Розділ xXVII 2 страница

– От тобі й маєш! – буркнув Заглоба, і руки в нього геть опустилися.

Цієї миті до шатра зайшов Фірлей, каштелян бельський.

– Милостивий князю, – почав він, – мої люди схопили козака, котрий каже, що сьогодні вночі штурм буде.

– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

– Уже майже скінчили.

– От і добре! – мовив князь. – До вечора переберемося.

Потому він звернувся до четвірки рицарів:

– Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.

– Як це? – здивувався каштелян бельський. – Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?

– Вилазка своєю чергою… – відповів князь, – я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.

Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.

– О Боже! – скрикнув каштелян. – Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану…

Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:

– Не хочеться мені все‑таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб’ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб’ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо – навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?

– Милостивий князю… – перебив Скшетуський.

– Такі моя воля і наказ, – із притиском сказав Ієремія. – А щоб ви не посперечалися, першим піде той, хто перший зголосився.

– Це я! – вигукнув, прояснівши на виду, пан Лонгінус.

– Сьогодні ввечері після штурму, якщо ніч буде темна, – додав князь. – Листів до короля жодних не дам; що бачив, ваша милость, те й розкажеш. Візьми тільки як знак оцей перстень.

Підбип’ята узяв перстень і вклонився князеві, той же стиснув його скроні обіруч, потримав трохи, а потім поцілував кілька разів у чоло і тремтливим голосом промовив:

– Ти такий близький моєму серцю, ніби брат… Нехай тебе ведуть і проведуть Господь милосердний і Цариця Небесна, жовніре Божий! Амінь!

– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бельський.

У князя в очах стояли сльози – це був справжній батько для рицарів! – інші плакали, а тіло пана Підбип’яти пройняв дріж натхнення і кожна жилка запалала вогнем; і звеселилася до глибини ця чиста, смиренна й геройська душа, зігріта надією близької жертви.

– В історії буде записане ім'я твоєї милості! – вигукнув каштелян бельський.

– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine, da gloriam[80], – сказав князь.

Рицарі вийшли із шатра.

– Тьху, щось мене за горлянку схопило і тримає, а в роті так гірко, як після полину, – мовив Заглоба. – Ще й ті весь час стріляють, побий їх сила Божа! – додав він, показуючи на дим над козацькими шанцями. – Ой, тяжко жити на світі! Ну що, пане Лонгіне, ти вже остаточно вирішив їхати?.. Тепер уже нема іншої ради! Хай бережуть тебе янголи Господні… Хоч би вже моровиця видушила цих хамів!

– Я мушу з вами, добродії, попрощатися, – сказав пан Лонгінус.

– Як це? Ти куди? – спитав Заглоба.

– До ксьондза Муховецького на сповідь, братику. Душу грішну треба очистити.

Сказавши це, пан Лонгінус квапливо подався до замку, а рицарі повернулися до валів. Скшетуський і Володийовський були самі не свої і мовчали, а пан Заглоба не вгавав:

– Мене й досі за горлянку щось тримає. Не сподівався я, що так жаль мені буде його, але немає у світі чоловіка доброчеснішого! Нехай мені хтось заперечить – так у пику й затоплю! О Боже, Боже! Я гадав, каштелян бельський вас утримає, а він ще й підбивав. Дідько приніс цього єретика! «В історії, каже, буде записане ім’я твоєї милості!» Нехай його ім’я запишуть, але не на шкурі пана Лонгіна. А чом би йому самому не вирушити? Мабуть, у нього, як у всіх кальвіністів, по шість пальців на ногах, от і легше йти буде. Кажу я вашим милостям, що світ дедалі гіршим стає, і, певно, правду пророкує ксьондз Жабковський: кінець світу близький. Посидьмо трохи біля валів, а потім підемо у замок, щоб товариством приятеля нашого принаймні до вечора натішитися.

Але пан Підбип’ята, посповідавшись і відговівшись, решту часу провів у молитвах і з’явився аж надвечір перед штурмом, який був одним із найжахливіших, бо козаки вдарили саме тоді, коли війська з гарматами й возами перебиралися на свіжонасипані вали. Якусь мить здавалося, що мізерні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної армії супротивника. Польські хоругви так глибоко перемішалися з ворожими, що свої своїх не могли відрізнити – і тричі між собою схоплювалися. Хмельницький напружив усі сили, оскільки і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм має бути останнім і що далі вони тільки голодом моритимуть обложених. Але упродовж трьох годин усі атаки були відбиті з такими страшними втратами, що згодом ходили чутки, ніби у цій битві ворог втратив до сорока тисяч вояків. І вже напевно відомо, що після битви цілу купу стягів було кинуто князеві до ніг, – це був справді останній великий штурм, після якого настали ще важчі часи, коли ті, що облягали, підкопувалися під вали, викрадали вози, безперестану стріляли, коли настали нужда і голод.

Невтомний Ієремія негайно після штурму повів жовнірів, що падали з ніг, на вилазку, яка закінчилася новою поразкою ворога, – і аж після цього тиша огорнула обидва табори.

Ніч була тепла, але хмарна. Чотири чорні постаті тихо й обережно просувалися до східного краю валу. Це були пан Лонгінус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

– Пістолі добре прикрий, – прошепотів Скшетуський, щоб порох не відсирів. Дві хоругви всеньку ніч стоятимуть напоготові. Вистрілиш – примчимо на порятунок.

– Темно, хоч в око стрель! – буркнув Заглоба.

– Це ж краще, – сказав пан Лонгінус.

– Ну ж бо, тихо! – урвав Володийовський. – Я щось чую.

– То якийся вмирущий хрипить – дарма…

– Тобі б тільки до діброви дістатися…

– О Боже, Боже! – зітхнув Заглоба, тремтячи, мов у лихоманці.

– Через три години почне розвиднятися.

– Уже пора! – мовив пан Лонгінус.

– Пора! Пора! – повторив Скшетуський стишеним голосом. – Іди з Богом!

– Із Богом! Із Богом!

– Бувайте, браття, здорові, і даруйте, якщо перед кимось завинив.

– Ти завинив? О Боже! – заволав Заглоба, кидаючись йому в обійми.

Скшетуський і Володийовський по черзі обняли приятеля. Настала мить, коли стримувані ридання струснули груди рицарів. Один лише пан Лонгінус був спокійний, хоч і зворушений.

– Бувайте здорові! – ще раз повторив він.

І, наблизившись до краю валу, зсунувся у рів. За хвилину його постать зачорніла на протилежному боці рову і, махнувши ще раз на прощання товаришам, він зник у темряві.

Між дорогою на Заложці та битим шляхом, що вів із Вишневця, росла діброва, яка перетиналася вузькими галявинами і з'єднувалася із бором – старим, густим і безкраїм, котрий тягся аж ген за Заложці, – туди й вирішив пробратися пан Підбип’ята.

Дорога ця була вельми небезпечна, бо щоб дістатися до діброви, треба було пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгінус вибрав її зумисне: саме біля табору цілу ніч крутилося найбільше людей і сторожа найменше уваги звертала на перехожих. Зрештою, на усіх інших дорогах і стежках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, які регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Про те, щоб іти луками і вздовж Гнезни, годі було й думати: там від смеркання до світанку на випасах не стуляли очей татарські конюхи.

Ніч стояла тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не лише людини, а й дерева не видно було. Обставина ця була для пана Лонгіна сприятлива, хоча, з іншого боку, іти доводилося дуже поволі, обережно, аби не впасти у якусь із ям чи траншей, що на всьому просторі вкривали бойовище, зрите польськими й козацькими руками.

Так він дістався до другої лінії польських валів, залишених увечері, і, перелізши через рів, пустився покрадьки до козацьких шанців і траншей. Зупинився і прислухався: у шанцях не було нікого. Зробивши вилазку після штурму, Ієремія витіснив із них молодців: хто не поліг, сховався в таборі. Безліч тіл лежала на схилах і гребенях насипів. Пан Лонгінус щомиті спотикався об трупи, переступав через них і йшов уперед. Час від часу слабкий стогін чи зітхання давали знати, що дехто із лежачих іще живий.

Широкий простір за валами, що тягся аж до першого ряду окопів, виритих іще рейментарями, теж був усіяний трупами. Ям і траншей тут було ще більше, а через кожні кілька десятків кроків стояли землянки, схожі у темряві на стіжки сіна. Але і в землянках нікого не було. Всюди панувала мертва тиша, ніде ні вогника, ні живої душі – тільки полеглі тіла там, де колись був майдан.

Пан Лонгінус прочитав молитву за душі померлих і пішов далі. Гомін польського табору, що гнав його аж до других валів, дедалі дужче стихав, губився вдалині, аж поки зовсім ущух. Пан Лонгінус зупинився й оглянувся востаннє.

Він уже майже нічого не міг розгледіти, бо в таборі не було вогнів; лише однісіньке віконце у замку тьмяно мигтіло, ніби зірочка, яка то з'явиться, то сховається за хмарами, ніби світлячок, котрий то спалахує, то згасає навпереміну. «Браття мої, чи побачу вас іще в житті?» – подумав пан Лонгінус.

І туга важким каменем згнітила серце, не давала дихати. Там, де тремтить цей миготливий вогник, – свої, побратими: князь Ієремія, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький. Там його люблять і ладні захистити, а тут ніч, пустка, темрява, трупи під ногами, вервечки душ і попереду табір проклятих кровопивців, немилосердних ворогів.

Камінь туги ще дужче згнітив серце, став не до снаги навіть нашому велетневі. У душу почали закрадатися сумніви.

Бліда тінь тривоги прилетіла з мороку й почала шепотіти панові Лонгіну на вухо: «Не пройдеш, це неможливо! Повернися, поки не пізно! Вистріли з пістоля, й ціла хоругва кинеться тебе рятувати. Через ці табори, через цей дикий люд не пройде ніхто».

Польський табір, щодня обсипуваний кулями, де панували голод і смерть, а повітря було насичене трупним духом, тієї миті здався панові Лонгіну тихою, безпечною гаванню.

Друзі не докорятимуть йому, якщо він вернеться. Він скаже їм, що це над людські сили, і вони й самі не підуть і не пошлють нікого – й далі чекатимуть милості Божої і королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине? «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!… Це спокуса сатанинська, – подумав пан Лонгінус. – Умерти я готовий, а ніщо гірше на мене не чекає. Це диявол лякає слабку душу пусткою, трупами, мороком, бо він нічим не гребує».

Невже ж рицар соромом себе укриє, славу втратить, ім’я своє зганьбить – війську дасть загинути, корони небесної зречеться? Ні, ніколи!

І він рушив далі, випростуючи перед собою руки.

Та враз йому знову почувся гомін, але вже не з польського табору, а з протилежного боку – невиразний поки що, зате глибокий і грізний, ніби в темному лісі зненацька заревів ведмідь. Але неспокій уже не тривожив душі пана Лонгіна, туга більше не стискала грудей, а поступалася місцем приємним спогадам про близьких; і тоді, ніби у відповідь на погрозу, що долинала з боку табору, він іще раз подумки повторив: «І все‑таки я піду».

Через певний час він опинився на тому самому бойовищі, де у день першого штурму князівська кіннота розбила козаків і яничарів. Дорога тут уже була рівніша, менше траплялося траншей, ям, землянок і майже не стало мертвих тіл – козаки поприбирали усіх полеглих. І трохи посвітлішало, бо жодні перепони не затуляли простору. Поле похило спадало на південь, але пан Лонгінус відразу звернув круто, намагаючись просковзнути між західним ставком і табором.

Тепер він ішов швидко, не затримуючись і вже, здавалося, досяг краю табору, коли якісь нові звуки привернули його увагу.

Він ураз зупинився і, зачекавши з чверть години, почув тупіт і форкання коней, що наближалися. «Козацький дозор», – подумав він.

Та ось почулися голоси, і пан Лонгінус мерщій кинувся вбік, але, перечепившись об першу ж нерівність ґрунту, розпластався на землі й завмер, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під'їхали ще ближче і нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх полічити, але чув кожне слово розмови.

– Їм важко, та й нам теж, – говорив якийся сонний голос. – А скільки вже добрих молодців гризуть землю!

– Господи! – почувся другий голос. – Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

– Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують, що нас позв’язують, якщо більше не буде кого.

– І на пасовиськах із нашими б’ються. Батько заборонив ходити до їхнього коша, хто піде – звідти не вернеться.

– Кажуть, серед базарників є перевдягнені ляхи. Краще б її не було, цієї війни.

– Нам тепер іще гірше стало.

– Король недалеко із ляською раттю – ось що найгірше!

– Ех, на Січі я оце зараз спав би собі, а тут товчись потемки, як сіромаха.

– А тут, мабуть, і справді сіромахи водяться, бо коні хропуть.

Голоси поволі віддалялися, і нарешті їх зовсім не стало чути. Пан Лонгінус підвівся й пішов далі.

Почав мжичити дощик. Зробилося ще темніше.

По ліву руч від пана Лонгіна, версти за дві, блимнув маленький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже він був певен, що знаходиться на краю табору.

Вогники були тьмяні й негусті – либонь, у таборі усі вже спали, тільки де‑не‑де, можливо, пили або готували страву на завтра.

– Дякувати Богу, що я після штурму і вилазки вийшов, – промовив сам до себе пан Лонгінус. – Вони мають бути смертельно втомлені.

Ледве він так подумав, як удалині знову почувся кінський тупіт – їхав другий дозор.

Але земля в цьому місці була горбистіша, тому й сховатися було легше. Дозор проїхав так близько, що мало не зачепив пана Лонгіна. На щастя, коні, які звикли проїздити повз мертві тіла, не злякалися. Пан Лонгінус пішов далі.

Упродовж тисячі кроків він іще двічі натикався на дозорних. Стало зрозумілим, що табір по всьому периметру стерегли як зіницю ока. Пан Лонгінус тільки радів у душі, що не стрічає пішого дозору, який зазвичай виставляли перед табором, щоб оповіщати кінну сторожу.

Але радість його тривала не довго. Ледве пройшов він десь із версту, як попереду, не далі, ніж за десять кроків, замаячила чорна постать. Хоч який безстрашний був пан Лонгінус, проте відчув ніби легкий дріж у крижах. Відступати або обходити було запізно. Постать заворушилася, напевно, помітивши його.

Вагання було коротким, як мить. Ураз озвався приглушений голос:

– Василю, це ти?

– Я, – тихо відповів пан Лонгінус.

– Горілку маєш?

– Маю.

– Давай.

Пан Лонгінус підійшов ближче.

– А чого ти такий високий? – злякано спитав той самий голос.

Щось заклубочилося у темряві. Короткий, здушений тої ж миті окрик: «Госп!..» вирвався з уст дозорця – і ось уже пролунав ніби хрускіт переламуваних кісток, тихе харчання, й одна постать важко упала на землю.

Пан Лонгінус пішов далі.

Але тепер він змінив напрямок, що, очевидно, збігався з лінією караульних постів, і звернув ще ближче до табору, намагаючись пройти між вервечкою возів і пікетами – за спиною у них. Якщо немає другого ланцюга постів, зміркував пан Лонгінус, на цьому просторі він може зустріти лише тих козаків, які виходять із табору міняти варту. Кінним сторожовим загонам тут нема чого робити.

За хвилину виявилося, що другого ланцюга сторожових постів немає. Зате табір був не далі, як на відстані двох пострілів із лука, і, дивна річ, здавалося, дедалі наближався, хоч пан Лонгінус намагався йти уздовж вервечки возів.

Виявилося також, що не всі спали у таборі. Біля багать, що тліли то тут, то там, сиділи постаті. В одному місці багаття було чимале і навіть таке яскраве, що блиск його діставав до пана Лонгіна, тому рицар змушений був знову відступити до постів, щоб не переходити смуги світла. Здалеку пан Лонгін розпізнав волів, що висіли поблизу вогню на хрестоподібних стовпах, – із них різники лупили шкури.

Багацько людей, зібравшись купками, придивлялися до їхньої роботи. Дехто тихенько пригравав різникам на сопілках. Це була та частина табору, яку займали чабани. Дальші вервечки возів губилися у темряві.

Освітлена тьмяним сяйвом багать стіна табору знову ніби наблизилася до пана Лонгіна. Спочатку вона була від нього тільки по праву руч, та раптом він побачив її і перед собою.

Тоді пан Лонгінус зупинився й задумався, що робити. Він був оточений. Козацький стан, татарський кіш і табори простолюду ніби кільцем обступали увесь Збараж. Усередині цього кільця були розставлені пости і кружляли дозорні, щоб ніхто не міг прослизнути непомітним.

Становище пана Лонгіна було жахливе. Тепер він мав пробиратися серед возів або шукати виходу між козацьким станом і татарським кошем. Інакше можна було до світанку блукати по колу – хіба що він би захотів знову повернутися до Збаража, але навіть і в цьому разі міг опинитися у руках сторожі. Одначе пан Лонгін розумів, що вже через нерівності ґрунту вози не можуть стояти щільно один до одного. В їхніх рядах повинні бути проміжки, і чималі, бо, зрештою, вони необхідні не лише для того, щоб вийти назовні, а й для того, аби вільно проїздила кіннота. Пан Лонгінус вирішив знайти такий прохід і задля цього ще ближче підійшов до возів. Відблиски багать, що горіли там і сям, могли виказати його, але, з іншого боку, допомагали йому: без них він не розгледів би ні возів, ні дороги поміж ними.

І справді, за якихось чверть години пошуків він знайшов дорогу і легко її розпізнав, бо вона чорною стрічкою вилася поміж возами. На ній не було багать, та й козаків не могло бути, щоб не загороджувати шляху кінноті. Пан Лонгінус ліг на живіт і поповз у ту чорну безодню, як змія в нору.

Минуло ще п’ятнадцять хвилин, півгодини, а він усе повз, молячись водночас, довіряючи захисту небесних сил свої тіло і душу. Він подумав, що, можливо, доля усього Збаража залежить цієї миті від того, чи пробереться він зараз крізь цю ущелину, і тому молився не тільки за себе, а й за тих, хто у цю хвилину благав Господа за нього в окопах.

Обабіч усе було спокійно. Вояк не ворухнувся, кінь не форкнув, собака не загавкав – і пан Лонгінус рушив. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, за дібровою бір, аж ген до Топорова, а за бором король, спасіння і слава за заслуги перед Богом і людьми. Що таке три зітнуті голови у порівнянні з цим подвигом, для якого потрібно було щось більше, аніж залізна рука!

Пан Лонгінус сам відчував цю різницю, але не сповнилося пихи його чисте серце, воно, як серце дитини, залилося сльозами вдячності.

І він підвівся й пішов далі. Сторожові пости з протилежного боку возів уже не стояли, а якщо й стояли, то рідко, і їх легше було уникнути. Тим часом пустився більший дощ і шелестів по заростях, заглушаючи кроки рицаря. А пан Лонгінус ступав своїми довгими ногами, як велетень: де інший зробив би п’ять кроків, йому вистачало одного. Вози дедалі віддалялися, діброва наближалася, а з нею наближалося й спасіння.

Аж ось і дуби. Ніч під ними така темна, як у підземному царстві. Але це й краще. Повіяв легенький вітер, і дуби неголосно шумлять – можна сказати, шепочуть молитву: «Боже великий, Боже милосердний, убережи цього рицаря, бо він Твій слуга і вірний син землі, на якій ми зросли Тобі на славу!»

Ось уже від польських окопів пана Лонгіна відділяють із півтори милі. Піт заливає йому чоло, бо в повітрі стало парко, схоже, збирається на грозу, але він іде вперед, йому байдуже до грози – у серці в нього янголи співають. Діброва рідшає. Певно, зараз буде перша галявина. Дуби зашуміли дужче, ніби хотіли сказати: «Зачекай, серед нас тобі було безпечно», – але рицар не має часу і виходить на відкриту галявину. Посеред неї стоїть тільки один дуб, але могутніший за інші. До нього й прямує пан Лонгінус.

Зненацька, коли до дуба лишається вже кільканадцять кроків, із‑під розлогого гілля велетня вискакують десятків зо два чорних постатей і кидаються до рицаря, наче вовки.

– Хто ти? Хто ти?

Мова їхня не зрозуміла, на головах гостроверхі шапки – це татари, конюхи, котрі сховалися тут від дощу.

Цієї миті червона блискавиця осяяла галявину, дуб, дикі постаті татар і велетня‑шляхтича. Жахливий крик струсонув повітря, і вмить закипіла сутичка.

Татари кинулися на пана Лонгіна, як вовки на оленя, схопили його жилавими руками, та він тільки плечима струснув, і всі нападники посипались додолу, як із дерева достиглі фрукти. Потім заскреготів у піхвах страшний Зірвикаптур – і враз почулися стогін, виття, волання про допомогу, свист меча, хрипіння вмирущих, іржання переляканих коней, тріск переламуваних татарських шабель. Тиха галявина забриніла усіма дикими голосами, які тільки може видати людська горлянка.

Татари ще вдруге і втретє кидалися купою на рицаря, але він уже вперся в дуба, а спереду прикрився вихоровертінням меча – і клав ворогів, аж страшно глянути. Трупи зачорніли у нього під ногами – решта, охоплена панічним жахом, відступила.

– Див! Див! – пролунали дикі зойки.

Луна від них пішла навсібіч. Не минуло й півгодини, як уся галявина вже кишіла пішими й кінними. Бігли козаки і татари з косами, кілками, луками, з пучками палаючих трісок. Із уст в уста полетіли гарячкові запитання:

– Що таке, що сталося?

– Див! – відповідали конюхи.

– Див! – повторювали в юрбі.

– Лях! Див! Бий його!

– Живцем бери! Живцем!

Пан Лонгінус по двічі вистрілив із пістолів, але пострілів цих уже не могли почути товариші у польських окопах.

Тим часом юрба наближалася півколом, він же стояв у тіні – велетень, що притулився до дерева, – і чекав із мечем у руці.

Юрба підступала дедалі ближче. Нарешті прогриміли слова команди:

– Взяти його!

Усі живі кинулися до дуба. Крики стихли. Ті, що не могли протиснутися, світили решті. Людський вир клубочився і нуртував під деревом – тільки стогін вилітав із цього виру, і довгий час нічого не можна було розгледіти. Нарешті жахливий зойк вирвався із грудей нападників. Юрба розсіялася вмить.

Під деревом залишився тільки пан Лонгінус, а під ногами в нього – купа тіл, які ще здригалися у передсмертних корчах.

– Мотузок, мотузок! – пролунав чийся голос.

Верхівці притьмом кинулись по мотузки і вмить їх привезли. Мерщій по кільканадцятеро здоровенних чоловіків ухопили із двох кінців довгу линву, намагаючись прив’язати пана Лонгіна до дерева.

Але пан Лонгін махнув мечем – і чоловіки з обох боків попадали на землю. З тим самим результатом маневр повторили татари.

Збагнувши, що у надто великій юрбі одні одним тільки заважають, пішли ще кільканадцять найсміливіших ногайців, щоб неодмінно узяти велетня живим, але пан Лонгінус роздер їх, як вепр роздирає затяту тічку. Дуб, що зрісся із двох могутніх стовбурів, мав усередині западину, яка захищала рицаря, – той же, хто наближався спереду на відстань меча, падав мертвий, навіть не скрикнувши. Надлюдська сила пана Підбип’яти, здавалося, зростала з кожною хвилиною.

Побачивши це, роз'юшені ординці відтіснили козаків, і зусібіч розляглися дикі крики:

– Ук! Ук!..

І тоді, побачивши луки і стріли, що їх татари висипали з колчанів собі під ноги, зрозумів пан Підбип’ята, що наближається година смерті, й почав читати літанію Пресвятій Діві.

Залягла тиша. Юрба затамувала дух, чекаючи, що буде далі.

Перша стріла просвистіла, коли пан Лонгінус сказав: «Мати Спасителя!» – і шкрябнула йому скроню.

Друга стріла просвистіла, коли пан Лонгінус промовив: «Преславна Діво!» – і застряла у нього в плечі.

Слова літанії змішалися із посвистом стріл.

І коли пан Лонгінус сказав: «Зоре вранішня!» – стріли вже стриміли у нього в плечах, у боку, в ногах… Кров зі скроні заливала йому очі, і вже мов крізь туман бачив він галявину, татар, і посвисту стріл уже не чув. Відчував лише, що слабне, що ноги підкошуються під ним, голова падає на груди… І нарешті впав на коліна.

Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: «Царице янголів!» – і це були його останні слова на землі.

Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг «Цариці янголів»

Дата добавления: 2015-06-04