Розділ VII 2 страница

– Михаиле! – покликав Іван осавула.

– Так, пане сотнику, – Нечипоренко поспішав звідкілясь у супроводі писаря Гавриїла, котрий тримав у руках довгого мідного каламаря і загорнутий у телячу шкуру сувій паперу.

– Накажи видати козакам по чарці з моїх запасів, заслужили… Нечипоренко, не переймаючись довго наказом, одразу ж передоручив його Ковалеві:

– Чув, Іване? Ну то й виконуй. Ти кашу вариш, тобі й горілку ділити.

Коваль без зайвих слів почимчикував до обозу. Козаки схвально загомоніли.

– Ти звідкіля? – подивився Богун на осавула.

– Від Нечая. Він по тебе джуру присилав, а тебе не було, вали обдивлявся, то я за тебе.

Іван посміхнувся і зіскочив з коня, якого одразу ж відвів убік джура.

– Ну, в скромності тобі не відмовиш!

Нечипоренко дещо знітився, але лише на мить.

– Так справа така, що й я можу вирішити, чого пана дарма турбувати?

Богун засміявся і плеснув Михайла по плечу:

– Вивернувся, як завжди. Ну добре, йдемо до намету, пообідаємо. Там і доповіси, що до чого. Ти, пане писарю, теж приєднуйся.

Осавул двічі себе запрошувати не примусив. Швидко покрокував за Іваном, оминаючи рудуваті від розчиненої у воді глини калюжі, позаду нього потюпав зодягнутий, як завжди в довжезний підрясник і опоясаний мотузом Гавриїл.

Намет видався після безрадісних і гнилих пейзажів верхом затишку і комфорту. Богун пожбурив у куток промоклого кобеняка, відчепив від очкура шаблю і сів за стіл, на якому джури вже розставляли страви до обіду. Його прикладом скористалися й Нечипоренко з писарем. Іван і Михайло швидко випили по чарці горілки, від якої відмовився писар, і почали сьорбати щедро затовчений м'ясом куліш – Іван звик про всі справи розмовляти не на голодний шлунок. Після кулішу джури подали печеню з вепра і срібний кунган зі старим медом. Іван наповнив свій і Михайлів кубок темним густим вином і поставив кунган на стіл.

– А ти наїдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобі головою думати потрібно, тож мозок не повинен відчувати мук тілесних. Від голоду в тому числі.

Гавриїл нічого не відповів, продовжуючи флегматично жувати куліш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такої поведінки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Після другої і третьої чарки наказав прибирати зі столу. Нарешті прокинувшись, Гавриїл похапцем досьорбав куліш і, героїчно відмовившись від вепрятини, сказав:

– Муки тілесні ніщо в порівнянні з муками душі заблудлого грішника, тож краще голод. Але я цілком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконує в міру сил своїх, потребує харчу не тільки для душі, а й для тіла.

– І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмішку, захитав головою Нечипоренко.

Богун запалив люльку від поданої джурою скіпки.

– Ну добре, розповідай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав?

Нечипоренко хитнув головою і видобув із‑за пазухи аркуш паперу.

– Ось, маєш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на військову нараду, що її гетьман збирає в себе перед початком битви.

Іван пробіг очима листа.

– Добре, буду, – сказав перегодом.

До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповіді, хитнув головою на знак привітання вартовим козакам, відкинув відлогу і ступив до намету.

– А, ти вже є! – зраділий Нечай простягнув руку побратиму. – Михайло мовить, все у справах заклопотаний, своєму полковнику добридень сказати не маєш часу… Сядь поки, скоро й вирушаємо.

– Михайло твій скоро й без мене керуватиме, у сірка очі не позичить.

Нечай посміхнувся:

– То в ньому є. Але, погодься, такі теж потрібні.

– І я завжди так казав. З якого приводу нарада, Даниле? – позирнув Іван на полковника. – Може, ляхи таки наважились дати бій?

– Схоже на те. Я поки сам не дуже багато знаю, але навіщо ламати голову? Скоро про все дізнаємось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина і наказному полковнику на нараді в гетьмана присутнім бути. Він тільки полковників викликав, щоправда, але я все беру на себе.

Іван лише знизав плечима:

– Панська воля, а наша справа – наказам пана полковника підкорятися. До гетьмана, то й до гетьмана.

Пилявецький замок, який являв собою чотирикутну кам'яницю з довжиною стін близько тридцяти сажнів і висотою мурів близько п'яти, стояв на правому високому березі річки Пиляви, тієї самої, що тепер спокійно несе свої зовсім не широкі води проміж пагорбів Хмельницької області під мальовничою назвою Іква. З точки зору фортифікації замок не мав будь‑якого стратегічного значення в майбутній битві, котра ось уже кілька місяців готувалась на Поділлі. Він, щоправда, був непогано захищений за допомогою вод річки, котра тут розширювалась і, перекрита греблею, утворювала чималий ставок, через який до воріт замку тягнулася лише вузька стрічка суходолу. Але що його стіни могли вдіяти з обстрілом кількох сотень гармат, не кажучи вже про те, що опинись вона на шляху двох стотисячних армій, націлених одна на одну, неодмінно перетворилася б на мізерний острівець, котрий ці самі армії змили б, неначе вода морського припливу блискучу мушлю із жовтої стрічки прибережного піску. Як би не було, але нині ніхто й не думав використовувати замок як укріплений пункт, натомість надавши йому статус резиденції гетьмана, після того як Хмельницький покинув Маслів Став і на чолі війська вирушив на Поділля.

Нечай у супроводі Богуна проїхав греблею, виїхав розмоклою від дощів дорогою на пагорб, що на ньому було збудовано замок, і зупинив коня поблизу потемнілих від часу дубових колод замкової брами. Кілька хвилин оглядав протилежний берег Ікви, після чого звернувся до Богуна:

– Ти помітив, яку місцину Хмельницький залишив ляхам для табору?

Іван кивнув головою. Він добре зрозумів те, що мав на увазі полковник – лівий берег Ікви був низинним та болотистим, а після дощів перетворився на море тванюки, яка, втім, поки ще була прикрита зеленню трав, серед якої подекуди росли низькі зарості верболозу і кущі шипшини.

– Ляхи – це в першу чергу кіннота, – помітив він. – А для кінноти війна в багні – це найгірше, що з нею може трапитись. Головне, щоб ляхи вибрали для поля бою саме ці болота. Але ж вони не гірше нас з тобою знають про свою втрату переваги в кінноті, в разі якщо битва відбудеться саме тут.

– Звичайно, знають, – знизав плечима Нечай. – Ось тільки боюсь, що ми не залишимо їм іншого виходу.

Підігнавши коней, козаки зацокотіли по дерев'яному настилу мосту під замковою вежею воріт. Скоро вже були посеред схожого на колодязь подвір'я, де криті соломою конов'язі вздовж стін і внутрішні будівлі замку залишали настільки мало простору, що тут не змогли б роз'їхатися навіть десятеро вершників. Нечай, а за ним і Богун, передоручивши коней служникам, піднялися вузькими кам'яними сходами на другий поверх, де, використовуючи його найбільшу площу з‑поміж усіх приміщень замку, було влаштовано приймальню гетьмана і його особисті апартаменти.

Перед дверима приймальні шлях козакам перегородив вартовий у червоному жупані і високій баранячій шапці з червоним верхом, але, впізнавши Нечая, одразу ж відступив.

– Багато старшини вже прибуло, Свириде? – запитав у нього Нечай.

– Майже всі, пане полковнику. Проходьте, його ясновельможність буде з хвилини на хвилину.

Переступивши поріг, опинилися у просторій світлиці, в центрі якої був розташований великий круглий стіл, застелений темною сукняною скатертиною, в кутку палахкотіли, потріскуючи, дрова у великому каміні, а під стінами стояли у два ряди широкі дубові лави, драповані таким самим сукном, що ним було накрито стіл. На лавах майже ніхто не сидів – усі присутні старшини стояли невеличкими групами по кілька чоловік, щось обговорюючи. Серед них Іван упізнав Джеджалія, Крису, Ганжу і Федоренка. Одразу ж за Богуном і Нечаєм у кімнату зайшов генеральний обозний Чорнота в супроводі полковника Кричевського. Привітавшись, приєдналися до одного з гуртів. Іван мовчки слухав неквапні розсуди старшини щодо становища у війську і останні звістки про переміщення поляків. За кілька хвилин і справді розчинилися двері, й до вітальні увійшов гетьман.

Хмельницький ступав пружним кроком упевненої в собі людини. На ньому, не дивлячись на те, що в камінній залі було досить тепло, була оторочена куницями кирея, одягнена поверх атласного, шитого золотою ниткою каптана. У руці мав срібну гетьманську булаву. Слідом за гетьманом до зали зайшов генеральний військовий писар Виговський. Богун, придивившись, упізнав у ньому одного з полонених під Корсунем командирів коронного війська і пригадав чутки про нього – мовляв, саме цього сухорлявого високого шляхтича Богдан‑Зиновій викупив в одного з татар Тугай‑бея за чистокровну арабську кобилу, пригадавши давні дружні стосунки під час служби в реєстровому війську. Щодо правдивості тих чуток Іван, звичайно, мав сумніви, але він дійсно бачив Виговського на майдані, де перед Хмельницьким була вишикувана верхівка польської армії, коли привів туди Калиновського.

Виговський тихо сів за стіл і, зачекавши, доки джури розкладуть перед ним писарське приладдя, подивився на гетьмана. Той кілька хвилин стояв мовчки, немов щось обдумуючи. На обличчі Хмельницького застиг той задумливий вираз, що його помітив Іван ще того пам'ятного дня, коли вперше побачив гетьмана в таборі під Жовтими Водами. Нарешті він обвів поглядом присутніх і мовив:

– Радий бачити всіх вас, панове старшини, в доброму здоров'ї, зібраних задля військової ради, під час якої ми розглянемо можливість поставити третю і, маю надію, остаточну крапку у війні з Польщею. Війні, яку ми почали з Божого благословення і щасливо проводили з його поміччю. Радий бачити вас і тому, що тепер, після літа, проведеного в боях, ми зустрічаємося з вами, побратими мої дорогі, не як гнані, котрі повинні стерегтися і зважувати на терезах кожне слово своє, а лиш як переможці і привідці стотисячного війська. І все тому, що нас підтримав народ! Хочу, щоб кожен з вас пам'ятав це.

На мить Хмельницький замовк і підійшов до гетьманського булавничого – одягненого у вишукані шати молодого козака з темно‑червоною оксамитовою подушечкою у руках. Обережно поклав на ту подушечку булаву.

– Що ж, прошу всіх сідати на лави, – продовжив він після того.

Старшини з тихим гомоном і шелестом вбрання розсілися по лавах. Хмельницький теж зайняв своє місце, сівши у крісло навпроти присутніх, так, щоб мати з правої руки Виговського. Недбало виклав лікті на стіл.

– Нараду проведемо таким чином: спочатку пан генеральний писар розповість нам усі переміщення наших військ і ворога за останній час, потім я викладу деякі свої міркування, після чого нагоду висловитись буде мати кожен бажаючий. Прошу вас, пане Іване!

Виговський, не примушуючи себе запрошувати двічі, піднявся і, відкашлявшись, почав промову:

– Що ж, я розумію, сказане мною в чомусь повторить відомі панству факти, але прошу зрозуміти – усе робиться для того, щоб ми могли ясніше уявити собі картину на театрі бойових дій цілком, а за тим і прийняти найбільш правильні рішення для проведення майбутніх дій нашого війська. Тож з вашого дозволу почну з подій місячної давнини.

Після збору на Масловому Ставу Чигиринський, Переяславський, Черкаський, Ічнянський, Борзенський, Канівський, Корсунський, Київський, Прилуцький, Миргородський і Ніжинський полки, загальною кількістю війська у шістдесят тисяч козаків вирушили з Божою допомогою через Рокитне, Паволоч і Погребище на Калинівку і Хмільник, а далі на лінію Остропіль, Гончариха, Стара Синява, де й зайняли позиції, не дійшовши двадцять миль до Костянтинова. Звідтам ми просунулися до Пилявців і перенесли ставку в цей замок. Хочу одразу сказати, що таке місцеположення війська було вибране не випадково, а чому саме, я розповім пізніше.

Одночасно з полками під проводом його ясновельможності, в Прилуці на Брацлавщині було проведено збір полків, підпорядкованих правобережному костирському гетьману Кривоносу, тобто Уманського, Білоцерківського і Вінницького. Загалом ці полки нараховують у своєму складі ще близько чотирнадцяти тисяч козаків. Першого серпня вони оволоділи Костянтиновом, довершуючи раніше розпочату кампанію по захвату максимально можливої кількості фортець і укріплених пунктів від Острога до Бару, від Кам'янця до Коростеня. Отже, маємо цілком контрольовану ситуацію в усіх районах перебування нашого війська. Невідомою досі залишається кількість орди Іслам‑Ґерая, що її він повинен привести нам на допомогу згідно договору. Хан чомусь не поспішає дотримуватись його статей, і маємо на даний час лише якихось шістьсот шабель татар під проводом Султан‑мурзи, з тих, що їх було залишено ще після наради в Білій Церкві при ставці його ясновельможності пана гетьмана. Затримка з прибуттям хана багато в чому сплутала наші карти, шановне панство, тож, як багато хто з вас пам'ятає, ми вимушені були вдатися до перемовин з польськими комісарами‑радцями, що їх запропонували вони самі. І хоч умови, поставлені Варшавою, нам були принизливими і не гідними жодної уваги, переговори все ж виграли для нас деякий час, украй необхідний для нас час! Бо коли посли гетьмана України мусіли вислуховувати відверті погрози і намагання повернути козацьке військо якщо й не до ординацій при Масловому Ставі, то принаймні до Переяславської або Куруківської комісії, нами було проведено колосальну роботу по впорядкуванню, озброєнню і оснащенню харчами і припасом усього нашого новоствореного війська. Дещо прояснилася й позиція татар, і якщо їх досі немає в нашому таборі, є цілком реальна надія побачити їх у найближчий час. Посли від хана, які були в нас кілька днів тому, передали вибачення Іслам‑Ґерая за недотримання статей угоди і пояснили запізнення великим бусурманським святом, котре носить назву шабан і святкується у восьмому місяці за поганським календарем.

Тепер повернімось до причин розташування військ під Пилявцями. Першою з наших цілей було і залишається донині не віддати ініціативу і право вирішувати, де відбудеться битва, до рук ворога. Саме тому було вирішено покинути район Гончарихи, одночасно відізвавши полки Кривоноса від Росолевецької переправи і реґімент Нечая, який до цієї пори утримував фортецю в Костянтинові. Ми розраховували, що відступ від Костянтинова і Росолевецького перевозу надихне ляхів на розгортання наступу й утримає їх від думки ставати табором поблизу Костянтинова, що було нам зовсім не на руку, з огляду на перевагу поляків у кавалерії. З цією ж таки метою польській передовій сторожі було дозволено безборонно розігнати наші передові чати під час їх пересування від Костянтинова до Пилявців. Натомість розташування на ділянці, що її ми залишили панам комісарам на лівому боці Пиляви, підходить нам значно більше. Тепер ми вже можемо з переконанням казати: відступ від Костянтинова дав свої плоди, польське військо прямує на Пиляву. Як здачу Росолевецької переправи і Костянтинова, так і втечу наших розбитих чат ними було розцінено наступним чином: козаки перелякані кількістю їхнього війська і не мають жодної надії протистояти їм.

Тепер про табір. Як ми з його ясновельможністю могли пересвідчитись на власні очі, обоз влаштовано добре і укріплено цілком надійно. Маємо периметр з возів у шість рядів, все обкопано валом і ровом. Шанці влаштовано в кілька ліній, на валах установлено більш як сотню гармат. Як ми й планували раніше, полки Кривоноса не увійдуть у склад нашого табору, утворивши окремий реґімент на протилежному березі Пиляви і будуть слугувати нам одночасно авангардом і резервом, в залежності від ситуації, яка складеться.

Ну і наостанок хотів би розповісти все, що мені відомо про ворога. Як не дивно, але Польща змогла зібрати військо, яке нараховує понад сто тисяч чоловік, близько сорока тисяч з яких шляхта, наймані ландскнехти і кондотьєри. Військо досить сильне, хоча поступається нам у кількості піхоти. На липневому вальному сеймі у Варшаві було призначено рейментарів коронного війська на заміну тих, кому доля не посміхнулася під Корсунем. Ними стали Доменік Заславський, Олександр Конєцпольський і Миколай Остроріг. Їм підпорядковано тридцять два сеймових комісари. Відомості з джерел, яким цілком можна довіряти, – Виговський подивився на Хмельницького, котрий сидів поряд і слухав його, не встряваючи до розмови. – Так, цілком надійних джерел. Місцем збору коронного війська обрано селище Глиняни на Галичині неподалік від Львова, що на північний схід від Волочиська. Туди рейментарі й вирушили, зібравши перед тим воєводствами польськими майже всіх, хто здатний хоч як‑небудь тримати в руках зброю. Відсутній у їхньому таборі лише Ієремія Вишневецький. Князь, як завжди, відмовився коритися будь‑чиїм наказам і висунув власну точку зору на майбутню кампанію, адже це так схоже на гонорового князя! Він оголосив збір війська у свій табір під Човганським Каменем.[36]Проте полякам досить швидко вдалося вирішити всі негаразди у власному таборі, і на початку вересня вони об'єднали свої сили біля Човганського Каменя і вже спільно продовжили похід на Костянтинів. Решту ви вже чули. Добавити можу лише те, що сьогодні зранку польське військо покинуло Костянтинів і вирушило в напрямку нашого табору. Думаю, слід очікувати їхньої появи вже сьогодні надвечір, принаймні розвідувальні роз'їзди ворога було помічено кілька годин тому всього за кілька миль західніше Пилявців. У мене все, панове.

Виговський ще раз відкашлявся і сів у своє крісло поряд з гетьманом. Хмельницький ще раз огледів своїх старшин і за хвилину продовжив почату генеральним писарем доповідь:

– Що ж, пан писар настільки вичерпно описав нам положення, яке склалося, що мені майже нічого не залишається для доповнення його доповіді. Скажу лише, що censura[37]польським проводом своїх і наших сил явно зазнає значного переломлення у невигідний ляхам бік. Так, вони ще досі впевнені, що їм мають протистояти погано озброєні і невивчені селяни, а я всім своїм попереднім перемогам завдячую лише втручанню кримського хана у війну і допомозі його орд. Більше того, вони не спроможні оцінити також і власних можливостей. У їх стані становище нагадує перетягування ковдри між рейментарями, призначеними сеймом, з одного боку, і князя Вишневецького з іншого. Узагалі мені вважається – панам рейментарям коронного війська доручено не ту справу, яку б вони могли виконувати, бо один з них занадто полюбляє перину, з огляду на свій досить похилий вік і слабке здоров'я, другий латину, будучи більше схожим на дідаскола колегіуму, аніж на командира, здатного повести за собою в бій. Третій є лише дитиною, гоноровою, пихатою, але дитиною. Бо, як відомо, виростання тіла до дорослих розмірів ще не є ознакою зрілого розуму, того, котрий необхідний доброму стратегу і рейментарю.[38]Венц[39]тепер ми маємо лише одну справу – скоріше розбити сю лядську наволоч і закінчити щасливо війну ще цього року, не залишаючи на наступний. Маю впевненість – після такої поразки, яку вони отримають тут, їм вже не оговтатись…

Після виходу з Човганського Каменя польське військо, потопаючи обозами в баговинні, що на нього перетворилися розгружені неймовірною кількістю людей, вершників і возів, а також рясними дощами під час сумнозвісних «жидівських кучок» шляхи, повільно пересувалося на захід, усе ясніше відчуваючи близькість козацької армії, котра стояла в них на шляху. Від вогкого повітря і дощів блискуча шляхта втратила свій молодецький вигляд, а лати жовнірів почорніли, вкрилися бризками багна і рудуватими розводами іржі. Обозна челядь, кількість якої налічувала десятки тисяч, була вкрита багнюкою настільки, що, здавалося, відмитися вона не зможе вже ніколи… Важкі гармати угрузали в болоті, обози відставали, а бокові чати і передові дозори весь час плуталися в складках місцевості, знову й знову влітаючи в трясовиння або замулені ручаї, річечки й озерця, котрих було надзвичайно багато проміж Костянтиновим і Пилявцями після цілого тижня набридлих дощів.

Князь Ієремія Корибут‑Вишневецький скаженів. Він мало не оперезав батогом герольда, який необережно наблизився і попрохав князя перейти в ридван, з огляду на погану погоду, вислав хоругву драгунії з наказом канчуками підігнати лінивих обозних, котрі ось уже годину не могли витягти з баговиння вози з його особистими речами. Вишневецький не хотів, щоб коли військо стане на ночівлю, його шатра було напнуто після наметів Конєцпольського і Остророга. Його дратувала сама думка про такий збіг обставин. Але хіба лише одне це? О, ні! Із самого початку князя дратують люди, поряд з якими він повинен вести війну з бунтівним хлопством і які зовсім не прислухаються до його порад щодо цієї війни. І порад, між іншим, зовсім не пустих! Так не проводиться командування військом, такі речі призводять до поразки! Він саме це сказав кілька днів тому Заславському, намагаючись довести: козацький гарнізон у Костянтинові в жодному разі не можна залишати у своїх тилах, це неприпустимо з точки зору тактики! І що почув у відповідь? «Ви надто поспішливі, князю». О Матко Боска! Він надто поспішливий! Як же міг сейм призначити таких людей до командування військом, можливо, єдиною надією Речі Посполитої на припинення бунту. Призначити в той час, коли його, князя Вишневецького, поставлено немов на побігеньках у панів рейментарів! Ні, це вже занадто! Але нічого, він ще зуміє показати, хто пише золотом у діаріуші польської історії, а хто припечатує все лайном!

– Дозвольте, ясноосвєнцоний князю, доповісти вам наслідки розвідки, – почув Вишневецький зовсім поряд хрипкий голос і здригнувся від несподіванки – заглиблений у власні думки, він не почув, як до нього під'їхали. Обернувшись, побачив довгу і худу постать Мартина Зацвіліховського. Той сидів верхи на змиленому коні. На панцирі із золотим орнаментом, на оксамитовому жовнірському плащі і навіть на султані страусового пір'я на шоломі, мав бризки брудної води. Очевидно, командир розвідки мчав сюди не розбираючи доріг.

– А, це ви, – Вишневецький зітхнув. Він наперед знав усе, що мав сказати йому командир розвідувального відділку. – Доповідайте.

– Ми обстежили не менше як по двадцяти миль вгору і вниз по Случі згідно вашого ординансу. Я ровне теж зробив усе, що в моїх силах, але, князю, мені вельми прикро – я не маю, чим порадувати князя.

– І князь не мав у такому збігу обставин жодного сумніву, мій друже, – флегматично відповів Ієремія. – Тож давайте без зайвих преамбул, починайте одразу ж зі справи.

Зацвіліховський зітхнув. Очевидно, його тяготило все побачене під час розвідин і що він мусів тепер переповісти.

– Місцина вкрай погана для наступу кінноти, мій князю. Болота, рівчаки, пагорби, яруги… Я боюсь, нам ніде буде навіть облаштувати табір. Хмельницький, очевидно, розраховував саме на те, що ми будемо змушені розташуватися на лівому березі.

– Облиште, пане Зацвіліховський! Я не хочу чути такої мови, то є мова приреченого, котрий виливає в жалобі свою душу! – скипів Вишневецький. – Я прохав би вас доповісти мені лише факти, решту я беру на себе.

Зацвіліховський почервонів від почутого, немов рак, така неприхована погорда і відверта образа вчувалась у словах князя, але сперечатися з Вишневецьким не посмів.

– Нехай князь сам запитує про речі, які його цікавлять у першу чергу, а я буду давати відповіді, опираючись на відомості, якими володію, – стримано відповів він.

– Ви бачили табір Хмельницького на власні очі?

– О, так, мій князю!

– Розкажіть про нього докладніше.

Зацвіліховський докладно розповів про ваґенбурґ Хмельницького, не пропустивши й ту обставину, що греблю перед табором надійно обороняють кілька сотень козаків у добре влаштованих шанцях, а перед греблею на лівому боці Пиляви, утворюючи лівий фланг козацького війська, стоїть зі своїми полками Кривоніс.

– Тобто Кривоніс не форсував річку і, наближуючись до Хмельницького ми маємо можливість зустріти козацький авангард будь‑якої хвилини?

– Саме так, ваша ясновельможність. Хоча, на мою думку, вони не поспішатимуть.

– Татар не помітили?

– Ні. Але я маю чутки від молдавського господаря, що тиждень тому орда ще не встигла переправитись через Дністер. Якщо вони й встигнуть, то не раніш, аніж через два‑три дні.

– Два‑три дні, – задумливо повторив Вишневецький. – Нам залишається лише радіти, що татарські чамбули не будуть смикати наших обозів ще під час переходу. Добре, пане Зацвіліховський, ви дещо прояснили для мене картину. Тепер мені зрозуміло, чому пан Остророг так наполягає на влаштуванні табору нашого війська під Костянтиновом – він боїться намочити ноги. Але, повірте, мій любий Зацвіліховський: на війні бувають набагато прикріші випадки, аніж вода у ботфортах! І хто б мені не намагався довести протилежного, я ніколи не повірю, що для справжнього лицарства рух назустріч ворогу може бути гіршим, аніж боягузливе відсиджування за насипами у власному таборі.

Князь кивнув головою Зацвіліховському на знак того, що аудієнцію закінчено, і підізвав секретаря.

– Підготуйте листи панам Конєцпольському, Заславському і Остророгу. В них вкажіть, що я волів би влаштувати сьогодні увечері військову нараду з панами рейментарями.

Зодягнутий у блакитний кунтуш і великий оксамитовий берет секретар‑італієць, котрий увесь час поштиво тримався дещо позаду князя, вклонився і поспішив виконувати доручення. Вишневецький знову залишився наодинці зі своїм роздратуванням і триклятою погодою политого осінніми дощами Поділля.

Увечері, коли серед сивої від дощових крапель далечини стала помітною темна тінь вежі над старовинним замком князів Острозьких у Костянтинові, неподалік від якої олив'яним блиском відбивали похмуре небо побиті дрібними брижиками води Случі, було вирішено зупиняти військо на ночівлю. Сонце, яке так і не схотіло показати своє гаряче обличчя знудженим дощами землям, поступово схилилося до заходу, і за годину короткі осінні присмерки обіцяли змінитися темною, немов у склепі, ніччю. Обози князя все ж не встигли, не дивлячись на намагання драгун. Усе ще роздратований, він увійшов у намет, у якому було призначено військову нараду, в супроводі одного лише секретаря і нетерпляче махнув рукою до герольда, який урочистим голосом напівзаспівав:

– Староста перемишльський, канівський і прасмицький, воєвода руський князь Ієремія Корибут‑Вишневецький…

– Доброго дня, панове, – привітався він коротким помахом голови з присутніми Заславським, Конєцпольським, Остророгом і литовським обозним паном Осинським, череванем з підголеними мало не до лоба скронями і потилицею, і велетенськими яскраво‑рудими вусами, котрі затуляли йому обличчя від носа до підборіддя і, очевидно, чинили багато перешкод під час приймання їжі.

– Радий бачити князя в доброму здоров'ї та гуморі, – відповів за всіх Конєцпольський, решта шляхтичів закивали погоджуючись головами. – Чекаємо тільки на вас.

Ієремія без зайвих церемоній сів за стіл, за яким сиділи решта командирів, і плеснув у долоні.

– Меду мені, хлопи! Здається, всі кістки просякли триклятою вологою.

На столі перед князем одразу ж з'явився срібний кубок з янтарним напоєм. Він схопив його і одним духом влив у горлянку.

– Пани рейментарі постяться? – насмішкувато кинув він до решти шляхтичів, помітивши, що ті не п'ють, хоча кубки стояли перед кожним, а серед них на столі знайшли собі місце срібні підноси з наїдками і солодощами.

– Бачите, князю, – з погано прихованою злістю подивився на Вишневецького Заславський, кумедно викочуючи свої банькаті очі на жовтому, немов пергаментному, обличчі. – Ми отримали ваші листи, де ви пропонуєте зібратися і порадитися, а не запрошення на вечерю.

– Ну, одне другому не завадить, – знизав плечима Вишневецький. – Тим більше в гостях скоріше я, мої ледарі ще тільки підводять обоз з табірним майном до нашого стану. Тож давайте краще вип'ємо і знову наллємо кубки, лише після того підійшовши до розмови.

Усі присутні, виключаючи Заславського, погодилися, і за хвилину лакеї вже наповнювали їхні кубки медом. Старий зі злістю відіпхнув служку і сів, надувшись, як сич. Погляд вицвілих очей не зводив з Вишневецького. Нарешті той помітив це і відповів не менш пильним поглядом, після чого Заславський знітився і відвів очі.

– Панове, я просив вас зібратися тут, тому що в нас є одне питання, яке ми маємо вирішити негайно, а саме: де влаштувати табір, а також дати хлопству битву. До мене доходять чутки, що єдиної думки по цьому питанню в нас немає, а значить, її потрібно обговорити, прийняти і в подальшому дотримуватись задля блага Речі Посполитої, – чітко карбуючи слова, вимовив Вишневецький.

– Чому б вам, князю, не почати з викладення власної точки зору щодо розташування майбутнього табору, – зарипів Заславський, немов немащений віз.

– О, я з радістю зроблю це після вас, пане Домінік, – крізь зуби кинув Вишневецький.

– Добре! – Заславський усе ж відпив з кубка, після чого пройшовся поглядом по обличчях присутніх. – Моя думка, підказана, до речі, присутнім тут паном Осинським, є такою: ми не повинні йти далі Костянтинова, наражаючи військо на напад від татар і козаків. Отаборитися потрібно тут, під фортецею Острозьких, вибравши для того місцину, яка б підходила для генеральної баталії більше нам, аніж козакам. Навпаки – рух до Пилявців грає на руку ворогу, тому що там ми змушені будемо стати табором на рівнині, де немає наймалішого простору для маневру кінноти.

– Але звідки така впевненість, пане Домінік? – перебив його Ярема. – Я, наприклад, берусь повести мої комонні підрозділи в бій на табір Хмельницького в Пилявцях, і повірте мені, мої військові товариші і жовніри зможуть показати баталію, достойну польського лицарства.

Дата добавления: 2015-06-04