Розділ IV 3 страница

Смерті в очі за тебе глянуть! Ну, нічого, нічого, звикнеш… То як, пригостиш вечерею? Тоді й потолкуємо.

– Пригощу, Омельку. Хлопці мені намет справили. Ну, не гетьманське шатро, звичайно, але стіл і дві лави знайдемо.

– Ось, за що я і кажу. Будь для козака добрим батьком, матимеш не те що гетьманське – султанське шатро!

Скоро й ступили до невеликого парусинового намету, котрий самотньо стояв серед возів, в'язанок хмизу і копиць сіна, які являли собою господарство нової Кальницької сотні Брацлавського полку. Неподалік палало кілька вогнищ. Кашовари готували вечерю.

Помітивши Богуна з гостем, від одного з вогнищ піднялася постать, швидко закрокувавши до Івана. Богун упізнав Коваля.

– Пане сотнику, куліш уже й готовий, зараз лишень казан знімемо з вогню. Ти відпочивай, усе зробимо, подамо.

– Дякую, Іване, – відповів Богун, не в змозі приховати у голосі втому. – Гостя ось маю дорогого. То ти там поглянь, що є…

– Розумію, батьку, все зробимо! – здійняв руки Коваль.

За кілька хвилин на столі, котрий займав майже весь простір намету, з'явився мідний казанок з гарячим духмяним кулішем, порізана пастрема, паляниця житнього хліба, цибуля і сало. До них приєднався кухоль оковитої і дві череп'яні чарки. Омелько скинув з голови місюрку, закинув за вухо оселедець і сів на одну з лав. Іван мовчки витяг з‑за пояса пістолі і сів навпроти. Без зайвих церемоній налили і заходилися сьорбати куліш.

– Добрий куліш, – зауважив Омелько. – Бачу, даремно я тебе повчав. Коли козаки тобі такий куліш варять – добре, Іване, пануєш.

– То їм краще відомо, – знизав плечима Богун.

Після вечері, добувши з очкура люльку, Омелько, нарешті, повів мову про те, що чув на Січі, а саме про останні події на Україні. Він випускав цілі хмари сивого тютюнового диму і, примружившись, поглядав на тремтливий вогник каганця, котрий стояв на столі.

– Загомоніла Україна, – задумливо говорив до Івана. – Ох і довго довелося чекати нам… Але настав час нарешті. І той гомін луною відбився не лише у Варшаві та Бахчисараї. Москва, Стамбул, навіть Папський престол стурбовано дивляться на те, що ви, панове, тут заколотили. Австрійські цісарі, без перебільшення буде сказано, мають новини з України за найперше в новинах з‑за кордону. На Січі і тепер московське посольство перебуває. У вічній дружбі бородані запевняють. Так, мовляв, і так, єдиновірці православні, таке й інше… Не вірю я їм, псам! З Річчю Посполитою Полянівський мир і домовини «Вічного ускончання» бояться порушити!..

Та не в них справа. Ой, як далеко нам, Іване, до перемоги! Але дійдемо! Як там у Кам'яному Затоні було?

– Та нічого, впоралися, – струснув непокірним оселедцем Богун.

– Велику ви справу з Филоном зробили. Якби Барабаш приєднався до Потоцького, непереливки тут нам було б, ох, непереливки!

– Тепер він до чортів водяних приєднався!

– Туди й дорога!

Помовчали.

– Тобі відомо про те, що ляхи пропонують переговори? – Омелько вистукав об підбори чобота люльку і зачерпнув дерев'яним ковшем з цебра, котре стояло на ослінчику біля столу, прохолодної джерельної води. Подивився на Богуна.

– Не чув, – знизав плечима той. Омелько неквапно напився і продовжив:

– Схаменулися. Та пізно, колька б їм животи позводила!.. Одне слово, Шемберг та Сапєга прислали до пана гетьмана послів. Пропонують, аби ми випустили їх із пазурів.

– Тобто як?!

– Ну, не просто так, звичайно. Обіцяють віддати армату, королівську хоругву, клейноди. А ще присягають вмовити Потоцького підписати універсал про скасування Ординацій і повернення умов, писаних на Куруковому озері. А ми, зі свого боку, надаємо їм можливість без перешкод відійти до Крилова. Як тобі?

– Але це неможливо! – підхопився з‑за столу Іван.

– Чому? – з‑під густих брів Омелько уважно стежив за Богуном.

– Тому, побратиме дорогий, що більшої дурості аніж вірити лядським обіцянкам, я не знаю, це по‑перше. Не раз дурили. Он хоча б Боровицю згадай! Крім того, хто такий є Стефан Потоцький, щоб вирішувати справи такого рівня! Першими словами його після виходу з оточення буде щось на зразок: слово шляхтича не може бути витримане перед смердючим хлопством!

– Голова! – плеснув долонею до столу Омелько. – Знав, що одразу ж саму сіль відшукаєш. Твоя правда, такі універсали не його компетенції справа. А щодо армати, то нам уже гетьманська таємна служба доносить, що в ляхів пороху до неї немає, тож у разі відходу гармати лише затримають їх, а користі з неї зась. А нам та армата не зайва. Сам бачиш – туго з арматою. Добре пани коронні комісари порахували, та й ми не зовсім уже дурні. Армата й так у наших руках, а от пускати цей, хоч і пошарпаний реґімент на з'єднання зі старшим Потоцьким і Яремою Вишневецьким було б великим глупством. Але глупством не було б приспати пильність Стефана і його командирів. Тож за розпорядженням його ясновельможності пана гетьмана щойно полковники Кривоніс та Криса вирушили до польського табору, щоб вести ці самі переговори, доки ми тут дещо приготуємо ляхам на згубу.

– Що саме?

– Капкан! – гарячковито стукнув кулаком по столу Омелько. – Тут нам у черговий раз допоможе Тугай‑бей. Чув про урочище Княжі Байраки?

– Здається, це в тилу у ляхів, – сказав Іван.

– Так, – хитнув головою Омелько. Є думка влаштувати там мішок силами татар і моїх молодців.

– Гм… добра думка! – почесав на підборідді кількаденну щетину Іван. – Якби тільки татари не підвели.

– Не підведуть, – змахнув рукою Омелько. – Тугай‑бей угоди дотримується. Учора в нього були посли від Потоцького, вмовляли повернутися за Перекоп, за те пропонували досить значну суму. Чорт голомозий вдав, що його образила запропонована сума, заарештував Чарнецького, Войниловича і Бруханського і заявив, що жадає продовжити перемовини зі Стефаном особисто. Усе це, само собою, доповів його ясновельможності. Тож мати сумніви в його благонадійності поки не маємо приводу. Завтра все буде вирішено.

– Скоріше б… – зітхнув Іван.

Розмова затяглася мало не до півночі. Омелько, посмоктуючи люльку, оповідав, що діялося на Січі останні кілька років, згадував походи на татар, що їх було вчинено спільно з військами покійного Станіслава Конєцпольського проти нинішнього союзника козаків Тугай‑бея, а також каганів Муртази та Умар‑аги. Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани із запорізького лицарства, коли під час бою поблизу містечка Ахматова, на закованій кригою річечці Тикчі, запорізьким куреням було наказано шикуватися позаду обозів коронного війська. І хоч татар було наголову розбито і примушено тікати без спину до Синіх Вод, а там розсіявшись мчати до Дніпра, Очакова і навіть у буджацькі степи, але з болем, а не з гордістю здіймалися в душі справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про ті події. Згадував також про відчай, який охопив їх, щирих синів України, коли, полишивши свої морські походи до Анатолійських берегів, були змушені також майже втратити зв'язок з Україною. Як стиснули колись могутню Січ лещата, утворені з півночі Річчю Посполитою, а з півдня Високою Портою. А в самому її серці звів свої могутні мури оновлений Кодак. Навіть землю січового майдану потоптали чоботи жовнірів коронного війська, а в куренях, які будували руки вільного січового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надії поновити свою колишню вольницю і на повні груди вдихнути солоне повітря морських просторів, або вийти на волость, щоб здійняти меч на звільнення рідної землі, на тілі якої, немов мерзенні паразити, впивались її кров'ю іноземні феодали, жиди‑орендатори і породження чужого українцям римського католицизму – унія…

Коли Омелько нарешті замовк і встав із‑за столу, Іван теж піднявся, маючи на меті провести його.

– Ти лягай, відпочинь. Завтра новий бій, – поклав йому руку на плече Омелько.

– Нічого. Вийду на повітря, проведу. Заодно гляну, як там мої…

– Ну, як знаєш.

Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скільки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать і всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових і сонне хропіння коней, Омелько повернувся до Івана.

– Як твоя Ганна?

– Очікує на мене. Вона залишилася на хуторі.

– Напевне, плакала та причитала, коли від'їздив? Богун раптом пригадав повні сліз, але усміхнені очі.

– Вона… Знаєш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслід. Але тільки я знаю, що коїлося в неї на душі.

Омелько посміхнувся в темряві.

– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаєш її?

– Більше, аніж власне життя.

– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Іванові в очі. – Я часом заздрю тобі по‑доброму. Знаєш ті корчми на кордоні?

Іван хитнув головою. Він розумів, що мав на увазі Омелько. Запорожці, свято дотримуючись традиції, котра забороняла присутність жінок у межах Січі, все ж залишалися переважно здоровими молодими чоловіками, тож не могли обходитись без жіночого товариства. Його вони знаходили на кордоні України і Дикого Поля, у корчмах, шинках і заїжджих дворах. То не було зазвичай великим та чистим коханням, але все ж вирішувало деякі проблеми, залишаючись дешевим замінником звичайних відносин між чоловіком та жінкою. Жінки легкої поведінки, які існували у всі часи і у всіх народів, задовольняли забаганки воїнів під час короткого перепочинку. Не всі мешканки тих напівдиких місць, звичайно, були повіями, але прикордонне життя, коли доводиться жити одним днем, не зазираючи у завтра, котре несло в собі важку боротьбу і смертельну небезпеку, не надто підходило для сентиментів і шляхетських манер. Під час буревію неможливо виростити квітучий сад, а суворий ґрунт пустелі в змозі дати життя лише бур'яну. Нам просто поталанило, Ганно, нам поталанило. Тож ми мусимо посміхатися нашому щастю, приймаючи його таким, яким воно дається в наші долоні. Швидким, немов води гірського потоку, складеним з яскравих, але коротких зустрічей, переділених довгими розлуками.

Він йшов через сплячий табір і мовчки оглядав тих, кого ще вчора бундючні польські нобілі презирливо кликали робучим бидлом, і хто сьогодні вдень уже сказав своє рішуче слово, примусивши важку кавалерію Речі Посполитої відступити, зазнавши важких утрат. Ту кавалерію, якій не було рівних на теренах цілої Європи. Тепер вони відпочивали після важкого бою. Спали на купах хмизу, возах, причеплених до рідких чахлих дерев парусинових гамаках, або й просто на землі, підклавши під голову кулак і вкрившись зоряним небом. Тепер вони не були схожі на грізне військо, скоріше на втомлених важкою працею в полі селян. Проте Богун знав: їх покликала Україна, отже, вони зможуть стати воїнами. Вони вже стали ними. І вони – лише початок кінця польського панування на теренах Батьківщини.

Стефан Потоцький перебував у такому дивному стані, коли вже не міг відчувати сорому або злості за програну битву. Він майже весь час мовчав, лише інколи відповідаючи на запитання підлеглих або віддаючи короткі розпорядження щодо порядку виведення військ з табору і шикування для маршу до кордонів України, туди, звідки ще так недавно йшов переповнений надій на перемогу, яскравих мрій, амбіційних планів. Стефан навіть не помічав повних презирства поглядів Чарнецького і Сапєги, котрі їхали поряд з ним. Йому було байдуже. Байдуже ще від пори, коли напередодні важкі вози, навантажені артилерією польського війська і залишками пороху та ядер, перетнули межі його окопу і повільно, немов під час траурної церемонії, покотилися вбік табору Богдана Хмельницького. Вони віддали армату. Віддали, аби врятувати рештки побитого війська. Але від цього факт приниження не робився менш значущим. І як це часто буває, розум рейментаря‑невдахи захистився від страшної для нього реальності, побудувавши бар'єр байдужності і прострації.

Польські війська відступали вже кілька годин, вишикувавшись оборонною рукою, хоча й без належної пильності слідкуючи за обрієм – малочисельні дозори та під'їзди висилали ся скоріше для очищення совісті командирів – вони не відходили далі, ніж на дві‑три сотні сажнів від похідних колон, а отже, не могли дати досить часу для прийняття бою табором у разі несподіваного нападу великих сил ворожої кінноти. Тут, очевидно, окрім стану Стефана Потоцького, відіграла свою роль віра в дотримання козаками мирного договору його помічників. І віра ця не була безпідставною – від ранку на обрії не виникало нікого, окрім невеличких запорізьких чат, котрі, безумовно, мали завдання супроводити поляків і доповісти їх місцезнаходження та дотримання договору ними самими. Зовсім не було видно татар, що деякою мірою турбувало Чарнецького. Але, зрештою, він перестав про це думати – сонце видряпалось на вершечок неба, а потім сповзло, показуючи третю годину опівдні, а жодних приводів для хвилювання не було. Залишалася ще небезпека нічного нападу, але тут Чарнецький лише посміхався в довгі густі вуса. Заховавшись за возами ваґенбурґу і окопавшись шанцями, навіть їхнє побите за кілька останніх днів військо, спроможне витримати атаки переважаючих сил неорганізованої татарської кінноти. Правда, без артилерії це складніше, але… Ні, вони, без сумніву, витримають. Крім того, Хмельницький – шляхтич, і він дав особисто йому, Стефану Чарнецькому, слово шляхтича, завіряючи в тому, що не буде робити спроб переслідувати роззброєне польське військо. Якби ще десь узяти віру, що той свого слова дотримається… Хіба тому ж таки Хмельницькому не присягав сейм захистити його спаплюжені права? Після цієї думки його настрій погіршився, і ротмістр почав усе чіткіше відчувати всю невпевненість їхнього положення. Ще через годину він усе ж не витримав.

Чарнецький підігнав коня і зрівнявся зі Стефаном.

– Я думаю, ми відійшли від Жовтих Вод не менше п'ятнадцяти верст, а досі тихо. Схоже, банита дотримується слова! Усе ж не вірю ні йому, ні татарам!

У відповідь Потоцький лише знизав плечима і продовжував дивитися перед собою поглядом, котрий нічого не виказував. Йому було байдуже.

– Згідно з моїми підрахунками, ми не більше ніж за годину маємо наблизитися до урочища Княжі Байраки. Пан рейментар знає, що то за місцина?

Потоцький продовжував мовчати.

– Мушу сказати, то не найкраще місце для пересування оборонною рукою, яр вузький і вкритий досить густим лісом, – Чарнецький говорив це скоріше для самого себе, – проте обійти не маємо кудою, праворуч болото, ліворуч ліс зовсім непролазний. Усе ж радив би вашій милості бути пильнішим під час переходу урочищем.

– Я буду пильнішим, – коротко відповів Стефан, і це пролунало, як: «відчепіться, заради всього святого!»

Чарнецький притримав коня і, залишившись позаду рейментаря, хорунжого і почту, приєднався до Сапєги і Шемберга, котрі їхали поруч, про щось безтурботно розмовляючи. Їх оточували кілька челядинців, раз по раз устигаючи подавати панам нові кубки з вином. Шемберг багатозначно поглянув на ротмістра і на свій кубок.

– Дякую, – відмовився Чарнецький. – Не до вина.

– Що я чую, мій друже? – округлив очі добре посоловілий Сапєга. – А як на мене, якраз до нього. Veritas vines![20]Крім того, ми вже нічого не змінимо в ситуації, яка склалася під час минулої битви. Тож чи не краще змити муки честолюбства добрим кубком чудового вина, щоб при нагоді помститися за поразку, до тієї хвилини не переймаючись нею. Тому я буду bibo,[21]що й вам раджу.

– Теж вихід з положення, – із сарказмом хмикнув Чарнецький, – але мушу помітити, наша поразка ще не закінчена з точки зору Тугай‑бея.

– Про що ви? – беззлобно мовив Шемберг.

– Про те, що знаходиться у вас перед носом, панове, – скипів Чарнецький, – і чого ви вперто не бажаєте помічати! Адже за військову підтримку Хмельницький повинен розрахуватися з перекопським мурзою і його татарами. Але посада чигиринського сотника і статус банити не надто сприяли його збагаченню в таких розмірах, аби утримувати наймане військо. Чи не так?

– Звісно, – погодився Сапєга. – Хмельницький скоріше сам найметься за дрібну плату до надвірних військ кого‑небудь з панства.

– Навряд чи! – зиркнув на нього Чарнецький. – Тож подумайте, якщо венгржин ще не зовсім гуде в ваших головах, чим реблізант розрахується із союзником? Може, гарматами? Нізащо! Задля цього він має надто багато амбіцій. Тоді може нашим обозом і шляхетними бранцями, за яких можливо отримати немалий викуп?

– Ну, знаєте… – загудів Шемберг, – це ще подивимося!

– А нічого дивитися. Краще перестаньте пиячити, панове, і займіться підготовкою війська до відбиття кавалерійської атаки. Наш Гай Цезар наклав у штани, тож мусимо перейматися всім ми, не розраховуючи на нього.

Не дивлячись на різкий тон ротмістра, ніхто з його опонентів не виказав невдоволення – за хвилину обидва були серед колон своїх реґіментів, готуючи жовнірів до бою, наскільки це було можливим за даних обставин.

Рівно за годину, як і передбачав Чарнецький, дорога пішла спочатку полого, а потім усе стрімкіше, опускаючись до вузького, не більше двохсот сажнів завширшки, урочища, стіни якого, круті і порослі кущами шипшини, були майже неприступними. Спочатку передовий дозор, а потім і хоругви почали спускатися в низину Княжих Байраків. Коні обережно ступали поритим струмками весняних вод і вкритим купинами глини схилом. Вози обозів важко йшли, підминаючи під себе низькі кущі ожини та верболозу. За чверть години майже половина неповороткої валки втяглася в урочище і продовжувала рух. І тут заграла тривожна сурма. Чарнецький, немов ужалений, підхопився в сідлі, напружено вглядаючись в обрій. У тилу відступаючого війська ясно проступала на тлі блакитного неба жовтувато‑сива хмара пилу. Помилки бути не могло – їхніми слідами прямувало велике комонне військо.

– А ось і Тугай‑бей власною персоною! – криво посміхнувся ротмістр. – Пся крев! Гіршого місця для оборони не міг би винайти і люцифер! Уперед, до лісу. Наш порятунок у лісі за урочищем! – заревів він щосили.

І почалося. Жовніри і обозна челядь щосили зацвьохкали батогами, підганяючи знесилених коней до рятівної стрічки лісу, яка темніла всього за версту від авангарду війська, там, де розширюючись, стіни урочища випускали шлях на рівний простір степу. Перелякані обозні ар'єргарду мало не налітали на передні вози, коли чули спів сурми, який раз по раз давав гасло тривоги. Скоро спів припинився, у гаслах відпала потреба – на відстані трьох сотень сажнів позаду наляканого війська Стефана Потоцького з'явилися перші сотні татарської кінноти. Поки ще добре не розбірливі з такої відстані, вони вкривали видноколо чорною мошвою, з кожною хвилиною збільшуючись у розмірах і в кількості. Через чверть години всім, навіть благодушному Сапєзі, стало зрозумілим: їх переслідують у такій кількості, яка не дає приводу для сумнівів – Тугай‑бей вирішив знищити військо Потоцького і без серйозних на те причин не відмовиться від задуманого. Їхня відсутність до цієї миті вказувала лише на одне – саме у Княжих Байраках готувалася пастка. Чарнецький струснув головою. Потрібно було рятувати становище саме йому, адже на Потоцького покладатися не доводилося, Сапєга і Шемберг теж не мали стільки досвіду, як він, хоч і займали у війську дещо вищі від нього посади. Він рвонув з піхов важкий палаш і розвернув коня на зустріч переслідувачам.

– Піхотна фаланга, шикуйсь! Піки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах!

У відповідь на накази знову озвалися сурми, здійнялися знамена, і порядок у війську дещо почав відновлюватися. Вози знову було взято під охорону кавалерійськими хоругвами, ар'єргард відокремився від валки і перетворився на невеликий, але досить міцний заслон. I цієї миті з порослих чагарниками стін Княжих Байраків посипалися хмари татарських стріл, вихоплюючи з рядів розгубленого війська десятками все нові й нові жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бік заростей вдарили розрізнені постріли з рушниць, які не несли полякам ніякої користі – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених і гуркіт возів, котрі летіли, ризикуючи перекинутися і почавити піхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканої армії. А вишикуваний Чарнецьким ар'єргард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершників. Ті підскакували майже впритул, засипали поляків стрілами і дротиками, не спиняючи коней, і швидко відходили в тил. На їх місце одразу ж вискакували інші. Знову і знову. До тієї пори, доки рівні ворожі шеренги не буде знекровлено настільки, щоб ударити в них кінськими грудьми без занадто великої шкоди для себе. Не лякали ординців навіть злагоджені мушкетні залпи польського війська. З огляду на це Чарнецький вирішив потроху відводити фалангу, стримуючи ногаїв вогнем хоча б настільки, аби вони не влітали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовірному напруженні, але врешті ротмістру здалося, що задумане ним вдається – татари, здавалося, зменшили натиск і тепер трималися позаду них на відстані, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стріляння луками. До рятівного узлісся залишалося вже зовсім небагато. І тут позаду себе, звідти, де знаходився авангард війська, Чарнецький почув сильний тріск і загрозливий шум. Від несподіванки він мало не впустив повід.

– Поручник! – заволав ротмістр тієї ж миті.

– Тут, ваша милість!

– Негайно взнайте, що там діється!

За три хвилини поручник уже й повернувся.

– Біда, ваша милість! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мішок!

У відповідь на його слова зі стін урочища гулко і часто забили гармати…

Як тільки Стефан Чарнецький зрозумів, що заслон, утворений ним в ар'єргарді війська приречений на загибель від вогню картечі й татарських стріл, він повернув коня і почвалав усередину конаючої армії – лише там можливо було згрупувати найбільш боєздатні кавалерійські підрозділи і спробувати піти ними на прорив, рятуючи вже якщо не військо, то власне життя. Якоїсь миті він натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зі свого напівсонного стану і притримував коня, який ходив дзиґою, поспіхом віддавав якісь розпорядження. Здавалося, він не звертав жодної уваги на вибухи і сичання картечі зовсім поряд від себе.

– Уперед, лицарі! Покажемо боягузливим кочівникам, як уміє помирати польська шляхта! – почув ротмістр серед гуркоту різанини його напружений голос. Не заховався від погляду Чарнецького і божевільний блиск в очах у гетьманича, тремтіння його губ і нездоровий рум'янець на обличчі – шолома не було на Потоцькому і його довге волосся розміталося по наплічниках панцира. Ротмістр кинувся до Потоцького.

– Ваша ясновельможність, не час вдаватися до непотрібного геройства, одягніть шолом заради Єзуса і давайте наказ кінноті збиратися під ваші знамена! Ми зробимо спробу врятувати кінноту, а це вже немало!

– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим сміхом. – Невже ви сподіваєтесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивіться ж правді в очі!

Немов на підтвердження його слів, зовсім поряд від них вибухнула граната, розірвавши навпіл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох ніг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собі в повітрі червону хмару і виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кіннота закінчила знищення розбитої гарматним вогнем піхотної фаланги заслону, і кинулась углиб табору із шаблями наголо, сіючи смерть і доповнюючи картину повного безладу, в полоні якого опинилися рештки поляків.

– За мною! Хто вважає себе потомками сарматів і мріє покласти життя на полі Марса за Батьківщину, за мною!

– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не міг почути. На чолі крихітного загону у два десятки шабель він полетів у саму гущу татар, котрі вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою підкликав хорунжого і сурмача.

– Давайте гасло збиратися під мої знамена. Ми спробуємо прорвати оточення.

А бійня в таборі продовжувала набирати обертів. Похідні колони давно вже перетворилися на поодинокі групи людей, оточених і змушених битися подібно до диких звірів, обстоюючи свої життя і втрачаючи їх під ударами переважаючих сил ворога. Через півгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, і до татар приєдналися чотири сотні козаків з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бій не зважаючи на наказ гетьмана відпустити поляків з миром, як і було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели ті самі козаки Кривоноса, і Хмельницький, якби він хотів того, міг би не допустити до зради армату. Але він не зробив цього. Хто може судити за таке рішення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне військо, досі нездоланне ні для кого з європейських володарів, і воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи міг гетьман припустити, щоб його посилив нехай і побитий, але все ще повний сил авангард?

Стікаючі кров'ю жовніри кидалися з одного боку мішка, що в нього перетворились Княжі Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милості в Бога і ворогів, та ні Всевишній, ні охоплені бойовою лихоманкою татари не чули їхніх розпачливих зойків. Кров лилася рікою, змішуючись з вологою глиною і перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що їх накопали минулої ночі козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кінським і людським трупом, шматки розбитих возів і колоди зрубаних дерев перемішалися в якійсь чудернацькій картині хаосу так, що урочище Княжі Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останні промені сонця спустилися на купи мертвих тіл, калюжі крові й купи пошкодженого обозного майна, поламаної зброї та порубаних обладунків, упав під ударами ворожих шабель останній польський вояк, з хоробрістю приреченого відбиваючись від десятків ворогів. Майже всю верхівку польського війська було захоплено в татарський полон, а жовнірів та найманих ландскнехтів винищено. Лише крихітній купці з кількох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дійти до рятівного лісу, скориставшись вечірніми сутінками та тим, що татарам під час дільби награбованого було не до них. Польща, яка досі ще спокійно вкладалася спати і не передбачала нічого страшного в завтрашньому дні, вже пережила першу з цілої низки катастроф, викликаних повстанням народу України…

Коли ніч запалила вогники зірок на потемнілому небі, а вкритий ледь помітною імлою диск місяця навис над обрієм, освітлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радісний полковник Кривоніс.

– Вибач, батьку, що без попереджень…

– Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очікую, не лягаю, – у тоні гетьмана Кривоніс відчув щось таке, що його насторожило. Але він продовжив, не моргнувши оком:

– Тугай‑бей порушив твій наказ, зробив засідку у Княжих Байраках і напав на ляхів.

– Як напав?!

– Файно, з трьох боків. Я б краще не придумав!

– Але ж я прохав його!

– Про це, ваша ясновельможність, сам його і розпитаєш. Армію Стефана Потоцького знищено, такі ось справи. Татари не випустили жодного.

Хмельницький трохи помовчав. Раптом йому на розум прийшла якась несподівана думка, від якої він стріпнувся і уважно подивився на Кривоноса:

– Татари?

– Вони, батьку.

– А що ж ти там робив? Може, минулої ночі засідку готував?

– Може, й готував, – Кривоніс витримав погляд гетьмана не знітившись.

– Армату для чого з табору брав?

– Перевірити, порахувати, випробувати.

– Випробував? – очі Хмельницького звузились.

– Атож, – Кривоніс сміливо відповів поглядом на погляд.

Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився і повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.

– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив він. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немає війська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз і назавжди: ще раз ти ослухаєшся мого наказу, будемо судити за законом та звичаєм. А потрібно стане, голову зітну, на старі заслуги і дружбу нашу не зглянувшись! Тугай‑бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, моє слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повірить слову володаря, котрого сміють ослухатися його власні полковники? Ми ще не побудували нічого, аби руйнувати його заколотами. Маю надію, в майбутньому ми зрозуміємо один одного?

Кривоніс повільно опустив погляд і зітхнув.

– Пробач, Богдане, не втримався.

– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дівку за стегно впіймає. Ніколи до цієї розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобі сказав.

– Довіку…

– Добре, – Хмельницький одразу ж змінив тон і запитав майже легковажно: – Тепер, маю надію, Тугай‑бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?

– Більше ніж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.

– Його щастя. А лядські рейментарі?

– Майже всі в полоні.

Хмельницький знову замислився.

– От що, я напишу мурзі листа. Нехай передасть мені Стефана Потоцького. Негоже синові коронного гетьмана в бусурманській неволі томитися.

Кривоніс відкашлявся. Щось в його вигляді насторожило Богдана.

– Доказуй.

– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як і сказати… При смерті гетьманич.

Хмельницький люто зиркнув на полковника і, не сказавши більше жодного слова, стрімким кроком вийшов із шатра.

Стефан Потоцький, блідий і змарнілий, лежав на попоні під навісом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклої крові. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з білого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.

Дата добавления: 2015-06-04