РОЗДІЛ XXVI. им часом Хмельницький, постоявши якийся час у Корсуні, відступив до Білої Церкви і зробив її своєю столицею

им часом Хмельницький, постоявши якийся час у Корсуні, відступив до Білої Церкви і зробив її своєю столицею. Орда стала кошем по другий бік річки, розпускаючи загони по всьому Київському воєводству. Отож пан Лонгінус Підбип’ята марно журився, що йому забракне татарських голів. Пан Скшетуський слушно передбачив, що запорожці, схоплені паном Понятовським під Каневом, дали фальшиві відомості – Тугай‑бей не лише не відійшов, а й не рушив до Чигирина. Ще більше, звідусіль підтягалися нові чамбули. Прийшли азовський і астраханський царки з чотирма тисячами воїнів, котрі ніколи до цього у Польщі не бували, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білогородської та буджацької – усі колись закляті вороги Запорожжя і козацтва, а тепер побратими і до крові християнської присяжні спільники. Нарешті прибув і сам хан Іслам‑гірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Потерпала від цих друзів уся Україна, потерпав не лише шляхетський стан, а й люд український, у якого палили села, відбирали худобу і добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. У ці часи мордувань, підпалів і крові для селянина був тільки один рятунок: тікати у табір Хмельницького. Там він із жертви ставав розбійником і сам нищив власну землю, принаймні не турбуючись за своє життя.

Нещасний край!.. Коли у ньому спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запорожці й кримчаки, що ніби прийшли звільнити, а тепер навис над ним Ієремія Вишневецький.

Тому кожен, хто міг, тікав до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншої ради вціліти не мала. Завдяки цьому Хмельницький приростав на силах, і якщо не відразу рушив у глиб Речі Посполитої, якщо довго відсиджувався у Білій Церкві, то переважно через те, щоб дати лад цим нічим не приборканим і диким стихіям.

Справді‑бо, у його залізних руках вони швидко ставали бойовою силою. Командири із навчених запорожців були готові, простолюд поділено на полки, із колишніх кошових отаманів призначено полковників, окремі загони, аби привчити їх до бою, послано на штурм замків. А хоробрий це був за вдачею люд, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звиклий, до вогню і кривавого обличчя війни завдяки татарським набігам призвичаєний.

Отож пішли два полковники, Ганджа й Остап, на Нестервар, і здобули його, а населення, єврейське і шляхетське, до ноги вирізали. Князеві Четвертинському власний його млинар голову на порозі замку відтяв, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Інші ходили в інші сторони, й успіх сприяв їхній зброї, бо страх відняв серця у ляхів, страх, «народові цьому непритаманний», що вибивав із рук зброю й сили позбавляв.

Не раз, бувало, полковники приставали до Хмельницького: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, а спочиваєш, із чаклунками чари відправляєш і горілкою заливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху і військо зібрати дозволяєш?» Не раз теж і п’яна чернь, виючи ночами, облягала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоб він її на ляхів вів. Хмельницький підняв бунт і зробив його страшною силою, але тепер він усвідомив, що сила ця уже й його самого штовхає до невідомого прийдешнього, тому часто похмурим оком у це прийдешнє заглядав, намагаючись його розгадати, і серцем за нього тривожився.

Треба сказати, з‑поміж усіх тих полковників і отаманів він один знав, скільки страшної міці приховано у на вигляд безсилій Речі Посполитій. Він підняв бунт, розгромив під Жовтими Водами, розгромив під Корсунем, стер коронні війська – а що далі?

От і збирав він полковників на ради і, водячи по них кривавими очима, перед якими усі тремтіли, понуро ставив їм те саме запитання:

– Що далі? Чого ви хочете? Іти на Варшаву? То сюди князь Вишневецький прийде, дружин і дітей ваших як грім поб’є, землю і воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави з усіма силами шляхетськими, які до нього пристануть, піде – і ми, опинившись між двома вогнями, згинемо якщо не в битвах, то на палях…

– На приязнь татарську сподіватися не можна. Сьогодні вони з нами, завтра від нас одвернуться і в Крим помчать або панам голови наші продадуть.

– А що далі, кажіть! Іти на Вишневецького? Так він сили наші й татарські на себе відтягне, а за цей час у самій Речі Посполитій збереться військо і на поміч йому рушить. Вибирайте…

І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:

– Що ж вам пельки заціпило? Чого ж ви більше не прете на мене, аби на Варшаву йшов? Якщо вже не знаєте, що робити, то довірте мені, а я, дасть Бог, свою і ваші голови врятую, а для Війська Запорозького і козаків задоволення отримаю.

І справді, залишався один спосіб: перемови. Хмельницький добре знав, скільки таким шляхом можна від Речі Посполитої домогтися, сподівався, що сейми радше згодяться на значне задоволення для козаків, аніж на податки, набори і війну, яка обіцяла бути і тривалою, і важкою. Знав він, нарешті, що у Варшаві є могутня партія, а очолює її сам король, про смерть котрого звістка ще не дійшла[117]; до неї належать і канцлер, і чимало панів, котрі раді були стримати зростання в Україні величезних магнатських багатств, із козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і на сторонню війну ці зібрані тисячі використати. За таких умов Хмельницький міг і для себе неабиякого становища домогтися, гетьманську булаву з королівських рук отримати, і для козаків численних поступок добутися.

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав люд, створював цілі армії, прибирав до своїх рук замки, бо знав, що перемови вестимуться тільки із сильним. Але у глиб Речі Посполитої не рушав.

О, якби з допомогою перемов він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю із рук Вишневецького вибив, або – якщо князь її не складе – то не він, Хмельницький, а князь стане заколотником, котрий веде війну усупереч волі короля і сеймів.

Отоді‑то він і піде на Вишневецького, але вже із королівської і Речі Посполитої згоди, і проб'є тоді остання година не лише для князя, а й для всіх українних короленят із їхніми маєтностями й латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорозький, таку будівлю зводив він на прийдешнє. Але на риштованнях, під цю будівлю приготовлених, частенько сиділо чорне птаство турбот, сумнівів, побоювань і зловісно каркало.

Чи досить сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ним перемови? Що скажуть сейм і сенат? Чи позатикають вуха на стогнання й волання українні? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, що мають безмежні латифундії, про збереження яких вони піклуватимуться? І чи так уже налякана ця сама Річ Посполита, щоб пробачити йому спілку із татарами?

А з іншого боку, гриз душу Хмельницького сумнів, чи не занадто розпалився і розгулявся бунт. Чи дадуть ці здичавілі маси хоч якось себе укоськати? Добре, скажімо, він, Хмельницький, мир укладе, а головорізи – від його імені – й далі мордування і підпали сіятимуть або ж із ним самим за свої обмануті надії поквитаються. Та це ж висока повінь на річці, на морі, буря! Страшне становище! Якби вибух був слабший, тоді б із ним, як зі слабим, перемов не вели, але позаяк бунт могутній, перемови з волі подій можуть не вдатися.

І що буде?

Коли такі думки обсідали важку гетьманову голову, тоді зачинявся він у своїй квартирі й пив денно і нощно. Умить між полковниками і простолюдом ширилася чутка: «Гетьман п'є!» – і приклад його наслідували усі. Дисципліна слабшала, починали мордувати полонених, билися один з одним, грабували один, в одного здобич – починався судний день, панування жахів і страхіть. Біла Церква ставала справжнім пеклом.

Та ось одного такого дня до п'яного гетьмана зайшов шляхтич Виговський, взятий у полон під Корсунем, якого Хмельницький зробив своїм секретарем. Зайшовши, він заходився безцеремонно трясти пияка, нарешті схопив за плечі, посадив на тапчані й привів до тями.

– А це що таке, яке лихо? – спитав Хмельницький.

– Ваша милость гетьмане, вставай і отямся! – відповів Виговський. – Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився на рівні ноги і вмить протверезів.

– Гей! – гукнув він козачкові, що сидів на порозі. – Делію[118], шапку і булаву!

А потім сказав Виговському:

– Хто приїхав? Від кого?

– Ксьондз Патроній Ласко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

– Від пана Киселя?

– Атож.

– Слава Отцю і Сину, слава Святому Духові й Святій Пречистій! – говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало – із ним починали перемови.

Але того ж дня надійшли звістки, цілком протилежні мирному посольству пана Киселя.

Повідомили, що князь, давши спочинок війську, здороженому походом через ліси і болота, вступив у бунтівний край, що він убиває, палить, стинає голови, що передовий загін, висланий під командою Скшетуського, розбив двохтисячну ватагу козаків і черні, вигубивши усіх до ноги, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і зоставив тільки землю і воду. Про цей штурм і взяття Погребища оповідали страшні речі – було це лігво найзапекліших головорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Мордуйте їх так, аби відчували, що вмирають[119]». Тому жовнірство найдикіші звірства чинило. З усього міста не вціліла жодна жива душа. Сімсот полонених повісили, двісті посадили на палі. Розповідали ще про буравлення очей свердлами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт згас відразу в усій околиці. Жителі або тікали до Хмельницького, або зустрічали лубенського воєводу навколішки, з хлібом‑сіллю, благаючи про милосердя. Дрібніші ватаги усі були знищені, а в лісах, як твердили втікачі із Самгородка, Спічина, Плескова й Вахнівки, не було жодного дерева, на якому не висів би козак.

І все це діялося неподалік від Білої Церкви, під боком у багатотисячної армії Хмельницького.

Дізнавшись про це, Хмельницький заревів, як поранений тур. З одного боку – перемови, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це означатиме, що він не хоче перемов, пропонованих воєводою із Брусилова.

Єдина надія лишалася на татар. Хмельницький притьмом кинувся на Тугай‑беєву квартиру.

– Тугай‑бею, приятелю мій! – мовив він після церемонії звичних салямів, – як ти мене під Жовтими Водами й Корсунем рятував, так і тепер рятуй. Прибув до нас посол від воєводи брацлавського із листом, у якому воєвода обіцяє мені задоволення, а Військові Запорозькому повернення колишніх привілеїв за умови припинення воєнних дій, що я змушений зробити, якщо хочу довести свою щирість і добру волю. А тим часом надійшли вісті про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав і нікого не помилував, і добрим молодцям моїм голови стинає, на палі садить, буравами очі висвердлює. Не можучи на нього піти, я прийшов до тебе із поклоном, аби ти на цього мого і свого недруга з татарами рушив, інакше він невдовзі почне відбивати наші обози.

Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених під Корсунем або награбованих по шляхетських садибах, якийся час хитався взад‑вперед, примружившись, ніби щоб краще думати, і нарешті сказав:

– Алла! Я цього вчинити не можу.

– Чому? – спитав Хмельницький.

– Бо й так уже достатньо заради тебе беїв і чаушів під Жовтими Водами й під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема – вояк великий! Я на нього піду, коли й ти підеш, а сам ні. Не такий я дурень, аби в одній битві усе, що добув досі, втратити, для мене ліпше посилати чамбули по здобич і ясир. Досить я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, і хана відраджу. Я сказав.

– Ти мені допомагати заприсягся!

– Це правда, але присягався я поруч із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!

– Я тобі ясир із мого люду брати дозволив, здобич віддав, гетьманів віддав.

– Бо якби ти не віддав, то я б тебе їм віддав.

– Я до хана піду.

– Іди геть, цапе, сказано тобі.

І гострі зуби мурзи вже почали поблискувати з‑під губ. Хмельницький збагнув, що йому тут нічого робити, що довше наполягати небезпечно, тому підвівся і справді подався до хана.

Але від хана він дістав ту саму відповідь. Татари мали свій розум і шукали власної вигоди. Замість наважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли робити набіги і збагачуватися без кровопролиття.

Хмельницький розлючений повернувся на свою квартиру і з відчаю вже потягся до сулії, але Виговський вирвав її у нього з рук.

– Пити ти не будеш, ваша милость гетьмане, – сказав він. – Прибув посол, треба посла прийняти.

Хмельницький страшенно скипів.

– Я і тебе, і посла на палю посадити звелю.

– А я тобі горілки не дам. Чи не соромно, коли фортуна так високо підняла тебе, горілкою, як простому козакові, заливатися? Тьху, тьху, негоже так, ваша милость гетьмане! Звістка про прибуття посла вже розійшлася. Військо і полковники вимагають скликати раду. Тобі не пити зараз, а кувати залізо, поки гаряче, треба, бо зараз ти можеш укласти мир і все, що захочеш, одержати, потім буде пізно, у цьому твоя і моя доля. Тобі б годилося мерщій посольство до Варшави вислати і в короля ласки просити…

– Мудра ти голова, – відповів Хмельницький. – Звели вдарити у дзвін на раду і скажи на майдані полковникам, що я зараз буду.

Виговський вийшов, і за хвилину почувся дзвін, що скликав на раду. На голос його враз почали сходитися козацькі загони. І от усілися отамани і полковники: страшний Кривоніс, права рука Хмельницького; Кричевський, меч козацький; старий і досвідчений Філон Дедяла, полковник кропивницький; Федір Лобода переяславський; жорстокий Федоренко кальницький; дикий Пушкаренко полтавський, що самими чабанами командував; Шумейко ніжинський; полум’яний Чарнота гадяцький; Якубович чигиринський; далі Носач, Гладкий, Адамович, Глух, Полуян, Панич, але не всі, бо дехто був у поході, а дехто – на тому світі, кого князь Ієремія туди відправив.

Татар цього разу на раду не покликали. Товариство зібралося поряд на майдані. Вируючий натовп відганяли киями, навіть обушками, при цьому не обійшлося без смертовбивства.

Нарешті з’явився і сам Хмельницький, весь у червоному, у гетьманській шапці й із булавою в руці. Поруч нього йшов білий, як голуб, благочестивий ксьондз Патроній Ласко, а з другого боку – Виговський із паперами.

Хмель, улаштувавшись між полковниками, певний час сидів мовчки, потім скинув шапку на знак, що рада починається, підвівся і так заговорив:

– Милостиві панове полковники й добродії отамани! Відомо вам, що через великі й невинно заподіяні нам кривди мусили ми взятися до зброї і, з допомогою най– яснішого царя кримського, за давні вольності й привілеї, відняті у нас без згоди його милості короля, із магнатів спитати; це починання Бог благословив і, нагнавши на нещирих тиранів наших страху, якого вони іще не знали, злочини й утиски їхні покарав, а нас великими нагородив звитягами, за що щирим серцем ми повинні йому дякувати. Коли пиху їхню так покарано, нам слід подумати, як пролиття крові християнської зупинити, що й Бог милосердний і наша віра благочестива нам велять, а табель доти із рук не випускати, аж доки з волі найяснішого його милості короля наші давні вольності й привілеї нам буде повернено. От і пише мені пан воєвода брацлавський, що таке можливе, і я теж так гадаю, бо не ми, а магнати Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі й Конецпольські із послуху його величності й Речі Посполитій вийшли, котрих ми й покарали, а тому нам слушне задоволення і нагорода від його величності й станів належать. Отож прошу я вас, милостивих панів добродіїв і ласкавців моїх, листа воєводи брацлавського, мені через отця Патронія Ласку, шляхтича віри благочестивої, присланого, прочитати і мудро порадити, щоб пролиття крові християнської було припинено, нам задоволення вчинено, а за послух і вірність Речі Посполитій винагороджено.

Хмельницький не питав, чи війну слід припинити, а зажадав ухвали про її припинення, тому супротивники цього враз почали перешіптуватися, що за хвилю перейшло у грізні крики, заводієм яких був переважно Чарнота гадяцький.

Хмельницький мовчав, уважно поглядаючи, звідкіля йдуть протести, і нотуючи собі це у пам’яті.

Тим часом підвівся Виговський, тримаючи у руці лист воєводи Киселя. Копію листа поніс Зорко, щоб прочитати її товариству, тому там і тут запала повна тиша.

Воєвода починав листа такими словами: «Милостивий пане Старший Запорозького Війська Речі Посполитої, давній і милий мені пане і приятелю!

Позаяк чимало є таких, хто про вашу милость як про недруга Речі Посполитої міркує, я не лише зостаюся сам цілком упевненим у вірності вашої милості Речі Посполитій, а й інших їхніх милостей панів сенаторів, колег моїх, у цьому переконую. Три речі переконують мене у цьому. Перша: що хоч Військо Дніпровське споконвіку славу й вольності свої відстоює, але відданість свою королям, вельможам і Речі Посполитій завжди берегло. Друга: що народ наш руський у вірі своїй православній такий непохитний, що радше кожен із нас здоров’я своє покладе, аніж віру цю чим‑небудь порушить. Третя: що хоч і бувають різні (як і тепер сталося, прости Господи) внутрішні кровопролиття, але все‑таки вітчизна для всіх нас одна, у якій ми народжуємося, аби вольностями нашими втішатися, і немає, здається, в усьому світі іншої держави, подібної до вітчизни нашої у правах і свободах. Тому звикли усі ми одностайно цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і, хоч трапляються різні прикрощі (як воно на світі завше було), одначе розучи велить пам’ятати: легше в державі вольній домовитися про те, що у кого наболіло, аніж, утративши матір цю, вже другої такої не знайти ні у християнстві, ні в поганстві…»

Лобода переяславський перебив читання:

– Правду каже! – голосно вигукнув він.

– Правду каже! – підтримали інші полковники.

– Неправду! Бреше, пся віра! – верескнув Чарнота.

– Замовкни! Сам пся віра!

– Ви зрадники! На погибель вам!

– На погибель тобі!

– Слухайте! Читай далі! Читай! Він наш чоловік. Слухайте! Слухайте!

Гроза збиралася не на жарт, але Виговський почав читати далі, тому знову усе стихло.

Воєвода писав далі, що Військо Запорозьке повинне йому довіряти, бо добре знає, що він, одної з ними крові й віри будучи, прихильно до них ставиться, у злощасному кровопролитті під Кумейками і на Старці участі не брав, а ще він закликав Хмельницького од війни відмовитися, татар відправити назад або обернути проти них зброю, самому ж у вірності Речі Посполитій утвердитися. А закінчувався лист такими словами: «Обіцяю вашій милості, оскільки я син церкви Божої і рід мій від крові народу руського стародавньої йде, що сам усьому доброму пособлятиму. Ви чудово знаєте, ваша милость, що й від мене у цій Речі Посполитій (із ласки Божої) дещо залежить, що без мене ні війна розв'язана бути не може, ні мир укладений, а я перший війни братовбивчої не бажаю» і т. Ін.

Відразу ж залунали крики «за» і «проти», але загалом лист сподобався і полковникам, і навіть товариству. Проте спочатку не можна було нічого зрозуміти й почути через великий гармидер, у якому лист обговорювали. Товариство здалеку скидалося на величезний вир, у якому кипів, вирував і гудів людський мурашник. Полковники стрясали пірначами й налітали один на одного, вимахуючи кулаками перед очима. Мелькали розчервонілі обличчя, палаючі очі, піна на губах, а заводієм усіх цих чвар, що дедалі посилювалися, був Еразм Чарнота, котрий упав у справжній шал. Хмельницький теж, дивлячись на його безумство, ладен був вибухнути, від чого зазвичай усе вщухало, як від рику лева. Але найперший скочив на лаву Кричевський, махнув пірначем і крикнув громовим голосом:

– Вам чабанувати, а не радитися, раби поганські!

– Тихо! Кричевський говорити хоче! – першим вигукнув Чарнота, котрий сподівався, що уславлений полковник висловиться за подальшу війну.

– Тихо! Тихо! – верещали інші.

Кричевський був незмірно шанований серед козацтва, а все через виявлені козакам великі послуги, через великі військові здібності і – дивна річ – через те, що був шляхтичем. Отож усе враз стихло і всі з цікавістю чекали, що він скаже. Сам Хмельницький прикипів до нього неспокійним поглядом.

Але Чарнота помилився, припускаючи, що полковник виступить за війну. Кричевський своїм бистрим розумом збагнув, що тепер або ніколи він може дістати від Речі Посполитої ті староства й чини, про які мріяв. Він збагнув, що при втихомиренні козаків каральними заходами його раніше за багатьох інших постараються прихилити і заспокоїти, чому краківський воєвода, в полоні перебуваючи, зашкодити не зможе, тому відгукнувся він такими словами:

– Моє діло бити, не радити, проте, коли вже до ради дійшло, я відчуваю потребу і свою думку висловити, бо таке благовоління від вас не менше, а більше від інших заслужив. Ми розв'язували війну для того, аби нам повернули наші вольності й привілеї, а воєвода брацлавський пише, що так воно і має бути. Отже, або буде, або не буде. Якщо не буде, то війна, а якщо буде – мир! Навіщо ж марно кров проливати? Нехай нас заспокоять, а ми чернь заспокоїмо, і війна ущухне; наш батько Хмельницький мудро усе цо обдумав і вирішив, щоб нам на бік його милості найяснішого короля стати, котрий нас і нагородить за це, а якщо магнати спротив учинять, тоді дозволить нам із ними поквитатися – і ми поквитаємося. Не радив би я тільки татар назад відсилати: нехай кошем на Дикому полі стануть і стоять, аж поки нам або здобути, або дома не бути.

Хмельницький прояснів на обличчі, коли почув ці слова, а полковники вже у переважній більшості заходилися кричати, що війну треба припинити і послів у Варшаву послати, а воєводу із Брусилова просити, аби сам на перемови приїхав. Чарнота ще кричав і протестував, і тоді полковник, погляд грізний у нього втупивши, сказав:

– Ти, Чарното, гадяцький полковнику, про війну і кровопролиття волаєш, а коли під Корсунем ішли на тебе п’ятигорці пана Дмоховського, ти, як підсвинок, верещав: «Брати ріднії, спасайте!», і попереду усього свого полку тікав.

– Брешеш! – загорланив Чарнота. – Не боюся ж я ні ляхів, ні тебе.

Кричевський стиснув у руці пірнач і кинувся на Чарноту, інші теж почали молотити кулаками гадяцького полковника. Знову зчинився ґвалт. На майдані товариство ревло, як стадо диких зубрів.

Але тут знову підвівся Хмельницький.

– Милостиві панове і добродії полковники! – мовив він. – Отже, ви ухвалили послів у Варшаву послати, котрі про службу нашу вірну його милості найяснішому королеві розкажуть і про нагороду проситимуть. Той же, хто війни хоче, нехай воює, але не з королем, не з Річчю Посполитою, бо ми з ними війни ніколи не вели, а з найбільшим недругом нашим, котрий уже весь від крові козацької аж червоний, котрий іще на Старці нею вимастився і досі маститися не перестає, у недоброзичливості до військ запорозьких залишаючись. До нього я листа і послів відправив, просячи, аби він від своєї недоброзичливості відмовився, а він їх як тиран замордував, не давши мені, старшині вашому, жодної відповіді, через що зневагу до усього Війська Запорозького засвідчив. А тепер ось із Задніпров’я прийшов і Погребище до ноги вирізав, невинних людей покарав, над чим я гіркими сльозами плакав.

Потім, як мені сьогодні вранці повідомили, подався до Немирова і теж нікого не пощадив. А позаяк татари від страху й побоювання іти на нього не хочуть, він, тільки й дивись, от‑от сюди прийде, щоб і нас, невинних людей, супроти волі прихильного до нас найяснішого його милості короля й усієї Речі Посполитої вигубити, бо через гординю свою він ні на кого не зважає, а оскільки зараз бунтується, так завше ладний і супроти волі його королівської могутності збунтуватися…

На раді стало дуже тихо. Хмельницький відсапнув і вів далі:

– Бог нас над гетьманами звитягою нагородив, але він гірший од гетьманів і від усіх магнатів, чортове сім’я, що живе самою тільки неправдою. А якби я сам на нього пішов, він у Варшаві через приятелів своїх кричав би неодмінно, що ми не хочемо миру, і перед його королівською величністю невинність нашу заперечував би. Та хоч би що сталося, треба, аби його милость король і вся Річ Посполита знали, що я війни не хочу і сиджу тихо, а він перший на нас нападає. Адже я рушити не можу, бо до перемов із паном воєводою брацлавським зостатись мушу, а щоб він, чортове сім’я, сили нашої не зламав, треба йому тенета розставити і могутність його так знищити, як ми під Жовтими Водами і під Корсунем недругів наших, панів гетьманів, знищили. Отож про те я і прошу, щоб ви, ваші милості, доброхіть на нього пішли, а я до його милості короля писатиму, що це сталося без мого відома і для конечної нашої оборони від його, Вишневецького, недоброзичливості й нападів.

Глухе мовчання запало серед козацької старшини.

А Хмельницький мовив далі:

– Тому із ваших милостей, хто на цей промисел ратний піде, дам я війська чимало, добрих молодців, і гармату дам, і люду запального, щоб із поміччю Божою недруга нашого подолав і звитягу над ним отримав…

Жоден із полковників не вийшов уперед.

– Шістдесят тисяч відбірних вояків дам! – сказав Хмельницький.

Тиша.

А це ж усі були безстрашні воїни, бойовий клич яких не раз ішов луною від царгородських мурів. І може, саме тому кожен із них боявся в сутичці зі страшним Ієремією втратити здобуту славу.

Хмельницький обводив очима полковників, а ті від його погляду опускали очі. На обличчі Виговського з’явився вираз сатанинської злостивості.

– Знаю я молодця, – понуро мовив Хмельницький, – котрий би зараз своє слово сказав і від походу не відмовився, але нема його серед нас…

– Богун! – сказав хтось.

– Так. Він розбив реймент Яреми у Василівці, та тільки сам він при цьому постраждав і лежить тепер у Черкасах, зі смертю‑матінкою бореться. А коли його нема, то, як я бачу, нікого нема! Де слава козацька? Де Павлюки, Наливайки, Лободи й Остряниці?

Тоді низький огрядний чоловік, із посинілим і понурим обличчям, із рудими як вогонь вусами над кривим ротом і з зеленими очима, підвівся з лави, підійшов до Хмельницького і промовив:

– Я піду.

Це був Максим Кривоніс.

Почулися окрики: «На славу!», він же впер у бік пірнач і додав хрипким, уривчастим голосом:

– Не думай, гетьмане, що я боюся. Я б відразу згодився, але думав: є ліпші! Та коли так, то піду я. Ви що? Ви голови і руки, а я не маю голови, тільки руки й шаблю. Раз мати родила! Війна мені мати й сестра. Вишневецький ріже і я буду, він вішає і я буду. А ти мені, гетьмане, молодців добрих дай, бо не з черню на Вишневецького іти. Так і піду – замків добувати, бити, різати, вішати! На погибель їм, білоручкам!

Ще один отаман вийшов уперед.

– Яз тобою, Максиме!

Це був Полуян.

– І Чарнота гадяцький, і Гладкий миргородський, і Носач остренський підуть із тобою! – сказав Хмельницький.

– Підемо! – відповіли ті в один голос, бо Кривоносів приклад їх уже заохотив і пробудив у них бойовий дух.

– На Ярему! На Ярему! – загриміли окрики серед громади.

– Коли! Коли! – вторувало товариство, і вже через певний час рада обернулася у пиятику.

Полки, визначені йти із Кривоносом, пили смертельно, бо ж і йшли на смерть. Молодці самі про це добре знали, але в серцях у них уже не було страху. «Раз мати родила!» – повторювали вони за своїм отаманом і тому ні в чому собі не відмовляли, як воно зазвичай бувало перед смертю. Хмельницький дозволяв і заохочував – простолюд наслідував їхній приклад. Юрби у сто тисяч голосів заходилися співати пісень. Полякали запряжених коней, і ті, скачучи по табору і здіймаючи хмари куряви, вчинили страшний рейвах. Їх ганяли із криками, галасом і сміхом; величезні ватага тинялися над річкою, стріляли з самопалів, улаштували тисняву й намагалися прорватись на квартиру самого гетьмана, котрий кінець кінцем наказав Якубовичеві їх розігнати. Зчинилися бійки і метушня, аж поки злива загнала усіх під намети і вози.

Увечері в небі розгулялася гроза. Удари грому перекочувалися із краю в край захмареного неба, блискавки осявали всю околицю то білим, то червоним світлом.

При полисках їхніх вирушав із табору Кривоніс на чолі шістдесяти тисяч найкращих, відбірних вояків і черні.

Дата добавления: 2015-06-04