Розділ xXVII 1 страница

имало простих рицарів укрили себе невмирущою славою у цих незабутніх збаразьких окопах, але першим з усіх прославить лютня пана Лонгіна Підбип’яту за його такі великі доблесті, зрівнятися з якими могла хіба що його скромність.

Ніч стояла похмура, темна й сира. Жовніри, стомлені чатуванням біля валів, дрімали навстоячки, обіпершись на зброю. Уперше за десять днів стрілянини і штурмів настали тиша і спокій. Із козацьких шанців, що знаходилися неподалік, за якихось тридцять кроків, не чути було окриків, проклять і звичного галасу. Здавалося, супротивник, бажаючи виснажити ворога, зрештою виснажився сам. Де‑не‑де лише поблискували тьмяні вогники багать, схованих під дерном; з одного місця долинав ніжний, притишений голос ліри, на якій грав козак; далеко в татарському коші іржали коні, а на валах від часу до часу перегукувалася варта.

Панцирні князівські хоругви цієї ночі несли в таборі пішу службу, тому пан Скшетуський, пан Підбип’ята, малий рицар і пан Заглоба стояли на валу, стиха перемовляючись, а коли розмова уривалася, вслухалися у шум дощу, який наповнював рів. Скшетуський говорив:

– Дивує мене цей спокій. Вуха так звикли до гуркоту й галасу, що від тиші у них дзвенить. Аби тільки якийся підступ in hoc silentio[75]не крився.

– Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! – похмуро пробурчав Заглоба. – Моїй відвазі потрібні три речі: гарна їжа, добра випивка і спокійний сон. Навіть найдобротніший ремінь, коли його не змащувати, зсохнеться й порепається. А якщо на додачу його ще й у воді, як коноплі, мочити? Дощ нас мочить, а козаки мнуть, як же з нас не сипатиметься костриця? Нічого собі життя: паляниця вже флорин коштує, а кватирка горілки – п’ять. Від цієї смердючої води вже й собаки морду вернуть, бо колодязі трупами забиті, а мені так пити хочеться, як і моїм чоботям, – он бач, пороззявляли пащі, мов рибини.

– Але ж чоботи вашої милості й цією не гребують водичкою, – підколов пан Володийовський.

– Помовчав би, пане Міхале. Добре, що ти не більший від синиці: просяним зернятком наїсишся, а з наперстка нап’єшся. А я, хвалити Бога, не такий дрібний удався, мене не курка задньою лапою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити я повинен як людина, а не як хрущ. Коли від полудня нічого, окрім слини, у роті не було, то й жарти твої не до шмиги.

І пан Заглоба сердито засопів, а пан Міхал узявся за бік і сказав:

– Є тут у мене баклажечка, з козака сьогодні зірвав, але, якщо мене курка з піску вигребла, то, гадаю, що й горілка від такої нікчемної персони вашій милості не смакуватиме. – І, звертаючись до Скшетуського, промовив: – Твоє здоров’я, Яне!

– Дай ковтнути, бо холодно! – попросив Скшетуський.

– На, тільки залиш панові Лонгіну.

– Ну й проноза ж ти, пане Міхале! – озвався Заглоба, – але славний хлопець, нічого не скажеш – собі не лишиш, а другому віддаси. Нехай благословить Господь тих курей, що таких жовнірів, як ти, із піску вигрібають, – але їх, здається, давно вже на світі немає, та й не про тебе я думав.

– То ковтни вже, ваша милость, після пана Підбип’яти – не хочеться тебе кривдити, – сказав пан Міхал.

– Ти що, добродію, робиш?.. Залиш і мені! – злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. – Чого так голову відкинув? Щоб вона тобі так і лишилася! Кишки в тебе занадто довгі, їх так просто не наповниш. Ллє як у трухляву сосну! Хай тобі грець!

– Я тільки трішечки відсьорбнув, – мовив пан Лонгі– нус, віддаючи баклажку.

Пан Заглоба перехилив дужче і випив усе до краплі, а потім, пирхнувши, сказав:

– Одна втіха, що, коли скінчаться наші біди і Бог дасть нам змогу вийти з цієї халепи живими, ми себе в усьому винагородимо. Якась крихта й нам перепаде. Ксьондз Жаб– ковський любить добре попоїсти, але за столом я його в баранячий ріг скручу.

– А що то за verba veritatis[76]ви із ксьондзом Жабковським почули сьогодні від Муховецького? – спитав пан Міхал.

– Тихо! – цитькнув Скшетуський. – Хтось іде сюди з майдану.

Вони замовкли. Якась темна постать зупинилася біля них, і притишений голос запитав:

– Чатуєте?

– Чатуємо, милостивий князю, – відповів, виструнчившись, Скшетуський.

– Будьте пильні. Цей спокій нічого доброго не віщує.

І князь пішов далі дивитися, чи не зморив десь сон потомлених жовнірів. Пан Лонгінус склав руки.

– Що за полководець! Що за воїн!

– Він менше за нас спочиває, – мовив Скшетуський. – Отак усі вали щоночі сам обходить, ген аж до другого ставу.

– Дай йому Боже здоров’я!

Амінь!…

Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не було видно – у козацьких шанцях панував спокій. Навіть останні вогні згасли.

– Можна б їх усіх уві сні як ховрахів накрити! – пробурмотів Володийовський.

– Хто знає… – відповів Скшетуський.

– Мене так на сон хилить, – мовив Заглоба, – що аж очі підкочуються, а спати не можна. Цікаво, а коли ж можна буде? Стріляють чи не стріляють, а ти стій при зброї і хитайся від утоми, як жид на молитві. Собача служба! Сам не втямлю, чого мене так розібрало: чи від горілки, чи від роздратування за вранішній прочухан, який ми із ксьондзом Жабковським безпідставно мусили витримати.

– А як же це було? – спитав пан Лонгінус. – Ти, добродію, почав розповідати і не докінчив.

– От зараз і докінчу – може, хоч так сон переб'ю! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок пошукати чогось перегризти. Ходимо, ходимо, заглядаємо всюди – анічогісінько. Повертаємося злі. Аж ось на подвір'ї здибуємо патера кальвіністського, котрий прибув готувати в останню дорогу капітана Шенберка, того, що на позиціях пана Фірлея учора підстрелили. От я йому і кажу: «Довго ще ти, гультяю, тут тинятимешся і Всевишньому хулу чинитимеш? Іще накличеш на нас немилість Божу!» А він, певно, сподіваючись на протекцію пана каштеляна бельського, відповідає: «Наша віра така ж добра, як і ваша, а то й краща!» Коли він це сказав, ми аж закам'яніли від жаху. Але я мовчу! Думаю собі: є ксьондз Жабковський, тож нехай посперечається. А мій ксьондз Жабковський аж спінився і мерщій з аргументами – хвать патера під ребро. Проте відповіді на перший свій доказ не дістав: патер як поточився, то зупинився аж біля стіни. Але де не візьмися князь із ксьондзом Муховець– ким і на нас: що за галас і сварку ми вчиняємо? Не час, мовляв, не місце і не метод! Намилили нам голови, як школярам, а хіба це слушно? Unitam sim falsus vates[77], але ці патери пана Фірлея ще накличуть на нас якусь біду…

– А цей капітан Шенберк не перейшов у справжню віру? – спитав пан Міхал.

– Де там! Як жив безчесно, так і вмер.

– І чого тільки люди скніють у впертості своїй, відмовляючи собі у спасінні! – зітхнув пан Лонгінус.

– Бог нас від насилля і від чарів козацьких боронить, – вів далі пан Заглоба, – а вони його ще ображають. Чи відомо вашим милостям, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри казали, ніби у тому місці, де клубки впали, земля лепрою взялася…

– Відома річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, – сказав, перехрестившись, литвин.

– Відьом я сам бачив, – додав Скшетуський, – і скажу вашим милостям…

На цих словах його перебив пан Володийовський, котрий, стиснувши раптово руку Скшетуського, прошепотів:

– Ну ж бо, тихше!..

Відтак, скочивши до самісінького краю валу, почав уважно прислухатися.

– Я нічого не чую, – сказав Заглоба.

– Цсс!.. Дощ заглушує! – відповів Скшетуський.

Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще якийся час пильно прислухався, потім повернувся до товаришів.

– Ідуть, – прошепотів він.

– Сповісти князю! Він на позицію Остророга пішов, – у відповідь прошепотів Скшетуський, – а ми побіжимо попередити жовнірів.

І вони з місця припустили уздовж валу, щохвилі зупиняючись дорогою і шепочучи жовнірам, що не спали:

– Ідуть! Ідуть!..

Слова немовби тихою блискавицею полетіли з уст в уста. За чверть години прибув князь, уже верхи, і віддав офіцерам накази. Оскільки супротивник, напевно, хотів заскочити табір сонним і бездіяльним, князь звелів підтримувати в нього цю оману. Жовнірам наказано було поводитися якнайтихіше і підпустити штурмівників аж до самих валів, і аж тоді, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на них ударити.

Жовніри все зрозуміли: тільки цівки мушкетів безшумно схилилися і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгінус і пан Володийовський дихали поруч один з одним. Пан Заглоба лишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільше куль падає на середину майдану, – а на валу, обіч таких трьох рубак, найбезпечніше.

Він лише став трохи позаду рицарів, щоб уникнути першого удару. Збоку опустився на коліно пан Підбип’ята із Зірвикаптуром у руці, а Володийовський примостився біля Скшетуського й прошепотів йому в самісіньке вухо:

– Ідуть‑таки…

– Розміреним кроком.

– Це не чернь, але й не татари.

– Запорозька піхота.

– Або яничари – вони марширують добре. Верхи їх можна б більше покласти!

– Сьогодні затемно для кінного бою.

– Тепер чуєш?

– Цсс! Цсс!

Табір, здавалося, спить глибоким сном. Ніде жодного поруху, жодного вогника – скрізь гробове мовчання, яке порушував тільки шелест дрібного дощику, що сіявся наче крізь сито. Однак поволі до цього шелесту долучався інший, тихий, але розмірений, а тому виразніший, шерех, який дедалі наближався, ставав чіткішим. Нарешті за кільканадцять кроків від рову з'явилася якась довгаста щільна маса – її можна було побачити тільки тому, що вона була чорніша від темряви, – з’явилася і вклякла на місці.

Жовніри затамували дух, лише малий рицар щипав за стегно Скшетуського, виявляючи у такий спосіб своє задоволення.

Тим часом нападники наблизилися до рову й почали спускати в нього драбини, відтак самі злізли по них на дно, а драбини приставили до валу.

Вал так само мовчав, ніби на ньому й за ним усе вимерло – тиша стояла, як у могилі.

Та хоч які обережні були нападники, усе‑таки де‑не‑де щаблі порипували і тріщали… «Дамо ми вам жару!» – подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгінус стиснув ефес Зірвикаптура і напружив зір – він був найближче до валу і сподівався вдарити першим.

Зненацька три пари рук з’явилися на гребені й щосили вхопилися за нього, а за ними, поволі й обережно, почали підійматися три місюрки… Вище і вище… «Це турки!» – подумав пан Лонгінус.

Цієї миті пролунав оглушливий залп кількох тисяч мушкетів – стало ясно, як удень. Та перш ніж світло згасло, пан Лонгінус замахнувся і вдарив так, що аж повітря завило під лезом Зірвикаптура.

Три тіла упали в рів, а три голови в місюрках скотилися до рицаревих колін.

У цей час, хоч на землі закипіло пекло, над паном Лонгінусом відкрилися небеса, крила виросли за спиною, янгольські хори заспівали в душі й увесь він сяяв від щастя – і бився, як уві сні, й удари його меча були ніби подячною молитвою.

А всі давно померлі Підбип’яти, починаючи від пращура Стовейка, зраділи на небесах, що таким достойним їх виявився останній живий на землі нащадок Зірвикаптурів‑Підбип’ят.

Цей штурм, у якому з боку супротивника головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничари ханської гвардії, був відбитий жорстокіше за інші – бусурманської крові досі стільки не проливалося, що накликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман напередодні поручився, що із турками поляки битимуться не так запекло і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана й розлютованих мурз і подарунками їх утішати. Ханові він одрахував десять тисяч талярів, а Тугай‑беєві, Кож‑азі, Субагазі, Нурадинові й Галзі – по дві.

Тим часом у таборі челядь витягала трупи із рову і ніхто з шанців по ній не стріляв. Жовніри спочивали аж до ранку, оскільки було зрозуміло, що штурм не повториться. Тож усі спали непробудним сном, опріч хоругов, які несли варту, і пана Лонгіна Підбип’яти, котрий цілісіньку ніч пролежав хрестом на мечі, дякуючи Богові за те, що дозволив йому виконати обітницю і вкрити себе такою славою, що ім’я його у таборі й у місті не сходило з уст. Назавтра його викликав до себе князь‑воєвода і вельми хвалив, а жовніри всенький день ішли юрбами віншувати героя і подивитися на три голови, котрі челядь принесла й поклала у нього перед наметом і котрі вже чорніли на повітрі. Хто захоплювався, хто заздрив, а дехто не хотів очам вірити, бо всі три голови в місюрках зі стальними маківками були ніби ножицями відрізані.

– Добрий із вашої милості sartor[78], – хвалила шляхта. – Знали ми, що ти славний рицар, але такому удару й стародавні вої могли б позаздрити – і найвправніший кат не зумів би ліпше.

– Вітер так шапок не зніме, як ці голови знято! – казали інші.

І всі тиснули панові Лонгіну руку, а він стояв, опустивши очі, й сяяв, усміхаючись знічено і лагідно, мов панночка перед вінчанням, і говорив, ніби виправдовуючись:

– Надто вже зручно вони стали…

Багато кому кортіло спробувати його меч, але цим крижацьким дворучним кончаром ніхто не зміг вільно махнути, навіть ксьондз Жабковський, хоч він підкову переламував як тріску.

Біля намету ставало дедалі галасливіше, а пан Заглоба, Скшетуський і Володийовський приймали гостей, частуючи їх оповідями, позаяк більше було нічим – у таборі догризали вже майже останні сухарі, а м’яса, окрім копченої конини, іншого не було. Зате дух заміняв усякі наїдки і напої. Під кінець, коли інші почали вже розходитися, надійшов пан Марек Собеський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгінус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво привітавши рицаря, мовив:

– То у вашої милості сьогодні свято!

– Певно, що свято, – відповів за пана Лонгіна Заглоба, – приятель наш обітницю виконав.

– Хвалити Бога! – зраділо сказав староста. – Що» братику, вже скоро й на рушник станеш? Маєш когось на прикметі?

Пан Підбип’ята страшенно збентежився й почервонів аж до вух, а староста вів далі:

– Судячи з твоєї конфузії, бачу, я не помилився. Святий вашої милості обов’язок, аби такий рід не перевівся. Дай Боже, щоб чимбільше народжувалося витязів, схожих на вас чотирьох.

Сказавши це, він заходився потискати руку панові Лонгіну, панові Скшетуському, панові Заглобі й малому рицареві, а вони зраділи серцем, почувши із таких вуст похвалу, бо пан староста красноставський був взірцем мужності, честі й усіх інших рицарських чеснот. Це був чистий тобі Марс; Всевишній від щедрот своїх обдарував його усім по вінця: незвичайною вродою староста перевершував навіть молодшого брата Яна, котрий згодом став королем, багатством і знатністю не поступався перед найпершими магнатами, а його військові здібності підносив до небес сам великий Ієремія. Вельми яскраво світила б ця зірка на небосхилі Речі Посполитої, але волею долі блиск її перебрав на себе Ян, молодший, а вона згасла передчасно у лиху годину.

Тож наших рицарів дуже втішила похвала героя, однак той нею не обмежився і казав далі:

– Я багато чув про ваших милостей від самого князя‑воєводи, котрий любить вас більше, ніж інших. Тому й не дивуюся, що ви служите йому, не думаючи про підвищення, хоч на королівській службі цього можна досягти швидше.

На це відповів Скшетуський:

– Усі ми саме до королівської гусарської хоругви приписані, опріч пана Заглоби, котрий волонтером доброхіть на війну пішов. А що ми при князю‑воєводі служимо, то це передусім із любові до його особи, а ще кортіло нам якнайбільше відчути смак війни.

– І слушно чините, якщо мали таку охоту. Я певен, пан Підбип’ята ні в якій би іншій хоругві так швидко своєї обітниці не виконав, – зауважив староста. – А щодо війни, то нині усі ми нею по зав’язку ситі.

– Більше, аніж будь‑чим іншим, – докинув Заглоба. – Ходять тут усі спозарання до нас із привітаннями, а нема щоб запросити на чарчину із доброю закускою, хоч це була б найліпша оцінка наших заслуг.

Говорячи це, пан Заглоба пильно дивився у вічі старості красноставському і лукаво підморгував своїм одним оком. Староста ж усміхнувся й сказав:

– У мене самого від учорашнього обіду й ріски в роті не було, а от горілки ковток, може, в якомусь поставці й знайдеться. Ласкаво прошу ваших милостей.

Але Скшетуський, пан Лонгінус і малий рицар почали відмовлятися й гримати на пана Заглобу, котрий викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався:

– Не напрошувався я, – казав він. – Ви ж мене знаєте: я своє віддам, а чужого не візьму, та коли така шляхетна персона просить, grubianitas[79]було б відмовлятися.

– Ходімо, ходімо! – припрошував староста. – І мені приємно у гарній компанії посидіти, і час маємо, поки не стріляють. На трапезу не прошу, бо і з конятиною сутужно – уб’ють на майдані коня, до нього враз сто рук тягнуться, а горілки є зо дві баклажки, і для себе я їх не триматиму.

Приятелі ще опиралися й не хотіли, та позаяк староста дуже наполягав, пішли, а пан Стемповський побіг уперед і так постарався, що до горілки знайшлася й закуска: кілька сухарів і кілька шматочків конятини. Пан Заглоба вмить повеселішав і сказав:

– Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї облоги, отоді вже ми враз до ополченських возів доберемося. Вони силу‑силенну всяких наїдків завше за собою возять, більше дбаючи про черево, аніж про Річ Посполиту. Я волів би з ними ліпше застілля мати, не воювати, хоч, може, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.

Староста споважнів.

– Як ми вже один одному заприсяглися, – мовив він, – що всі до решти ляжемо, а ворогові не здамося, так воно й буде. Мусимо підготувати себе до того, що настануть іще гірші часи. Харчів уже майже немає, ще гірше – порох кінчається. Іншим я б цього не сказав, але вашим милостям можна. Невдовзі лише запеклість у серцях і шаблі в руках у кожного із нас залишаться й готовність умерти – більше нічого. Дай Боже, щоб король чимскоріше прийшов, це остання надія. Войовничий його світлість! Він напевно не пошкодував би ні зусиль, ні здоров’я, навіть життя свого, аби нас визволити, та ба – замало у нього війська. От і мусить чекати, а ви, ваші милості, добре знаєте, як поволі збирається народне ополчення. Та й, зрештою, звідкіля королю знати, як ми тут обороняємося і як уже доїдаємо останні крихти?

– Ми готові вмерти, – мовив Скшетуський.

– А що як йому сповістити? – спитав Заглоба.

– Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, – сказав староста, – що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть – ось чим це загрожує!

– А чом би не пуститися на хитрощі? – спитав Заглоба. – От мені вже дещо сяйнуло.

– Що саме? – поцікавився староста.

– Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.

– Треба б про це із князем поговорити, – відповів староста.

Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:

– Я візьмусь прокрастися через козацький стан…

Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:

– Ти, добродію, берешся це виконати?

– Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? – спитав Скшетуський.

– Давно думаю, відповів литвин, – бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив цю обітницю виконати, вирушив би негайно. Що я, мізерний чоловік, значу? Невелика буде втрата, якщо навіть і зарубають дорогою.

– Але ж зарубають без сумніву! – закричав Заглоба. – Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?

– То й що з того, братику? – сказав пан Лонгінус. – Захоче Господь – проведе мене, а ні – нагородить на небі.

– Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з’їхав? – спитав Заглоба.

– І все‑таки я піду, братику – з насолодою відповів литвин.

– Птах там не пролетить – із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.

– І все‑таки я піду, – повторив литвин. – Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.

– Ну ви лишень погляньте на нього! – кричав у відчаї Заглоба. – Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору – тільки так ти зможеш туди дістатися.

– Ну дозвольте ж, добродії! – благально мовив литвин, складаючи руки.

– О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, – сказав Скшетуський.

– І я з вами! – додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.

– А дідько б вас узяв! – заволав, схопившись за голову, Заглоба. – Хай вам грець із вашим «і я! і я!», із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете‑таки напевно в’язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.

– Бог мене покарав! – кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!

Ще якийся час він гарячково ходив туди‑сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.

– Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?

– Борони нас Боже! – відповів рицар. – Як це?

– Що пан Підбип’ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим…

– Слухати гидко, – перебив литвин.

– І йому я не дивуюсь, – вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. – Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, – це вже… останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.

– Як це чотирьох? – здивовано перепитав Скшетуський. – Невже і ти, добродію, хочеш?…

– Атож! – закричав, б’ючи себе кулаками у груди, Заглоба. – І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі – піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.

– А щоб ти був здоровий, добродію! – мовив Скшетуський.

Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:

– Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!

Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:

– От вам, маєте! Ідіть!

– Це звичайнісінька стрілянина, – зауважив Скшетуський.

– Звичайнісінька стрілянина? – передражнив його шляхтич. – Скажіть на милість! їм іще мало. Половини війська від цієї звичайнісінької стрілянини не стало, а вам і в носі не свербить.

– Не журися, добродію! – намагався заспокоїти Заглобу Підбип’ята.

– А ти помовч, литво‑ботво! – гримнув Заглоба, – бо найбільше винен. Хто придумав цю авантюру, котра якщо не безглузда, то я дурний!

– А я таки піду, братику, – відповів пан Лонгінус.

– Підеш, підеш! І я знаю, чому! Нема чого героя з себе корчити, бо тебе наскрізь видно. Цнотливості хочеться позбутись, от ти й квапишся її з окопу винести. Ти найгірший серед рицарів, а не найліпший, полюбовниця, що продає цноту. Тьху! Кара Божа! Отож‑бо!.. Не до короля ти поспішаєш – тобі б по селах поіржати, як коневі на вигоні. Погляньте лишень: ось рицар, котрий цнотою торгує! Гидота, чиста тобі гидота, хай мене святий хрест поб'є!

– Слухати гидко! – волав, затуляючи вуха, пан Лонгінус.

– Облиште сваритися! – поважно мовив Скшетусь– кий. – Подумаймо краще про діло!

– Постривайте, Христа ради! – втрутився староста красноставський, котрий досі з подивом слухав речі пана Заглоби. – Велике це діло, але без князя ми не можемо нічого вирішувати. Тут нема чого сперечатися. Ви на службі, добродії, і мусите виконувати накази. Князь зараз має бути в себе. Ходімо до нього і послухаймо, що він на це скаже.

– Те, що й я! – мовив Заглоба, і обличчя його освітилося надією. – Ходімо мерщій!

Вони вийшли і пішли через майдан, на який уже падали кулі із козацьких шанців. Військо стояло біля валів, що здалеку здавалися ярмарковими ятками, – стільки на них було понавішано старого строкатого одягу, кожухів, понаставлено возів, подертих наметів і всіляких предметів, які могли бути заслоною від куль, бо часом тижнями стрілянина не вщухала ні вдень ні вночі. Ось і тепер над цим порозвішуваним лахміттям тяглася довга блакитна смуга диму, а перед ним виднілися червоні й жовті шереги жовнірів, котрі навлежачки без упину стріляли по найближчих ворожих шанцях.

Сам майдан скидався на суцільну руїну; на рівній місцині, зритій заступами і стоптаній кіньми, не зеленіла жодна травинка. Де – не‑де височіли горбочки свіжої землі у тих місцях, де жовніри копали колодязі й могили, валялися уламки розбитих возів, гармат, бочок, купи обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського ніде не було видно – кожен із них негайно прибирали на харч війську, натомість скрізь попадалися на очі гори залізних, переважно вже поруділих від іржі гарматних ядер, якими щодня засипав цей шмат землі супротивник. Тяжка війна і голод на кожному кроці лишали слід.

Дорогою нашим рицарям зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні виносили поранених і вбитих, другі поспішали до валів допомогти надто стомленим товаришам. Обличчя у всіх почорнілі, змарнілі, зарослі, суворі очі розчервонілі, одяг вицвілий, подертий, на голові часто‑густо замість шапок і шоломів брудне ганчір’я, зброя поламана. І мимоволі спадало на думку запитання: що станеться з цією жменькою нездоланних досі звитяжців, коли мине ще тиждень, два…

– Погляньте, ваші милості, – мовив староста, – пора, пора повідомити його величності королю.

– Злидні вже, як собаки, вищиряють зуби, – відповів малий рицар.

– А що буде, як коней з’їмо? – спитав Скшетуський.

Так перемовляючись, вони дійшли до князівських наметів, що стояли з правого боку валу. Біля них товпилося кільканадцять кінних розсильних, які мали завдання розвозити по табору накази. Їхні коні, годовані меленою копченою конятиною, яких від цього постійно проносило, шарпалися й шалено підскакували, ні за що не бажаючи стояти на місці. Так було з усіма кіньми у всіх хоругвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, що то табун грифів або кентаврів лине полем, більше повітря, аніж землі торкаючись.

– Князь у шатрі? – спитав староста одного із гінців.

– Він із паном Пшиємським, – відповів той.

Староста увійшов перший, не доповівши, а четверо рицарів залишилися перед шатром.

Але за хвилю полог відхилився і з’явилася голова пана Пшиемського.

– Князь негайно хоче бачити ваших милостей, – сказав він.

Пан Заглоба зайшов до шатра, маючи впевненість, що князь не захоче найкращих своїх рицарів посилати на вірну смерть. Але він помилився: не встигли гості йому вклонитися, як Ієремія промовив:

– Повідав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я підтримую ваш добрий намір. Навіть найбільша жертва не є великою для вітчизни…

– Ми прийшли тільки спитати дозволу, – відповів Скшетуський, – бо саме ти, ясновельможний князю, єдиний розпоряджаєшся життям нашим.

– То ви учотирьох хочете йти?

– Милостивий князю! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть, а я ні. Бог свідок: я сюди не вихвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то тільки для того, аби ніхто не подумав, що Заглоба злякався. Пан Скшетуський, пан Володийовський і пан Підбип’ята з Миші– кишок – достойні мужі, але й Бурляй, котрий поліг від моєї руки (про інші подвиги промовчу), теж був великий воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тож гадаю, що у рицарському мистецтві я не гірший за інших. Але одна річ – хоробрість, і зовсім інша – безумство. Крил ми не маємо, а що по землі не дістанемося – це напевно.

– Отже, ти, добродію, не йдеш? – запитав князь.

– Я сказав, що не хочу йти, а що не йду, я не казав. Коли вже мене Бог покарав бути в їхній компанії, я мушу бути у ній до смерті. Якщо стане непереливки, Заглобина шабля ще знадобиться. От тільки не можу збагнути: навіщо класти голови усім чотирьом? Тому вірю, що ваша ясновельможність відверне од нас смерть і не дасть дозволу на таку безумну затію.

– Ти, ваша милость, добрий товариш, – відповів князь, – і вельми шляхетно з твого боку, що друзів залишати не хочеш, але у своїй довірі до мене ти помилився: я вашу жертву приймаю.

Дата добавления: 2015-06-04