Розділ VIII 2 страница

– Ось і вони, – нарешті мовила сама до себе. І лише тепер Богун помітив валку з кількох десятків комонників зі списами над головою, які їхали кроком у напрямку його хутора шляхом від Кальника. Попереду козаків їхав прапороносець з хоругвою, яка тріпотіла під ударами вітру, що посилювався. Не знайшовся, що відповісти, Іван. Замовкли тривожно і козаки. З нетерплячкою очікували, доки зблизяться з прибульцями.

Нарешті Іван зміг роздивитися на чолі валки полкового суддю Гавриловича, котрого бачив востаннє ще кілька місяців тому в Києві. Наблизившись, привітався з ним і ще кількома козаками, решті змахнувши головою.

– Радий дорогим гостям, пане Арсене, – доброзичливо мовив він до Гавриловича. – Чи справа, чи просто добра нагода вас привела до мене, але, не дивлячись ні на що, вам завжди раді і зуміють пригостити і надати відпочинок. Прошу ж до хутора!

Але Гаврилович лише похитав головою:

– Дякую за запрошення, пане Іване, але мусимо нині до темряви відвідати ще кілька хуторів. Отримай наказ полковника і бувай здоровий, – суддя простягнув Іванові сувій паперу, і Богун прийняв його, все зрозумівши. Надії на закінчення війни з ляхами і справді виявилися марними, починається її нове коло. Валка Гавриловича мовчки прослідувала повз притихлих козаків і зникла в наростаючих сутінках. Іван кинув погляд на сувій, що його тримав у руках, і подивився на Ганну. Вона мовчала, і лише по тому, як зблідло несподівано її обличчя, він здогадався, що вона все зрозуміла.

Пастка під назвою Збараж прийняла вороже військо вже кілька тижнів тому, а активних дій щодо штурму фортеці не було прийнято досі. Козацька старшина запитливо позирала на гетьмана, але покірно очікувала на його розпорядження, не ризикуючи виявити невдоволення Хмельницьким, яке росло ще з минулорічної заборони штурму львівських мурів і збору контрибуцій, котрі фактично означали відмову від подальшого наступу на Польщу. Дещо настрої поліпшилися після поновлення наступу і оточення під невеличкою фортецею на західному Поділлі нової польської армії на чолі з Фірлеєм, Лянцкоронським, Остророгом і Вишневецьким, але тепер потроху знову починало зростати невдоволення нерішучою, як на козаків, поведінкою гетьмана, адже ні для кого не було секретом, що Ян Казимир швидкими темпами збирає шляхетне посполите рушення і дуже скоро з'явиться тут, ставши навпроти Збаража. Проте цього разу гетьман виявив свій гарячий норов, і невдоволені були змушені проковтнути язики – якщо під Львовом їм давали сказати свою думку, хоча й не надто до неї прислухалися, тепер дали зрозуміти, що такі розмови призведуть до таких небажаних для них наслідків, як відсторонення від керівництва реґіментами війська, полишення займаних посад, суд і навіть страта. Утім, до цих невдоволених не належали ані полковник Данило Нечай, ані його права рука – Іван Богун. Нечаєві коли й щось і не подобалось, він мав за необхідне тримати свою думку при собі, Богун же не вбачав у діях гетьмана нічого поганого. Він розумів: військо гетьмана знаходиться на самому початку довгої і важкої облоги. Такі фортеці, як Збараж, неможливо взяти так, як зробив це він, Богун, з Тульчином. Їхня осада потребує наполегливості, доброго знання фортифікації і методів осади фортець. Цього, на жаль, недоставало козацькому війську. Не звикли мужні степові захисники кордонів осаджувати міста, віддаючи більшу шану широкому полю і чесному мечу. Іван не раз обдивлявся в далекозору трубу вали Збаража. Він являв собою великий військовий табір, котрий оточував невеличку збаразьку цитадель, надто замалу для сорокатисячного війська, що його мали ляхи. Але це не був звичайний польовий ваґенбурґ. Вали Збаража більше походили на зірчастий форт із системою бастіонів і укріплень, які могли протистояти масованому артилерійському вогню протягом довгого часу, кілька ліній заповнених водою ровів і укріплених кам'яними підмурками редутів затримували б при нагоді лави штурмуючого війська і давали б змогу найбільш ефективно працювати фортечній арматі, а чотири високі вежі сторожко позирали на всі сторони світу, охороняючи ворота табору. Уродженець далекої Лотарингії, великий майстер і знавець фортифікаційних споруд, пан Дюбуа доклав немало зусиль задля того, щоб перетворити Збараж на неприступну фортецю, яка б годилася для захисту сорока тисяч військового люду.

Теплої літньої днини десятого липня загальний штурм Збаража нарешті розпочався. Полки почали насуватися на польську лінію оборони з усіх чотирьох напрямків, покинувши коней у коші, до них приєдналися й татари, котрих цього разу очолював сам Іслам‑Ґерай, вирішивши власною персоною бути присутнім під час битв, які обіцяли за своєю жорстокістю набагато перевершити Жовті Води і Корсунь – тепер кількість військ була на порядок вищою, а неприязнь козацької і польської націй давно переросла у відверту ненависть, з огляду на минулі бої, поразки й перемоги, вбивство тими, хто перебував тепер у ворожому таборі друзів та рідних, котрі стояли колись поряд у строю, а тепер були лише одними з тисяч жертв тієї війни.

Громами озвалися збаразькі бастіони, посилаючи десятки пудів розпеченої смерті в обличчя штурмуючим, вдарили з мушкетів мушкетери, а коли ті захиталися і притишили наступ, безстрашно кинулися на вилазку і довершили поразку першого штурму новими сотнями козацьких трупів. І не по одному козакові заплаче старенька матуся або затужить молода дружина. Довгими днями будуть стояти вони на околиці села, виглядаючи його, єдиного з‑поміж інших. До сліз напружуватимуть очі, але вже ніколи не зможуть побачити його, загиблого серед буйства оскаженілої смерті на високих валах Збаража. Захлинулися кров'ю того тричі проклятого дня другий, а потім і третій штурм. І лише після того гетьманські джури понесли у війська наказ припинити безглузді спроби розбити лоба польські укріплення. Хоч обливалося кров'ю серце козацького гетьмана, коли бачив безглузде побиття козаків ще під час найпершого штурму, лише тепер він відводив полки.

– Навіщо, навіщо ти чиниш так, Богдане?! – люто зиркав на нього черкаський полковник Яків Воронченко, повернувшись із самого пекла, яке царювало під стінами Збаража, недбало стираючи рукавом каптана кров із розсіченої уламком картечі скроні. – Чи хочеш помстити ся нерозумним?! Немає там їх, там лише ті, хто підуть за твоїм наказом на смерть, не замислившись, чи вірним був той наказ!

Богдан відповів вогнистим поглядом своїх циганських очей. Так, він розумів, про що мовить послідовник найулюбленішого полковника і костирського гетьмана Правобережжя, загиблого минулого року під Замостям від чуми – у війську все голосніше йде бродіння від появи невдоволених гетьманом, а декотрі й відкрито закидають йому нерішучість, зволікання замість активних бойових дій.

– Не смій, Якове! – люто вигукнув гетьман. – Не караю я їх, сам би радо груди підставив, якби міг ними всіх затулити! Гинуть вони, аби ляхів у безголовості нашій завірити, а заодно з тим усі слабкі місця оборони вивідати! Не можна інакше, Якове, ніяк не можна!

А коли втомлені й обезкровлені полки і татарські чамбули почали безладний відхід, відчинилися ворота польського табору, і пішло з воріт тих густими лавами комонне шляхетне лицарство. Вдарив закованим в броню гусарським кулаком князь Ієремія в саму середину козацьких порядків, а молодий Конєцпольський уже летів на чолі двох рейтарських рот назустріч татарам. І багатьох нових втрат зазнали того дня вояки гетьмана Хмельницького. Лише ніч своїм чорним простирадлом заспокоїла смертельні пристрасті на полі бою. А коли вона розвела запеклих ворогів, у таборі поляків було влаштовано гучний бенкет. Із сотнями діжок вина, цілими, запеченими на вертелі баранами й телятами, з музиками, голосними піснями і глузливим реготом, котрим сп'яніле жовнірство знущалося над притихлим табором нападників.

– Цо, хлопи, безецники,[43]лотри, зазнали пшиємного привітання? – лунало з темного громаддя польських валів.

– Наче дурних бялоґлових, вас побили! І ще поб'ємо, слово гонору, поб'ємо!

– Хлопськими мармизами будемо годувати свиней! – летіло звідкілясь з напівбожевільним реготом.

Тихо в козацькому таборі. Лише стовбичать у примарному сяйві молодика постаті вартових, лише лунає з того боку, де розташувався татарський кіш, ридання плакальниць – Іслам‑Ґерай втратив нині в бою славного батира. Не простого батира, мурзу, котрий обіймав посаду казнадара при ханському дворі.

Наступного дня безумний бенкет смерті з новою силою розпочався на укріпленнях збаразької твердині. І хоч Хмельницький дотримався усіх можливих пересторог, козацька кров знову щедро полилася на поле перед табором. Мушкетні кулі та картеч пробивали наскрізь в'язанки хмизу, що їх несли перед собою для захисту козаки, а шмигівниці, вогнем з яких гетьман планував примусити поляків ховати голови і зменшити зливу вогню, діяли вкрай неефективно, влучаючи кулями своїх фальконетів, гаківниць і полугаків у землю валу. У двох місцях навіть розпорошили власну батаву, помилково взявши занадто низький приціл і пославши десяток зарядів у спину своїм же піхотинцям. Але козаки йшли, йшли не зважаючи на ревучу смерть, котра чигала на них зовсім поряд. Вони знову і знову перешиковувались, виконуючи накази бойових сурем, відповідали злагодженими залпами мушкетів, засипали ворожий окоп гострими стрілами. Відходили і знову йшли, на приступ, падали і піднімалися, схрещували клинки шабель із жовнірами, яких вів на вилазку сам князь Вишневецький. І знову нічна темрява примусила відступити козацькі полки, а гербові штандарти Вишневецького, Фірлея і Остророга залишилися увінчувати польські укріплення. Гордовито майоріли вони над полем, заваленим тисячами трупів безталанних нападників. Жовніри, хоч тепер і тверезі, і тієї ночі продовжували дражнити козацьку варту, насміхаючись з невдач Хмельницького. Але не так бадьоро, як напередодні, лунали у темряві їх глузливі голоси – після денного штурму у фортеці закінчувався порох і заряди до гармат і мушкетів, а це свідчило про те, що наступні дні принесуть смерть і до їхнього табору, до цієї пори лише кількома сотнями захисників задобрену в польському стані.

І наступного ранку ангел смерті таки похазяйнував у Збаражі – зранку Хмельницький, вбачаючи неможливість взяти фортецю одним потужним ударом, узяв її під приціл своєї армати. Вкрилися хмарами білосніжного диму позиції козацьких нотшлянг, кулеврин, фальконів і важких мортир, посипалися на ворожий окоп «залізні буханці» і несамовито шиплячі розривні гранати, полетіли, розриваючи на частини вози на периметрі табору, сковані міцним ланцюгом кніпеля.[44]Вдарили кілька десятків гармат і з татарського коша – там запрацювала армата ханської гвардії.

Годину, за нею ще одну і ще кілька продовжувався обстріл польських позицій, лише цього кривавого ранку показавши захисникам Збаража, у якому відчайдушному положенні опинилися вони, оточені втричі переважаючим їх противником, відрізані від Польщі і можливості отримати підкріплення або поповнити військовий припас і харчі. Ледве встигали челядинці гасити пожежі від розривів гранат, ризикуючи життям під шквалом вогню, боялися виткнути голову з‑під возів перелякані жовніри, котрі глузували над козаками вночі. А після обіду Хмельницький знову повів у бій штурмові колони, і бачить Бог – зовсім близько було до перемоги козацтва і краху сорокатисячного польського війська, так необережно кинутого королем і сеймом назустріч двохсоттисячній козацько‑татарській армаді. Сім разів підіймав козаків на штурм басовитий рокіт військових литавр, і сім раз відходили вони побиті, але не переможені. Майже до вершини окопу добігали по драбинах розпалені боєм запорожці, на шаблі брали, відтісняючи поляків все далі і далі. Уже в'ється у струменях вітру горда хоругва Запорізького війська, увінчуючи лядський окоп, летять донизу понівечені трупи польських жовнірів, відчайдушно волають поранені шляхтичі, падають під ноги оскаженілим козакам родові герби, котрі дотепер стояли на валу, надаючи сили захисникам. І дехто з польських рейментарів навіть готувався віддати наказ з боями відходити до замку, коли зненацька стишили нападники силу своїх атак. Спочатку татарські чамбули, а за ними й козацькі полки почали відходити, стріляючи наостанок, до периметра власного табору. Люди, вичерпавши сили і лють, покидали подальші спроби домогтися перемоги того кривавого дня. Лише поодинокі постріли гармат продовжували тримати в напруженні захисників Збаража, готових кілька хвилин тому піддатися паніці перед лицем неминучої поразки.

Наступного дня все було повторено знову. Страшними були у своїй люті запорожці, зневажаючи смерть, кидалися вони на ляхів знову і знову. Відкочувалися, перегруповувалися і знову йшли на приступ ненависного їм окопу. Через рівні проміжки часу від ставки Хмельницького подавалося гасло, і козацька піхота відходила відновлювати сили, замінювати поранених і убитих на нових бійців, а на табір поляків знову і знову валилися тисячі пудів розжареного чавуну, відшукуючи все нові й нові жертви за високим окопом. Здавалося, ніщо не зможе протистояти такому обстрілу, але ось він припинявся, знову кидалися на штурм козаки і знову були відкинуті – немов казковий фенікс із попелу, повставали захисники Збаража і мужньо давали відсіч, подвоюючи і потроюючи втрати армії гетьмана України.

Не втримався славний полковник Кіндрат Бурляй, підскочив на гарячому коні до Хмельницького, рвонув срібну застібку киреї, геть відкидаючи від себе кармазинову одежину і залишаючись лише у блискучому перському панцирі й широких червоних шароварах.

– Дозволь, батьку, сам поведу козаків! І знай: або принесу тобі голову Яреми, або не побачиш ти мене більше, славний гетьмане!

– З Богом, полковнику! – лише вимовив Хмельницький.

І кинулися на бастіони Фірлея відчайдухи гадяцького полку під проводом Бурляя. Досвідчений старий полковник Бурляй. Не раз він водив запорожців у походи і повертався з великою славою і доброю здобиччю. Громив у Дикому Полі татарські чамбули, підставляв груди під постріли лядських гармат і біг драбиною на мури Синопу. Міцно, немов хорт у здобич, вчепився він у ділянку угорських ландскнехтів Адама Фірлея на валу польського табору. Мить – і ось уже срібляста кіраса полковника виблискує у спекотних променях липневого сонця на вершині окопу, ще натиск – і прорвано захист, линули різнобарвні лави Гадяцького полку у пролом, кинулися по тілах побитих угорців і зчинили шалену бійку всередині табору.

– Молодець! Ох, молодець, Бурляю! Ох, добре подбав! – захоплено вигукнув Хмельницький і повернувся до почту, – негайно дати допомоги! Нечай, Морозенко, Чорнота! Всі уперед!

Але що це? Тисячною лавиною вибігла в поле польська кіннота, очолювана Олександром Конєцпольським, відрізала авангард нападників, що хазяйнував у польському таборі, від полків, котрі кинулися на допомогу Бурляю. Швидко вишикувалися клином важко озброєні гусари і кинулися нестримним потоком, зі страшними трисаженними списами напереваги, усе швидше і швидше пускаючи коней. Немов ніж у масло, увійшли вони в хмару не готового до такого розвитку подій полку Якова Воронченка і втягли його в бій, даючи можливість хоругві драгун на чолі з Мареком Собеським розправитися з нахабною ворожою піхотою, яка опинилася відрізаною від решти козацького війська, серед моря жадаючих їхньої крові поляків. Один за одним попадали відчайдухи, обливаючись гарячою кров'ю. Загинув у бою і славний завойовник Синопу, гадяцький полковник Бурляй, отримавши смертельний удар важкої польської карабели від ротмістра Пшиємського. Так трагічно закінчився штурм, котрий замалим не приніс козакам жадану перемогу. Мовчав Хмельницький, позираючи на загибель козаків Бурляя в далекозору трубу. Не дорікав ні Воронченку, ані Нечаю, які, опустивши голови, знаходились поруч. Розумів‑бо: полковники та їхні козаки зробили все, що було залежним від них. Зрадила козаків примхлива фортуна.

Пізно ввечері того ж дня поляки все ж полишили східний і західний вали, за які протягом усього цього часу точилися найбільш запеклі сутички. Вони йшли з них, але йшли непереможеними – князь Вишневецький, котрому Лянцкоронський, Фірлей і Остророг фактично передали керівництво обороною його родового міста, що ним був Збараж, вирішив запобігти в подальшому таким інцидентам, який був сьогодні під час прориву Бурляя, і відводив військо на раніше приготовані позиції ближче до стін замку, зменшуючи таким чином довжину лінії оборони. Тепер йому ніхто не заважав так чинити, хоча ще напередодні всі рейментарі, як один, обурювались критикою князя на надто велику площу табору і довжину його окопу.

Наступного дня штурми продовжилися, хоча й не так запекло, як напередодні, – козаки вирішили відбити в поляків частину табору, на якій було розташовано основний колодязь, погіршивши тим самим становище з питною водою в стані обложених, але їхні спроби були марними – зменшення периметра оборони настільки зміцнило її в поляків, що будь‑які атаки з легкістю відбивалися шквалом мушкетного вогню. Починалася довга і виснажлива для обох сторін облога.

Ранковий вітерець швидко розвіяв легку імлу на сході, і серед чистої блакиті почало наростати рожеве сяйво, котре, повільно запалюючи виднокрай, переростало у все більш гарячі тони і нарешті вихопилось з‑за обрію вогнистим сонячним диском. Кущі ліщини на краю табору ледь‑ледь зарухалися, виблискуючи діамантами роси на свіжій зелені листя, а повітря срібним дзвоном наповнив різноголосий пташиний спів. Але не довго лунав він, потривожений грою бойової сурми, тупотом копит, стуком сокир і голосами багатьох тисяч людей. Козацький обоз, який, немов хвиля прибою крихітний морський острівець, оточував Збараж, прокидався після недовгого чутливого сну, готуючись з новою силою продовжити атаки на непокірне місто, котре стало могилою вже для кількох тисяч козацького лицарства.

Іван Богун покликав джуру і наказав принести умитися. Той не примусив на себе довго чекати – за хвилину глечик із джерельною водою, дерев'яне відро і білосніжний полотняний рушник були перед наметом. Іван з насолодою умився і розтерся рушником. Кинувши його джурі, випростався і подивився довкола. Першим, що кидалося в очі, були високі вежі десяти гуляй‑городів, котрі застигли перед окопом козацького табору, примушуючи будь‑кого з тих, хто побачив би їх, дивуватися наполегливості й майстерності людей, котрі змогли побудувати ці диво‑споруди. Кожна мала не менше семи сажнів заввишки, увінчана на верхівці майданчиком, схожим на верх фортечного муру, з бійницями і обтягнутими воловими шкурами зубцями. Нижче майданчиків гуляй‑городини поступово розширювались і закінчувались за три фути від землі міцними чотирикутними платформами, кожна з яких сиділа на п'яти парах велетенських, зроблених із суцільної дубової деревини, без шпиць і ободку, коліс. Проміж верхнім майданчиком і нижньою платформою, доповнюючи схожість цієї рухомої фортеці з фортецею справжньою, розташовувались кілька рівнів настилів для розміщення живої сили, десятки бійниць для рушниць і артилерії. Грізними вартовими стояли готові до бою гуляй‑городи навпроти затихлого польського табору. Саме на цей день Хмельницьким було призначено штурм за допомогою гуляй‑городів. Штурм, на який гетьман покладав усі свої надії.

Після сніданку сотні й полки почали шикуватися для наступного штурму – процедура, яка стала вже звичною тут, під Збаражем. Люди йшли на криваву бійню, як на звичайну повсякденну працю. Почали підготовку для відбиття нападу й на польському окопі – там діловито походжали гармаші біля гарматних позицій, виїздили кіньми блискучі рейментарі, шикувалися в каре ландскнехти.

Іван відшукав очима полковника Нечая, котрий у супроводі полкової старшини знаходився біля однієї з пересувних веж, і поквапився до нього.

Данило Нечай востаннє обдивлявся гуляй‑город, віддаючи необхідні розпорядження підлеглим, коли побачив Богуна.

– Здоровий будь, пане Іване! – привітався він. – Добрий задум, побий мене грім, як не добрий! А ось ти як вважаєш? – Нечай поплескав долонею по одній з тесаних колод, з яких було побудовано вежу.

– Не знаю, – знизав плечима Іван. – Будемо мати надію, що вони виконають покладене на них завдання.

– А ти, я бачу, не поділяєш захоплення ними більшої частини нашого війська!

– Я волів би захоплюватись цими гарними спорудами, коли вони стоятимуть біля стін Збаража, і захоплюватись, знаходячись на тих самих стінах.

– Добра відповідь! Я, власне, не маю жодних сумнівів у такому розвитку подій. Але що тебе привело до мене, Богуне, справи чи просте бажання привітатися з побратимом?

– Є деякі думки, – задумливо обдивляючись ворожий окоп, мовив Іван.

Нечай одразу ж сплигнув з коня на землю і взяв Івана за лікоть:

– Пройдімося.

Вони швидко відійшли кроків на сто від гуляй‑городин, наблизившись до стін Збаража майже на відстань мушкетного пострілу.

– Кажи, що надумав, – звернувся нарешті до Івана Нечай.

Богун вказав на високий вал ворожого окопу:

– Гуляй‑городи мають підійти впритул до стін і своїм вогнем примусити ляхів зменшити опір, надаючи можливість штурмовим колонам наблизитись і розпочати штурм, так?

– Вірно, – погодився Нечай.

– Отже, – продовжив Іван, – основні бойові дії розгорнуться тут, з цього боку міста?

– Саме так.

– Але ж і ляхи на це розраховують, тож для боротьби з гуляй‑городами стягнуть сюди найбільш можливу кількість війська і армати. Нашим вежам буде протистояти потужний вогонь десятків гармат.

– Я не розумію тебе, Іване, – знизав плечима Нечай, – ти оповідаєш те, про що мені добре відомо. Гуляй‑городи спроможні витримати влучення досить великих гармат, не говорячи вже про мушкетний вогонь, до якого вони взагалі нечутливі.

– Я й не беру цього під сумнів, – не вгавав Іван. – Мене більше турбує можливість примусити їх рухатися. Але зараз не про те. Якщо поляки змушені стягнути сюди великі сили, вони тим самим оголюють оборону на інших дільницях, чи не так?

Нечай посміхнувся.

– Он ти про що! Ну, не гнівись, пане Іване, ми тут з гетьманом теж не корову з глини ліпили, теж думали‑гадали, як нам краще ляха обійти. Хоча й найбільша кількість жовнірів, без сумніву, збереться саме тут, штурм протилежної стіни, як і двох інших, буде мало схожим на прогулянку. Укріплення залишаться, а на них і малий відділ війська буде спроможний витримати атаки тисячного загону. Одне слово, атаки на решту валів Збаража доручено татарам Іслам‑Ґерая.

Іван покрутив головою:

– Не найкраща думка.

– Ну що ти будеш з таким робити! – обурився Нечай. – Це думка твого гетьмана, сотнику.

– І все ж я не змінюю свого ставлення – то не найкраща думка!

– Що ж запропонуєш ти?

– Даниле, татари не підуть на штурм, обмежаться обстрілом валів, тобі це відомо не гірше ніж мені. Тож тисячний загін добрих козаків зумів би тут зробити багато більше, аніж уся кримська орда.

– І тим загоном має стати сотня мого полку на чолі з Богуном, – докінчив за Івана Нечай.

– У загальних рисах саме так.

– А як щодо викладу твоїх думок Хмельницькому особисто? Розумієш, ми працювали над планом сьогоднішнього штурму кілька ночей, тож мені здається, що йому вельми не сподобається втручання у справи генеральної старшини.

Іван не розгубився:

– Веди мене до гетьмана.

Нечай якусь мить помислив, після чого посміхнувся і поплескав Богуна по плечу.

– Упізнаю нашого Богуна. Ну що ж, до гетьмана, то й до гетьмана!

Хмельницький зустрів друзів не те щоб непривітно, але без особливого ентузіазму. Він заклопотано радився з Виговським, Морозенком і Чорнотою, тож погодився вислухати Нечая не одразу. Нарешті махнув йому рукою:

– Кажи, пане Даниле, чого хотів, та не барись, ось‑ось даю сурму «до бою».

– Та, власне, хотів говорити не я, а ось він, – вказав Нечай на Богуна і підбадьорливо йому підморгнув.

Іван вирішив іти на прорив:

– Вислухай, батьку, не відберу в тебе багато часу.

Хмельницький пильно придивився до Богуна.

– А, це ти, сотнику. Ну, кажи вже, що маєш.

– Пан Данило мовив: протилежний напрямку атаки вал міста обложать татари?

– Вірно пан Данило мовив, – погодився Хмельницький.

– То не найкраща думка!

– Що?! – Хмельницький перевів погляд на Нечая. Той лише знизав плечима, мовляв, я йому казав. – Що ти верзеш, сотнику?

– Те, що татари не підуть на приступ, ваша ясновельможність, – не здавався Богун. – Вони не звикли лізти на вали. Дозволь це зробити моїм козакам!

– Ви потрібні мені тут. Коли гуляй‑городи підійдуть до валу і подавлять опір лядської піхоти, полки повинні кинутися на штурм лавиною, штормовою хвилею! Як можу розпорошувати сили?

– Усього тисяча, пане гетьмане! Повірте, ми зможемо зробити багато, посіявши паніку в лядському стані. Це зіграє на руку атакуючим полкам набагато більше, аніж лемент татар під валами, їхні стріли.

Хмельницький почав червоніти, і усі, хто добре його знав, зрозуміли – гетьман ось‑ось вибухне нестримною люттю, як це завжди бувало, коли хтось з підлеглих легковажно сперечався з ним за неприйнятних для суперечок обставин. Богун завмер, сміливо позираючи в очі Хмельницькому.

– Добре, – нарешті сказав Хмельницький, коли напруга від конфлікту, який ось‑ось мав розпочатися, набула найбільшої своєї сили. – Нехай буде по твоєму, сотнику. Татари дійсно не найкращі вояки, коли доводиться воювати з укріпленими таборами. Веди своїх людей на східний вал. Але пам'ятай – за кожен прорахунок переді мною особисто будеш одвіт тримати. Не перед Нечаєм!

– Дякую, батьку, – схилився в поклоні Богун. – Я виконаю все, що лише в силах людини.

Хмельницький відвернувся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Коли поспішали назад, Нечай, здивовано подивившись на Богуна, мовив:

– Я завжди знав, що ти упертюх, Іване, але щоб настільки… Ти знаєш, Хмельницький у хвилини люті стає справді нестримний, міг би навіть і закувати тебе в кайдани.

– Не закував.

– Так. Одне можу сказати напевне: тепер він тебе добре запам'ятав. Краще навіть, аніж після Тульчина.

У відповідь на Нечаєві слова над козацьким табором високою нотою забринів сигнал сурми. Пролунавши уперше від ставки гетьмана, він швидко пролетів, дублюючись над полками навсібіч велетенського табору осадників.

Ревіння гармат з протилежного боку збаразьких укріплень було настільки сильним, що в ньому годі було й намагатися почути окремий постріл. Уся артилерія Хмельницького працювала з найбільш можливим темпом, намагаючись подавити позиції ворожих гармат і підготувати штурм гуляй‑городів ще до того, як вони вирушать у свій шлях, витримуючи постріли польських гармат.

– Скільки вони вже товчуть? – запитав Богун у Нечипоренка, котрий лежав поряд, придивляючись до польського валу, до якого було не менше двох сотень сажнів відкритої, перекресленої сіткою рівчаків і засік місцини.

– Годину.

– Скоро й підуть, – завважив Омелько, котрий знаходився праворуч від Богуна. – А за Савкою й слід прохолов.

Ззаду затріщали кущі верболозу, і з'явився захеканий Савка Обдертий у вимащених в багнюку кунтуші і шароварах. Мовчки зняв шапку, витер нею піт з чола і дістав з китиці люльку. Неквапно наклав у неї тютюну, запропонованого Нечипоренком. Розпалив від поданого ним же труту, затягся димом, і лише тоді почав доповідати:

– Нічого страшного. Жовніри на валу, звичайно, є, бачили й кілька фальконетів, але ніц надзвичайного. Можна брати. Тоді, перед шатром Павлюка, складніше було, – він підморгнув Івану і зайшовся хрипким сміхом, після чого вказав на недалеку від них ділянку валу. – Дивися лишень, сотнику. Он ту купку дерев бачиш?

Іван поглянув на кілька хлипких ясенів неподалік ворожих укріплень.

– Так.

– Туди краще не лізти, там вовчі ями, якірці, ще бозна‑яке лайно. А ось праворуч, тобто ближче до нас, вал на протязі добрих двохсот аршин обкопано лише неглибоким ровом, місцина суха, рівна. Туди потрібно ставити драбини.

– Так і вчинимо, – погодився Богун. – Дочекаємось лишень, доки татари почнуть їх скубти, тоді нам менше уваги приділятимуть. Гуляй‑городи, я думаю, ось‑ось вирушать.

– А я про що? – Савка відкинувся на спину, кілька секунд покрутився, зручніше вмощуючись на траві, і нарешті затих, накривши обличчя шапкою. Богун зовсім би не здивувався, якби він цієї хвилини голосно захропів.

Тисяча двісті козаків Іванової сотні розташувалися, принишкнувши в підліску неподалік від східного валу збаразької фортеці, очікуючи на команду кинутися на штурм. Поруч з козаками, поділеними Богуном на відділки по п'ятдесят шабель, лежали довгі штурмові драбини, зроблені таким чином, що по довгих їх щаблях одночасно могли підніматися принаймні троє бійців.

За чверть години у звуках канонади з протилежного боку Збаража дещо змінилося – артилерія Хмельницького зненацька замовкла, вибухаючи тепер лише поодинокими пострілами, натомість ожила, розпочавши жвавий обстріл, армата осаджених. «Гуляй‑городи, – подумав Богун, – а поодинокі постріли наших, то встановлена на них армата». Він пожалкував, що не може бачити рухомих фортець на власні очі, але одразу ж відкинув цю думку. Потрібно було зосередитись на своєму завданні. Іван підняв голову і почав відшукувати поглядом татарські чамбули, про присутність яких говорили віддалене іржання коней, тупіт сотень копит і різкі крики вершників. Не дивлячись на увесь шум і метушню, зчинену татарами, самих їх Іван побачити не зміг. Як він і припускав, мурзи не поспішали кидатися на ворожі укріплення, хоча й не відступали далеко від стін. Така війна зовсім не пасувала кочівникам, які звикли діяти виключно як легка кавалерія, тобто швидкими наскоками і обстрілом. Зненацька Богун відчув, як йому на обличчя впала дощова краплина, потім ще одна, і ще. Він поглянув на небо – хмари, котрі почали збиратися після світанку, нарешті згустилися і розродилися рясним дощем. Утім, подумав Богун, дощ більше завадить ляхам, аніж йому – під час штурму захисники фортеці значно більше покладаються на вогнепальну зброю, аніж ті, хто із шаблями в зубах дереться штурмовими драбинами. Але як то там важкі гуляй‑городи? Адже затягнись дощ надовго, вони неодмінно зав'язнуть у баговинні! Усе ж довго цим перейматися в Івана не було часу – навіть з місця, де він знаходився, було помітно, що на валу фортеці жовніри жваво перебігають, зникаючи, очевидно, у напрямку протилежної стіни. З кожною хвилиною їх ставало все менше, доки не залишилося на протязі всього західного окопу не більше двох‑трьох сотень. Дощ все усилювався, і хоч він не був надто густим, але схоже на те, що затягло надовго. Усе ж поки що від східних укріплень чулася сильна стрілянина.

Дата добавления: 2015-06-04