Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ VII 1 страница. – Дай мені подивитися на нього




VIII

VII

VI

V

IV

III

II

І

 

– Дай мені подивитися на нього! – Іван відчував, що його голос тремтить, а погляду не міг відірвати від сповитого в ковдру малюка, котрий дивився на нього допитливими ясними блакитними оченятами і намагався дотягтися ручками до блискучого руків'я шаблі, що висіла при поясі в Богуна.

– До шаблі тягнеться, козацьке дитя! – звів він очі на усміхнену Ганну і підніс високо вгору сина. – Буде тобі шабля, сину! Рости лишень нам на радість, батьківщині на славу!

А немовля мов відчуло настрій батька, загукало, засміялося. Іван обережно поклав його в колиску і пригорнув до себе дружину.

– Навіть не віриться, що знову можу побачити тебе, ясочко моя, обійняти і заглянути в бездонні очі твої, – зашепотів він, немов остерігаючись, що все виявиться сном, і він прокинеться серед козацького табору, почує постріли гармат, брязкіт зброї та іржання бойових коней.

Ганна пригорнулася до чоловіка і мовчала. Сама не вірила несподіваному щастю й боялася налякати його. Так і застигли серед світлиці поряд з дитячою колискою, забувши про час і все, що діялось навколо. Бачили навпроти себе лише миле обличчя, чули удари рідного серця, подих і тепло. Серед буревію, який охопив країну, здавалися одне одному нереальними вихідцями зі світу спокійного мирного минулого, і разом з тим найближчою, найдорожчою людиною. Не помітили й Омелька, котрий увійшов було у світлицю за якоюсь справою до Івана, але, помітивши закоханих, вийшов тихцем на подвір'я, разом з Мироном Охріменком розпоряджаючись влаштуванням бенкету з нагоди приїзду на хутір господаря. А бенкетувати було кому – мало не сотня козацької старшини і значних запорожців прибула до Богунового хутора від табору полку під Вороновицею.

З боями пройшов Богун Брацлавщиною, спопеливши не один панський маєток, якщо той не хотів добровільно відчиняти браму і підкорюватись козакам. Один за одним падали укріплені замки, фільварки і хутори, а він йшов усе далі, підтримуючи зв'язок з полковою канцелярією Кривоноса, координуючи з наказним гетьманом свої дії, але тримаючись від нього на відстані з огляду на необхідність діяти не одним сильним кулаком, а розрізненими загонами, чимдуж посилюючи масштаби повстання на Правобережжі. Тож дуже скоро слава про наказного полковника Богуна загриміла околицями Брацлава, Вінниці і Немирова, а його відчайдушних козаків вітали хлібом і сіллю селяни й міщани звільнених від польського панства сіл і містечок. І ось тепер він стояв посеред світлиці батьківської хати і стискав в обіймах кохану дружину, милувався усміхненим обличчям сина і боязко дихав, остерігаючись сполохати власне щастя.

– Будь зі мною, будь поряд, Ганно, бо…

– Що, що, соколе ясний? – заглядала в очі коханого Ганна, але бачила там прихований смуток.

– Бо недовга зустріч наша, зіронько моя!

Ганна лише зітхнула.

– Ось так. Не встиг переступити поріг рідної домівки, а вже назад поглядаєш.

– Мушу, Ганно…

Вона не відповіла, лише міцніше притислася, відчуваючи прохолоду овіяного вітрами сукна і сморід тютюну, що йшли від кобеняка Богуна. І раптом посміхнулася, пригадавши щось.

– Зовсім як тоді, Іване! Як під час шляху з Анатолії на Україну. Ти пам'ятаєш той чудовий вечір? Як романтично тоді духмянів степовий вітер на березі Дніпра і якими вчасними були найпростіша їжа і теплий кобеняк, що їх ти приніс мені, віддавши останнє. Правда, сьогоднішній день чимось схожий на той давній вечір? Не говори лишень про те, що повинно статися завтра! Мовчи, мовчи, коханий, і будемо щасливими тим, що дарував нам Господь, і не почнемо отруювати радість від зустрічі передчасним прощанням! Скільки біди навколо, Іване! Скільки лиха впало на нас. Але ми переможемо його, любий. Тепер ми повинні зробити це не лише заради нас самих. Тож обійми мене міцніше, відважний козаче. Тримай і не давай страху увійти в моє серце. У те серце, яке з останніх сил кріпилося, доки ти був відсутнім, і готове вискочити з грудей тепер, коли ти поряд. Дай йому мужності, адже її в тебе так багато, відчайдушний Богуне!

І пропав для всіх славний наказний полковник. Зник для козацтва і великої справи, котру робив не шкодуючи життя, починаючи ще з Кам'яного Затону. День минув і ще один день, а подільська шляхта, налякана побиттям під Махнівкою війська Ієремії Вишневецького, взяттям Бару і кількістю повстанських військ, яка збільшувалася з дня у день, змогла зітхнути хоч трохи – зник на час страшний привид, який останнім часом утримував у стані звірячого жаху колишніх володарів вінницьких, кальницьких і вороновицьких маєтків. І даремно дивився, стоячи на возі периметра, вірний осавул Нечипоренко на вершки яблунь за левадою, що за дві милі від обозу полку Богуна. Не ніс чорний, як смерть, Циган завзятого наказного полковника, забув козацький батько дітей своїх, збабився.

– Якби не Богун був там, їй‑бо, думав би, що покинув нас отаман! – говорив він стурбовано Омелькові, котрий лежав на соломі у возі, замотавшись у кожух і посмоктуючи «носогрійку». – Але ж і не час без діла нам тепер перебувати…

– А ти й не думай, осавуле, не думай. Не покине Богун. Воно, відомо, не козацьке то діло – бабу бавити… Але не бачив я ще у світі Божому такого кохання, побий мене грім, не бачив! Тож займися краще ділом чи чим… Ще встигнеш свій шматок олива на цій війні ухопити.

І Нечипоренко розуміюче кивав головою, а наступного дня відряджав навкруги відділи козаків за провіантом, якого й так запасли більше ніж вдосталь.

А в неділю й похрестили Богунового первістка. Серед невеличкої церкви, де правив панотець, який добре пам'ятав молодим ще Іванового батька і вінчав їх з Горпиною, палали безліч свічок. Омелько Деривухо, котрий був у своєму найкращому одязі і тепер сяяв шитим золотом кармазином і шовком пояса та шаровар, стояв поряд з невісткою Мирона Охріменка – їх обрав Богун за хрещенних батьків своєму сину, і обережно тримав на руках немовля, мов остерігаючись нанести йому шкоду долонями, які звикли тримати бойову крицю, а не крихітне дитяче тільце. У церкві яблуку ніде було впасти, так густо стояли козаки, котрі, опустивши долу чубаті голови, слухали розкотистий спів священика. Та що там в церкві! Навкруг неї зібрався майже увесь Іванів полк, окрім тих з козаків, котрі несли вартову службу в похідному таборі. Голосними вітаннями і хмарою шапок вітали вони Богуна і Ганну, коли ті в супроводі хрещених батьків піднімалися сходами на високий ґанок церкви, від усієї душі раділи щастю свого молодого полковника. І не в одного загартованого в боях та походах козарлюги підкочувався до горла зрадливий клубок, коли згадував власну сім'ю, залишену десь на Київщині, Брацлавщині, Черкащині або Білоцерківщині.

А надвечір Іван без жалю наказав викотити все, що було в погребах, маючи на меті пригостити з приводу такої радісної для нього події без винятку все своє військо. І вилітали накривки діж з тридцятилітніми медами і десятилітніми винами, чистою, немов сльоза, оковитою і янтарною, злою, немов вогонь, перцівкою. Гуляли козаки, заполонивши подвір'я хутора, леваду, садок і навіть великий вигін за хутором. Сердечними тостами бажаючи довгого і щасливого життя Тарасу Богуну‑молодшому, громами з мушкетів віддаючи шану Богуну‑старшому. Лише під ранок розляглися там, де кого зморив важкий сон, надавши нарешті можливість відпочити наляканим таким неймовірним збіговиськом хутірським робітницям.

 

А коли пройшли швидкою ходою ті кілька днів вкраденого в долі щастя, Іван мовчки зняв зі стіни шаблю, одяг жупан і замотався шовковим поясом, стромивши за нього пару пістолів. Після того підійшов до люльки, взяв сина на руки.

– Прощавай, Тарасе. Мушу йти від тебе. Щоб жив ти вільною людиною на вільній українській землі, щоб не знав пекучого сорому за сплюндровану загарбником свою землю. Для того мушу…

Ясний росяний світанок заполонив собою долини й пагорби перед хутором, пробудивши птахів у садку і цвіркунів у буйних травах на леваді. Окреслив небо на сході багаттям нового дня і загасив зорі, залишивши до пори тільки прохолодне око місяця над обрієм, війнув свіжим ранішнім вітерцем. У такий час стояли вони в розчинених настіж воротах хутора і боялися мовити хоча б слово, немов остерігаючись, що разом із зачарованою картиною світанку в реальність полинуть і їхні зболені довгою розлукою, і не відігріті ще від холоду за коротку мить зустрічі душі. У ту реальність, яка жорстоко примушувала їх до нової, може, ще більш довгої розлуки. Іван дивився в повні сліз очі дружини і не міг примусити себе відпустити обійми. Усе ж по хвилині відпустив її і відступив на крок, узяв за повід коня.

– Я залишив у вас двадцять молодців Мирону в поміч, часи непевні, – нарешті вимовив він. – Хлопці надійні, хутір оборонять і тебе образити не дадуть. Пробач, сам не можу…

Затяглася мовчанка. Нарешті її перервав сам Іван:

– Не потрібно сліз, Ганно. Повинен пам'ятати твою усмішку, – мовив весело, але як далась йому та веселість! – Не будемо затягувати прощання, зробимо краще довшим радісне відчуття майбутньої зустрічі… А тепер час мені їхати.

Богун рвучко повернувся до коня і почав поправляти вуздечку, коли ледь відчутний шелест за спиною примусив його повернутися знову. І вчасно – ледь устиг підхопити її, коли кинулася на шию із зітханням, схожим на зойк.

– Ти лише повернись, повернись, лицарю мій! Не залиш мене, не віддайся смерті в лабети, бо навіщо мені життя без тебе? Я буду чекати, усе перетерплю, чуєш? Ти повертайся лишень! Пообіцяй мені зараз же!

Що він міг відповісти? Хіба можна обіцяти залишитися в живих, від'їжджаючи на війну? Хіба саме життя козака – це не гонитва навперейми зі смертю, а доля не жорстока до борців за волю свого народу? Втім, ні! Геть долю! І він готовий перегнати саму смерть заради оцих усміхнених очей і щастя їхнього сина!

– Клянуся лицарським словом, Ганно! Я повернуся, я будь‑що повернуся до вас!

Мить – і він уже в сідлі.

– Но! Уперед, Цигане! Уперед, конику, братику!

І лише полетіли грудки вогкої чорної землі з‑під кінських копит, майнув у шаленому чвалі силует комонника з розметаним плащем за плечима і шаблею при боці, кидаючись у багаття нового ранку. А Ганна, безсила від цілого вихору почуттів, що навалилися на неї, притислася до холодних стовбурів частоколу, немов молитву, немов оберіг, повторюючи тремтливим голосом:

– Заради нас, заради кохання, заради нашого сина…

 

 

Недовгим було перемир'я, що його заключили під час перемовин у Білій Церкві Хмельницький та польські посланці. Підточене з одного боку діями Ієремії Вишневецького на Україні, з другого козацько‑селянськими виступами, подібно до рейду Івана Богуна, а також війною, котру вели костирські гетьмани, на Правобережжі – Максим Кривоніс і в Литві – Ян Сокол овський, воно стало минулим навіть не давши відчути населенню Речі Посполитої про себе. І саме того домагався Богдан‑Зиновій Хмельницький, гетьман України, незважаючи на численні завіряння Варшави у власній прихильності. Тож війна між польським панством і українським народом відновилася з новою силою. Але тепер вона була дещо іншою, несхожою на попередні битви, метою її тепер було не знищення противника, а вимотування його сил, перерізування комунікацій на ворожій території, швидкі і розрізнені удари по всій території, зайнятій поки ще супротивником. До нас крізь сторіччя донесено військовими істориками описання тієї самої стратегії, котру виробив під час Тридцятирічної війни французький полководець Тюренн, а на теренах України вперше застосував саме Хмельницький. Нічого дивного з огляду на те, що майбутній гетьман і вождь посталого народу брав участь у великій європейській війні під знаменами того самого Тюренна, ще у 1646–1647 роках.

До початку осені було захоплено або принаймні блоковано значну частину стратегічних населених пунктів і фортець від Чигирина і Чернігова до Кам'янця‑Подільського, залучено місцеве населення величезних територій України до поповнення повстанської армії і її постачання всім необхідним для ведення бойових дій. Одночасно із цим населення всебічно протидіяло ворогу тоді, коли потрібно було вирішувати питання з постачанням його військ і підтримкою під час перебування на тій або іншій території. Україна, перетворена на велетенський театр бойових дій, була готова дати генеральний бій польським магнатам і готувалася до нього поступово, групуючи війська цього разу на Поділлі в районі нікому раніше невідомих Пилявців, за кілька десятків верст від старовинної фортеці князя Костянтина Острозького – Старокостянтинова.

Але не дрімав і Вишневецький. Ще в травні він, не встигнувши на допомогу гетьманам і переправившись неподалік від Любеча на Чернігівщині через Дніпро і в Мозирі через Прип'ять, вирушив до своїх неохватних маєтків на Правобережжі, повний рішучості відстояти те, що залишилося після втрати Польщею Лівобережної України. Як уже повідомлялося, швидким і кривавим маршем пройшов князь через Овруч, Коростень і Житомир, після чого вирушив на Котельню і Погребище. І разом з різнею, вчиненою проміж повсталих селян, не оминав Вишневецький вести активну переписку з Варшавою, вимагаючи негайно надати йому всебічну допомогу в придушенні виступів. Неможливо уявити собі гнів потомка козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, легендарного будівельника Хортицької Січі, після отримання депеші від канцлера Оссолінського, у якій пан Єжи прохав князя утриматись від бойових дій з огляду на переговори, котрі ведуться з Хмельницьким, і повну неготовність Польщі до війни в даний час. В обличчя посланцю канцлера полетіли шматки пергаменту, що на ньому було виписано офіційного листа, а з Овруча, де на той час стояло військо Ієремії, полетіли крізь порослі соснами та ялинами рівнини Полісся швидконогі коні гінців князя, несучи в сідельних саквах повного образи, люті та презирства листа до Оссолінського.

 

«…Як шляхтич давнього роду, роду, який починає свої корені задовго до часів королів Болеслава Першого П'яста і Мешка Другого В'ялого і серед предків своїх має славетних князів Ольгерда Гедеміновича і Дмитра Корибута, – з обуренням писав князь, – я не можу без відчуття глибокої образи і душевного болю читати рядки, написані мені коронним канцлером Речі Посполитої, тобто особою офіційною і такою, котра мала б дбати про добра польські, а не пропонувати мені речей, що їх було запропоновано. Пане канцлер, нагадую Вам: не з володарем маємо ми справу, лише з гультяєм, банітом і бунтівником. А якщо справа виглядає саме так, чи можна тоді вести мову про будь‑які переговори з Хмельницьким? Чи не зроблено помилку Вами, пане Оссолінський, у час, коли Ви зболили відрядити панів Казановського і Кисіля до Білої Церкви?… – Гнівом дихали рядки, писані Яремою, страшним гнівом. Немов за належність до православної віри предків своїх, палав він люттю до всього православного і в першу чергу до козацтва. Зарозумілістю й пихою бриніли ті слова, звернені до Оссолінського. А наостанок князь, добавивши в депешу душевних ран своїх, розійшовся й зовсім не на жарт: – Крові та кари! Рубати хамство й не давати йому змоги осягнути своїх перемог над нами. Якщо ж за знищення під Корсунем та Жовтими Водами коронного війська та поневолення татарами гетьманів Хмельницький здобуде прощення і при давніх вольностях своїх залишиться з тим гультяйством, то в такій вітчизні нам залишається краще вмерти, аніж жити і терпіти, щоб гультяйство спільно з поганством тримали верх над нами, над лицарством польським!»

 

Після того листа й полилася кров подільських селян, змушуючи «все, що живе, іти в козаки»…

Між тим події після поразки війська Ієремії Вишневецького під Махнівкою почали розгортатися все стрімкіше, здіймаючи з насаджених місць все нові підрозділи козацького війська і надвірні реґіменти галицької, волинської та подільської шляхти. Вишневецький, вирушивши форсованим маршем на Гриців, швидко проминув Чорторию і Чуднів, а потім, залишивши за спиною і невеличкий укріплений замок самого Грицева, де, на думку князя, було неможливо боротися з переважаючими силами Кривоноса, переправився через кілька малих річок і став обозом у районі Росолевецької переправи через Случ, яка знаходилася за вісім миль від Старокостянтинова. Там до нього приєдналися загони панів Тишкевича, Осинського, Корецького і Заславського. Військо князя виросло до десяти тисяч добре озброєних вояків і хоча все ще поступалося в кількості полкам Кривоноса, тепер князь був готовий дати бій, не зовсім безґрунтовно вважаючи, що його і ворожі сили після відступу від Махнівки приблизно вирівнялись. Слідом за поляками в район Старокостянтинова не забарився і сам Кривоніс. Одразу після повідомлення відрядженого в погоню за Вишневецьким полковника Головацького про взяття ним Долонного і Острога, де полковнику вдалося здобути вісімдесят гармат та безліч іншої різноманітної зброї і військового припасу, костирський гетьман Правобережжя вирушив від Прилуки, котра була для його військ місцем збору, шляхом на Старокостянтинів через Калинівку і Хмільник. Під своєю орудою Кривоніс мав тисячу кінноти свого власного полку, а також Білоцерківський, Уманський і Вінницький полки. Військо взяло напрямок на Росолевецьку переправу – вона була найкращим шляхом до Старокостянтинова. Козацькому проводу було невідомо, що саме там отаборився їхній найлютіший ворог.

Як не пильнували козацькі роз'їзди, що їх, як завжди, було вислано вперед, Ярема Вишневецький першим взнав про наближення ворога і, змінивши місцеположення свого табору, підійшов упритул до Росолевецької переправи, після чого, оточивши військо табором з возів, почав очікувати на ворога. Надвечір двадцять п'ятого липня Максим Кривоніс підійшов до переправи з правого боку Случі і став на два стріли з лука від війська Вишневецького, майстерно перешикувавши з ходу авангард, основний табір і ар'єргард своєї армії в три частини, які й зайняли свої місця по фронту – на правому фланзі ваґенбурґ, у центрі артилерію, на лівому фланзі кінноту. Негайно зчинилися швидкі й смертоносні бійки проміж козацькими і польськими під'їздами, котрі в пошуках «язиків», здобичі і лицарської слави кинулися одне назустріч одному через брід, який власне являла собою Росолевецька переправа. Того дня бог війни був на боці поляків – висланий Кривоносом для проведення розвідки боєм комонний відділ козацького війська на чолі із сотником Полуяном не встиг подолати броду і попав під щільний вогонь поляків. Тисяча двісті мушкетерів королівської гвардії навели мушкети на козаків, і одночасно ціле море вогню полетіло в обличчя розвідникам Кривоноса. Захитався в сідлі сам красень‑сотник, впали з кульбак майже половина відважних запорожців. Не очікували пани‑молодці на таке страшне вітання, завернули. В поспіху забулися навіть подивитися, де ж подівся їхній пан сотник. Ой, погано дбали братчики! Уже й у польському полоні сотник Полуян. Заломлено за спину його м'язисті руки, заливає ясні очі кров з рваної рани на високому чолі, та навіть очі не може протерти зв'язаний сотник, лише кліпає, змішуючи кров зі сльозою і дивиться, як гине його сотня. Небагатьом судилося повернутися під захист ваґенбурґу – вслід за щільним мушкетним вогнем запрацювала артилерія князя Вишневецького. Полетіли в козаків розривні дуті стрільна з короткомордих бронзових патрієр, пофарбували червоним замулені води Случі. Усього тридцять шість козаків, з котрих жодний не мав хоча б дрібної рани, повернулися в табір Кривоноса, який у безсилій люті вкотре проклинав власну поспішливість і недалекоглядність…

Ніч чорною ковдрою вкрила береги Случі, розірвана лише вогнями багать по обох боках неширокої річки. Лише перекликалися вартові на валах ворожих один одному таборів, лише стукотіли в темряві копита все нових і нових загонів, що прибували і відбували виконувати лише їм одним відомі завдання в настороженій темряві, лише молилися в церквах та костьолах священики, прохали в одного Бога, але кожен на своїй мові, прохали перемоги для свого воїнства і смерті ворогам…

А на ранок двадцять шостого липня пройшла польським табором неймовірна чутка: хтось невідомий, пробравшись уночі до шатра князя, залишив перед відлогою лист від козацького полковника Кривоноса. І дивувала рейментарів польського війська навіть не зухвалість ворожих пластунів, хоча пройти крізь кілька ліній варти і дістатися до святая святих, до намету ясноосвєнцоного, було неймовірно важкою, майже неможливою річчю! Дивував сам зміст листа – у ньому Кривоніс, використовуючи найвишуканіші висловлювання чистою латинською мовою, викликав Ієремію Вишневецького на двобій, пропонуючи не проливати крові тисяч жовнірів і козаків, а вирішити справу «одним лише ударом меча, вкладеного в умілу і мужню руку».

Але марно прочекав дві години полковник на чолі власного війська. Зодягнений в один лише кільчастий панцир, з непокритою головою, по якій розметався довгий запорізький оселедець, з кривою турецькою шаблею у руці. Марно стримував він струнконогого, мишастої масті огиря, витанцьовуючи на виду всього ворожого війська, марно наказував джурі знову і знову трубити в ріг, подаючи гасло виклику на герць ворожому рейментареві. Не вийшов прославлений лицар князь Ієремія Вишневецький за межі окопу свого війська. Зберігав мовчанку, не дивлячись на те, що від козацького окопу вітер доносив глузливі посвисти і регіт тисяч людей. І багато зусиль було прикладено після того ганебного випадку біографами і особистими хронікерами князя Ієремії Корибута‑Вишневецького, щоб винайти достойне виправдання діям князя, або принаймні, звести все до забуття, цього вигідного для багатьох відомих людей оптимуму в оцінці, даній їхнім діянням у ведених хронікерами діаріушах.

Без великих бойових дій, обмежившись лише кількома невеличкими сутичками козацьких та польських комонних під'їздів, минула й решта дня. А увечері Вишневецький скликав у себе в наметі військову нараду, де й було вирішено відходити на захід, не приймаючи битви. Так, князь добре розумів: надто вже ситуація, яка склалася, нагадує битву при Жовтих Водах, коли, програючи козакам в кількості піхоти, кіннота Стефана Потоцького не змогла нічого вдіяти для свого порятунку і була знищена. А що він, Вишневецький, навіть з огляду на десять тисяч шляхетної кінноти, міг вдіяти проти шістнадцятитисячного війська Кривоноса? Адже болотисті береги Случі були придатні більше для дій піхотинців, аніж комонників. І це при тому, що у війську князя налічувалось лише якісь півтори тисячі піших ландскнехтів під командою Осинського.

– Я покладаю на вас всі надії, хоробрий мій воїне! – пафосно заявляв під час ради князь, надуваючи шляхетні вуста, і поплескував по закованому в залізо плечу Осинського. – Ви затримаєте їх під час переправи і надасте змогу війську відійти на безпечну відстань. Повірте, більш значущого завдання не виконував навіть спартанський цар Леонід спільно зі своїми трьомастами гоплітів! Адже за ним був лише прохід у скелях і готова до бою армія об'єднаної Еллади, за нами ж оголена отчизна, яка ще не готова дати рішучий бій хаму Хмельницькому.

І Осинському, який, безумовно, розумів усю небезпеку покладеного на нього князем завдання, не залишилося нічого іншого, як подякувати за честь, котра випала на нього. А ранком двадцять сьомого липня, коли нічна тиша ще не встигла змінитися гомоном нового дня, а сиве небо потроху світліло на сході, передвіщаючи недалекий ранок, польський обоз, маючи в ар'єргарді кінноту, вирушив до Кульчина. Сумними поглядами проводили жовніри молодецького полковника Осинського валки возів і рівні гусарські хоругви, які від'їздили на захід, відкупившись від ворога їхніми життями. А скоро їхні погляди повернулися в протилежному напрямку – в атаку пішло одразу все військо Максима Кривоноса. Вишикувані, як і напередодні, трьома відділами, з кіннотою і піхотним каре, оточеним возами на флангах, з артилерією, що її на ходу вимірювали на ворожі шанці, у центрі. Йшли швидко, але витримуючи рівняння, як і пристало добре дисциплінованим воякам. Витримали не здригнувшись перший удар ворожої зброї і почали окопуватись під вогнем, перетягуючи через Росолевецьку переправу вози з арматою і обоз. А всього через півгодини після початку наступу в крило окопу Осинського вже летіли загони запорізької кінноти, і він, блідий від розуміння того, що не зможе виконати наказ князя, почав відряджати до Вишневецького одного за одним гінців з проханням повернути назад хоч малий відділ кінноти, щоб допомогти йому скинути назад у Случ штурмуючі козацькі підрозділи. Як не дивно, Ярема послухав свого офіцера, дав наказ двом хоругвам гусарії атакувати переправу, хоча обмовився під час віддання наказу хорунжим:

– Але заради Марії Магдалини, панове, повертайтеся назад, доки спроможні будете швидко наздогнати мій обоз. Тепер поява під Костянтиновом відділу війська, який налічує менше тисячі жовнірів, то є самогубство! Повертайте навіть якщо врятувати Осинського буде неможливим!

Полетіли в бій уславлені польські важкі комонники, взяли списи напереваги і вдарили в козацькі порядки, котрі ще не встигли як слід окопатися після переправи. Ледве не скинули назад у річку кривоносівців, викликаючи посмішки на обличчях ландскнехтів Осинського, які вже готувалися прийняти смерть в нерівному бою. Навіть трофеї захопили поляки. Ті п'ять невеличких гармат, дві шмигівниці і дві фузеї, що про них з таким телячим захопленням писали пізніше у своїх діаріушах підлабузники князя, подаючи незначні успіхи в окремих епізодах програної загалом битви, як значні успіхи стратега від Бога, краси та гордості польського воїнства і всемірного патріота Речі Посполитої. Звичайно, немає в тих діаріушах жодного слова про те, що атаки гусарії так і не змогли скинути козаків із зайнятого ними плацдарму на польському березі Случі, а дуже скоро було підтягнуто вози і утворено ваґенбурґ, після чого штурми кінноти князя стали неможливими. Почалась безжалісна різня жовнірів бідолахи Осинського, котрий, як і належить шляхтичу, прийняв бій, не звертаючи уваги на своє невигідне положення і мізерні шанси зберегти полк після відходу гусарії до основних сил. Заграв лишень жовнами, коли почув про розпорядження Вишневецького відіслати до обозу і ту незначну артилерію, що її мав для захисту своїх приречених на смерть жовнірів. І кинувся в бій на чолі каре мушкетерів…

Коли залишки побитого козаками Кривоноса полку польської піхоти кинулися навтьоки, Ярема Вишневецький відчув страх. Добре прихований від сторонніх, непомітний назовні, але великий, звірячий страх. Невже він буде змушений заплатити за катування зрадженого ним народу вже сьогодні?! Невже саме ці болотисті, порослі верболозом і чагарниками береги річки стануть останнім, що бачив він у своєму не такому вже й довгому житті? Ні, він не хоче того! Він повинен ще поборотися хоча б у майбутньому, взявши себе в руки і відновивши втрачені сили!

Але страхам князя не було суджено справдитися. Кривоніс не мав на меті продовжувати битву і переслідувати ворога, який був розбитий, не прийнявши битви. Він залишався під Костянтиновом, спокійно позираючи через далекозору трубу на метушливий відступ польського війська. А через тиждень перші реґіменти Вишневецького вже підходили до Збаража, ніким не зупинені, але без особливих причин гордитися своїми діями на Поділлі.

 

 

Іван Богун поглянув у небо. На низькому свинцевому обширі хмар не було навіть натяку на припинення надокучливого мілкого і холодного дощу, котрий ось уже третій день поливав Пилявці, де‑не‑де пожовклий ліс на пагорбі і величезний козацький табір над Случчю. Вересень цього року видався на диво дощовитим і вогким. Богун щільніше замотався в козячий кобеняк, з довгих чорних ворсинок якого скрапували прозорі дощові краплини, і поїхав табором далі. Землекопи, котрі були змушені в таку погоду працювати на валах, скидалися на заляпаних грязюкою і глиною чортів. Хрипко лаялися, коли не вдавалося підпалити просяклий водою трут і запалити люльку, або коли послизнувшись, падали в глибокі баюри під окопом і продовжували працювати. З боку полкових кабиць несло вітром клапті диму від сирих дров.

– А бодай йому грець! І щоб ото клятий чорт у своєму пеклі чарки смоли не випив, за те, що чесних людей у баговинні тонути примушує! – Іван зміг упізнати велетня Пилипенка не так з виду, як завдяки його голосу – низькому і басовитому, наче ревіння бугая. – Пане сотнику, приймай роботу. Вали два сажні, дерев'яні «кобили», фоси, вовчі ями… Усе, як і повинно бути. Тільки щоб не змило чортовим дощем усю ту нашу роботу!

Після таких слів Пилипенко зігнувся під цебро, з якого Коваль поливав йому вмитися. Хвилину голосно пирхав і відпльовувався, швидко змиваючи з голови, плечей, спини і живота брудні струмочки перемішаної з водою глини.

Богун оглянув дільницю окопу, за будівництво якої відповідали козаки його сотні. Окоп був ладний і високий, посилений дерев'яними колодами, із зовнішнього боку досягав висоти майже чотирьох сажнів завдяки глибокому рову, на дні якого вже було повно мутної дощової води. Численні хитромудрі коли, засіки, хижо загострені «кобили» робили його зловісним для будь‑кого, хто б наважився лізти сюди і робити спроби вибити звідти добре озброєних вогнепальною зброєю козаків. Позиції десятка важких польових гармат було дбайливо обладнано за останнім словом європейської фортифікаційної науки – прикриті масивними щитами, з бійницями, котрі зачинялися під час заряджання гармат, із захищеними від вологи і вогню порохосховищами, з талями для закочування в жерло ядер. Пилипенко мав рацію, все обладнано, «як і повинно бути». Вкриті брудом не менше за Пилипенка, козаки сходили з валу, складали на купу інструменти і як могли намагалися відмитися від бруду.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 256; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.036 сек.