом хоругви, сяюче щастям обличчя, вкрите тижневою щетиною, очі сміються, за плечима чорним опалом відсвічує сталь мушкетного ствола; на грудях, перекреслюючи блакитне сукно жупана, висить перев'язь з «дванадцятьма апостолами»,[9]нижче червоний шовк очкура і руків'я турецьких пістолів. – Відчуваю, Тарасе! – кричить він до Охрімця, а в небо над ними злітають нові, одчайдушно веселі рядки:
А по‑, а позаду Сагайдачний, А по‑, а позаду Сагайдачний! Що проміняв жінку На тютюн та люльку, Необачний! Гей, долиною, гей, Сагайдачний!
І разом із цією одчайдушно‑веселою піснею прийшло до Івана відчуття сили і непереможності початої ними справи. Десятки років усвідомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, і відчуєш його – гаряче, повне надій і сподівань…
На ранок четвертого травня становище військ Стефана Потоцького помітно погіршилося: Хмельницький вирішив полишити свій тимчасовий табір у лісі, тож, у супроводі гуркоту литавр і співу сурем, підвів свої полки впритул до польських, форсувавши Жовту і опинившись всього за дві з половиною версти від передових укріплень Потоцького, який напередодні дещо відступив від річки. Усе ж комунікацій з покинутим табором на горі козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи їх від ймовірних під'їздів противника. Надто вигідним у стратегічному плані майбутньої битви був плацдарм на вкритій лісом горі. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнірами під час земляних робіт по укріпленню табору, могло на власні очі бачити тих, кого ще кілька тижнів тому похвалялося розігнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панів було надто багато клопоту і важливих справ, щоб згадувати про ті оптимістичні обіцянки. Та й вкриті лісом балки й болотисті низини Жовтих Вод підходили для таких цілей незрівнянно менше, аніж обшиті дубом і драповані сукном бенкетні зали, де можна було бундючно підкрутити вуса і вдарити острогою до мармурових плит підлоги, оповідаючи тендітній панночці із сяючими від захоплення очима про своє молодецьке лицарське життя, безкінечну відвагу, зрівняну лише з відвагою Гектора та Ахіллеса. З табору Хмельницького пильно наглядали за будівництвом польських укріплень. Не забували й про зміцнення власних позицій – перед виставленими у три ряди і засипаними землею возами запорожці копали рів, влаштовували шанці, артилерійські позиції. Сам Богдан‑Зиновій стояв на підвищенні, поблизу обкладеної мішками з піском нотшлянги. Поклавши правицю на руків'я цяцькованої золотом турецької шаблі, уважно слідкував за тим, що діялось у польському стані, де схожі на мурах копирсалися піхотинці й козаки, жовтувато‑сивими ланцюжками тяглися пасма свіжовикопаної землі. Це був міцної статури п'ятдесятитрирічний чоловік, дещо вищого за середній зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками і невеликим, як для його літ, черевцем. На засмаглому обличчі застиг задумливий вираз, карі, вкриті сіточкою зморшок навкруг них, очі дивилися з ледь помітною втомою. По‑шляхетному високе чоло перерізали дві глибокі зморшки. Круто вигнуті смолисті брови, прямий ніс і довгі, з тонкими пасмами сивини, вуса, під якими розташувалися тонкі, міцно стиснені губи і вольове підборіддя. Весь образ гетьмана свідчив про його внутрішню силу і рішучість людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений із червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срібним шиттям, видрова шапка з пером на діамантовій застібці, широкі червоні шаровари і жовті сап'янові чоботи. Наряд доповнювали золоті остроги і вкриті золотом піхви шаблі, виділяючи його на тлі сірих свитин, білих вишиванок або, у кращому випадку, вигорілого червоного сукна каптанів, що в них були зодягнені більшість козаків, або темних кирей кількох старшин, які знаходились поруч. З них хіба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, міг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дріб'язкам жодної уваги. Він ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табір, потім повернувся до своїх старшин. – Пройдемося, панове полковники, – звернувся він до них глибоким і чистим голосом, який однаково міг належати як талановитому співаку, так і доброму промовцю. – Наглянемо за будівництвом табору, а заодно й погомоніти б не завадило. Геть намети такої ясної днини! І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббиті із середини неструганим деревом шанці, захищені масивними дерев'яними щитами позиції гармат та шмигівниць, діжі з водою, пірамідки ядер, хитро влаштовані в землі сховища для пороху. Полковники, відставши на крок, прослідували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укріплення, які проминали. Через кілька хвилин, нарешті, звернувся до Кривоноса: – Я думаю, Максиме, мортири потрібно знести з валу, заглибивши їх кроків на п'ять углиб табору. Можеш навіть за возами поставити. Навіщо вони стирчать зверху, немов бані церковні? Посадиш на валу одного гармаша, нехай він вогонь коригує. Решта ж обслуги буде під захистом, вірно кажу? – Вірне діло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривоніс. – Та води б більше в шанці та ще по мішку сухарів на кожен десяток козацтва не завадить. – Сьогодні ж виконаємо, – озвався кремезний Півторакожуха. – Та тільки марно це, батьку. Хіба ж ми тут облогу витримувати маємо? Богдан кинув на Півторакожуха швидкий погляд. – Ні, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарі постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати. – Слухаю! – виструнчився Півторакожуха. Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потім зупинився і почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозі Потоцького. – Нечаю, тут, здається, твої соколи оборону триматимуть? – Мої, батьку, – виступив наперед Нечай. – Ну то поставиш звідси по сто кроків праворуч і ліворуч ще по ряду возів, та міцніше їх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якірців[10]насієш. Та не бійся передати куті меду! – Не пожаліємо, ваша ясновельможність! – з посмішкою відповів Нечай. – Ет! А він сміється! – і собі посміхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав він Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полі перед табором. – І ліворуч від нього ще один. Їх гусарія не подолає, злякається коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз поміж цих двох ярочків сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарії потрібно очікувати. Вози у Півторакожуха візьмеш, йому не потрібні. – Чому не потрібні? – стріпнувся Півторакожуха. – Облоги ж не буде. Полковник промовчав. – Добре. Жартую. Даси десятка два. – Стільки дам. – А в тебе як із возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси. – Два десятки дам. – Вирішено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козаків по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустіше. Нечай, Півторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож біля нього залишився лише Кривоніс. – Як міркуєш, Максиме, подужаємо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту білими хмарками далечінь неба над польським табором. – Мусимо! – коротко рубонув Кривоніс. – Від Джеджалія не було новин? – Були. – Хороші? – Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очікую побачити Филона у своєму обозі. – Тоді, напевне, подужаємо, – Кривоніс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося. Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса. – Твоя правда. Однак і на Січі боки відлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаєш. – Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зітхнув Кривоніс. – Від Потоцького теж біжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реєстровців Переяславського полку на чолі із сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславців та білоцерківців теж перебіжить. А з ними й дехто з драгунів. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли від татарського бранця взнали, що з Тугай‑беєм п'ятнадцять тисяч вершників і незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стіна пополотнів! – Чи правду мовлять? – Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборі своїх вух не мав? Мої люди те ж саме мало не слово в слово доносять. – І про сорок тисяч татар? – І про них. – Значна сила. – Значна. І маємо використати її найбільш ефективно. Починати сальву потрібно не пізніше, аніж завтра – не можемо дати ляхам докупи зібратися. Від вірних людей із Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'єднав свої хоругви з військом Калиновського, після чого на чолі семи тисяч важкої кінноти форсував Тясмин і став, очікуючи надвірні війська магнатів, котрі мають приєднатися. Напередодні до них підійшов Заславський з тисячею ландскнехтів, і Сенявський – ще тисяча. Тож маємо дев'ять тисяч добре озброєних і вивчених ворогів. Якщо вони поєднаються зі Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай‑беєві татари. – Ну, об'єднатися ми їм не дозволимо. А от щодо Тугай‑бея, не зрадить? – Біс його, чорта голомозого, знає. Вірою своєю клянеться слова дотриматись. Крім того, у нього теж вибір невеликий, має прямий наказ Іслам‑Ґерая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, і не з маленьких. Думаю, якщо Тугай‑бей хотів би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало. Кривоніс ще раз зітхнув. – І все ж більшу надію на Джеджалія покладаю. Немає їх довго… – Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький і покрокував геть.
Полки Джеджалія підійшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутінків того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полків, на які так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рівняння в лавах зовсім поряд від передових укріплень польського табору, дружно вдарили з мушкетів у повітря, після чого повільно втягайся в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музики. Стан польських рейментарів після такої події найточніше було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке й дотепер переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. О, тепер для Стефана вони не були «синіми мухами», від яких він роздратовано відводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатої гусарії і закованими у броню ротами «чорних дияволів». Тепер це були шість тисяч чудових піхотинців. Дисциплінованих, хоробрих і невибагливих вояків, бойові якості яких знали й поважали далеко за межами Речі Посполитої. І ці шість тисяч тільки що продефілювали перед очима свого безталанного командира і поповнили ворожі ряди, роблячи і без того безрадісне становище авангарду коронного війська зовсім критичним. Одразу ж після того, як було передано коня у руки джурам‑татарчатам, Іван розшукав Джеджалія, від якого довідався, що Хмельницький вирішив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле військо поряд з полками Кривоноса, Півторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи їх у числі іншого і арматою. Нашвидку віддавши відповідні розпорядження старшині, Джеджалій поспішив на доповідь до гетьмана. Богун вирішив діяти не гаючись. – Пане полковнику, – підступив він до Джеджалія. – Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той. – Зі мною сорок козаків з Вороновиці, дозволь пристати з ними до полку Нечая. Полковник замислився. – Не час тепер з полку в полк бігати. Ти що, з Охрімцем не в ладах? – Це не так. Охрімець про все знає і не утримує… – Тоді в чому ж справа? Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподівано прийшов сам Охрімець, який взявся невідомо‑звідки: – Я, Филоне, кращого хорунжого аніж пан Іван, навіть уявити собі не можу. Проте скільки ж йому піді мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем він мало не змалечку побратим. Відпусти козака. – Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалій і пішов, ледь помітний у сутінках, туди, де, освітлений яскравим полум'ям вогнищ і смолоскипів, білів намет гетьмана. – Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику. – Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрімець простягнуту руку. Іван на мить відчув суху міцну долоню. – Знаю тебе не один рік і бачу, що ти спроможний на більше, ніж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'єрними сходами тоді, коли на кону доля Батьківщини. Але то нісенітниці. Якщо людина спроможна повести за собою, має світлу голову, хоробре серце і вмілу руку, вона повинна зростати. Так і тільки так вона буде спроможна приносити найбільшу користь Україні. Тепер саме вдалий час. Одне слово, щасти тобі, Богуне. Не маю сумнівів – під рукою пана Данила ти досягнеш того, чого вартий. – Але я зовсім не те мав на увазі! – розгублено мовив Іван. – Не власні амбіції штовхають мене на такий крок. – Тоді що? – посміхнувся Охрімець. – Зі мною Данилові куми Михайло, Петро та Филон. Нарешті він перший розповів мені про нашу змову й про батька Хмельницького. Поряд з ним я бився під Кумейками, поряд сидів на гребках під час морського походу, міряв милі промерзлих буджацьких степів. От чому я хотів би до Нечая, і інших причин тут немає. – Щасти тобі, Іване, – повторив ще раз Охрімець і почав розкурювати люльку. Через чверть години Богун на чолі козаків, які обрали його своїм чайковим отаманом, простував до тієї частини запорізького табору, де було розвернуто довірений Нечаєві полк. Козаки, вишикувавшись в колону по двоє, мовчки слідували за своїм отаманом, несучи на плечах мушкети і ратища списів, при поясі кожен мав шаблю, за поясом пара пістолів. Позаду торохкотіли три запряжені лошаками татарських гарби, у які ще в Кам'яному Затоні перевантажили припас із покинутої чайки, не забувши навіть вітрило, скриню і кілька порожніх діж (сухорлявий Тетерка рішуче відмовився їх залишити, мотивуючи: «У поході знадобиться!»). Намет полковника Нечая стояв серед десятка менших наметів та навісів, кроків за сто від укріплень передньої лінії. Біля парусинової відлоги, з‑під якої вибивалися промені жовтуватого світла, стояли на варті два чубатих запорожця, у заломлених на потилицю шапках, в одягнутих поверх вишиваних сорочок кільчастих панцирах. Невеличке Богунове військо розсілося круг кількох багать поблизу, а Іван попрямував до намету. Вартові пильно оглянули його, але пропустили без слів. Посеред досить великого шатра, завішаного перськими килимами, стояв похідний розсувний стіл, на котрому, серед купи паперів, кількох срібних кубків і полумисків, стояв великий бронзовий шандал, у якому яскраво горіли вісім воскових свічок. Ще два дещо менших канделябри, на три свічки кожний, світили, один на великій, кованій залізом скрині, яка, очевидно, правила за лаву і похідне ліжко одночасно, другий прямо на почорнілій воловій шкурі однієї з трьох мідних полкових литавр, звалених недбало в кутку. Нечай, із закинутим за вухо оселедцем, у розстебненому каптані і м'яких турецьких чарухах[11]замість чобіт, схилився над столом, читаючи якогось листа зі зламаною сургучевою печаткою. – Тут нічого нового! – кинув він до козака, який стояв поряд. – Вони нам байки розповідають та дурня з нас клеять. Тож візьми, Федоре, із собою ще двох хлопчаків поміцніше. Та тягни те падло до вогню, та візьми заліза розжареного, полоскотати мостивих панів! Козак вишкірився рідкозубим ротом на знак згоди і вийшов з шатра, тільки тоді Нечай помітив Івана. Якусь мить стояв, немов не вірячи власним очам, потім кинувся до побратима і вхопив того в обійми. – Іване! Друже мій дорогий! Та чи тебе я бачу?! – він випростав руки і відкинув назад голову, роздивляючись Богуна. – А я вже всі очі видивився… Так і думав: з Филоном ти. Ну як ти? Розповідай! – Як завжди добре. Прийшов ось до тебе, пане полковнику, до реєстру проситися. – Отакої! Та чи ти не в реєстрі?! – Ну, – Богун поліз в кишеню за люлькою і скоро витяг, намацавши її і срібну тютюнницю. – Я у ляхів у реєстрі. А ти свій мати повинен… Одне слово… Бери тютюн, пригощайся. Одне слово, тут зі мною чотири десятки соколів, які мріють воювати у твоєму полку. Після того, як панів Барабаша та Караїмовича до пекла доправили, ми ані генеральної, ані полкової старшини не маємо, окрім Джеджалія. У тебе, я знаю, багато людей з Бару, мої теж звідтіля або з Вороновиці. До кого ж нам йти, як не до земляків? – І добре зробили, що прийшли, люди дуже потрібні! А в нас тут все поспіхом, все бігом… Чорт забирай, нічого не встигаю!.. Ось, познайомлю тебе з моїм полковим осавулом. Мирон Кривуля, – Нечай вказав на замотану з ніг до голови у плащ постать, котру Богун одразу й не помітив, – осавул знаходився у затінку. – Радий познайомитися, – простягнув руку Богун. – Здоровий будь, пане Іване, – потиснув простягнуту руку Кривуля. – Та ми вже знайомі! Іван придивився до обличчя осавула пильніше. Перед ним стояв, посміхаючись самими лиш очима, той самий козак, якого він зустрів у Кам'яному Затоні і який провів його до Джеджалія. Тільки тепер на ньому була не проста селянська одежа, а дорогий кармазин, а замість в'язанки хмизу – цяцькована камінням і золотою чеканкою шабля. – Радий знову зустрітися! – схилив голову Кривуля. – Взаємно, – стримано відповів Іван. – Ну що ж, ось і зустрілися, привіталися… Ти вже не гнівись, Іване, але одразу ж до справ тебе прикличу, кожна хвилина дорога, – втрутився до розмови Нечай. – Цілком у розпорядженні пана, – церемонно відказав Богун. – Тоді до справ! Є тут у мене одна задумка, спробуємо здійснити. Тож дуже навіть добре, що ти прийшов саме тепер. У мене кожен мушкет на рахунку, а тут… – Нечай схилився над столом, махнувши рукою Івану, щоб той приєднувався. – Ось тут ми змалювали схему лядського обозу. Зі слів наших пластунів та їхніх полонених. Богун слідом за побратимом придивився до великого аркуша паперу, на якому досить вдало було помічено розташування ворожого обозу, а також яри, пагорби і складки місцевості на полі майбутнього бою. – Так, – пояснював Нечай. – Відстань від них до нас трохи більше двох верст. Табір мають добре укріплений для кругової оборони. Він, власне, являє собою подовжене коло, з півдня на північ двісті тридцять сажнів, зі сходу на захід дещо більше – близько трьохсот. Тут, – Нечай тицьнув пальцем в мапу, – на півдні, у валу залишено ворота, ще одні, менші, за сотню кроків від перших з боку річки. Те ж бачимо з протилежної сторони. Перед основним окопом чотири ряди передових шанців у вигляді дуги, відкритим боком спрямованої до нас… артилерія, гаківниці, тощо. Отже, окопалися ляхи славно. Але ми тут покумекали і маємо бажання уночі навідатися до них у гості. Передня лінія шанців надто вже висунута вперед, тож добра сотня козаків з малою арматою могла б без великих перешкод укріпитися там і деякий час обстрілювати решту шанців і навіть основний окоп. – Добра думка, – розглянувши мапу, погодився Богун. – Тільки гусарська хоругва виб'є звідтам цих сміливців після першого ж зробленого ними залпу. – Виб'є! Як тільки сонце зійде, обов'язково виб'є, – погодився Нечай. – Але нічого там до обіду сидіти. Крові лядської пустимо, по шанцях пошуруємо, мо', здобич яка. А як будемо відходити, засиплемо їх к бісу! То ти як? – подивився Нечай на Івана. – Що я? – не зрозумів Богун. – Поведеш сотню? – очі Данила дивилися цілком серйозно, без будь‑якого натяку на жарт. – Я вже казав: у мене сорок козаків. Даси своїх на допомогу, поведу. – От і славно! Пане осавуле, – звернувся Нечай до Кривулі. – Маємо сотника для новоприбулих. Закінчимо з нічною вилазкою – вводь чоловіка у справи. – Слухаю, – кивнув головою осавул. Ще з півгодини вони втрьох обговорювали деталі майбутньої операції, після чого Богун рішуче піднявся. – Добре, – мовив він твердо. – Піду до козаків, почнемо готуватися негайно. Скільки у мене має бути людей окрім тих, що мав дотепер? Нечай запитливо подивився на Кривулю. – Ранком було сто сімдесят три чоловіка. Тепер, можливо, більше. Я бачив ще дві валки прибули, селяни, міщани… – Військо не дуже, Іване, – узяв Івана за плече Данило. – Але ти мусиш разом зі своїми реєстровцями скласти ядро цієї сотні. Розумієш, тепер ще не так помітно, але дуже скоро з волості ринуть до нас тисячі й тисячі посполитих. Ти це мусиш знати, сам працював. Тож маємо першочерговою ціллю зробити їх не розрізненими ватагами бунтівного хлопства, а добре підготовленим, озброєним і дисциплінованим військом. Про це день і ніч твердить гетьман, і у цьому наша перемога. Тож ваш нічний вихід, окрім цілей, про які ми говорили, має на меті трохи обстріляти новачків, дати понюхати їм пороху. Зробиш? – Зроблю. – Ну, не барись, до півночі маєте вийти. Відлога намету різко відлетіла вбік і Іван побачив козака, якого перед початком їхньої розмови Нечай відрядив на допит якихось невідомих бранців. – Що там? – наблизився до нього Нечай. – Нічого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова їх з листами відряджено. Що в листах – не відають, на словах нічого передавати не велено. – Добре питали? – Куди вже добріше… – Ну то на шибеницю ясних панів! Мені й без них відомо, куди вони йшли і за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе.
Під стрічку ворожих шанців, майже не помітних у темряві, підповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрію. Чорне мов смола небо, щільно посилане алмазами зірок, надійно приховувало під своєю ковдрою двісті п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, які скрадаючись просувалися до передових укріплень ворожого табору. Більшість зі сміливців була озброєна косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарілими ґнотовими самопалами. За три десятки кроків від передової охорони, почувши з темряви крик пугача, всі завмерли. До Богуна підповз Михайло Нечипоренко (ще напередодні Іван нарешті взнав прізвища кумів Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прізвище Филона було Міщук, а Петра кликали Зінченком). – Наче тихо, – прошепотів Михайло. – Тобто нас не помітили. Але в шанцях хтось є. Голоси чути, брязкіт. – Звісна річ, – витер Богун рукавом спітніле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть. І, відкинувшись на спину, Іван завмер в очікуванні. Дзвінка тиша навколо, лише загавкає час від часу в польському таборі собака, за ним ще кілька, після чого знову все замовкає. Час пливе повільно. Нарешті Іван зрозумів, що він ось уже кілька десятків хвилин не чує з шанців жодного звуку. Пора. Він повільно оголив шаблю. – Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотів Богун. Михайло лише змахнув чубом, підніс до рота складені долоні і пронизливо завив по‑вовчи. Тієї ж миті, як і було домовлено, всі Богунові пластуни піднялися в повний зріст і мерщій кинулися в шанці, звідки незабаром почулися приглушені крики, тріск дерева і дзвін криці. Іван, першим із сотні, скочив у окопи і, роздивившись довкола очима, які вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двоє жовнірів, які навіть не встигли осягнути, що з ними відбувається, впали, обливаючись кров'ю, щоб ніколи вже не піднятися. Третій, який стояв трохи далі і встиг вихопити з‑за пояса пістолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, він враз осів на землю і тонко заверещав. Ще один короткий замах, і крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на відстані кількох десятків кроків праворуч і ліворуч від нього швидкоплинний бій вже припинився, козаки займали нову позицію, викидаючи з шанців побитих жовнірів. – Лягай! – на повний голос скомандував він. – Усім залягти! За мить рух у шанцях завмер і дуже вчасно – ляхи нарешті зрозуміли, що відбулося в них під носом, і зчинили цілу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнірів, порізаних щойно, жваво відповіли, і темнота ночі освітилася сотнями сполохів від вогню вогнепальної зброї. Скоро до мушкетів і самопалів з козацького боку до обстрілу приєднались кілька мортирок. Не дивлячись на крихітні розміри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу і третю лінію шанців десятками дутих стрілен. Завдяки їм мушкетний вогонь поляків значно послабшав, після чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято і вже за півгодини переробили укріплення для бою в потрібному напрямку, з флангів виставили сторожу і почали вести підкопи під основний периметр табору Потоцького. Відчувши, що військове щастя цієї ночі посміхається йому, Богун замислив підвести під польський табір кілька мінних ходів, щоб, заклавши в них потужні порохові заряди, здійняти в повітря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум і був у цілому непоганим, але його здійснення натрапило на несподівану перешкоду – ходи швидко наповнювались підземними водами, тож Іван був змушений відкликати землекопів. З новою силою зосередились на рушничній дуелі.
Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 269; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |