Розділ V 3 страница

Мартин Калиновський тримався поряд з коронним гетьманом зовсім не тому, що йому було приємним товариство Миколая Потоцького. Навпаки, його дратували руді з просіддю пасма волосся гетьмана, які він не зволив навіть розчесати, міцно стиснуті вуста на вкритому зморшками і червоними прожилками обличчі пана Миколая, його каркаючий голос, яким віддавав розпорядження щодо руху війська. Калиновський знаходився поряд тому, що тут було його місце як коронного польного гетьмана, тож скоріше терпів присутність Потоцького, аніж був задоволений становищем речей. Напевне, тому, коли пан Миколай зітхнувши поскаржився на біль у попереку і зволив пересісти з сідла в ридван, Калиновський щиро зрадів такому перебігу подій і навіть згодився з ним у тому, що немає потреби томити далеко не молоде тіло коронного гетьмана в сідлі, коли табір рухається без перешкод і будь‑яких надзвичайних подій, якщо не вважати такими подіями наскоки боягузливих кочівників. Сам Калиновський не вважав татарські атаки несуттєвими, а те, що удари проводилися лише з боків і тилу, вперто підштовхувало польного гетьмана до думки, що попереду готується більш «теплий» прийом з боку Хмельницького. Проте, чим йому допоможе Потоцький? Людина, котра зовсім втратила можливість хоч як‑небудь впливати на стан речей і доручала людям, подібним до Зарудного, втягувати себе в авантюри, нехтуючи порадами таких як він, Мартин Калиновський. Так, нехай його ясновельможність щільніше замотає хвору спину в боброву кирею, вип'є гарячого вина з приправами і не вистромляє з ридвана пельку, від вигляду котрої в Калиновського настрій псується остаточно.

Позаду гетьманського почту різко посилився мушкетний вогонь, і за хвилину перед Калиновським уже стояв поручник, присланий Домініком Заславським, котрому був доручений ар'єргард.

– Що у вас там діється? – стурбовано запитав його Калиновський.

– Запорожці посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скажені пси, незважаючи на вогонь нашої зброї. Пан Заславський прохає підкріплень.

– Добре, поручнику. Підкріплення будуть. Щось ще?

– Так, ваша милість. Він волів би, аби ви трохи прискорили рух табору.

Калиновський пхикнув:

– А більше нічого пан Домінік не волів би?! Ми йдемо з такою швидкістю, яка дозволяє нам утримувати рівняння в колонах і не перетворитися на військо, яке біжить. Передайте пану Заславському, нехай він не вдається до паніки і продовжує стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил із флангів.

За мить підскочив на баскому огирі гусарський хорунжий із затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому від позолоти шоломі, з оголеним палашем у руці.

– Татари відступили від флангів, пане гетьмане, – сказав він, стримуючи коня.

– Я очікував цього, – стримано відповів Калиновський. – Шикуйте гусарію для відбиття можливого нападу ворога на ар'єргард.

– Слухаю, ваша милість! – хорунжий зник так само раптово, як і з'явився.

У поле зору пана Мартина потрапив Самійло Зарудний, який їхав поряд, демонстративно відмовившись від будь‑якої зброї (крім палаша та пістолетів, простяг гетьманським охоронцям навіть короткий, турецької роботи ятаган).

– Що ви скажете, пане Зарудний? – крізь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокої.

– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачі. Він бачить, як з його рук випливає добра здобич, але нічим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що він десятками посилає своїх лотрів на жерла гармат нашого ар'єргарду.

– Маю надію, це тимчасове явище.

– Не сумнівайтеся. Після виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборі. А через день вони, без сумніву, повернуть назад. Мури Богуслава, загін князя Ієремії і шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рішення.

– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмішкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив відчутний наголос на словах «з вами», – потрібно ще пережити цей час і дочекатися сакрального «через день».

– На все Божа воля, – посміхнувся у відповідь Зарудний.

Немов у відповідь на слова Калиновського, від передових підрозділів польського війська вдарили гармати. Їх було багато, більше десятка. Артилерія стріляла біглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард війська – звідти почулись крики, стогін та виття поранених.

– На Бога, що це! – піднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дізнайтеся, що відбувається. – Його голос майже потонув у гуркоті кількох наступних вибухів гарматних куль.

Один з герольдів, піднявши древко із зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетів наперед війська, аби виконати наказ гетьмана. Але він ще не встиг віддалитись бодай на півсотні кроків, коли був накритий вибухом розривної гранати і полетів з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.

– Пане гетьмане, ар'єргард атаковано великими силами! – підскочив до гетьмана поручник Домініка Заславського, з яким він нещодавно говорив, даючи пораду припинити паніку. Схоже, порада не допомогла.

– Що саме ви маєте на увазі під словами «великими силами»?

– Не менше п'яти тисяч. Два піхотні полки, окрім запорізької кавалерії.

– О, свєнта Діво! – пополотнів Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати і доповісти становище в напрямку руху війська! – накинувся він на почет.

Та в таких вивідинах потреба швидко відпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очікував побачити живим. Але він був живий і тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пішим і без гербового штандарту.

– Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються і стрягнуть у баговинні, нас обстрілюють з гармат і атакують кілька тисяч піхотинців ворога!

– Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув він до почту. – Ми повинні дати лад війську і вишикувати його для бою в оточенні! Не гаймо жодної хвилини!

Зненацька його погляд впав на Зарудного.

– Взяти його! – зашипів він до ландскнехтів. – Я повернусь за ним, а доки бережіть іуду пильніше за зіницю ока!

Самійла одразу ж стягли з коня і кинули на землю, в'яжучи по руках і ногах. Але Калиновський не мав часу слідкувати за арештом козака. Він повинен бути там, де тепер найгарячіше. З правого флангу, з пагорбів і скель, котрі нависали над низиною Горохової Діброви, починався обстріл польського табору з татарських луків, уносячи свою лепту в безлад і паніку переляканих польських вояків…

Три години конало коронне військо в Гороховій Діброві, з чотирьох боків стиснуте переважаючими силами козаків і татар Тугай‑бея. Відчайдушно билися, втративши надію на порятунок, німецькі ландскнехти, французькі кондотьєри, голландські мушкетери і польські жовніри. Грудьми зустрічали козацькі сотні і падали їм під ноги, побиті і поламані, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельної круговерті прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керовані найманцями‑офіцерами, для котрих навіть така різанина була багато разів баченою, звичною картиною. Запекло працювали піками, розсіюючи козацьку кінноту, рубали шаблями нападників, яких кожен мав на себе по троє‑четверо. Загнано кидалися табором драгунські й гусарські хоругви і рейтарські роти, не маючи простору для завчених маневрів, з надією вирватись з тісноти і колотнечі на чисте поле, вишикуватись і вдарити на ворога, як вчили їх – ударом списів на високій швидкості, божевільним натиском шабель або зливою куль з бандолетів. Але не знаходила простору кавалерія Мартина Калиновського. Лише козацькі піки, гарячу картеч, яка летіла в обличчя, і татарські стріли, котрі страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса і Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобитків углиб майданчика в лан[26]площею, политого кров'ю, заваленого уламками возів і табірного майна, трупами загиблих і конаючими пораненими, котрих нікому було підбирати і надавати їм допомогу. Гарматні постріли перетворювались на глухе гудіння у вухах оглухлих від гуркоту бою поляків…

Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозі втримувати в собі лють до козаків, які різали його армію, наче баранів на бійні, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвів цілком боєздатне військо до такої страшної катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради і пішло на поводу в коронного гетьмана, він кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив і вражав за трьох, не звертаючи уваги на стріли, котрі сипалися зовсім поряд, стукались об панцир і закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списів і постріли гармат. Жовніри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, інколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарешті, коли Мартин Калиновський зрозумів, що битву програно, і все, що він зможе зробити – це згуртувати біля себе всіх, хто доки ще в змозі утримувати зброю і піти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям.

– Геть до диявола! – заревів він до драгуна, котрий виявив занадто турботи про свого гетьмана і мало не підтримував його в сідлі. – Я хочу бачити проклятого схизмата! Лише це одне, а потім хоч пекельні ворота!.. Сурмачі! Давайте гасло жовнірам збиратися під мої знамена! Я поведу їх до прориву або смерті, але перше вимотаю нутрощі з триклятого іуди!

І він, повернувши коня, поїхав крізь дим, купи тіл і натовпи людей, котрі зійшлися в борні. Поїхав, аби вчинити праведний суд над людиною, котра раптово стала йому ближчою за будь‑кого з рідних або друзів, притягуючи його пекельною жагою помсти і страшним полум'ям ненависті так, як не може притягнути найпалкіше кохання.

Перекинуті, поламані вози. Срібний посуд і дорогі кармазини з обозів шляхетних панів, котрі тепер були втоптані у грязюку і залиті кров'ю. Жовніри, ні, просто налякані люди, що кидаються розірваним табором у пошуках порятунку і не знаходять його. Татари, які вже панують у возах, відганяють у поле захоплених у поляків коней.

– Помсти! Помсти! – чує свій зірваний голос Калиновський і летить все далі.

Але де ж він залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти від караючого меча? Невже затулиш свої очі і не побачиш несправедливості, яка діється, не помстишся йому за смерть стількох славетних лицарів польської землі?

Не втік Самійло Зарудний. Не зміг, а може, й не схотів утікати. Він стояв на тому ж місці, де залишив його польний гетьман, у оточенні жовнірів, котрі чатували його зі зброєю в руках, готові відбити всі спроби звільнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, із заломленими за спину руками, простоволосий, у розірваному каптані. Він дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, і очі поручника сміялися. Калиновський зіскочив з коня і підійшов впритул до полоненого.

– Для чого? Навіщо, триклятий іудо?! – хрипів він, не в змозі примусити себе заспокоїтися, припинити дрижання в голосі й тілі. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своїх триклятих срібняків! Скажи ж: навіщо? Невже думав, що від мене можна втекти?!

– Навіть не сподівався, гоноровий гетьмане! Хіба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хіба може сподіватися піти той, кого наказав стерегти, як зіницю ока, великий гетьман?

– Тоді ти програв цей бій! Програв, як кожен з тих, кого дістала зброя шляхетного лицарства! Ні, ти програв більше за них! Твоє ім'я тепер навіки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тільки нашу справу, а й душу дияволу!

Самійло Зарудний спокійно витримав палаючі ненавистю слова Калиновського і повним самоповаги голосом відповів:

– Не бреши, собако! Нікого не продавав я! І ім'я моє, маю надію, пом'януть добрим словом ті, за щастя і волю котрих віддаю я життя. Ніколи не зраджував я свою Батьківщину і завжди стояв за її інтереси, навіть тоді, коли мусив знаходитися у вашому лігві. Бо батьківщина моя – Україна, знай це, ляше… А тепер роби свою справу! Роби і знай: відтепер тобі не судилося більше спати спокійно. Тому, що ти знатимеш – за окопом твого табору і всередині його завжди будуть люди, які не пошкодують життя задля того, щоб вас, упирів, спровадити до диявола за гріхи, котрі заробили ви, принижуючи, знущаючись і катуючи козаків та народ України!..

Замах важкого палаша – і впав на землю Самійло Зарудний, а Калиновський, не відчувши полегшення, принесеного помстою, став ногою на розрубані груди його і з силою всадив лезо в горлянку козака, пробивши череп і глибоко увігнавши зброю у землю.

– От і все, – видихнув він. – Ти ніколи не дізнаєшся наскільки міцний у мене сон, хіба що зможеш розпитати в тих, кого відішлю вслід за тобою. Коня! – він повернувся до жовнірів, котрі завмерли навколо нього і розпростертого на землі козака. – Під знамена гербу Калини! Ми вийдемо з оточення, щоб повернутися і закінчити кару над рештою лотрів!

На чолі двох десятків жовнірів вирушив Мартин Калиновський до середини табору, туди, де комонні хоругви почали прорив, зосередивши всю свою лють на невеличкій ділянці оборони козаків Максима Кривоноса. З лету врубався польний гетьман у загін піших козаків, вимахуючи закривавленою шаблею. У якусь мить він помітив перед собою загрузлий у баговинні ридван, з якого позирало жовте від переляку, вкрите довгими рідкими пасмами рудого, із сивиною, волосся. «Він навіть не виліз з ридвану і не пересів на коня, щоб спробувати повести за собою військо, котре вірило йому і було готове зложити за нього свої голови!» – майнула в розпеченому мозку приголомшлива думка, а в наступну секунду в полі зору коронного польного гетьмана з'явилась, розростаючись з неймовірною швидкістю, дебела постать у сивій поношеній свитині, з розкритим у німому крикові ротом і блискучим лезом занесеної над головою довжезної бастарди. Мартин Калиновський не встиг відчути страх. Він просто побачив, як місцями потемніле від іржі лезо пролетіло зовсім поряд з його стегном і глибоко розпанахало шию коня. Наступної миті Калиновський широко розкритими очима дивився на землю, що з шаленою швидкістю летіла назустріч йому. На прим'ятий кущик полину, в якому бачив мізерну билинку і жовте каміння піщаника. Раптом воно вибухнуло цілим водограєм яскравих зірок, і свідомість гетьмана пропала в темряві забуття.

– Усе, пане сотнику, наша перемога! – обличчя Нечипоренка сяяло дикою радістю. – Залили таки ляхам сала за обшивку!

Осавул стояв перед Іваном, котрий ще не встиг перевести подих і прийти до тями після жорстокої рубанини, у якій опинилася вся його сотня в завершальний період битви. Михайло був укритий брудом і кров'ю настільки щільно, що, здавалося, він довгий час знаходився в баговинні під кривавим дощем. Кільчастий панцир на його грудях розлізся від удару ворожої шаблі, і по брудній шкірі грудей протяглися струмочки запеченої крові. Рука все ще стискала руків'я шаблі.

– Ми перемогли їх, Іване! – повторював він.

Богун озирнувся навсібіч. Посеред галявини, вкритої горами трупів, перевернутими і поламаними возами, діжками, скринями та різним мотлохом, вони були не одні. Круг них походжали козаки. Вони вишукували поранених, збирали зброю і майно розбитого польського обозу, добивали тих з поранених жовнірів, чиї рани однозначно говорили про необхідність такого милосердного жесту від ворогів. Іван повільно витер шаблю об блакитний жупан одного з мертвих драгунів, який лежав, упершись в небо невидющими очима, і закинув її в піхви.

– Так, ми перемогли, – вимовив він пошерхлими вустами і додав: – Хорунжий! Давай гасло збиратися козакам під сотенну хоругву.

Дільницю, на якій опинився Іван зі своїми козаками під час цього бою, не можна було назвати найважчою. Поряд з іншими нечаївцями і кавалерією Омелька Деривуха вони штурмували ар'єргард Потоцького, а коли поляки зупинилися і організували відчайдушну кругову оборону, йшли, пробиваючи собі дорогу мушкетними залпами і списами, змітаючи поляків із зайнятих позицій, відчайдушно рубалися на шаблі, коли купка недобитків чинила шалений опір уже всередині ворожого табору. Час істини настав всього за кілька хвилин до закінчення битви, коли згрупований кількома молодшими командирами польського війська комонний загін кинувся було на прорив, намагаючись уникнути участі решти розбитого війська і вийти з оточення. Жорстоко билися драгуни з козаками Іванової сотні. Рубали шаблями, піднімаючись у стременах, кололи списами, давили копитами оскаженілих від болю і страху коней, нищили людей, які ще зовсім недавно не думали й гадати про долю козака, битви і смерть на полі бою. Саме тієї миті згадалися вимотуючі останні сили навчання під час переходу від Жовтих Вод. Гарну службу послужила Богунові власна настирливість, а козакам його – терпіння і піт, пролитий під час тих безглуздих, як тоді декому здавалося, муштрувань. Іван дотепер згадував полегкість після того, як почув крик Нечипоренка, що перекривав гуркіт бойовища, і побачив рівні, наїжачені списами шеренги фаланги.

– У десять рядів! У десять рядів, іроди! Списи вперед!!! – кричав той, а Іван уже й не думав сподіватися, що вчорашні селяни зможуть щось вдіяти. Він навіть не одразу повірив своїм очам, коли лавина драгунів розбилася до його фаланги, і поранені коні, гублячи вершників, понеслись засіяним урожаєм смерті полем. А Михайло вже ревів, надриваючи горлянку:

– Усі разом! Кроком! Уперед!

І ляхи відвернули перед ними. Не перед запорожцями Омелька, не перед реєстровцями Джеджалія. Вони здригнулися перед козаками сотні Івана Богуна, перед тими, хто отримав зброю напередодні, але не збирався вкривати її ганьбою поразки. З наполегливістю відчаю почали ляхи глядіти слабку ланку в ланцюгу атакуючих козацьких полків і татарських орд і зрештою знайшли її. Півторатисячний загін, який складався з недобитків гусарських та драгунських хоругв і рейтарських рот, прорвав оточення, кинувшись на козаків Кривоноса, котрі мали не менше досвіду, аніж підлеглі Івана, але виявили недбалість, маючи надію на засіки, що їх робили всю ніч. Кривавим смерчем пройшли поляки крізь порядки полковника Кривоноса і, не зменшуючи темпу, не намагаючись шикуватися, кинулися у степ. Не бачили навіть, що їх нікому переслідувати – як козаки Хмельницького, так і татари Тугай‑бея були зайняті розгромом решти коронного війська і грабунком його обозів…

Біля шатра Іван скинув шолом, виліз із панцира і з насолодою вмився, підставляючи голову, плечі і спину під струмені холодної води, яку лив на нього джура. Потім неквапно витерся поданим рушником. Довгим поглядом подивився на дивного бранця, що його волік на мотузі за собою дебелий Пилипенко. Однією рукою козак тримав окрайок мотуза, другий кінець якого був причеплений до зв'язаних рук бранця, другою ж притримував вкриту кров'ю бастарду, котра лежала в нього на плечі так, як зазвичай носять мушкет мушкетери. Брудний одяг бранця і понівечене синцями та подряпинами обличчя не могло приховати від Богуна його шляхетне походження і досить високий соціальний статус. Полоненик, очевидно, ще не зовсім відійшов від сильного удару, а тому хитався і заточувався на нетвердих ногах, не розуміючи, що з ним відбувається. Та на Пилипенка це не справило ніякого враження. Він лише смикав за налигача і вишкірював зуби, коли козаки, які траплялися назустріч, відпускали на його адресу міцні жарти. Іван спохмурнів. За лицарським звичаєм було недопустимим таке поводження з полоненим, особливо шляхетного звання. Але він не міг просто гримнути на козака, який щойно сміливо позирав смерті в очі, ставши до двобою із цим самим шляхтичем і такими як він, і який переміг. Чесно, без вивертів і хитрощів. Лише за допомогою своєї сили та безмірної хоробрості. Тим часом Пилипенко наблизився.

– Тпру, вашмость, мостивий пане! – досить відчутно смикнув він за мотузку. – Прийшли! Вибачай, пане сотнику, що вони шапки не знімають. Загубили десь.

Довкола зареготали, залишався похмурим лише Богун. Пилипенко відчув, що вчинив щось не те, хоча й не здогадувався, що саме.

– Я ось бранця привів… Мій бранець, але якщо… З коня от збив. Коня жаль, сконав сердешний, – він кинув на Богуна нерішучий погляд.

Іван придивився до полоненого. Щось в обличчі того здалося йому знайомим. Господи! Невже сам Калиновський? Він бачив його мигцем, ще й кілька років тому, коли був разом з полковником Крутієм у Кракові за якимись полковими справами. Але щось підказувало: це Калиновський і ніхто інший. Доля підкинула жорстокий пасаж гордовитому магнату.

Бранець почав потроху опам'ятовуватись. Він підніс до обличчя зв'язані руки і спробував ними стерти змішану з кров'ю грязюку.

– Пилипенко, я хочу викупити твого бранця.

Пилипенко ніяково посміхнувся:

– Як можна, батьку? Так бери!

– Розв'яжіть його, – кинув козакам Богун.

Пилипенко швидко витяг з‑за очкура ніж і полоснув ним по путах. Калиновський мовчки почав потирати затерплі руки.

– Прошу пана вибачити моїх козаків за прикре непорозуміння. Вам зараз же нададуть допомогу і дадуть води змити бруд, – звернувся Іван до нього.

Калиновський мовчав, лише позирав перед собою мутним поглядом. Важко було зрозуміти, чи він все ще не може оговтатись після падіння з коня і обіймів Пилипенка, чи просто не хоче розмовляти з тими, кого вважає двоногим бидлом.

– Що ж, – знизав плечима Богун, – пана ніхто не примушує долучатися з нами у діалог. Усе ж ви повинні прийняти від нас допомогу, адже я не можу припустити щоб ви постали перед гетьманом Хмельницьким у такому кепському вигляді… Допоможіть панові коронному польному гетьману!

Навколо запанувала неймовірно дзвінка тиша. Нарешті, опам'ятавшись, Михайло Нечипоренко махнув головою кільком козакам, і Калиновського, підхопивши під руки, повели до Іванового шатра. За кілька хвилин відшукали напівсонного послушника Гавриїла, який, окрім писарства, допомагав пораненим і хворим у сотні. Повільним кроком, склавши руки перед собою і схиливши голову, Гавриїл зник у шатрі. Лише тепер Богун дозволив собі посміхнутися. Його смішив вигляд Пилипенка, який був схожий на великого дворового пса, котрого щойно добряче побили власні ж господарі.

– Ну, чого сумуєш? – запитав він у велетня.

– Та я… Не знав, батьку!

– І що лицареві навіть у полоні повинна віддаватися пошана, гідна його імені, теж не знав?

– А звідкіля я мав знати! – спробував захиститися Пилипенко. – Ех, коня шкода! Добрий у лядського гетьмана кінь був!

– За конем шкодуєш?

– За ним!

Іван помислив і махнув рукою. Яке він мав право вимагати дотримання кодексу лицарської честі від простого селянина, котрого такі лицарі, як Калиновський, принижували, відбирали плоди його важкої праці і людську гідність?

– Не сумуй, Мироне. За такого бранця Хмельницький золотом заплатить. Зможеш кращого купити, аніж під гетьманом був.

Пилипенко, хоч як йому було ніяково, вчув у словах сотника корисну інформацію:

– Золотом?!

Козаки, котрі обступили їх ще з часу появи Калиновського і мовчки стояли, вражені всім, що відбувалося, тепер голосно зареготали.

– Золотом, – і собі засміявся Богун. – Жовте таке, з нього ще гроші роблять.

Через півгодини Мартин Калиновський у супроводі Богуна і його вірного осавула крокував до середини козацького табору, де розмістилася ставка Хмельницького. Тепер пан Мартин мав дещо кращий вигляд, аніж у хвилину, коли його вперше після закінчення колотнечі побачив Богун. Обличчя польного гетьмана, хоча й добряче подряпане, було вимите, а голову перев'язано чистим полотном. Навіть з шитого золотом кармазину гетьманського каптану чиїсь дбайливі руки трохи стерли бруд і криваві сліди. Калиновський уже цілком опам'ятався і йшов твердим кроком, дещо подавшись уперед, немов йому доводилося долати сильні удари вітру. Він так і не промовив жодного слова у відповідь на запитання Богуна, хоча й терпляче очікував, доки закінчить перев'язку рудий послушник, який поспішати не міг від природи.

Хмельницького Іван побачив здалеку. Гетьман сидів верхи, з булавою в руках, під хоругвою і бунчуком, що їх утримували хорунжий і бунчужний. Трохи позаду Богдана‑Зиновія завмер великий почет з генеральної старшини, бунчукових товаришів і охорони. Попереду, у кільці озброєних мушкетами козаків, стояли люди, яких Іван з відстані не міг роздивитися. Там, очевидно, відбувалося щось урочисте. Богун пішов швидше.

Наблизившись до гетьманського почту, Іван, нарешті, зрозумів, що там відбувалося – Хмельницький оглядав полонених рейментарів розбитого коронного війська, які стояли перед ним без зброї, але при повних обладунках, у розшитих золотом лундишах і кармазинах, бобрових і видрових шапках або в блискучих шоломах. Богун зробив осавулу знак зупинитися і сам завмер, дослухаючись до того, що говорив Хмельницький.

– Не я винуватець того, що відбулося з вами, шановне панство, – почув Іван незабаром, – ви ж самі і призвели Річ Посполиту до катастрофи, залишивши державу без війська, оголену перед багатьма загрозами з‑за кордону. Бог свідок – я писав десятки листів. Я благав, чуєте, слізно благав: поверніться обличчям до козацтва! А що ж ви? Ви сміялися мені в очі! Тоді, на сеймі, коли я приїхав шукати захисту у вас для себе і народу козацького від несправедливості і утисків. Нині я бачу багато облич з тих, що шипіли на мене у стінах сенату. Але тепер ці люди не сміються. І я розумію, чому. Вони побиті мною, хоча не вважали за потрібне мене послухати. Вони мої бранці, хоча ще вчора нахвалялися розігнати моє військо канчуками, а мене на аркані притягнути у Варшаву, де скарати на горло серед ринкової площі.

Раптом наперед виступив невисокий літній шляхтич з рудим волоссям і нездорово‑жовтавою шкірою на обличчі, у якому Іван впізнав Миколая Потоцького.

– Мовчи, хлопе! – різким голосом наказав він. – І злізь з коня! Перед тобою стоїть найуродзонніша шляхта Речі Посполитої!

Хмельницький подивився на Потоцького спокійним поглядом.

– У своєму війську я наказую, і аж ніяк не мені, – спокійно відповів він.

Потоцького аж затрясло.

– Смердючий хлопе! Клянуся Святою Дівою ченстоховською: я примушу тебе пожалкувати про все!

– Не думаю, пане Миколаю. Ти вже спробував.

Потоцький у відповідь засміявся каркаючим сміхом:

– Ти хочеш сказати, що мене переміг твій набрід, за яким плачуть палі в покинутих ним маєтностях нашого панства? Чи, може, жменька запорожців, котрі пішли за тобою лише в надії на здобич, як звикли чинити завжди і всюди? Знай же: лише вороги Христові поки що стали на заваді справедливій карі впасти на твою тричі прокляту голову. Але татари не будуть одвічно з вами, скоро, дуже скоро ви почнете чвари у власному таборі, і тоді я поквитаюся з вами. Навіть тепер, коли ви все ще разом, а хан схильний порушити домовленості про мир з Польщею, чим же ти заплатиш за тисячі татарських кіннотників, які подарували тобі перемогу, голодранцю?! Вони не вдовольняться пустими розмовами про волю і панство на землях України! Вони розуміють лише одну мову – дзвін золота!

Хмельницький раптом натрапив поглядом на Калиновського, який стояв неподалік від нього, проміж Богуном і Нечипоренком.

– Я бачу, пан Калиновський теж не погордував нашим негустим товариством, – ледь‑ледь посміхнувся він. – Це ти, Богуне, запросив значного пана до нас на розмову?

– Мої козаки, батьку, – вклонившись, відповів Іван.

– Це вони добре дбають. Їх буде нагороджено. Що ж, пане Мартине, приєднуйтесь до шановної шляхти, я з цікавістю вислухаю і ваші враження від минулої битви.

Калиновський не відповів. Лише рушив уперед, відіпхнувши плечем Нечипоренка, котрий стояв у нього на шляху, і зайняв місце поряд з Потоцьким. Сміливо поглянув в очі Хмельницькому. Той кілька хвилин мовчав, очікуючи на можливі слова польного гетьмана, але, не дочекавшись їх, перевів погляд на Потоцького.

– Ти вірно помітив, мостивий пане. Наші кримські союзники добре розуміють, окрім татарської мови, ще й багатонаціональну мову золота. Але чому ти впевнений, що я не зможу з ними розрахуватися?

– Може, розрахуєшся згарищем, котре залишилося на землях пана Чаплинського і колись носило назву Суботів?

– Аж ніяк.

– Тоді чим?

– Тобою! – гаркнув Хмельницький, піднявшись у стременах і вказуючи булавою на Потоцького. – Тобою і тими, котрі з тобою! Вас тут у мене вісім десятків, як ти сам сказав, найуродзоннішої шляхти. Як мислиш, багато дадуть Тугай‑бею ваші родичі за вас у викуп? Багато! Тож нехай за мене потрясуть мошною. А ви, зацне рицарство, їдьте до Криму і там помисліть, з ким вам було краще товаришувати: із жидами‑збойцями, а чи з козаками‑молодцями?

Коли Богун повернувся до свого шатра, там його вже очікував невідомий йому козак. Козака, звичайно, ніхто не допустив до сотницького намету, тож він сидів поряд з ним, відкинувшись спиною на купу дров біля кабиці, і зосереджено перебирав струни невеличкої кобзи. Мелодія козаку ніяк не хотіла підкорюватись, але він знову і знову починав її спочатку, чим викликав кілька досить неприязних поглядів від козачат Іванової сотні, які поралися біля кабиці, виконуючи накази Коваля, призначеного сотенним кашоваром. Сам Коваль буркотів щось на зразок:

– З такими потенціями до музики, як у тебе, чоловіче, поклав би ти ту кобзу від гріха… Їй‑бо, не витримаю. Або йди собі, сказано: пан сотник до гетьмана пішли.

– А я почекаю, – відповідав незнайомець. – А щодо музик, то візьми й краще заграй.

– А йшов би ти під три чорти разом зі своєю люшнею. Це лише лежні та баб'яки людям своїм бренькотінням настрій псують. А у мене, слава Богу, роботи й без того вистачає.

Дата добавления: 2015-06-04