Розділ IX 2 страница. – Най Бог милує, пане хороший!

– Най Бог милує, пане хороший!

– А ти? – лезо карабели зметнулося в напрямку іншого музиканта.

– Поважаю, як батька рідного! – промимрив наляканий волох з бубном.

– Горілки!!! – вишкірив зуби Омелько і, не очікуючи на допомогу переляканих на смерть служок, до країв наповнив свій кухоль. Карабела, дзенькнувши, полетіла під стіл.

– Вірив! Як самому собі, йому вірив! Навіщо продав нас, Хмелю?! – заревів Омелько і завмер, охопивши голову руками. – Навіщо, Хмелю?…

Цієї миті вхідні двері рипнули, пропускаючи нового гостя. До низького і закіптюженого приміщення шинку увійшов ошатно вбраний, стрункий і ставний козацький старшина. На мить затримавшись поблизу дверей, він оцінив ситуацію і ступив усередину, махнувши рукою жидові біля шинквасу:

– Зачиняй шинок. Базікай менше. За все, що скажеш, розрахуюсь, тож не барись.

Богун, а це був саме він, підійшов до столу, за яким сидів Омелько, і сів навпроти. Музики, не знаючи, що їм чинити, продовжували грати.

– Геть! – махнув рукою до них Богун.

Какофонія звуків замовкла. Той з музик, котрий грав на бандурі, поклонившись, зауважив:

– Натерпілись, чесний пане, заплатити б…

Іван не дивлячись витяг з кишені кілька золотих монет і подав бандуристу. Той, поклонившись, прийняв і почав збиратися. За хвилину у приміщенні шинку не було нікого, окрім Омелька, Богуна і шинкаря, котрий, уповаючи на Ієгову, ховався під шинквасом. Омелько щось бубонів, затуляючи заросле багатоденною щетиною обличчя обома руками. Нарешті видихнув, відірвав руки від очей і поглянув на Богуна.

– Горілки, курве сім'я! Кому сказав!!! – у голосі його було більше втоми, аніж загрози.

– Досить горілки, брате! – дивлячись прямо в очі побратиму, мовив Богун.

– Досить?! – з Омелька вмить злетіла вся втома багатоденного кружеляння горілки. – Ти мені кажеш досить? Убий мене краще, Богуне!

– Ти мені потрібен живим, Омельку, – Богун обернувся до шинквасу. – Агей, жиде, подай два кухлі оковитої. І все, більше жодної краплі цьому чоловікові!

Горілка з'явилася на столі, немов за помахом чарівної палички.

– Бери, Омельку, – тихо мовив Богун, піднімаючи свій коряк. – І нехай усе залишиться позаду.

– Позаду?! – від голосу колишнього судді Війська Запорізького жид за шинквасом почав прощатися із земним життям. – Що ти мимриш, як таке може залишитися позаду?! Січ стала за ним, прийнявши його, того, кого гнали. Давши йому клейноди, повірила, як рідному сину! Чому він не пішов на Зборів?! Чому зрадив нас, чому?!

– Не було зради, Омельку!

– Що ж було?

– Омельку!

– Що?

Іван підхопився з‑за столу і підійшов до Омелька впритул.

– Ми ще не закінчили боротьби, отамане!

Омелько теж звівся на нетвердих ногах.

– Коли ти востаннє бачив мене хмільним, Богуне?

– Не пам'ятаю.

– І я теж не пам'ятаю! Душа болить за Хмеля і два роки бойовищ, після яких польське панство повертається в Україну і поновлює старі звичаї. Повертає наш гетьман ляхам їхні маєтки і землі, за які мої козаки накладали головами. Це не зрада?!

– Ні! – цього разу гепнув кулаком Богун. – Припини! Вір у нього!

У відповідь Омелько несподівано для Івана заридав, охоплюючи голову руками.

– Він зрадив нас, Богуне! Як маю дивитися козакам в очі? Як ти маєш дивитися? Вони нас, не його винуватять! Майже в кожного та війна когось з рідних одібрала… Савку коли ховали, я очі затулити йому не зміг, мертвим поглядом він дивився, і я відчував що осуджує… Морозенко, Бурляй, Кривоніс, Ганжа… Нікого з них немає в живих! Чому, чому, Господи, дав мені пережити?

Богун мовчав. У самого після слів Омелька до горла підкотився зрадливий клубок. Так, була в словах колишнього військового судді з Січі страшна правда. Він, як і тисячі козаків, яких Хмельницький переможним маршем провів аж до Львова, не міг зрозуміти Зборівської угоди, котра давала Україні не вистраждану незалежність, а лише нестійку автономію в межах Речі Посполитої і дозволений сеймом реєстр козацького війська в сорок тисяч. Пани, котрі тікали наляканими косулями після козацьких перемог, отримували право повернутися і відновити свої майнові права на землях, политих кров'ю української армії, що й робили, не втрачаючи зручної нагоди. Територія України обмежилась трьома воєводствами: Київським, Брацлавським і Чернігівським, але навіть на теренах цих трьох воєводств польські магнати, що їм було дозволено повернутися, почали відновлювати старі звичаї в межах своїх маєтків. Полетіли непокірні голови покозачених селян, знову зросли потворні палі шибениць на панських фільварках. Такі події, звичайно, не могли не потягти за собою наслідків: поспільство України було тепер далеко не таким спокійним, як до весни 1648 року. Ціла хвиля народних повстань прокотилася Україною, примножуючи довгі списки люду, що його забрала війна. Посипалися шишки в тому числі і на голову Хмельницького: дехто пошепки, а дехто й у повний голос почав говорити про зраду гетьмана. Так продовжувалось від чорного для козацтва серпня 1649 року, коли було підписано Зборівський трактат, протягом осені і частини зими. А на початку лютого 1650 року під Хмельницьким ґрунт захитався досить серйозно – на Запоріжжі почався відкритий виступ проти гетьманської влади. Січ, котра виплекала Хмельницького і дала йому в руки булаву, заговорила про неспроможність подальшого перебування на гетьманстві людини, котра припустилася до того, що ляхи повертаються в Україну і карають на смерть тих, хто під орудою Хмельницького ще зовсім недавно очищував ту саму Україну від лядської пошесті. І хоча окремі невдоволені гетьманом існували й раніше, як це буває при будь‑якому режимі, Богдан‑Зиновій віднісся з усією серйозністю саме до цього виступу. Адже він виник не де‑небудь, він відбувався на Січі, у тому місці де не звикли підкорятися панові і старшині, а за найменшого приводу галасували опальному гетьману: «Не здатен!». І ніхто вже не міг позаздрити такому гетьману, згадати хоча б трагічну історію гетьмана Неродича‑Бородавки…[46]

Як би там не було, Хмельницький зміг дати раду бунтівникам. Після швидкого рейду кількох козацьких полків на Запоріжжя непокірних було заспокоєно, а голова нерозумного отамана Худ олія, котрий мав необачність оголосити себе гетьманом Війська Запорізького, скотилася, ошелешено глипаючи очима, із закривавленої плахи серед січового майдану. Проте залишилися ще сотні подібних до Омелька Деривуха, котрі не бачили сенсу в бунтах проти гетьмана, хоча й були шоковані порядками, що їх знову встановлювали на Україні польські магнати. Такі люди переживали справжнє падіння кумира, яким був для них дотепер Хмельницький…

Після останнього кухля, що його наказав принести Богун, Омелько обіперся спиною об стіну і, дивлячись у напівтемний простір шинку, почав наспівувати хрипким п'яним голосом:

Летить орел понад хутір та по вітру в'ється,

Ой, там, ой там бідний козак з поляками б'ється,

Ой, годі вам, вражі ляхи, руську крівцю пити,

Не один лях посиротив малесенькі діти…

– Так ми співали після Жовтих Вод… Що ж тепер заспіваємо? – утомлено завершив він спів і засміявся: – Щось на кшталт: пан Хмельницький, що ж ти дієш і не схаменешся?

Він позіхнув і затулив очі.

– Та пішов він к бісу. Я ось посплю лишень… – І за мить Омелько вже хропів. Іван, підійшовши до дверей шинку, відчинив їх і гукнув челядь, наказавши взяти Омелька і обережно розмістити його в санях, на яких вони прибули з хутора, довідавшись, що Омелько вже третю добу наводить страх на добру половину вороновицьких шинкарів та міщанства своїм лихим норовом і поганим настроєм. Двоє дебелих наймитів підхопили козака і швидко винесли з шинку, змусивши жида в кутку провести їх голосним зітханням.

Не дивлячись на те, що Хмельницький втратив велику частку своєї популярності після Зборівської угоди, на яку був змушений піти, його діяльність аж ніяк не можна було назвати такою, що суперечила інтересам козацтва чи України. Навпаки, гетьман всіляко намагався зменшити негативні наслідки Зборова для молодої держави. Він самовільно, відкрито наплювавши на домовленість, запровадив реєстр у п'ятдесят тисяч козаків замість умовлених сорока тисяч, додавши до нього ще й окремий двадцятитисячний реєстр, який формально надавався в розпорядження старшого сина Хмельницького – Тимоша. Але й цього мало, кожному з реєстрових козаків було дозволено мати при собі ще двох «хлопів з самопалами», тобто «підпомічників», людей, котрі завдяки такому розпорядженню звільнялися з‑під влади польської шляхти. Таким чином нехай і в обхід трактату, але фактична кількість козацького війська все ж нараховувала майже двісті тисяч осіб, що було більш аніж вагомою силою, зважаючи на те, що в середині сімнадцятого сторіччя кількість населення Східної України не перевищувала одного мільйона чоловік. Крім того, була продовжена кропітка робота над упровадженням територіально‑полкового устрою держави, яка формувала цілком демократичне суспільство, схоже на устрій Запорізької Січі. Цю роботу остаточно було завершено тільки влітку, коли було затверджено кінцеву цифру в шістнадцять козацьких полків, котрі нараховували у своїх реєстрах двісті сімдесят дві сотні. Безперервно проводилися політичні переговори ставки гетьмана з іноземними володарями, регулювалися питання внутрішнього життя країни, а в Чигирині запрацював навіть перший в Україні монетний двір. У Варшаві, Відні, Стамбулі й навіть у Римі напружено орудувала розвідка гетьмана, складена ще до початку війни з людей з православної шляхти, відданих справі звільнення України з‑під польської кормиги.

У такій роботі минула весна, пролетів ласкавий червень і зачервонів стиглими вишнями над тинами козацьких хуторів спекотний липень. Саме тоді Іван Богун отримав наказ вирушити до Чигирина. Привіз його сам Данило Нечай. Прибув на чолі півсотні козаків, полкового хорунжого і отця Гавриїла. Колишній Іванів писар після того, як зріс минулої осені до писаря полкового, став круглішим на виду, одяг підрясник з доброго сукна і з лошака пересів на цілком пристойного коня, хоча, не зраджуючи своїх звичок, був завжди і всюди прикладом стовідсоткової флегматичності, за що Нечай, не дивлячись на сан Гавриїла, час від часу лаяв його такими словами, яких не зустрінеш ані в часослові, ані у псалтирі. Ось і тепер писар сидів верхи, про щось роздумуючи, навіть коли спішилися і зайшли у ворота хутора решта козаків. Хтось з Іванових підсусідків, не дочекавшись, доки святий отець злізе з коня, взяв того за вузду і повів до конов'язі, де прив'язав і пішов собі. Гавриїл залишився в кульбаці, спокійно позираючи, як кінь неспішно почав вибирати з ясел своїми м'якими губами овес. Нечай лише махнув рукою. Залишивши решту козаків і хуторян на подвір'ї, він майже силоміць потяг Івана у світлицю.

– З тебе бенкет, Богуне! – загадково заявив він, сидячи на лаві і дивлячись на Івана, котрий, як це колись давно робив Федір Богун, наливав у два срібні келихи медове вино з пляшки, добутої у погребці в кутку.

– На честь твого прибуття такий бенкет учинимо, що й через тиждень весело буде! – у тон побратиму мовив Іван.

– У цьому я сумнівів і не мав, – заперечливо замахав головою Нечай. – Але є кращий привід.

– Кращий? – здійняв брови Богун. – Що ж може бути кращим, аніж відвідини пана полковника, до того ж мого старовинного приятеля?

– Здогадайся!

Іван подав Нечаєві один з келихів і сів навпроти.

– То ти бенкетувати приїхав чи загадки загадувати? – зіщулив очі він.

– Ні перше, ні друге.

– Тоді за чим?

– Просто випити.

Іван знизав плечима.

– Тоді давай вип'ємо. За твоє здоров'я, пане Даниле!

Нечай запротестував:

– Не за мене будемо пити!

– Чому? – здивувався Богун.

– А тому! – Нечай ударив своїм кухлем до чарки Івана, який позирав на нього, нічого не розуміючи, із затисненою чаркою в руці. – Бо нині ми будемо пити за здоров'я полковника кальницького Івана Федоровича Богуна!

– Ти щось помиляєшся, пане Даниле, – примружився Богун, намагаючись зрозуміти, чи Данило бува не «під мухою», як то з ним інколи бувало, коли мав перепочинок від справ.

– Я не помиляюсь! – розреготався Нечай і жбурнув на стіл сувій паперу, намотаний на паличку з червоного дерева, що говорило про важливість документа, написаного на ньому. Про те ж саме промовляла сургучна печатка з добре помітним відтиском герба Абданк. – І тріски від ранку в роті не мав, не те що горілки! Збирайся в Чигирин, побратиме, досить тобі в сотниках ходити.

Лише увечері, коли козаки нарешті втихомирилися після гучного бенкету, що його все ж домігся Нечай, а сам полковник посвистував носом у світлиці для гостей, Ганна, налякана (хоч всіма силами намагалася не виказати свого стану) приїздом полковника, змогла розпитати Івана про мету Нечаєвого візиту. Вона вклала спати малого Тараса, котрий, радісно збуджений великою кількістю гостей і блиском важезного пістолета, який йому дав потримати, піддаючись на уперте «няй!», дядько Данило, ледве заснув майже на дві години пізніше за звичний час, і лягла поряд з Іваном, що лежав горілиць, заклавши руки за голову. Пригорнулася, поклавши голівку йому на груди. Деякий час мовчки лежала, присунувшись до нього, і слухала дихання сина. Малий спокійно сопів уві сні. Напевне, йому ще й досі снився той пістоль – прикрашений золотою та срібною чеканкою, оздоблений коштовним камінням і начищений до блиску. Десь за межами кімнати все ще лунали кроки – то поралися козаки Нечая, годуючи коней і вкладаючись на нічліг.

– Навіщо він приїхав? – голос Ганни пролунав стривожено, хоча вона й намагалася це приховати.

– Випити! – знизав плечима Іван.

– Тільки випити?

– Так. Просто випити за моє здоров'я.

Ганна підвелась на ліктеві і підозріливо подивилася на чоловіка.

– Будь ласка, будь відвертим зі мною.

Іван без слів підхопився і поцілував дружину довгим ніжним цілунком.

– Я завжди був відвертим з тобою, – сказав після того, як їхні вуста відсторонилися.

– Війна поновиться? – Ганна поставила це найстрашніше для себе запитання тоном, яким зазвичай запитують про якісь зовсім несуттєві речі, як‑то вимолот зерна на току чи одруження когось із сусідів.

– Поки що ні.

– І як довго?

– Не знаю, – знову знизав плечима Іван. – Мабуть, не цього року, інакше ми знали б про зібрання королем посполитого рушення, як то було перед Збаражем.

– Триклятий Збараж! – несподівано вихопилося в Ганни, і вона міцніше притислася до Богуна. Навіть він повною мірою не знав, чого їй коштували ті кілька днів від часу, коли на змиленому коні примчав чорний від пилу і тривоги Омелько, до того, як Іван уперше відкрив очі.

Іван усе зрозумів.

– Не варто боятися долі, кохана, – м'яко заговорив він. – Особливо тепер, коли війна десь далеко.

– Так, ти правий, – Ганна зітхнула. – Але мусить бути причина для того, щоб полковник завітав до свого сотника в гості.

– Ганно…

– Так, я знаю, ви з юнацьких років на Січі, були разом у безлічі битв… А все ж?

Іван підхопився.

– Нічого від тебе не приховаєш!

– Звичайно.

– Тоді як ти дивишся на те, щоб незабаром стати пані полковниковою?

Реакція Ганни була для Богуна цілком несподіваною:

– Ну, нарешті надумали! Вони повинні були зробити це давно, хоча б тому, щоб бути чесними перед людиною, котра ставить службу у війську вище за власне кохання.

– Але я не ставлю…

Ганна обвила плечі коханого руками і потягла на білосніжні простирадла.

– Звичайно, не ставиш, мій любий, ти просто розриваєшся між тим і тим. Але поки що такої потреби немає, тож будь сміливішим, полковнику!..

До Чигирина вирушили без почту, лише Нечай, котрого супроводжували тринадцятилітній старший син Іван і писар Гавриїл, який заявив, що повинен, використовуючи нагоду, побачитися в Чигирині з панотцем Хрестовоздвиженської церкви Прокопієм, з котрим приятелював з бурсацьких часів. З Іваном вирушили Омелько і Нечипоренко, який напередодні прибув з доповіддю з Вороновиці, де стояла сотня, і згадав про якісь справи в Чигирині. Мирон Охріменко хотів був спорядити з подорожніми віз із провіантом, але Богун рішуче заперечив:

– Не треба, Мироне. Віз затримає нас принаймні на добу. Так переб'ємося.

Охріменко тоді не став сперечатися, лише, за звичкою, знизав плечима і пішов собі геть. Тож тепер мандрівники долали кожного дня не менше сорока верст, полювали дорогою, на ніч готували на вогнищі смачну вечерю і вкладалися, розпалюючи люльки. На сьомому небі від щастя був у такі хвилини малий Іван Нечай, котрий, принишкнувши під теплим кожухом на копиці духмяної трави, міг доволі послухати спогади бувалих козаків. В його уяві неслися в бій непереможні козацькі сотні, били веслами синь моря стрімкі чайки, гриміло весняним громом тисячоголосе козацьке «слава», ревли гармати і дзвеніла бойова криця. Ще б пак! Мати нагоду слухати оповідання козаків, декотрі з яких пам'ятали ще Сагайдачного! І хлопчак намагався не поворухнутися, навіть голосно дихнути, боячись перервати ті оповідання. Коли нарешті розімлілі від довгого шляху і кількох чарок, випитих за вечерею, козацькі старшини засинали, він ще довго дивився в засіяне зірками небо, уявляючи, як сам летить на вороному огирі з розметеною від зустрічного вітру гривою, вимахуючи кривою турецькою шаблюкою.

Так минуло два дні, а на третій, коли до Чигирина залишалося вже зовсім мало, трапилась подія, котра затримала загін ще на дві доби і мало не коштувала життя Богуну і його супутникам.

Уранці, як це було завжди, вмилися холодною водою із сідельних баклаг, поснідали пастремою з хлібом та цибулею і вже готувалися вирушати, коли несподівано почули гуркіт копит досить великого загону.

– Хто б це міг тут бути? – знизав плечима Нечай, хоча питання було риторичним – до гетьманської ставки в Чигирині і від неї поспішали шляхом десятки великих і малих козацьких загонів, гінців і ще казна‑кого.

– Не із Запоріжжя ті птахи, – замислено відкусив кінчик травинки Омелько.

Богун уважно придивився до озброєних людей, котрі їхали риссю в колону по чотири, наставивши в небо довгі ратища списів. До них залишалося не більше півмилі. Там уже помітили невеличкий гурт козацтва і завертали у степ, де, у двох сотнях сажнів від вкритої пилом стрічки Кучманського шляху, загін Нечая розташувався серед трав, не знайшовши поряд жодного поселення. Коні тих, хто наближувався, не змінювали клусу, але було помітно, що вершники насторожилися і готували про всяк випадок зброю.

– Що за чортівня? – вражено мовив Нечай і повернувся до сина: – Іванку, сідай на мого Буревія і чекай нас тут разом з отцем Гавриїлом. Коли що, лети на схід до Дніпра, він до Чигирина виведе. Скажеш гетьману… Утім, іще рано! Стій і чекай. – Він заскочив у кульбаку синового коня, котрий був значно повільнішим за уславленого у Брацлавському полку Буревія, і повернувся до супутників. – Привітаємося з мостивими панами?

Усі, окрім малого і писаря, торкнули коней, вирушаючи назустріч незнайомцям. Хоча навіть з відстані півмилі було помітно, що то не татарський чамбул. На військових було одягнуто блакитні каптани, деякі з них мали поверх одягу кіраси або кільчасті панцирі, на головах хутряні шапки або залізні шоломи. Кожен мав при боці шаблю, у руках піку, а за плечима мушкет. Наближувалися, не ламаючи стрій, широкою риссю, але Івану здалося що будь‑якої миті ті люди готові розбігтися полем широкою лавою і кинутися в погоню. І хоча намагання відбитися учотирьох від загону у двісті п'ятдесят шабель були, звичайно, марними, він звів курки на обох пістолетах, котрі були за поясом, і перетягнув ближче піхви із шаблею.

Коли до загону невідомого війська залишалося не менше півсотні кроків, наперед вояків виїхав на гнідому огирі старшина у мідному шишаку, кільчастому панцирі і відкинутому за плечі козакині. Привітно посміхаючись, здійняв руку:

– Слава Україні, панове!

– Слава навік, – відповів Омелько, уважно приглядаючись до старшини. – Ви хто такі будете?

У відповідь долинув сміх:

– А панове неввічливі! Як на мене, ви маєте першими сказати хто такі будете, адже більше тут нас!

– Полковник Нечай із старшинами Брацлавського полку, – невдоволено озвався Данило. – 3 ким маю честь?

– Свої ми, пане полковнику! – почули у відповідь. – Теж козаки.

– Чиї козаки?

– Відомо, чиї, гетьманські!

Тим часом передові шеренги загону наблизилися і розсипалися, утворюючи круг четвірки козацьких старшин кільце.

– Якого полку будете? – не вгавав Нечай.

Усміхнений старшина посміхнувся ще ширше і під'їхав до Нечая на якихось п'ять кроків.

– До чого клята війна призвела, чи не так, пане полковнику? – доброзичливо мовив він. – Серед рідної землі християни, немов пси наїжачені обнюхуємось. Кажу ж вам, гетьманські козаки!

Зненацька Омелько осадив коня і рвонув з піхов шаблю:

– То ляхи, браття, до зброї! – вигукнув він, але одразу ж упав, скинутий з коня одразу двома арканами. Богун, Деривухо і Нечипоренко спробували вихопити зброю, але вчасно спинилися – з різних сторін на них спрямувалося кілька десятків пістолів і рейтарських бандолетів. Наперед, видимий до цієї миті лише Омелькові, виступив сухорлявий чоловік з немов натягнутою жовтуватою шкірою на обличчі. Це був Славинський.

– Пан хорунжий має рацію, – мовив він, посміхаючись схожою на вовчий оскал посмішкою. – Це гетьманські козаки з полку Лісовського. Але позаяк пана гетьмана ребелія віддала тимчасово в поганський полон, панове козаки обрали для себе за найкраще воювати зі схизматами під гербом князя Вишневецького, славетного захисника Польщі! От ми й здибалися, Богуне!

Іван, не тямлячи себе від люті, потяг із‑за пояса пістоль, але одразу ж був спинений рукою Славинського і клацанням десятка курків.

– Ну‑ну, лотре, на твоєму місці я не робив би цього. Якщо не хочеш стати схожим на решето, звичайно.

Цієї миті Данило Нечай обернувся назад і поглянув на залишених за дві сотні сажнів позаду сина і ченця. Від загону лісовчаків від'єдналися вже з десяток козаків і, поганяючи коней, вирушили до них. Буревій, відчуваючи щось недобре, закрутився дзиґою під малим, але той все ще не наважувався погнати коня геть.

– Тікай, Іванку! – щосили вигукнув Нечай, і тієї ж миті вибухнув постріл, примушуючи замовкнути відчайдушного полковника. На хвилину прихилившись до кінської гриви, він тихо сповз на землю і впав горілиць. На Івана і Нечипоренка накинулися одразу двадцятеро ляхів, скручуючи їх міцними путами із сириці.

Свідомість поверталася повільно. Спочатку в ніс вдарив густий сморід свинячого хліва, потім шурхіт дощових крапель десь за стіною, після чого відчувся пекучий біль у потилиці і заломлених за спину руках. Іван повільно розплющив очі і кілька хвилин намагався звикнути до напівтемряви, котра царювала у хліву. Про те, що це був хлів, не давав приводу сумніватися не лише сморід, а й тихе напівсонне рохкання у протилежному кутку. Сильно допікала спрага. Нарешті після добрих п'яти хвилин Богун настільки набрався сили, що зміг поволі звестися і сісти, опираючись на стіну лівим плечем. Перед собою розрізнив неясний силует людини, яка сиділа точнісінько в такій самій позі, як і він сам, – ноги зігнуто в колінах, руки за спиною, а плече важко опирається на дошки стіни.

– Ти хто? – видихнув Іван, звертаючись до того, хто був поряд.

– Михайло, вашмость, – долетів голос Нечипоренка. – Як макітра?

– Гуде, чорти б її взяли.

– От‑от, так як ото б натягли пусте відро і почали люшнями товкти.

Богун трохи пересунувся, намагаючись умоститись зручніше.

– Що з нами сталося? – спитав перегодом, однак тієї ж миті пригадав натовп лісовчаків, що їх оточував, і глузливу посмішку Славинського. – Чорт, Нечай де?!

– Осьдечки, – змахнув осавул головою убік, – ще не оклигав.

– Пам'ятаю, в нього стріляли, він живий?

– Живий, що йому стане! Куля лише руків'я пістоля відбила та йому дух захопило, от з коня й гепнувся. А от коли в'язати стали, він потроху відійшов і двох ляхів так привітав, що певне обидва Богу душі віддали. От його полковник перначем по голові й погладив…

– Омелько? – продовжив допит Іван.

– Його окремо тримають. Не знаю, чому.

З кутка, де лежав Нечай, почувся шурхіт, за яким – слабкий стогін і прокльони. Якусь хвилину вони набирали оберти, після чого, перейшовши на міцну козацьку лайку, загуділи так, що свині у кліті навпроти підняли розпачливий вереск.

– А бодай вам краплі оковитої не побачити, іроди трикляті, коти помийні, суки підплітні! Бодай ваші діти одну пару чобіт на всіх мають, а жінки із сусідами переморгуються! Це ж треба так чоловікові руки скрутити, нижче ліктя не чую. А щоб вам посуха і татари!

Нечай лаявся ще з хвилину, підбираючи все міцніші й міцніші слова, доки нарешті не сплюнув і теж почав зводитись, спираючись плечем на стіну. Тут він помітив Івана і Михайла.

– Добридень, куме! – посміхнувся натягнуто. – Добридень і тобі, пане Іване!

– І вам, куме, доброго здоров'я, – відповів йому в тон Нечипоренко. – Голова не болить?

– А чого їй, дурній, боліти, якщо я вже з тиждень не пив? – Нечай, попри біль, знаходив у собі сили жартувати.

Почали з'ясовувати, що з ними відбулося, після того як Нечая огрів перначем Славинський, а Богуна, котрий надто вже пручався зв'язуванню, уклав мушкетним прикладом один з лісовчаків. Виявилось, що при свідомості залишився один лише Нечипоренко. Він і розповів, що одразу ж після крику Нечая малий Іван розвернув коня і так чкурнув, що за ним лише пилюка закурилася. Гавриїл навпаки, спокійно очікував, доки до нього наблизилися, після чого спокійно зліз з коня, віддав повід одному з нападників і пішов до кола. Їх швидко зв'язали, повантажили на віз і повезли на південь від Чигирина. Через дві години швидкої їзди загін опинився в неглибокій балці, у якій було розташовано козацький бурдюг – кругла будівля з півторасаженного частоколу, всередині якого було розташовано невеличкий курінь, хлів і конюшню. Після цього їх замкнули у хліву. Що було далі з Омельком і Гавриїлом, Михайло не бачив, але по невеселих репліках тих з лісовчаків, котрі вирушили в погоню за молодшим Нечаєм, він зрозумів, що ті спіймали облизня.

– Ну, то не дивно, – погодився Нечай, – мого Буревія догнати і з більшим вантажем жодний кінь не зможе. Якщо малий не схибить, урятується, до Чигирина, вважай, годин шість йому залишилося. А от ми… Ну скажи мені, Богуне, чи не дурні ми з тобою? Чи не варті того, аби лядські недобитки тепер з нас шкіру на ремені різали? Як теля у вовчу пащу, до них прийшли!

– Але звідки вони тут? – знизав плечима Нечипоренко.

– А чому дивуватися? Хіба мало Україною різних харцизів ходить?

Іван зітхнув.

– Чортів Славинський, вислизнув тоді… – він спробував пута на міцність, але ослабити не міг, лише посилився біль у кистях. – Йому я потрібен, то давні рахунки. Треба сказати, нехай вас відпустить.

– Поглянь на мене, пане Іване, – позирнув на Богуна Нечай.

– Хіба що?

– Тобі, бачу, міцніше, аніж мені, по голові перепало, коли таке верзеш.

– Я не верзу. Того поєдинку не може вибачити, а потім Ганну…

– І що з того? Тепер у нього шляху іншого немає, повинен нас усіх тримати. Думаєш, він не розуміє, що відпусти він нас тепер, шлях до Польщі йому буде закрито? За таке обходження зі своїми полковниками Хмельницький голови знімає. Та й я не бурсак якийсь, теж силу маю. Так що мусить він для нас із тобою долю єдину готувати, хочеш цього чи ні.

– У Тульчині я теж готував йому долю. І нелегка вона мала бути, якби не втік.

– Може, й ми утечемо… – знизав плечима Нечай. Він поворухнув зв'язаними руками і болісно застогнав. – Михаиле, та поглянь‑но що там з руками, геть посиніли…

Нечипоренко посунувся до Данила і взявся оглядати йому руки.

– Не тільки посиніли, ще й попухли. Якщо раніше кум мав такі кулаки, що вулик міг геть розтрощити, то зараз вони в нього, як отой вулик.

– Та не смійся ти, іроде! Роби краще щось, спасу немає!

Михайло швидко пересунувся ближче до Нечая і ліг на бік у нього за спиною.

– Посунь трохи руки до мене, спробую перегризти.

Нечай послухався і завмер, очікуючи, доки Нечипоренко зубами розгризе сирицю, яка врізалась у тіло. За весь час не проронив жодного слова, лише піт, що рясно виступив у нього на обличчі виказував, який біль він терпить. Нарешті після п'яти хвилин катування він рвучко випростав руки перед собою і неслухняними пальцями відкинув геть залишки мотузки.

– Славинського б на ній підвісити! – мовив зі злістю.

Коли кров у затерплих руках трохи вгамувала свій бунт, він взявся за пута Нечипоренка, потім разом звільнили від мотузка Івана. За хвилину Іван з насолодою потирав затерплі й сині долоні, котрі поступово набували свого природного кольору. За дверима почувся рух, за яким грюкнула, відчиняючись, засувка, і до хліва увійшли кілька лісовчаків з пістолями в руках.

– Пане хорунжий, вони розв'язані! – вражено вигукнув один з них, присвітивши собі смолоскипом. Одразу ж за тим наперед виступив той самий усміхнений хорунжий.

– Панове вирішили здійснити відчайдушну втечу з ворожих пазурів? – насмішкувато мовив він. – Повинен вас поставити перед жорстокою реальністю: вона неможлива. Вас охороняють не гірше, ніж сераль османського султана.

Нечай рвучко піднявся і ступив до хорунжого в супроводі розпачливого клацання пістолетних курків.

Дата добавления: 2015-06-04