Розділ IX 1 страница

VIII

VII

VI

V

IV

III

II

І

Чорна потріскана земля була зовсім голою і не несла на собі бодай малої билинки, не те щоб деревця або кущика. Рівна, немов стіл, вона здавалася безкінечною, без пагорба, без долини. Лише неосяжна далечина поритої тріщинами, чорної, немов вугіль, зовсім сухої землі. Небо над тією рівниною теж було чорним. Воно немов ковтало промені розташованого над обрієм сонця, не відбиваючи їх, і тому яскраве світило могло кидати на землю лише примарне сяйво, схоже на світло місяця уповні. А посередині рівнини, зовсім не далеко від Івана, котрий стояв у задумі, не в змозі вирішити, куди ж піти цією дивною місциною, розташовувався невисокий частокіл. Невисокий і чорний. Чорний, як і все тут. За ним вгадувались дахи кількох будівель.

– Хутір, – сказав сам до себе Іван і здивувався, як пролунав його голос, лунко, немов у діжі. – Якщо є хутір, повинні бути і люди, – додав він за хвилину, вирушаючи в напрямку дивних будівель. Підбори його сап'янців м'яко занурювалися в пересохлу, перетворену на чорний пил землю, хоча курява не здіймалася після його кроків, а звук ходи майже не чувся. Він йшов і намагався поглядом проникнути за частокіл, роздивитися його внутрішній устрій і можливих мешканців. Хто вони, ті загадкові люди, які знайшли прийнятним для себе проживання в такій непривітній місцевості? А може, все, що, він бачить навколо, то результат якоїсь страшної пожежі, котра змела з поверхні землі все живе, чомусь зглянувшись над крихітним хутірцем і залишивши його на поверхні безкрайої пустелі? Крок за кроком Іван наближувався до частоколу. Он і ворота. Вони розчинені настіж, немов запрошуючи подорожнього пройти крізь них, пристати на жаданий спочинок після довгої і важкої мандрівки крізь чорну пустелю. Іван повільно пройшов через браму і зупинився, розглядаючи внутрішній устрій хутора. Але що це? У колі почорнілого невідомо від якого полум'я частоколу не було звичних для звичайного хутора будівель чи споруд. Не було світлиць, не було комор або хлівів, не було взагалі нічого, окрім важкої дубової брами висотою у два сажні і завширшки не менше чотирьох. На відміну від воріт хутора, вона була щільно зачинена. Дуже повільно Іван наблизився до тієї брами і завмер, вивчаючи її потріскану від часу поверхню. Зі щілин брами до нього долетів ледь відчутний подув свіжого вітерцю, напоєного неймовірно запашним ароматом. Чудернацьким розчином змішувались у ньому пахощі весняного саду і терпкий запах полину, аромат свіжозораної землі і хліба, котрий щойно дістали з печі, буяння троянд і першої гілочки бузку після довгої зими. Іван мимоволі завмер, насолоджуючись почутими пахощами і зажмурив очі від насолоди. Неземний аромат немов легкою музикою сповнив його свідомість, примушуючи забути про все. Здавалось, пройшла безодня часу, доки він розкрив очі і продовжив огляд кованих залізною шиною дубових колод. Біля однієї з верхніх завіс Іван нарешті помітив важке залізне кільце, до якого ланцюгом був причеплений великий дерев'яний молоток. Він неквапно взяв його до рук і обдивився. Так, сумнівів бути не могло – цю річ повісили сюди саме задля того, щоб нею стукати у браму. І це говорило про одне: якщо хтось стукає у браму, неодмінно повинен бути той, хто почує стукіт.

– Господи, куди я потрапив? – уголос промовив сам до себе Іван. І раптом його осяяла думка! – Невже це…

Він обережно повісив молоток на місце і повернувся спиною до брами. Тепер картина дещо змінилася – частоколу не було, а навкруги тяглася все та ж безкінечна чорна пустеля. Він зробив спробу обійти браму і подивитися на неї з протилежної сторони, але це виявилось неможливим. Куди б не йшов Іван, він бачив перед собою з одного боку потріскані колоди брами, з другого – невеселу чорну пустелю.

– Схоже, ти не залишаєш мені іншого виходу, – задумливо почухав Іван порослу щетиною щоку. Він знову взяв у руки молоток і з силою кілька разів вдарив ним у бронзовий таріль, прибитий цвяхами до дощок, очевидно, задля цього. Удари гулко віддалися луною. Іван зачекав кілька хвилин. Нічого не змінилося. Він нетерпляче схопив молоток і знову заніс його для удару. Саме тієї миті брама почала розчинятися. Повільно і м'яко, без рипу і взагалі будь‑якого звуку. Ось шпаринка поміж її половин стала завбільшки з голку, ось вона виросла завширшки з олівець, потім палець, долоню. І несподівано Івану в очі вдарив цілий потік яскравого світла, білосніжно‑білого і теплого, нестримним потоком чогось неймовірно важливого, охопивши все його єство. Яким невагомим стало тіло тієї миті, який спокій поселився в думках! Так, Іван не помилявся. Брама вела саме туди, куди він подумав. І він готовий був пройти крізь неї. Втягнувши із силою в себе повітря, він зробив крок назустріч світлу. І лише в останню мить зупинився, дослухаючись до розпачливого голосу, який йшов невідомо звідки і кликав його. То був голос Ганни. Схвильований і тужливий. Вона кликала його і він чув, що вона готова ось‑ось зірватися нестримним риданням. Іван швидко зробив крок назад і з силою наліг на важку браму, закриваючи її.

Тієї ж миті його підхопила страшна сила і понесла, жбурляючи, невідомо куди. Дивна легкість, що її відчував досі, змінилася нападом задушливого кашлю, а все його тіло заполонив пронизливий біль. За хвилину він розплющив очі і побачив над собою мокре від сліз обличчя дружини, миготливий вогник каганця, який сильно кіптюжив білену крейдою стелю.

– Живий! – тієї ж миті видихнула Ганна.

– Тихо, тихо, – м'яко охопив її за плечі Омелько, і собі схиляючись над пораненим. – Йому тепер потрібен спокій.

Але Ганна не вгавала. Очевидно, від великого нервового напруження, яке їй довелося пережити, її почало трусити, немов у лихоманці, і вона все повторювала немов молитву:

– Живий, ти живий!

– А який я маю бути? – вимовив Іван потрісканими від гарячки вустами, і яким млявим видався йому власний голос! – Хіба дасте спокійно померти?

І він заснув. Йому снилися бойові порядки війська, які шикувалися на полі перед Жовтими Водами, сигнали сурми, залпи гармат і гуркіт копит тисячних відділків кінноти, котра летіла в бій. Снились вогні запаленого поляками Корсуня і позеленілі від часу мури Тульчина. Просякле дощами небо над Пилявцями і могутній Кам'янець, котрий глузливо поглядав зі своєї гори в петлі швидкого Смотрича на козаків, які нічого не змогли вдіяти з його потужними бастіонами і проходили далі на захід, залишаючи по собі переляканий гарнізон, змучених голодом і невпевненістю в завтрашньому дні городян і славу цитаделі, укріпленої самим Богом на кордоні південних земель Речі Посполитої. Бачив він уві сні пожежу львівського передмістя і артилерійський обстріл Високого замку, бачив пишну кавалькаду представників кращого львівського міщанства, котрі прибули в табір Хмельницького, аби запропонувати гетьману велику контрибуцію і врятувати старе місто Лева від штурму і грабунків у разі його успішного завершення. Снив Богун і усміхнене обличчя своєї Ганни, дитя з волошковими очима, яке простягало до нього рученята, кумедно ґелґочучи щось на йому лише зрозумілій мові. Але не бачив він більше страшної чорної пустелі і брами, готової розчинитися перед ним, приймаючи назавжди у свій чарівний світ. До пори він зачинив ту браму.

– О, та я бачу, ти вже зовсім на поправку пішов, поранений герою! – загримів Нечай ще з порога, пригинаючи голову, аби не зачепитися за одвірок, котрий було зроблено зовсім не для його богатирського зросту. Він зняв шапку, тричі перехрестився на образи в кутку світлички і нарешті сів на лаву поблизу ліжка, на котрому лежав Богун. – Ну, слава Всевишньому. Пані Ганна зустріла мене в сінях, то хоч на себе стала схожа, а то сама ледь жива була, сердешна. Ну розповідай!

– Що я розповім тобі, Даниле? – мляво знизав плечима Богун, мимоволі поморщившись від пекучого болю у грудях. – Краще ти розповідай, що і як. Я, признатися, останнє що пам'ятаю, це смерть Савки.

– Так, – одразу ж спохмурнів Нечай. – Убили нашого Савку. Такий чоловік був… Та якби його одного! Кривавим видався для нас той день, коли тебе підстрелили, без міри кривавим, Морозенка, полковника, убито… Але не будемо про погане. Знали ми кращі дні, будуть ще кращі.

– Даниле, я хочу знати все. Але спочатку розповідай, де я, і звідкіля тут Ганна.

Нечай знітився.

– Під Збаражем ти, де ж маєш бути? Правду сказати – якби моя воля, відрядив би тебе на кілька місяців до Вороновиці. Але дохтури мовлять: не можна в такий далекий шлях. А щодо Ганни… Одне слово: вже й не думали ми, що видужаєш ти, Іване! Три дні після того триклятого штурму все угасав. Омелько прикликав старого січового характерника, мали надію, він щось зарадить. А старий хрін таке сказав: він уже не в нашому світі, але ще й не в Царствії Божому. Кликати його звідтам потрібно. Інакше не повернеться. Якщо є по‑справжньому дорога для нього людина, вона його поверне. От і все. Омелько кинувся за Ганною, загнав до смерті троє коней і через півтори доби був з нею тут. А потім ти очуняв.

– Давно я лежу? – запитав Іван, вирішивши не виказувати своє здивування розповіді Нечая, котра співпала з його мареннями про чорну рівнину і браму.

– Три тижні.

– Напевне, й новин багато нових?

– Стачає, – Нечай спохмурнів і відвів погляд.

– Невтішні новини?

Нечай махнув рукою.

– Не те щоб невтішні, але… Зав'язли ми тут, Іване. Давно могли Збараж взяти і далі піти, та немає нам військового щастя. Немов заговорений Ярема! – Нечай спересерця гепнув своїм важким кулаком об лаву, та так, що на полиці в нього над головою забряжчав череп'яний посуд. – Утрати великі. І хоч зовсім мало ще до успіху залишилося, чує моє серце: не дадуть нам ляха додушити. Хан незадоволений, з дня на день може щось утнути, король п'ятдесят тисяч посполитого рушення зібрав.

– Стривай, – Іван зробив спробу піднятися на ліктях, але одразу ж осів від пекучого болю на подушку. – Розповідай все по порядку.

– Що ж, час доки маю, – розвів руками Нечай, запалив люльку і почав оповідати.

Штурм гуляй‑городів, призначений на дев'ятнадцяте липня, був зупинений зливою, важкі штурмові вежі зав'язли в болоті, і полки змушені були відійти від них до свого табору. Тієї ж ночі Ярема Вишневецький особисто очолив експедицію, яка, підійшовши таємно, напала на небагаточисельну варту біля гуляй‑городів, перерізала її і спалила вежі. Кілька день потому бойові дії майже не велися, і лише після того, як Іслам‑Ґерай заявив Хмельницькому, що розцінює заплачену його людьми плату за здобич, обіцяну гетьманом, надто високою, а тому готовий знятися і піти до Криму, як завжди дорогою взявши з України ясир і здобич, гетьман наказав готуватися до рішучого штурму. Він сам вийшов перед військом і повним жалю голосом мовив:

– Гей, козаки‑молодці! Знайте і не кажіть, що не чули: хан сказав мені, що коли ми йому скоро ляхів у ясир не оддамо, за них самі у Крим у неволю підемо! Так і знайте, і нехай ті слова примусять вас згадати, хто ви – чи вільне козацьке лицарство, чи хлопи й люди, гідні стати бусурманськими невільниками!

Великий сором тоді вчули козаки після таких слів свого гетьмана, стояли, потупивши очі, і боялися кожен подивитися в обличчя своїм соратникам. А наступного дня все військо пішло на штурм стін Збаража. Страшна колотнеча вчинилася тоді і дуже багато козацького люду, як і лядського племені, полягло трупом. У кількох місцях прорвали козаки оборону і зайняли стіни, розвернувши гармати на них всередину ворожого табору, і почали палити з них ляхам на згубу. Дільницю західного валу в десять сажнів козаки повалили за допомогою підкопу і вже готові були кинутися в пролом, знищуючи все живе на своєму шляху. Але відвернулося військове щастя від них і тієї днини – жовніри на стінах і в проломі билися, немов леви, і змогли протриматися до ночі, а коли ніч зробила неможливим подальше просування штурмових колон і знесилені козацькі полки відступили від стін, їм залишилося лише скрипіти зубами і слухати, як працюють польські землекопи, поновлюючи зруйновані укріплення. Ранком руки старшини козацького війська опустилися – полишивши зруйновані укріплення, ляхи побудували нові і були ще менш досяжні, аніж раніше. І хоч периметр ворожого табору, як і кількість захисників Збаража, зменшились замалим не у десять разів у порівнянні з початковим становищем речей, місто стояло. У Хмельницького увірвався терпець.

– Згною! – сичав він у нападі нестримної люті. – Один одного будете жерти немов павуки!

З того дня приступів більше не було. Козаки застосували інший, воістину геніальний план – допрацювавши і підвищивши полишені ворогом укріплення, вони отримали вал, який йшов круг всього міста і був вищий за його стіни. Тепер вони могли методично обстрілювати увесь простір всередині польського стану, що й не гаючись зробили – кількість жертв щоденного обстрілу Збаража зросла настільки, що серед поляків почалися бунти. Насамперед польська челядь почала слізно благати своїх рейментарів випустити їх з фортеці. Вони були готові віддатися добровільно в татарський полон, аби не вмерти з голоду або впасти під всюдисущими козацькими кулями. Лянцкоронський і Вишневецький не стали втримувати людей, котрі були у відчаї. Їх одразу ж випустили за межі укріплень. Але сумною була доля тих, хто зламався, не витримавши мук, принесених облогою міста – Іслам‑Ґерай з мовчазної згоди Хмельницького наказав їх всіх до одного повісити, промовивши лише:

– Смерть навіть такої кількості підлих гяурів не є достатньою для помсти за життя кожного з моїх хоробрих батирів. Але я згоден на таку несправедливість.

І страшним кільцем оточили конаюче від голоду та хвороб місто тисячі шибениць, додаючи відчаю тим, хто ще залишився і витримував облогу. А його і без того вистачало – в місті поїли не лише коней і собак, а навіть мишей! Решта челяді просила Вишневецького випустити і їх. Вони були готові тепер, якщо і не піти в полон, то принаймні прийняти швидку смерть, набагато кращу в їхньому положенні, аніж повільна агонія від голоду і хвороб. Але цього разу Вишневецький відмовився відпустити приречених хлопів, попри можливість позбутися лишніх ротів, він навіть зжалівся настільки, що наказав годувати челядь з залишків військових припасів. Скорим було падіння Збаража, але знову невдача – вранці до ставки Хмельницького прискакав на змиленому коні посланець від таємних друзів з Варшави і приніс звістку, що в Любліні об'явився якийсь пан на прізвище Скшетуський. Цей пан, перевдягнувшись у селянський одяг, зумів пройти повз козацькі заслони і доставив королю листа з проханням про найскорішу допомогу, тож тепер Ян Казимир прямує до Збаража з великим військом, сповнений рішучості звільнити від козаків підступи до міста і зняти облогу.

– Такі ось новини, Богуне, – зітхнувши, закінчив своє оповідання Нечай.

– Жаль, – Іван відчув неймовірну слабкість і затулив очі. Рана ще не зовсім загоїлась, і він почував себе надто слабким для довгих бесід. – Вибач, пане Даниле, щось я зовсім розкис…

Нечай одразу ж підвівся і почав прощатися:

– Е ні, то ти вибачай, засидівся я! Ну, відпочивай Іване, набирайся сил, вони нам ще знадобляться. Чує моє серце – довга в нас з ляхами буде війна, і не в цьому році нам її закінчити.

– Хмельницький, напевне, був лихий на мене за той необачний штурм? – раптом пригадав Богун розмову з гетьманом перед роковим штурмом.

– Хмельницький лихий? – здивувався Нечай. – Та він розцілувати тебе був ладен! Мало не кожного дня про твоє здоров'я справлявся, все переживав, що Богу душу віддаси. Ви без ліку людей врятували тоді, як запалили люльку на східному мурі – коли гуляй‑городини зав'язли, лише ви одні не дали можливості Яремі зробити негайну вилазку і побити всіх, хто в них був. Так ось. Чекай на гетьманські відвідини, герою, сам обіцяв навідати, як полегшає тобі.

Коли Нечай пішов, Іван ще деякий час лежав, впершись поглядом у стелю, після чого заснув. Прокинувся лише надвечір, в час, коли сонце, схилившись на заході, надсилало крізь зеленкуваті блюдця віконниць прощальні свої червонясті промені. Тишу, яка стояла у світлиці, порушував брязкіт посуду десь із сіней, тупіт копит невідомих вершників неподалік (очевидно, від недалекого шляху) і завивання вітру у стрісі, за чорним отвором відкритої ляди, котра вела на горище. Ще до того як розплющити очі, Іван відчув, що в кімнаті присутня Ганна. Він сам не зміг би сказати, звідки він здогадався про її перебування поряд, але сумнівів у тому не мав.

– Ганно, – покликав він.

Вона підійшла нечутною ходою і схилилася, обдивляючись його заклопотаним поглядом.

– Я тут, тобі щось потрібно?

– Нічого, – Іван простягнув руку. – Сядь поряд і дай мені руку, Ганно.

Вона мовчки підкорилася. Іван кілька хвилин гладив її м'яку прохолодну долоню.

– Я такий радий, що ти тут, Ганнусю.

– Я тепер завжди буду поряд, – невесело посміхнулась вона. – Тебе просто неможливо залишити одного.

– Я підвів тебе, кохана. Не надто я гарний чоловік. Не надто гарний і батько, я так давно не бачив Тараса. Клопоти вам зі мною.

На мить Іван відчув на обличчі дотик її вуст.

– Ти найкращий у світі, Богуне. Ти видужаєш і знову кинешся в бій, я знаю і зарані боюсь за тебе. Але ти найкращий чоловік і дбайливий батько. Що поробиш, якщо нам довелося жити у непростий час. Час народження нової країни. Вона, як і людина, народжується в муках, ось тільки муки її значно більші, аніж муки породіллі. І нам з тобою доведеться розділити з нею частину тих мук, бажаємо ми цього чи не бажаємо. Ось тільки ти не жени мене більше, я не поїду на хутір. Я буду з тобою.

Іван стиснув пальцями її долоню на знак подяки, але на словах заперечив:

– На полі битви не місце жінці, Ганно.

– Тепер поле битви вся Україна, і в таборі вірних тобі козаків я почуватиму, що моя дитина в більшій безпеці, аніж за поганеньким частоколом не призначеного для великої війни хутора. Не роби спроб, Богуне, тобі від мене не спекатись, – після останніх слів куточки вуст Ганни ледь‑ледь здійнялися в посмішці.

– Не найкраща думка, – зітхнув Богун. Він добре розумів, що Ганна має рацію, але все ще пручався, добре розуміючи: важке похідне життя принесе їй безліч випробувань.

– Так, не найкраща! – Ганна зігнулася і обережно, намагаючись не причинити болю, обійняла Івана.

Чутки про вихід Яна Казимира назустріч Хмельницькому з посполитим рушенням дуже скоро підтвердилися. Тепер до ставки гетьмана України доходили не лише відомості про збір війська і плани короля, а й цілком конкретні відомості про напрямок пересування ворожої армії та її кількість. Судячи з усього, король доки не йшов на Збараж, прямуючи до Золочева, але всі розуміли: він змінить напрямок руху в будь‑який момент, як тільки матиме необхідну кількість розвідувальної інформації про козацьке військо. Постала необхідність або знімати осаду, на яку було втрачено стільки часу, сил і людських життів, або змінювати тактику і самим готуватися до облоги з двох боків – залишків збаразького гарнізону з одного боку і шляхетського народного ополчення з другого. Але Хмельницький на те й був Хмельницьким, щоб вийти із скрутного становища з найменшими втратами. Після недовгих роздумів він вирішив вирушити назустріч королівському війську з козацькою і татарською кіннотою. Цілком справедливо зауваживши, що для продовження облоги знесиленого гарнізону збаразької фортеці вистачить і десятка тисяч козацької піхоти. Перегрупувавши сили, гетьман негайно вирушив в район Зборова, маючи намір саме там прийняти бій з поляками. Осада одразу ж втратила свою енергію. Щоправда, Іван Виговський, котрого було залишено наказним гетьманом на час відсутності Хмельницького, спробував ще раз військового щастя, підготувавши великий наступ, призначений на день святкування католицької Богоматері Зеленої. Він справедливо передбачав, що більшість захисників міста буде в костьолі того дня і своєю відсутністю на стінах дасть можливість козакам захопити їх і закінчити тим таку довгу і виснажливу облогу. Але не судилося писареві Богдана Хмельницького, викупленому гетьманом з татарського полону (як то мовили злі язики) за рябу кобилу, показати його ясновельможності своє дбайливе ставлення і військове вміння – збаразькі жиди, для яких облога не являла собою перешкоди для шмигання з міста в табір козаків і назад за мури, збагачуючись усіма можливими і неможливими способами, вчасно доповіли рейментарям про майбутній напад. Не довелося віддати шану Богоматері того дня польському лицарству. Нашвидку помолившись, стали вони до бійниць, як це робили вже безліч разів від початку облоги, і відбили наступ козаків. Закінчилась невдачею остання спроба козацької армії здобути місто – якщо після п'ятнадцятого серпня й проводились бойові дії під стінами багатостраждального Збаража, вони не носили характеру масованого штурму, а були скоріше психологічними заходами, спрямованими на деморалізацію ворога – козаки успішно обстрілювали вулиці міста зі свого високого валу, доводячи захисників до стану, коли, як писав у своїх спогадах один з учасників збаразького протистояння, «не мали можливості пальцем влучити в пусте місце, і кругом кулі й картеч знаходили свої цілі». Під мури замку, в якому тепер зосередилися залишки сорокатисячної залоги, велися підкопи, змушуючи поляків тривожно позирати в дзеркальця залитих водою полумисків, розставлених у різних місцях муру саме для того, щоб за їх допомогою визначити місце підкопу. То тут то там рвалися потужні камуфлети, примушуючи кам'яні вежі хитатися на пустотах, як хитається, вийшовши з шинку, запізнілий гуляка. Осада, у якій козаки так і не змогли здолати хоробрих захисників міста, надходила до свого логічного завершення. І хоч хоругви Вишневецького, Лянцкоронського і Остророга, а також червоно‑білий прапор з білим орлом все ще увінчували мури Збаража, продовжувати атаки на місто не було потреби – Польща втратила тут своє військо, як втрачала його до цієї миті під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.

Сам Хмельницький у цей час пройшов майже до самого Зборова і прямо з маршу, не очікуючи на детальну розвідку, вдарив на польські війська сорока тисячами козацької і тридцятьма тисячами татарської кінноти. Воістину страшним стала для королівського війська та рокова переправа через болотисту річку Стрипу – коли поляки, розділившись на дві половини, вирушили двома мостами на протилежний бік річки, авангард Хмельницького вже закінчував винищувати п'ятитисячний розвідувальний загін польського війська і вирушав на зіткнення з неготовими до нападу основними силами супротивника. І захиталася Річ Посполита під ударами козацьких списів. Задрижала усім своїм тілом, розуміючи, що останньої поразки їй не пережити. Сотнями валячись з коней, гинуло лицарство польське, останнє з того, що його ще змогло зібрати гасло, підняте самим королем. Козацькі сотні, вдало змінюючи напрямок удару і маневруючи полем бою, потіснили спочатку праве, потім ліве крило, відкинули їх за Стрипу і почали гнати до Зборова, все зменшуючи відстань до поразки поляків і остаточної катастрофи польсько‑литовської держави, яка пережила велике протистояння з Тевтонським орденом і Ґрюнвальдську битву, витримала експансію Османської Порти, територіальні зазіхання шведських королів і інтриги династії Ґабсбурґів. Але на те, що трапилося далі, не очікував ніхто. Навіть промислом Божим навряд чи можна назвати підступну зраду Іслам‑Ґерая, котрий вже приймав у себе в шатрі готових на будь‑які умови польських послів.

– Уруси мої союзники, це так, – спокійно промовляв хан, сидячи у вкритому позолотою троні на підвищенні в центрі свого величезного шовкового шатра і перебираючи пальцями блакитні перлини чоток. – Хмельницький‑бей мій друг і він завжди чесно виконував свої обов'язки у рамках укладених між нами домовленостей. Чому я повинен слухати послів Ляхистану і чинити так, як потрібно їм? – вимовив він тоном втомленого ментора, але, не давши можливості відповісти послам, одразу ж продовжив: – Нехай мої друзі не поспішають, я сам дам відповідь на поставлене мною запитання. Адже вони не будуть сперечатися, що доля Ляхистану майже вирішена, і Хмельницький‑бей, якщо він цього, звичайно, захоче, зможе посісти трон польських королів уже найближчим часом? Це істина, яка дуже скоро може стати реальністю. Тепер я повинен вирішити, чи несе такий стан речей вигоду моїм, татарським добрам. І я бачу, що не несе він мені жодної користі, а мудрий і всемогутній Аллах підказує мені: не вигоду, одну лише загрозу принесе таке закінчення війни, котру мої хоробрі батири допомогли виграти урусам. Тож я, напевне, зможу допомогти Ляхистану. Зможу, звичайно, якщо мої польські друзі погодяться на деякі мої умови…

Так, перемога Хмельницького і незалежна та сильна українська держава на північному кордоні ханства була зовсім не бажаною для Іслам‑Ґерая. Навіщо допомагати знищити одного з ворогів і посилити цією перемогою іншого, якщо можливо утримувати нестійкий баланс їхніх сил і взаємне ослаблення один одного безкінечною війною? Хіба ж не кращий вихід для Бахчисарая у такому стані речей?

Хмельницький був на межі зриву, коли почув про рішення хана припинити наступ своєї кінноти і його пораду зупинити наступ козацьких полків.

– Я розвію вітром трикляте бусурманське плем'я! – кричав він, кидаючись наметом з боку в бік, немов загнаний в глухий кут тигр. – О, тричі невдячні собаки! Як міг він, кому я вірив, як міг так вчинити і вкрасти в мене перемогу, до якої я йшов увесь цей час, задля якої вкрив Україну ріками крові і горами трупу?!

Але що він міг вчинити, окрім шаленого вияву люті? Розумів‑бо: якщо не послухати хана, він, скоріше за все, не лише припинить битву, а й, цілком ймовірно, вдарить своєю кіннотою на козаків. Польські війська, які тепер, після вдалого для козаків початку битви в безладі відступали до Зборова, повернувшись, довершать почате татарами, і козацька армія, поділена завдяки непокірному Збаражу на дві частини, опиниться перед найстрашнішою загрозою з початку визвольної війни. І немов страшний звірячий рик вихопився з горлянки гетьмана. Він нарешті осягнув усю глибину своєї поразки. Поразки після стількох успішно проведених баталій, після славних і блискучих перемог.

– Давайте в полки гасло припинити наступ! – застогнав він, повернувшись спиною до полковників і генеральної старшини, які очікували його наказів, і так зціпив між собою руки, що пальці на них побіліли. – Ти несправедливий до мене, Боже! Ти несправедливий до України…

– А заграйте‑но, музики! Та так заграйте, щоб геть викинути із серця тугу! – Омелько щосили гепнув своїм пудовим кулаком по дошках столу, аж на ньому підстрибнув посуд. – А ти, шинкарю, неси ще горілки! Та викинь к бісу свої наливки, вишнівки та варенухи! Доброї горілки давай, з перцем, щоб як вогонь! Може, хоч вона подарує мені забуття і випалить із грудей сором! Соромно! – видихнув він і вихилив черговий кухоль пекучої, немов вогонь, перцівки. Видихнув, провів по обличчю долонею і кілька хвилин сидів, упершись у почорнілу від кіптяви стіну поглядом скляних очей.

Раптом його погляд упав на кількох міщан, котрі притихли за столом в іншому кутку шинку і сьорбали свої страви, закусуючи випите.

– Так, пани ласкаві, а вам і горя нема! – ревонув Омелько щосили. Міщани боязко озирнулися і про щось стурбовано зашепотіли. – Голосніше, музики, та веселіше, чорт би вас усіх побив! – І Омелько жбурнув у музик, котрі вигравали, стоячи поряд з його столом, жменею срібних монет.

Бандурист, натягнуто посміхнувшись, прискорив ритм і вшкварив гопак, за ним срібними переливами поспішила сопілка, весело задзвенів бубон. Шинкар, покосившись переляканим поглядом на оголену карабелу, що лежала на лаві поряд з Омельком, швидко поставив на стіл пляшку з оковитою і бігцем повернувся до шинквасу. Він уже потай молився своєму іудейському богові, щоб той взяв назад увесь заробіток, отриманий на цьому божевільному запорожцеві, і зробив так, аби той негайно покинув стіни його шинку і ніколи більше не зустрічався на життєвому шляху. Двадцятирічний досвід у шинкарській справі підказував – п'яний запорожець є смертельно небезпечною людиною для будь‑кого, хто стане на його шляху. У разі якщо в п'яного запорожця розум затьмарено не лише оковитою, а й душевною хворобою, небезпека зростає втричі, а голова, на яку впаде його гнів, може бути навіть головою людини, яка у жодному разі не бажає перейти запорожцю дорогу. О, нелегка шинкарська доле, чому ти така жорстока, чому сушиш мозок тваринним страхом перед такими, як цей козак, і не допомагаєш уникнути зустрічі з йому подібними?

– Сумно! Сумно! – Омелько подивився на музик поглядом, від якого вони на мить замовкли. – Чому сумно? Тебе запитую, юначе! – він указав на юнака, котрий був у служках у бандуриста і тепер стояв позаду нього, намагаючись стати непомітним для козака.

– Не з‑з‑знаю, п‑п‑пане, – перелякано вимовив молодик.

– Не знаєш! А звідкіля тобі знати, малий! Козаку сумно! – від погляду, яким повів Омелько по шинку, міщани за крайнім столом не сперечаючись піднялися і тихцем вислизнули з приміщення. – Що ви знаєте, продажні душі, про тугу козацьку?! – черговий келих влився до Омелькової горлянки, а спустошена череп'яна посудина полетіла в кут, розбиваючись на сотню дрібних скалок. Омелько підхопив шаблю і, пограваючи нею, вказав на найближчого з музик: – Ось ти, ти вважаєш мене непотребом?

Музику, котрий грав на сопілці, перетрусило.

Дата добавления: 2015-06-04