Розділ xXVIII

ан Володийовський і Заглоба стояли наступного ранку на валах серед жовнірів, пильно дивлячись на табір, звідкіля наближалася хмара черні. Скшетуський був на раді у князя, а наші рицарі, скориставшись перепочинком, розмовляли про вчорашній день і про те, чому так заворушився табір супротивника.

– Нічого доброго нам це не провіщає, – сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. – Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.

– Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! – заперечив малий рицар. – Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.

– Добре було б їх із гармат наполохати.

Володийовський знизив голос.

– Із порохом сутужно, – відповів він. – При такій витраті, мабуть, і на шість днів не вистачить. Але на той час король підійти має.

– Ет, що буде, те й буде. Аби тільки наш пан Лонгін, бідолаха, щасливо дістався! Я всеньку ніч заснути не міг, тільки про нього й думав. Щойно задрімаю, відразу ж бачу, як йому непереливки, – і такий мене жаль брав, аж у піт кидало. Кращої людини від нього немає! У всій Речі Посполитій удень при свічці не знайдеш, хоч шукай три роки і шість тижнів.

– А чого ж ти, добродію, завше з нього кепкував?

– Бо язик у мене лихіший за серце. Але ти, пане Міхале, ліпше про це не згадуй, не ятри душі, я й так себе картаю. Боронь Боже з ним якась біда трапиться, я до смерті не матиму спокою.

– Та не переймайся ти так, добродію. Він на тебе ніколи зла не тримав, сам чув, як казав: «Язик паскудний, а серце – золоте!»

– Дай же йому Боже здоров’я, шляхетному приятелеві нашому! Він, щоправда, не вмів по‑людському слова сказати, але ця вада сторицею надолужувалася іншими великими чеснотами. Як гадаєш, пане Міхале, пройшов він щасливо?

– Ніч була темна, а селяни після битви fatigati[81]страшенно. Ми надійного дозору не виставили, а вони, либонь, і поготів.

– І слава Богу! Я ще доручив панові Лонгіну про нашу сердешну князівну добре розпитати, чи не бачив її хтось де‑небудь, бо я так думаю, що Жендзян мусив до королівських військ пробиватися. Пан Лонгінус, певно, відпочивати не стане, а з королем сюди поспішатиме. Отож невдовзі слід сподіватися про неї новин.

– Я вірю у кмітливість цього пахолка і сподіваюся, що він її якось урятував. До смерті не матиму втіхи, якщо її згуба спіткала. Не довго я знав княжну, але запевняю тебе, що, коли б я мав сестру, то й вона не була б мені миліша.

– Тобі сестра, а мені ж вона як донька. Від цих турбот у мене, здається, скоро борода геть побіліє, а серце від жалю розірветься. Не встигнеш когось полюбити, раз, два, три – і вже його нема, а ти сиди, журися, переживай, гризи себе і думай гірку думу, а тут іще й живіт порожній, шапка уся в дірках, крізь які, наче крізь діряву стріху, вода на лисину капає. Собакам нині у Речі Посполитій живеться ліпше, аніж шляхті, а вже нам чотирьом за всіх найгірше. Пора вже, мабуть, у кращий світ вирушати, пане Міхале, ге?

– Я не раз думав, чи не ліпше було б розповісти про все Скшетуському, та одне мене стримувало: сам він ніколи й словом про неї не згадає, а як часом хтось обмовиться у розмові, здригнеться тільки, наче його чимось у серце вкололи.

– Отак гадай собі, ятри рани, що підсохли у вогні боїв, а її, може, татарин якийся вже через Перекоп за коси тягне. У мене в очах язики полум’я мигтіти починають, як я про це подумаю. Ні, таки пора вмирати, не інакше, бо на світі жити – тільки мучитися та й годі. Хоч би вже пан Лонгінус щасливо пробрався!

– До нього за його чесноти небеса більше, ніж до інших, мають бути прихильні. Та поглянь‑но, ваша милость, що там гультяйство виробляє!..

– Сьогодні так сонце світить, що я нічого не бачу.

– Вал наш учорашній розкопують.

– Я ж казав, що буде штурм. Ходімо звідси, пане Міхале, скільки вже можна стояти!

– А я думаю, не на те вони розкопують, щоб на штурм іти, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А найпевніше, вони туди башти затягнуть, у яких стрільці сидять. Поглянь‑но, добродію, як махають – аж заступи скрегочуть. Кроків на сорок уже розрівняли.

– Тепер бачу, але ж як жахливо сьогодні сонце сліпить!

Пан Заглоба прикрив очі долонею і вдивлявся. И саме цієї миті в розкопаний у валу прохід рікою хлюпнула чернь і вмить заповнила порожній простір між валами. Одні враз почали стріляти, інші, риючи заступами землю, – зводити новий насип і шанці, щоб черговим, уже третім, кільцем оточити польський табір.

– Ого! – заволав Володийовський. – А що я казав?.. Он уже й машини котять!

– Ну, це вже штурм буде, як пити дати. Ходімо звідси, – мовив Заглоба.

– Ні, це інші белюарди! – відповів малий рицар.

І справді, облогові башти, що показалися у проході, були збудовані інакше, ніж звичайні гуляй‑городи: за стіни їм правили скріплені скобами драбини, позавішувані шкурами й одягом, сховавшись за якими найвправніші стрільці, що сиділи від половини вежі до її маківки, обстрілювали супротивника.

– Ходімо, нехай їх там собаки позагризають! – повторив Заглоба.

– Постривай, ваша милость, – відповів Володийовський.

І заходився лічити башти, які одна за одною з’являлися із проходу.

– Одна, дві, три… Либонь, запас у них чималий… Чотири, п’ять, шість… А ці ще вищі… Сім, вісім… Із таких башт вони нам усіх собак на майдані перестріляють, бо стрільці там, напевно, exquisitissimmi[82]… Дев’ять, десять… Кожну як на долоні видно – сонце просто на них світить… Одинадцять…

Раптом пан Міхал перестав лічити.

– Що це? – спитав він дивним голосом.

– Де?

– Там, на найвищій… Чоловік висить!

Заглоба напружив зір. Справді, на найвищій башті, освітлене сонцем, висіло на вірьовці мертве тіло, гойдаючись, ніби велетенський маятник, у такт із рухом белюарди.

– Авжеж, – мовив Заглоба.

Зненацька Володийовський пополотнів і крикнув жахливим голосом:

– Боже всемогутній!.. Це ж Підбип’ята!

Шурхіт пролетів над валами, ніби вітер у листі дерев. Заглоба похнюпив голову, затулив долонями очі й, стогнучи, повторював посинілими губами:

– Єзус‑Мар’я! Єзус‑Мар’я!..

Шурхіт ураз змінився людським гомоном, що наростав, як збурена хвиля. Воїни, що стояли на валах, упізнали в чоловікові, який гойдався на ганебному шнурі, свого товариша по недолі, бездоганного рицаря – усі впізнали пана Лонгінуса Підбип’яту, і від лютого гніву у жовнірів волосся на голові сторчма ставало.

Заглоба відірвав нарешті долоні від очей. На нього страшно було дивитися: на губах піна, обличчя синє, очі вибалушені.

– Крові! Крові! – гаркнув він таким жахливим голосом, що аж дріж пройняв тих, хто стояв поруч нього.

І скочив у рів. За ним кинулися всі, хто був живий на валах. Жодна сила, навіть наказ самого князя, не змогла б стримати цього вибуху люті. З рову вилазили, стаючи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а вилізши, бігли наосліп, не бачачи, чи інші біжать за ними. Белюарди задиміли, як смолярні, і здригнулися від гуку пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба летів першим із шаблею над головою, страшний, розлючений, схожий на очманілого бугая. Козаки із ціпами й косами теж кинулися назустріч нападникам і, здавалося, дві стіни зіткнулися з гуркотом. Але чи можуть ситі англійські доги довго боротися із голодними й роз'яреними вовками? Рубані шаблями, рвані зубами, биті й гнічені, козаки не витримали натиску і, збентежені, почали відступати назад до проходу. Пан Заглоба шаленів; як левиця, у якої відібрали левенят, він кидався у самісіньку гущу, хрипів, рикав, рубав, мордував, топтав! Пусто робилося довкола нього, а поруч із ним котився другий руйнівний пломінь – схожий на поранену рись Володийовський.

Стрільців, схованих у белюардах, вирізали до ноги, решту прогнали за прохід у валу. Потім жовніри піднялися на белюарду і, відчепивши пана Лонгіна, обережно спустили його на землю.

Заглоба припав до рицаревого тіла…

У Володийовського серце теж краялося, і він, побачивши мертвого приятеля, залився слізьми. Легко було визначити, якою смертю згинув пан Лонгінус, бо все його тіло було поцятковане дротиками. Тільки обличчя не зачепили стріли – лише одна зоставила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель червоної крові засохло в нього на щоці, очі були заплющені, а на блідому обличчі застигла ясна усмішка – якби не ця блакитнувата блідість та холод смерті, який скував риси, могло б здатися, що пан Лонгінус спокійно собі спить. Нарешті взяли його товариші й понесли на плечах до окопів, а звідти до замкової каплиці.

До вечора збили труну, а ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося усе духівництво зі Збаража, окрім ксьондза Жабковського, котрий, прострелений в останньому штурмі у крижі, майже вмирав. Прийшов князь, доручивши командування старості красноставському, і рейментарі, і пан коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський, і Заглоба, і товариство з хоругви, у якій служив небіжчик. Труну поставили над свіжовикопаною могилою – і церемонія почалася.

Ніч видалася тиха й зоряна. Смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на жовті дошки свіжозбитої труни, на постать князя й суворі обличчя рицарів, що стояли довкола.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися вгору, розносячи запах мирри і ялівцю; тишу порушували тільки стримувані ридання пана Заглоби, глибокі зітхання могутніх грудей рицарів і далекий гуркіт пострілів на валах.

Та ось ксьондз Муховецький підняв руку, даючи знак, що хоче говорити, і рицарі затамували дух, він же, помовчавши з хвилину, звернув погляд до зоряних висот і нарешті так почав свою промову:

– Що там за стукіт у небесну браму чую я на світанні? – питає сивий ключник Христосів, від солодкого сну пробудившись.

– Відчини, святий Петре, відчини. Це я, Підбип’ята.

– А які вчинки, які заслуги, які високі чесноти дають тобі сміливість, милостивий пане Підбип’ято, такого шляхетного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти увійти туди, куди ні родовід, хоч і такий знатний, як твій, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі собою ще вільного доступу не дають? Куди не широким трактом у кареті, запряженій шестериком, із гайдуками в'їжджають, а крутою тернистою дорогою чеснот діставатися треба?

– Ох! Відчини, святий Петре, відчини мерщій, бо саме такою крутою стезею йшов соратник і дорогий наш товариш пан Підбип’ята, аж поки, нарешті, прийшов до тебе, стомлений, наче голуб після тривалого перельоту, голий прийшов, як Лазар, як святий Себастян, стрілами поганськими пронизаний, як бідний Іов, як Непорочна Діва, чистий, як смиренний агнець, терпеливий і тихий, не заплямований жодними гріхами, котрий із радістю кров свою на благо вітчизни земної пролив.

Впусти його, святий Петре, бо якщо його не впустиш, то кого ж тоді впускати у ці часи розпусти і безбожності?

Впусти ж його, святий ключнику! Впусти цього агнеця; нехай пасеться на небесних луках, нехай скубе травицю, бо голодний прийшов зі Збаража…

Ось як почав свою промову ксьондз Муховецький, а далі так виразно змалював усе життя пана Лонгіна, що всякий відчув свою ницість біля цієї тихої труни незаплямованого рицаря, найскромнішого із скромних, найцнотливішого із цнотливих. І всі били себе у груди, і всіх огортав дедалі більший жаль, і всі дедалі ясніше розуміли, якого страшного удару завдано вітчизні, якої страшної втрати зазнав Збараж. А ксьондз дужче й дужче підносився духом і коли нарешті дійшов у своїй оповіді до вилазки й мученицької смерті пана Лонгіна, геть забув про правила риторики й неодмінні цитати, а коли почав прощатися з небіжчиком від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався і говорив, схлипуючи, як Заглоба:

– Прощавай, наш брате, прощавай, товаришу! Не земному владиці, а небесному, високому нашому заступникові ч передоручив ти муки наші, голод, нужду і скруту – там ти хутчій добудеш нам спасіння, але сам більше не вернешся, тому ми плачемо, тому обливаємо сльозами труну твою, бо ми тебе любили, брате наш наймиліший!

Плакали укупі зі шляхетним ксьондзом усі: і князь, і рейментарі, і військо, а найдужче за всіх приятелі небіжчика. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!»[83]– зчинився лемент, хоч це все були люди, що звикли до смерті за час тривалого й щоденного із нею спілкування.

Уже труну поставили на линви, а пана Заглобу важко було від неї одірвати, наче ховали його брата чи батька. Та нарешті Скшетуський із Володийовським його відтягли. Князь наблизився і взяв пригорщ землі; ксьондз почав читати: «Anima eius»,[84]зашурхотіли линви, посипалася на труну земля – із рук, із шоломів…

Невдовзі над останками пана Лонг; на Підбип’яти виріс високий горбок, який місяць освітив блідим сумним сяйвом.

* * *

Троє приятелів поверталися з міста на майдан, із якого безнастанно долинав відгомін пострілів. Ішли мовчки, бо жоден із них не хотів озватися першим; інші ж гурти рицарів, навпаки, гомоніли між собою про покійника, віддаючи йому гідну похвалу.

– По честі влаштували похорон, – зауважив якийся офіцер, проходячи повз Скшетуського, – у самого пана писаря Сераковського ліпший не був.

– Він його заслужив, – відповів другий офіцер. – Хто б іще узявся пробитись до короля?

– А я чув, – додав третій, – що серед вишневечан було кілька охочих, але такий страшний приклад, певно, у всіх відбив охоту.

– Та це ж неможливо! Там і змія не проповзе.

– Справді‑бо! Це було б чистісіньке безумство!

Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Та враз Володийовський спитав:

– Ти чув, Яне?

– Чув, – відповів Скшетуський. – Сьогодні моя черга.

– Яне! – поважно мовив Володийовський. – Ми давно знаємо один одного, і тобі відомо, що я останнім відмовлюся од ризику. Та одне діло ризик і геть інше – звичайнісіньке самогубство.

– І це кажеш ти, Міхале?

– Я, бо приятель тобі.

– І я тобі приятель: дай же мені слово рицаря, що не підеш третім, коли я загину.

– О! І не проси! – вигукнув Володийовський.

– От бачиш, Міхале! Як же ти можеш вимагати від мене того, чого б сам не вчинив? Нехай же буде на це воля Божа!

– Тоді дозволь мені піти з тобою.

– Князь забороняє, не я. А ти жовнір і мусиш слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, бо й справді передусім був жовніром, тож почав тільки швидко ворушити вусиками при місячному сяйві й нарешті сказав:

– Ніч надто ясна – не йди сьогодні.

– І я волів би, щоб була темніша, – відповів Скшетуський, – але зволікати неможливо. Погода, як бачиш, установилася надовго, а тут порох кінчається, харчі теж. Жовніри вже на майдані усе перекопали списами, корінців шукаючи – у декого аж ясна гниють від капості, яку вони їдять. Сьогодні ж піду, зараз, я уже й із князем попрощався.

– Ти, бачу, робиш це з відчаю.

Скшетуський сумно всміхнувся.

– Хай тобі язик поприщить, Міхале! Певно, що моє життя для мене не зовсім розкіш, але з доброї волі я смерті не шукатиму, бо це і гріх, і, зрештою, річ не в тому, щоб загинути, а щоб вийти із табору, дійти до короля і врятувати усіх нас.

Володийовському враз так закортіло розказати Скшетуському все про князівну, він уже майже рота розтулив, але подумав собі: «Від такої новини у нього може запаморочитися у голові, і тим легше його схоплять» – і прикусив язика, натомість спитавши:

– Якою дорогою підеш?

– Я сказав князеві, що піду через ставок, а далі річкою, аж поки далеченько від табору одійду. Князь відповів, що ця дорога найкраща за інші.

– Нічого, бачу, не врадиш, – зітхнув Володийовський. – Один раз людині вмерти призначено, і ліпше вже на браному полі, аніж у ліжку. Бог тобі на поміч! Бог тобі на поміч, Яне! Якщо не побачимось на цьому світі, зустрінемось на тому, але ти завжди будеш у мене в серці.

– Як і ти в мене. Бог тобі відборгує за все добре. Слухай, Міхале: якщо я загину, вони, може, мене не виставлять на розглядини, як пана Лонгіна, – надто дорого їм це коштувало, – але якийся спосіб похвалитися знайдуть: тоді нехай старий Зацвіліховський поїде до Хмельницького по моє тіло – не хочеться, аби мене по їхньому табору собаки тягали.

– Будь певен, – відповів Володийовський.

Пан Заглоба, котрий спочатку напівпритомно слухав розмову, збагнув нарешті, про що йдеться, але не знайшов уже в собі сил ні утримувати, ні відмовляти, тільки почав глухо стогнати:

– Учора той, сьогодні цей… Боже! Боже! Боже!

– Довірся провидінню, – мовив Володийовський.

– Пане Яне!.. – почав був Заглоба.

І не зміг більше нічого сказати, тільки опустив свою сиву зажурену голову рицареві на груди і так притулився до нього, як безпомічне немовля.

Через годину Скшетуський зайшов у води західного ставка.

Ніч була дуже ясна, і середина ставка блищала, як срібний щит, але Скшетуський умить зник з очей, бо під берегом ставок густо заріс ситником, очеретом і осокою. Далі, де очерет рідшав, росло безліч глечиків жовтих, рдесту й латаття. Це плетиво широкого й вузького листя, слизьких стебел, зміїстих скруток, у яких заплутувалися ноги, а іноді й до половини тіло, страшенно заважало рухатися вперед, але принаймні ховало рицаря від очей сторожі.

Перепливти через освітлену середину годі було й думати, бо кожен темний предмет легко можна було помітити. Тому Скшетуський вирішив обійти ставок попід берегом аж до болітця на другому боці, через яке протікала річка, впадаючи у ставок. Найімовірніше, там стояли козацькі або татарські дозори, але зате ріс цілий ліс очерету, лише з країв вирізаного на курені для черні. Діставшись болітця, можна буде далі йти у заростях очерету навіть по дну, якщо багно не виявиться надто глибоким.

Однак і цей шлях був страшним. Під цією сонною водою, яка під берегом була по щиколотки, таїлося баговиння завглибшки в лікоть і більше. За кожним кроком Скшетуського на поверхню спливала безліч бульбашок, лускіт яких добре можна було почути серед тиші. Опріч того, попри всю повільність його рухів, од нього колами розходилися хвилі, і, добігши до вільного від очерету простору, заломлювали на собі місячне світло. Якби зараз пустився дощ, Скшетуський просто переплив би ставок і не довше як за півгодини дістався б до болота, але в небі не було жодної хмаринки. Цілі потоки зеленавого світла лилися на став, перетворюючи листя глечиків жовтих у срібні щити, а пера тростини у срібні китиці. Вітру не було; на щастя, гуркіт пострілів заглушав лускіт бульбашок. Завваживши це, Скшетуський рухався тільки тоді, коли постріли в окопах і ровах жвавішали.

Але ця тиха й погожа ніч створювала ще одну трудність. Рої комарів, підіймаючись із очерету, клубочилися в рицаря над головою, сідали на обличчя, на очі, боляче жалячи, дзумаючи й правлячи у нього над вухом свою жалобну вечерню. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не сподівався на його простоту, але усього не міг передбачити. Особливо не чекав того, що його почнуть брати страхи. Усяка водойма, хай навіть найліпше знана, уночі стає водночас таємничою і страшною, від чого мимоволі починаєш думати: а що ж криється у ній на дні?

Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою за звичайну і відгонила трупним запахом: у ній гнили сотні козаків і татар. Щоправда, обидві сторони витягали трупи, та скільки їх іще могло бути серед очерету, рдесту і густого стрілолисту звичайного? Скшетуського обіймали холодні хвилі, але піт заливав йому чоло. Що, коли якісь слизькі руки обхоплять його зненацька або чиїсь зелені очі глянуть раптом із‑під латаття? Довгі стебла образків болотних обіймали його за коліна, а в нього волосся ставало дротом: чи не утопленик це часом стиснув його у своїх обіймах, аби ніколи не випустити? «Єзус‑Мар’я!.. Єзус‑Мар’я!» – шепотів він без упину, просуваючись уперед. Іноді він підіймав очі вгору і, побачивши місяць, зорі й спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Бог є!» – повторював він півголосом, аби самому себе почути. Іноді він дивився на берег, і йому здавалося, що звичайну Божу землю він бачить із якогось проклятого потойбічного світу – світу боліт, чорних глибин, блідих місячних відблисків, духів, трупів і непрозірної ночі, – і такий його огортав смуток, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.

Але він і далі йшов заростями і вже настільки віддалився од табору, що за кілька десятків кроків від берега на цій Божій землі побачив на коні татарина. Зупинившись, почав його розглядати. Судячи з того, що вершник ритмічно погойдувався, припадаючи до кінської гриви, Скшетуський вирішив, що татарин куняє.

Це була дивна картина. Татарин без упину погойдувався, ніби кланявся Скшетуському, а той не зводив із нього очей. Було у цьому щось страшне, але Скшетуський полегшено зітхнув, бо від реальної небезпеки розвіялися у стократ важчі страхи – придумані уявою. Світ духів одлетів кудись, і до рицаря відразу повернувся спокій; у голові зароїлися зовсім інші запитання: спить чи не спить, іти далі чи зачекати?

Зрештою він пішов далі, посуваючись іще тихіше, іще обережніше, ніж на початку. Він був уже на півдорозі до болітця і річки, як раптом відчув перший подув легкого вітру. Очерет ураз загойдався, стебла його, чіпляючись одне за одного, сильно зашаруділи, а Скшетуський зрадів, бо, попри усю обережність, попри те, що часом він по кілька хвилин витрачав на кожен крок, мимовільний неправильний рух, хибний крок, сплеск могли його виказати. Тепер він ішов сміливіше під гучний гомін очерету, який наповнив шарудінням увесь ставок, – і все довкола заговорило, навіть вода забелькотіла, б’ючи хвилею об берег.

Але рух цей розбудив, напевно, не лише прибережні зарості, бо перед Скшетуським несподівано з’явився якийсь чорнуватий предмет і почав, гойдаючись, наближатися до нього, ніби готуючись до стрибка. Першої миті рицар мало не скрикнув, але страх і огида відібрали у нього голос і водночас від жахливого смороду йому забило дух.

Та за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, котрий зумисне заступив йому дорогу, зникла, залишивши тільки огиду, рицар рушив далі. Шелест очерету не стихав, навіть дедалі сильнішав. Крізь його гойдливі султани Скшетуський побачив другий і третій сторожові пости. Він проминув їх, проминув і четвертий. «Мабуть, я уже цілих півставка обійшов», – подумав він і трохи висунувся з очерету, аби побачити, в якому місці він знаходиться. Раптом щось штовхнуло його в ноги, він обернувся і побачив біля своїх колін людське обличчя. «Це вже другий» – подумав Скшетуський.

Але цього разу не злякався, бо другий труп лежав горілиць і в непорушності своїй не виявляв жодних ознак життя. Скшетуський тільки наддав ходи, щоб не запаморочилося в голові. Очерет дедалі густішав, що, з одного боку, давало безпечний захисток, але, з другого, надзвичайно утруднювало просування. Минуло ще півгодини, година, рицар ішов далі, але більше й більше знесилювався. У деяких місцях було так мілко, що вода не діставала й до колін, зате деінде він занурювався майже до пояса. А ще страшенно важко було витягати ноги із мулу. Піт заливав йому чоло, хоч час від часу дріж проймав його з ніг до голови. «Що це? – зі страхом у серці думав рицар. – Невже delirium[85]мене хапає? Болітця нема та й нема, а що як я його не побачу в очеретах і промину?»

Це було вельми небезпечно – так можна було всеньку ніч кружляти довкола ставу і вранці опинитися у тому самому місці, звідки вийшов, або деінде попастися козакам у руки. «Неправильний я вибрав шлях, – думав Скшетуський, занепадаючи духом. – Через ставки не пройти, повернуся я і завтра піду тією дорогою, що й пан Лонгінус, а до завтра спочину».

Але йшов уперед, бо розумів, що, сподіваючись повернутися і відпочити перед новою дорогою, ошукує сам себе; спадало йому також на думку, що, йдучи так поволі, щохвилини зупиняючись, він не міг іще дійти до болітця. Проте бажання відпочити опановувало його дедалі сильніше. Часом йому хотілося лягти хоч у самісіньке болото, аби перепочити. Так він боровся із власними думками і водночас молився. Дріж проймав його частіше й частіше, дедалі важче стало витягати ноги із болота. Кожна нова поява татарських дозорів приводила його до тями, але він відчував, що й голова у нього стомлена не менше, аніж тіло, а до всього ще й починається пропасниця.

Спливло іще півгодини – болітце так і не показалося.

Натомість тіла потопельників попадалися дедалі частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, виснаження і безсоння зробили своє – у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Гелена у Кодаку, а вони із Жендзяном пливуть на дубасах униз по Дніпру. Очерети шумлять, а йому вчувається пісня: «Гем, то не пили пилили… не тумани уставали Ксьондз Муховецький чекає на них із єпитрахиллю, а пан Кшиштоф Гродзицький буде весільним батьком… Дівчина цілісінький день дивиться із мурів на річку – от‑от сплесне в долоні й закричить: «їде! їде!»

– Ваша милость, – каже Жендзян, тягнучи його за рукав. – Панна он стоїть…

Скшетуський опритомнює. Це переплутані очеретини заступили йому дорогу. Видіння зникає. Повертається свідомість. Тепер він уже не відчуває такої втоми, бо пропасниця додає йому сили.

Гей, чи це іще не болітце?

Ні, довкола такий самісінький очерет, ніби він і не рушав із місця. Біля гирла вода має бути відкрита, отже, це іще не болітце.

Рицар іде далі, але думка невблаганно вертається до милого серцю видіння. Марно Скшетуський опирається, даремно шепоче «Помилуй мене, Боже», надаремне намагається зберегти притомність – знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… Тільки цього разу видіння безладніше, багато в ньому осіб: поруч із Геленою і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгінус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський – усі ошатно вбрані з нагоди його вінчання, та де ж відбудеться це вінчання? Місце якесь не знайоме: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ і Кодак?.. Вода чогось довкола, мертві тіла плавають…

Скшетуський отямлюється вдруге, а радше, його будить сильний шелест, що долинає звідти, куди він іде, – тож рицар зупиняється і прислухається.

Шелест наближається, чути скрипіння і плюскіт – це човен.

Його вже видно крізь очерет. У ньому сидять двоє козаків – один гребе веслом, другий тримає у руці довгу тичку, що здаля відсвічує сріблом, і розганяє нею водорості.

Скшетуський занурюється у воду аж по шию, щоб тільки голова лишалася над ситником, і дивиться. «Що це – звична сторожа чи вони уже йдуть за мною по сліду?» – подумав він.

Але відразу зі спокійних і недбалих рухів молодців зрозумів, що це звичайнісінька сторожа. Якби козаки напали на його слід, човен був би не один, їх пустили б кільканадцять та й людей купу.

Тим часом човен проплив мимо – шум очерету заглушав голоси тих, хто сидів у ньому. Скшетуський зловив краєм вуха тільки уривок розмови:

– Чорт би їх побрав, і сеї смердячої води казали пильнувати!

І човен зник за купами очерету – тільки козак на носі так само розмірено бив по заростях тичкою, ніби хотів полякати рибу.

Скшетуський рушив далі.

Через певний час він знов побачив під самісіньким берегом татарський сторожовий пост. Місячне сяйво падало просто на обличчя ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський уже менше боявся сторожі, аніж можливості знепритомніти. Тому він напружив усю волю, щоб добре усвідомити, де він і куди йде. Та це боріння із собою тільки збільшило його втому, і він ураз помітив, що у нього двоїться й троїться в очах, що часом ставок здається йому табірним майданом, а купи очерету – шатрами. У такі хвилини йому хотілося кликнути Володийовського, аби йшов із ним, але свідомість його була ще не зовсім затуманена, і він стримався. «Не кричи! Не кричи! – повторював він собі. – Це згуба».

Та боротися з самим собою ставало для нього дедалі важче. Він вийшов зі Збаража виснажений голодом і страшним безсонням, які вже не одного жовніра звалили з ніг. А ця нічна подорож, холодна купіль, трупний запах води, блукання по болоту, безкінечні коріння, що чіпляли за ноги, знесилили його до решти. До цього долучилися страхи, які переслідували його, і біль від укусів комарів, котрі так пожалили йому обличчя, що воно усе було заюшене кров’ю. Скшетуський відчував: якщо він найближчим часом не добереться до болітця, то або вийде на берег – і нехай його швидше спіткає те, що має спіткати, – або впаде серед цих очеретів і втопиться.

Болітце і гирло річки здавалися йому тепер дошкою рятунку, хоч насправді там мали початися нові труднощі й небезпеки.

Борючись із пропасницею, він ішов, дедалі менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів без упину. В його шумі Скшетуському вчувалися голоси людей, розмови; здавалося, це про нього гомонить ставок. Дійде він до болітця чи не дійде? Вибереться звідси чи не вибереться? Комарі тоненькими голосами співали над ним дедалі жалісніше. Ставок глибшав і глибшав – вода сягала до пояса, а згодом і до шиї. Тож рицар подумав, що, коли доведеться пливти, він заплутається у цих тенетах і потоне.

І знов його пойняла нестримна, непоборна охота покликати Володийовського, він уже й руки стулив і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»

На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою бростю. Він отямився – і побачив перед собою, трохи праворуч, тьмяний вогник.

Тепер він уже не зводив очей із цього вогника й певний час стійко йшов просто на нього.

І враз зупинився, побачивши чисту смугу води, що йшла упоперек. Полегшено зітхнув. Це була річка, а обабіч від неї – болітце. «Тепер я вже не кружлятиму берегом, а зверну в цей клин», – подумав Скшетуський.

З обох боків водного клину тяглися дві смуги очерету рицар звернув, тримаючись тієї із них, до якої дійшов. За хвилину він зрозумів, що знаходиться на правильному шляху. Огледівся: ставок був уже позаду, а він ішов уздовж вузької смужки, котра не могла бути ні чим іншим, як річкою.

Вода у ній теж була холодніша.

Та невдовзі він відчув страшенну втому. Ноги в нього тремтіли, а перед очима вставав ніби чорний туман. «Якби мені тільки дістатися до берега і лягти, – думав рицар. – Далі не піду, спершу перепочину».

Та враз упав на коліна й намацав руками суху купину, порослу мохом. Це був острівець серед очерету.

Сівши на купину, Скшетуський почав витирати закривавлене обличчя й глибоко відсапувати.

За хвилю його ніздрі відчули запах диму. Обернувшись до берега, рицар побачив кроків за сто від води багаття, навколо якого купкою сиділи люди.

Сам він був якраз навпроти цього багаття, і в ті хвилини, коли вітер розхиляв очерет, міг бачити усе мов на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конюхів, котрі сиділи біля багаття і їли.

І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з’їв шматочок конятини, яким би не наїлося і двомісячне вовченя, і відтоді у нього в роті не було й рісочки.

Він почав зривати круглі стеблини, що росли поряд, і жадібно їх висмоктувати. Так рицар тамував водночас і голод, і спрагу, бо спрага теж його мучила.

При цьому він не зводив очей із багаття, що поволі блідло й загасало. Люди довкола нього ніби затяглися туманом і, здавалося, віддалялись. «Ага! Сон мене зморює! Посплю я отут, на цій купині», – подумав Скшетуський.

Тим часом біля багаття зчинився рух. Конюхи попідводилися. Невдовзі до слуху Скшетуського долинули крики: «Лош! Лош!» їм відповіло коротке іржання. Покинуте багаття поволі гасло. Ще через хвилину рицар почув свист і глухе тупотіння копит по вологому лугу.

Скшетуський не міг збагнути, чому поїхали конюхи. Та враз він помітив, що султани очерету і диски жовтого латаття якось поблідли, та й вода світиться інакше, ніж при місяці, а повітря береться легким серпанком.

Він огледівся – розвиднялося.

Всенька ніч пішла у нього на те, аби обігнути ставок і дійти до річки й болітця.

Він був майже на початку шляху. Тепер він мусив іти річкою й за дня пробиратися через табір.

Дедалі дужче виднішало. На сході небо ставало блідо – зеленим.

Скшетуський знову спустився з купини у багно і, діставшись невдовзі до берега, висунув голову з очерету.

Кроків, може, за п’ятсот від нього виднівся татарський сторожовий пост, на лузі ж не було нікогісінько, тільки віддалік на сухому місці світилося гаснучим приском багаття. Рицар вирішив повзти до нього серед високих трав, що подекуди поросли ситником.

Доповзши, він заходився шукати, чи не знайдеться якихось недоїдків. І таки знайшов свіжообгризені баранячі кістки, на яких полишалися жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплому попелі, – і почав їсти з ненажерливістю дикого звіра, аж доки помітив, що дозори, розставлені вздовж усього пройденого ним шляху, повертаючись тим самим лугом до табору, наближаються до нього.

Тоді він поповз назад і через кілька хвилин зник за стіною очерету. Знайшовши свою купину, безшумно ліг на неї. Сторожа тим часом проїхала повз нього. Скшетуський негайно узявся до кісток, які прихопив із собою і які затріщали тепер у його могутніх щелепах, наче у вовка в пащі. Він пообгризав жир і жили, висмоктав мозок, пережував кістки, які міг, – утамував перший голод. Такого розкішного сніданку йому давно не доводилося їсти у Збаражі.

І одразу ж відчув себе сильнішим. Його підкріпили як пожиток, так і новий день. Дедалі виднішало, східний край неба із зеленавого ставав рожево‑золотавим, уранішня прохолода, щоправда, добре пробирала рицаря, але він утішався думкою, що невдовзі сонечко зігріє його натруджене тіло.

Скшетуський уважно розгледівся. Купина була досить чимала, правда, округла й короткувата, але зате така широка, що на ній вільно могли умоститися двоє. Очерет оточував її довкола ніби муром, геть затуляючи від людських очей. «Тут мене не знайдуть», – подумав Скшетуський, – хіба що по рибу хтось поткнеться в очерети, а риби немає – від падла подохла. Тут я собі відпочину і поміркую, що робити далі».

І почав думати, іти йому далі річкою чи ні. Урешті‑решт вирішив іти, якщо здійметься вітер і гойдатиме очерети – інакше гойдання і шелест викажуть його, надто коли він, напевно, проходитиме повз табір.

– Дякую тобі, Господи, що я іще живий! – стиха прошепотів Скшетуський.

І підняв очі до неба, а потім думкою полинув до польських окопів. Замок, позолочений першими променями вранішнього сонця, із його купини було видно пречудово. Може, там хтось із вежі озирає у далекоглядну трубу ставки й очерети, а вже Володийовський із Заглобою неодмінно цілісінький день видивлятимуться з валів, чи не побачать його десь повислим на якійся белюарді. «Уже не побачать!» – подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним відчуттям свободи.

– Не побачать, не побачать! – повторив він кілька разів. – Мало я пройшов, але й цю частину шляху треба було здолати. І далі Господь мені допоможе.

І вже очима уяви бачив себе за таборами – у лісах, де стоять королівські війська: народне ополчення з усього краю, гусари, піхота, чужоземні рейменти; земля аж стогне під тягарем людей, коней і гармат, а серед цього велелюддя – сам його величність король…

Потім він побачив запеклу битву, розбиті табори – і князя угледів, як той з усією кіннотою летить по стосах трупів, і побачив зустріч військ…

Очі його, запалені й припухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надміру думок. Якась блаженна знемога огортала рицаря, нарешті він простягся на повен зріст і заснув.

Очерети шуміли. Сонце високо підбилося в небі й гарячим своїм поглядом зігрівало юнака, сушило на ньому одяг – він же спав міцно, не ворушачись. Хтось, побачивши його отак розпростертим на купині, із закривавленим обличчям, подумав би, що то лежить викинутий водою труп. Минали години, а він усе спав. Сонце досягло зеніту й почало переходити на другий бік небозводу, а Скшетуський досі не прокидався. Розбудило його тільки пронизливе іржання коней, що гризлися у лузі, і голосні окрики конюхів, котрі розганяли табунних огирів батогами.

Він протер очі, роззирнувся, згадав, де знаходиться. Поглянув угору: на червонавому від призахідних блисків небі миготіли зорі – він проспав усенький день.

Але ні відпочилим, ні сильнішим Скшетуський себе не відчував – навпаки, усі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть тілу бадьорість і, спустивши ноги у воду, не гаючись вирушив далі.

Тепер він ішов при самісінькому очереті, по чистій воді, аби шелест не привернув уваги конюхів, що пасли на березі коней. Останні блиски сонця згасли, і стало досить темно, бо місяць іще не показався з‑за лісу. Вода була така глибока, що Скшетуський, місцями втрачаючи дно під ногами, мусив пливти, що було нелегко в одязі, та й течія, супроти якої він плив, хоч яка лінива, а все‑таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б помітити людської голови на тлі темної стіни очеретів.

Отож ішов він досить сміливо, часом плив, але переважно брів у воді до пояса і попід пахви, аж поки нарешті дістався до місця, з якого очі його побачили обабіч річки тисячі й тисячі вогнів. «Це табори, – подумав Скшетуський. – Допоможи тепер мені, Боже!»

І прислухався.

Гомін безлічі голосів долинав до його вух. Так, це були табори. На лівому березі річки, якщо дивитися за течією, стояв козацький табір зі своїми тисячами возів і наметів, на правому – татарський кіш. Обидва аж гули від галасу й шуму людських розмов, диких звуків бубнів і сопілок, ревіння волів і верблюдів, кінського іржання, окриків. Річка розділяла табори, будучи водночас перешкодою для сварок і вбивств, бо кримчаки не могли спокійно стояти біля козаків. У цьому місці річище розширювалося, а може, його розкопали зумисне. Але, якщо судити із вогнів, вози по один бік і очеретяні курені по другий були за кілька десятків кроків од берега – над самою ж водою стояли, напевно, сторожові пости.

Очерет і ситник рідшали – либонь, навпроти таборів береги були піщані. Скшетуський пройшов іще кілька десятків кроків і зупинився. Якоюсь грізною могуттю повіяло на нього від тих людських мурашників.

Цієї миті йому здалося, що вся настороженість, уся запеклість тисяч людських істот звернена на нього, і він відчув перед ними своє повне безсилля, повну беззахисність. І самотність. «Тут ніхто не пройде!» – подумав рицар.

Але все‑таки рушив далі, бо його тягла якась невгамовна, хвороблива цікавість. Йому кортіло ближче глянути на цю страхітливу силу.

Зненацька він зупинився. Густий очерет кінчився, ніби зрізаний ножем. Може, його й справді позрізали на курені. Далі чисте плесо червоніло від багать, що відбивалися у ньому.

Два із них, високих і яскравих, горіли при самісінькій воді по обох берегах річки. Біля одного стояв кримчак на коні, біля другого – молодець із довгим списом у руці. Обидва дивилися то на воду, то один на одного. Удалині виднілися ще вартові, котрі так само не зводили очей із річки.

Відблиски багать перекидали через річку немовби вогняний міст. Попід берегами шерегами стояли невеликі човни, на яких вартові плавали по річці й ставку.

– Ні, це таки неможливо! – пробурмотів Скшетуський.

І враз його пойняв розпач. Ні вперед не можна йти, ні повернутися! Ось уже скоро доба, як він бреде болотами і баюрами, дихає гнилісними випарами й мокне у воді, а все тільки для того, аби, діставшись до цих таборів, через які він узявся пройти, визнати, що це неможливо.

Але й повернення теж було неможливим: рицар розумів, що чвалати вперед у нього, можливо, ще знайдуться сили, одначе поворітьма їх забракне. До розпуки долучалася глуха лють; якоїсь миті йому захотілося вилізти з води, покласти вартових, а потім кинутися на юрбу і загинути.

Вітер знову почав дивно перешіптуватися з очеретом, воднораз доносячи зі Збаража калатання дзвонів. Скшетуський заходився ревно молитися; він бив себе у груди і благав небеса про порятунок із силою й розпачливою вірою потопельника. Він молився, а кіш і табір гомоніли зловісно, ніби у відповідь на його молитву. Чорні й червоні від вогню постаті снували туди‑сюди як сонми чортів у пеклі. Вартові стояли непорушно, а річка несла далі свої криваві води.

– Вогні погаснуть, коли настане глибока ніч, – промовив уголос до себе Скшетуський і став чекати.

Минула година, друга. Гомін стихав, багаття й справді почали поволеньки згасати, окрім двох сторожових, що розгорялися дедалі дужче.

Вартові мінялися, і було зрозуміло, що вони стоятимуть у дозорі аж до ранку.

Скшетуському сяйнула думка, що, можливо, удень прослизнути повз них буде легше, та він ураз відкинув її. Удень із річки беруть воду, напувають худобу, купаються – удень тут кишітиме людьми.

Аж раптом погляд Скшетуського упав на човни. По обидва береги їх стояло по кілька десятків уряд, а з татарського боку ситняк підступав до них упритул.

Скшетуський занурився по шию у воду і поволеньки почав підкрадатися до човнів, не спускаючи очей із татарського вартового.

За півгодини він дістався до першого човна. План у нього був простий. Човни стояли, задерши корму, від чого над водою утворювалося щось на кшталт склепіння, під яким легко могла вміститися людська голова. Якщо усі човни стоять упритул один до одного, татарський дозорець не помітить під ними голови; небезпечніший був козацький вартовий, Але й той міг нічого не завважити, бо під човнами, попри вогнище навпроти, панував морок.

А втім, іншого шляху не було.

Скшетуський довго не вагався і незабаром опинився під кормою найближчого із човнів.

Він ліз рачки, а радше, повз, бо у тому місці було мілко. Кримчак стояв на березі так близько, що рицар чув, як форкає його кінь. Він зупинився на мить і прислухався. Човни, на щастя, торкалися один одного бортами. Тепер Скшетуський не зводив очей із козацького караульного, котрого видно було мов на долоні. Але той дивився на татарський кіш.

Проминувши човнів із п’ятнадцять, рицар раптом почув над самісіньким берегом кроки й людські голоси. Він умить зачаївся і чекав. У кримських походах намісник навчився розуміти по‑татарському, і тепер тіло його пройняв дріж, коли він почув слова команди:

– Сідай і відчалюй!

Скшетуського кинуло в жар, хоч він був у воді. Якщо хтось сяде у човен, під яким він зараз ховається, йому смерть; якщо ж в один із передніх – теж кінець, бо тоді попереду нього з’явиться порожнє освітлене місце.

Кожна секунда здавалася йому годиною. Та ось кроки загупали по дошках днища – татари сіли у четвертий чи п’ятий човен із тих, що стояли за ним, відштовхнулися і попливли у напрямку ставу.

Але рух біля човнів привернув до себе увагу козацького вартового. Скшетуський, мабуть, із півгодини простояв не ворухнувшись. Аж тоді, коли караульного змінили, він почав просуватися далі.

Так добрався він до кінця ряду. За останнім човном знову починався ситняг, а за ним очерет. Добувшись до них, рицар, засапаний, спітнілий, упав навколішки й заходився від щирого серця дякувати Богові.

Тепер він ішов уже трохи сміливіше, користуючись кожним подувом вітру, що наповнював береги шумом. Від часу до часу озирався назад. Сторожові багаття віддалялися, їхні вогні зникали з очей, миготіли, згасали. Зарості очерету і ситнягу дедалі чорнішали, густішали і ширшали, бо чимдалі багнистішими ставали береги. Сторожа не могла стояти близько біля річки, вщухав і табірний гомін.

У рицаря вселилася якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет, купини, провалювався у болото, тонув, випливав і знову ставав на ноги. Він іще не наважувався вийти на берег, але почував себе уже майже врятованим. Скільки він отак ішов, брів, сам не знав, та коли знову озирнувся, сторожові вогні здалися йому світними цяточками. Через кілька сотень кроків вони зовсім зникли. Зійшов місяць. Навколо стояла тиша. Зненацька почувся шум – гучніший і виразніший за шурхіт очерету.

Скшетуський мало не скрикнув від радості: з обох боків річки був ліс.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Відразу за ситнягом і очеретом починався сосновий бір. Запах живиці вдарив у ніздрі. Де‑не‑де у темних глибинах, ніби срібна, світилася папороть.

Рицар удруге впав навколішки й цілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.

Потім він заглибився в лісову темряву, питаючи самого себе: як іти далі? Куди приведе його цей ліс? Де король і військо?

Шлях не був закінчений, не був простий і безпечний, та, коли він подумав, що дістався зі Збаража, що прокрався повз сторожові пости, подолав болота, прошмигнув через табори, через ворожі полчища числом майже у півмільйона, йому здалося, що всі небезпеки минули, що перед ним не бір, а освітлений тракт, котрий приведе його просто до королівських покоїв.

І йшов наш бідолашний рицар – голодний, промерзлий, вимоклий, вимащений власною кров’ю, червоною глиною і чорним болотом, – ішов із радістю в серці, з надією, що невдовзі повернеться до Збаража – і не сам, а з великою підмогою. «Вам не довго зосталося голодувати і мучитися без надії, – думав він про залишених у Збаражі друзів. – Я приведу короля!»

І тішилося рицарське серце, сподіваючись на близький порятунок для князя, рейментарів, війська, для Володийовського, Заглоби і всіх інших героїв, обложених у збаразьких окопах.

Лісова пуща розступилася перед ним і вкрила своєю тінню.

Дата добавления: 2015-06-04