Розділ xXVII

з Білої Церкви Кривоніс пішов на Сквиру і Погребище до Махнівки, а всюди, де проходив, зникали навіть сліди людського життя. Хто до нього не приставав, гинув під ножем. Палили на пні збіжжя, ліси й сади, а князь тим часом теж, у свою чергу, сіяв знищення. Після поголовної різні у Погребищі й кривавого хрещення, яке пан Барановський улаштував Немирову, знищивши ще кільканадцять чималих ватаг, військо стало табором під Райгородом, бо вже майже місяць, як вояки не злазили з коней, і ратні труди ослабили їх, і смерть багатьох забрала. Треба було перепочити, бо руки косарів цих помліли від кривавої косовиці. Князь навіть вагався і роздумував, чи не піти йому на певний час у мирні краї, щоб перепочити і примножити військо, особливо коней, які скидалися радше на скелети тварин, ніж на живі істоти, бо з місяць уже не бачили вівса, годуючись лише витоптаною травою. Але після тижневого постою стало відомо, що йде підкріплення. Князь одразу ж виїхав назустріч і справді зустрів пана Януша Тишкевича, воєводу київського, котрий ішов із півтора тисячами добірного війська. Були з ним і пан Кшиштоф Тишкевич, підсудок брацлавський, і молодий пан Аксак, ще майже підліток, із добре спорядженою власною невеличкою гусарською хоругвою, і чимало шляхти: пани Сенюти, Полубинські, Житинські, Єловицькі, Кердеї, Богуславські – хто із дружинами, а хто й без, – усі вкупі налічували близько двох тисяч шабель, опріч челяді.

Тож князь вельми втішився і з вдячності запросив пана воєводу до себе на квартиру, а той не міг надивуватися її убозтву і простоті. Бо князь, наскільки у Лубнах жив по‑королівському, настільки в походах, аби показати приклад для жовнірів, жодних розкошів собі не дозволяв. Стояв він постоєм в одній кімнатці, у вузькі двері якої пан воєвода київський через свою огрядну постать ледве зміг протиснутися, наказавши навіть стременному іззаду себе підпихати. У кімнаті, опріч столу, дерев’яних лав і тапчана, покритого кінською шкурою, не було нічого, хіба що сінник біля дверей, на якому спав завжди готовий до послуг ординарець. Ця простота дуже здивувала воєводу, що полюбляв зручності й їздив із килимами. Тож він зайшов і з подивом дивився на князя, вражений тим, як може такий великий духом чоловік мешкати у такій простоті й убозтві.. Він бачив часом князя на сеймах у Варшаві, вони були навіть далекими родичами, але близько він його не знав. Тільки коли почав із ним говорити, відразу збагнув, що має справу із надзвичайним чоловіком. І він, давній сенатор і досвідчений вояк‑друзяка, котрий колег‑сенаторів по плечу поплескував, князеві Домініку Заславському казав «ласкавцю мій!» і з самим королем був фамільярний, не міг так само фамільярно триматися із Вишневецьким, хоч князь прийняв його ввічливо, тому що був вдячний за підмогу.

– Милостивий воєводо, – почав він. – Хвалити Бога, що прибули із підкріпленням, а то я вже на останньому диханні йшов.

– Бачив я по жовнірах вашої князівської ясновельможності, що напрацювалися вони, сердешні, і це мене неабияк мучить, бо я прибув сюди із проханням, аби ваша князівська ясновельможність рятувати мене поквапився.

– Так пильно?

– Periculum in mora, periculum in mora![120]Підійшло гультяйства кількадесят тисяч, а над ними Кривоніс, котрий, як я чув, на вашу князівську ясновельможність був відряджений, але, дізнавшись від язика, що ваша князівська ясновельможність на Старокостянтинів рушили, туди подався, а дорогою узяв в облогу мою Махнівку і так спустошив, що неможливо розказати.

– Чув я про Кривоноса і тут на нього чекав, але оскільки він мене минув, бачу, доведеться самому його шукати. І справді, діло спішне. Великий гарнізон у Махнівці?

– У замку двісті добірних німців, котрі ще певний час протримаються. Але найгірше те, що у місто наїхало чимало шляхти з родинами, місто ж укріплене тільки валом і частоколом, тому довго оборонятися не зможе.

– Справа таки пильна, – згодився князь.

А потім звернувся до ординарця:

– Желенський! – сказав він. – Збігай поклич полковників.

Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, усівся на лаву. При цьому він озирався, чи дадуть повечеряти, бо вже зголоднів, а попоїсти любив добре.

Та враз почулися кроки озброєних людей, і ввійшли князівські офіцери – чорні, схудлі, бородаті, із запалими очима, із виразом невимовної втоми в очах. Вони мовчки уклонилися князеві, гостям і чекали, що їм скажуть.

– Милостиві панове, – спитав князь, – коні на водопої?

– Авжеж.

– Готові?

– Як завше.

– Гаразд. За годину вирушаємо на Кривоноса.

– Ге! – скрикнув воєвода київський і здивовано глянув на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.

А князь мовив далі:

– Їхні милості Понятовський і Вершул вирушать першими. За ними піде Барановський із драгунами, а за годину щоб мені й гармати Вурцеля виступили.

Полковники, вклонившись, вийшли, і за хвилю сурми заграли у похід. Воєвода київський такого поспіху не сподівався і навіть не хотів його, бо страшенно втомився з дороги. Він розраховував, що із деньок у князя відпочине і ще встигне, а тут доводилося відразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.

– Ясновельможний князю, – мовив він, – а чи дійдуть ваші жовніри до Махнівки, бо на вигляд вони страшенно fatigati[121], а дорога далека?

– Про це, ваша милость, нехай у тебе голова не болить. Вони на битву, як на весілля, йдуть.

– Та бачу я, бачу. Хлопці гарячі, але ж бо… мої люди здорожені.

– Ти ж сам, ваша милость, сказав: «Periculum in mora».

– Воно‑то так, але ж хоч би нічку відпочити. Ми ж із‑під Хмільника йдемо.

– А ми, милостивий воєводо, із Лубен, із Задніпров’я.

– Ми цілісінький день були в дорозі.

– А ми – цілісінький місяць.

Сказавши це, князь вийшов, щоб особисто перевірити, як шикується військо, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, витріщив, долонями по колінах ляснув і сказав:

– От я й маю, що хотів! Бігме, вони мене тут голодом заморять. А нетерплячі, як порох! Приходжу до них по допомогу, гадаючи, що після великих і надокучливих прохань вони днів через два‑три виступлять, а тут і передихнути не дають. Дідько б їх узяв! Я путлицею, що її клятий денщик кепсько пристебнув, ногу натер, у животі в мене бурчить… Дідько б їх узяв! Махнівка Махнівкою, а живіт животом! Я теж старий жовнір і, може, ліпше за них знаю, що таке війна, але щоб отак – хап‑лап!.. Це ж дияволи, а не люди: не сплять, не їдять – тільки б’ються. Їй‑богу, не їдять вони. Ти бачив, пане Кшиштофе, отих полковників? Хіба вони не схожі на spectra[122]? Га?

– Але запальні вони, як чорти, – відповів пан Кшиштоф, котрий був природженим жовніром. – Боже милий! Скільки метушні й гармидеру буває, коли вирушати треба! Скільки біганини, мороки із возами, плутанини із кіньми!.. А тут – чуєте, ваша милость? – он уже легкі хоругви виходять!

– Авжеж, так і є! Збожеволіти можна! – мовив воєвода.

А юний пан Аксак долоні свої хлопчачі склав:

– Ох, який великий це полководець! Ох, який великий войовник! – піднесено вигукнув він.

– У вашої милості ще молоко на губах не обсохло! – гримнув на нього воєвода. – Cunctator теж був великим полководцем!.. Розумієш, соколику?

Але тут увійшов князь: л– Милостиві панове, на коней! Вирушаймо!

Воєвода не витримав.

– Вели ж, ваша ясновельможність, дати хоч що‑небудь переїсти, бо я голодний! – вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.

– О, мій милостивий воєводо! – відповів князь, сміючись і обіймаючи його. – Даруйте, даруйте! Я б від щирого серця, але на війні чоловік про такі речі забуває.

– А що, пане Кшиштофе? Чи не казав я тобі, що вони нічого не їдять? – мовив воєвода, звертаючись до брацлавського підсудка.

Однак вечеря тривала недовго, і через дві години навіть піхота виступила із Райгорода.

Військо йшло через Вінницю і Літин до Хмільника. Дорогою Вершул наткнувся у Саверівці на невеличкий татарський загін, який вони із паном Володийовським знищили до ноги, визволивши кількасот душ ясиру, майже самих дівчат.

Тут уже починався спустошений край, де було видно сліди Кривоносових рук. Стрижавку було спалено, а населення вимордувано у страшний спосіб. Напевно, нещасні чинили спротив Кривоносу, за що дикий отаман віддав їх мечам і полум’ю. На в’їзді у село висів на дубі сам пан Стрижевський, якого люди Тишкевича відразу ж упізнали. Висів він голий‑голісінький, а на грудях мав страшне намисто із голів, нанизаних на линву. Це були голови його шістьох дітей і дружини.

У самому селі, спаленому дотла, хоругви побачили обабіч шляху довгі вервечки козацьких «свічок», тобто людей із піднятими над головою руками, прив’язаних до забитих у землю жердин, обкладених соломою, облитих смолою і запалених від долонь. У більшості із них обгоріли тільки руки, бо дощеві, мабуть, вогонь погасило. Але трупи з перекривленими обличчями, що простягали до неба чорні кукси, були страшні. Довкола стояв трупний запах. Над стовпами кружляли табуни круків і галок, які з наближенням війська зривалися із ближчих стовпів, щоб пересісти на віддалені. Кілька вовків майнуло від хоругов у зарості. Військо мовчки проходило страшною алеєю і лічило «свічки». Їх було триста з гаком.

Нарешті жовніри пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Але сліди знищення виднілися і тут.

Була перша половина липня. Збіжжя вже майже достигало, й очікувалися ранні жнива. Проте цілі лани були почасти спалено, почасти витолочено, покошлачено, втоптано у землю. Здавалося, що нивами пронісся ураган. А він таки пронісся над ними, найстрашніший з усіх – ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такої люті знищення вони ще не бачили у житті.

Ліси було спалено так само, як і хліби. Де вогонь не пожер дерев повністю, там позлизував із них своїми вогняними язиками листя і кору, обпалив подихом, задимив, обвуглив – тож дерева стирчали, мов скелети. Пан воєвода дивився й очам своїм не вірив. Мізяків, Згар, Хутори, Слобода – самі згарища! Де‑не‑де селяни повтікали до Кривоноса, а жінки й діти стали ясиром того загону орди, що його Вершул із Володийовським знищили. На землі було запустіння, у небі ж – табуни ворон, круків, галок, стерв'ятників, які бозна‑звідки позліталися сюди на козаче жниво…

Сліди недавнього переходу військ ставали дедалі свіжішими. Раз по раз зустрічалися поламані вози, трупи худоби і людей, які ще не загнилися, побиті горшки, мідні казани, мішки із підмоклим борошном, іще не згаслі згарища, стіжки, недавно початі й розкидані. Князь квапив хоругви до Хмільника, не даючи їм відпочити, а старий воєвода хапався за голову, повторюючи:

– Моя Махнівка! Моя Махнівка! Тепер уже я бачу, що ми не встигнемо.

Тим часом із Хмільника прийшло донесення, що не сам старий Кривоніс, а син його Махнівку із кільканадцятьма тисячами вояків узяв у облогу і що це він учинив такі нелюдські спустошення дорогою. Місто, судячи з донесень, було уже взяте. Козаки, оволодівши ним, вирізали впень шляхту і євреїв, а шляхтянок забрали до себе в табір, де на них чекала доля гірша, ніж смерть. Але невеликий замок під командуванням пана Лева іще захищався. Козаки штурмували його із кляштора[123]бернардинців, у якому порубали ченців. Пан Лев, перебуваючи на межі сил і порохових запасів, більш як ніч протриматися не обіцяв.

Тож князь залишив піхоту, гармати й головні сили війська, яким наказав іти до Бистрика, а сам із воєводою, паном Кшиштофом, паном Аксаком і двома тисячами бе– зобозного війська кинувся на допомогу. Старий воєвода, розгубившись, уже стримував його. «Махнівка пропала, ми прийдемо запізно! Ліпше покинути її, а захищати інші міста й гарнізонами їх забезпечити», – повторював він. Та князь і слухати не хотів. Пан підсудок брацлавський, навпаки, квапив, а війська так ті просто рвалися до бою. «Якщо ми сюди прийшли, без крові не підемо!» – казали полковники. І вирішено було іти вперед.

Аж ось за півмилі від Махнівки кільканадцять вершників, які гнали щодуху, з’явилися перед військом. Це був пан Лев із товаришами. Побачивши його, воєвода київський відразу здогадався, що сталося.

– Замок узято? – крикнув він.

– Так! – відповів пан Лев і тої ж миті знепритомнів, бо, посічений шаблями й кулями, втратив багато крові. Але інші почали розказувати, що відбулося. Німців на мурах перебили усіх до одного, бо вони воліли вмерти, аніж здатися; пан Лев прорвався крізь гущу черні у виламані ворота, однак у бійницях на вежі ще боронилося кілька десятків шляхтичів – от саме до них і слід було поспішати на порятунок.

Тому рвонули з копита. За хвилю на пагорбі відкрилося місто із замком, а над ними важка хмара диму від пожежі. День згасав. У небі горіли великі пурпурові й золоті зорі, сяйво яких спершу здалося війську загравою від пожежі. Від їхнього блиску видно було запорозькі полки і стовпища черні, що пливли із воріт назустріч військам цілком сміливо, бо ніхто у місті не знав про прибуття князя, гадаючи, що це тільки київський воєвода йде із підкріпленням. Певно, усіх геть осліпила горілка або свіжа перемога вдихнула пиху незмірну, тому заколотники сміливо спустилися із пагорба й аж у долині почали надто жваво шикуватися до битви, б’ючи у барабани і литаври. Коли вершники побачили це, радісний окрик вирвався з усіх польських грудей, – а пан воєвода київський дістав нагоду вдруге здивуватися боєздатності князівських хоругов. Побачивши козаків, вони зупинилися і враз вишикувалися у бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що нічого не знадобилося перешиковувати і з місця можна було йти у бій.

– Пане Кшиштофе, що це за люди! – вигукнув воєвода. – Відразу вишикувалися. Могли б і без полководця в бій іти.

Проте князь, як передбачливий воєначальник, літав із булавою в руці поміж хоругвами із флангу на фланг, оглядаючи і даючи останні накази. Зірки відбивалися у його срібному панцирі, і він скидався на ясне полум’я, що літало між шеренгами, бо на тлі темної броні він один тільки й світився сильно.

У строю стояли: посередині у першій лінії три хоругви – перша, якою сам воєвода київський командував, друга – молодого пана Аксака, третя – пана Кшиштофа Тишке– вича; за ними, у другій лінії, драгуни під командою пана Барановського і, нарешті, могутні князівські гусари, якими командував пан Скшетуський.

Фланги зайняли Вершул, Кушель і Понятовський. Гармат не було, бо Вурцель лишився у Бистрику.

Князь підскакав до воєводи і махнув булавою.

– За свої кривди починай, ваша милость, перший.

Воєвода й собі махнув пірначем – вершники попригиналися у кульбаках і рушили. Із того, як пішла у бій хоругва, було видно, що воєвода хоч огрядний і забара, бо роки брали своє, але жовнір досвідчений і мужній. Він не рвонув хоругву з місця й стрімголов, а, щоб зберегти сили, вів її поволі, розганяючи по тому, як наближався до супротивника. Сам же він із пірначем у руці мчав у першій лінії, підліток‑зброєносець, що скакав поруч, тримав напохваті довгий і важкий меч, не заважкий, однак, для його руки. Чернь у пішому строю з косами й ціпами теж сипнула назустріч хоругві, аби стримати перший удар і полегшити запорожцям атаку. Коли між супротивниками лишалося не більш як кілька десятків кроків, махновичани упізнали воєводу за велетенським зростом і опасистою статурою, а впізнавши, заходилися кричати:

– Гей, ясновельможний воєводо, жнива близько, чого ж ти підданим виходити не наказуєш? Чолом тобі, ясний пане! Оце вже ми тобі пузо продірявимо.

І кулі градом сипнули на хоругву, але шкоди не завдали, бо вона уже мчала, як вихор. Удар був сильний. Пролунав брязкіт ціпів і дзенькіт кіс об панцирі, крики і стогін. Списи зробили прохід у збитому стовпищі, й коні влетіли туди як ураган, топчучи, валяючи, розчавлюючи. І як на лугу, коли стануть шерегом косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссями, так самісінько під ударами мечів широка лава черні розсувалася, рідшала, зникала і, відтіснювана кінськими грудьми, не можучи встояти на місці, почала задкувати. Нарешті пролунав крик: «Люди, спасайтеся!», і вся маса, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася у дикому переполосі на полки запорожців, що стояли позаду. Запорожці ж, боячись, аби юрба, втікаючи, не змішала їхніх лав, виставили назустріч списи, тому чернь, побачивши цю перепону, кинулася із розпачливим виттям у обидва боки, проте її відразу ж зігнали знову Кушель із Понятовським, котрі саме вирушили з князівських флангів.

Відтак воєвода, йдучи по трупах черні, опинився віч‑на‑віч із запорожцями і на них помчав. Вони ж, намагаючись відповісти на натиск натиском, пішли на нього. І вдарилися супротивники один об одного, як два вали, що котилися собі назустріч, аж від удару пінявий гребінь утворився. Саме так коні стали цапки перед кіньми, вершники ж були схожі на вали, а шаблі над валами – на піну. І побачив воєвода, що він уже не з черню має роботу, а із затятим і навченим вояком запорозьким. Дві лінії, вигинаючись, напирали одна на одну, не можучи зігнути. Трупи падали густо, бо муж ішов на мужа, меч падав на меч. Сам воєвода, заткнувши пірнач за пояс і взявши у зброєносця важкий меч, трудився у поті чола, сопучи як ковальський міх. Поруч із ним обидва пани Сенюти, пани Кердеї, Богуславські, Єловицькі й Полубинські крутилися, як мухи в окропі.

А на козацькому боці найдужче шаленів Іван Бурдабут, підполковник кальницького полку. Козак велетенської сили і статури, він був тим страшніший, що й коня мав такого, який бився нарівні з господарем. Тож не один жовнір, осадивши коня, задкував, аби не зітнутися із цим кентавром, котрий сіяв спустошення і смерть. Підскакали до нього брати Сенюти, але Бурдабутів кінь схопив молодшого, Андрія, зубами за обличчя й на млі ока його розчавив, що побачивши старший, Рафал, рубонув бестію над очима, але не вбив, а тільки поранив, бо шабля попала улатунну бляшку налобника. Йому Бурдабут тої ж миті устромив клинок під підборіддя й життя позбавив. Так загинули обидва брати Сенюти і лежали у позолочених панцирях серед куряви під кінськими копитами.

Бурдабут же блискавкою кинувся далі у лави й відразу ж дістав князя Полубинського, шістнадцятилітнього отрока, якому відрубав праве плече разом із рукою. Бачачи це, пан Урбанський схотів помститися за смерть родича і пальнув із пістоля Бурдабутові у самісіньке обличчя, але схибив, відстреливши тому тільки вухо і заливши геть кров’ю. Страшні стали тепер Бурдабут із конем: обоє чорні, як ніч, обоє залиті кров’ю, обоє із дикими очима й роздутими ніздрями, шалені, мов буря. Не уникнув смерті від Бардабутової руки і пан Урбанський, котрому він, як кат, голову одним махом одтяв, і старий, вісімдесятилітній пан Житинський, і обидва пани Нікчемні – решта ж почала задкувати від жаху, надто тому, що за Бурдабутом поблискувало ще сто запорозьких шабель і сто списів, вимащених кров’ю.

Нарешті дикий отаман побачив воєводу і, несамовито крикнувши на радощах, притьмом кинувся до нього, валяючи на шляху коней і вершників. Але воєвода не позадкував. Сподіваючись на свою незвичайну силу, він схропнув, як поранений вепр, підняв над головою важкий довгий меч і, пришпоривши коня, помчав назустріч Бурдабутові. І настав би, певно, його кінець, уже, либонь, і Парка узяла в ножиці нитку його життя, яку потім в Окреї перерізала, якби не Сильницький, шляхетський підліток‑зброєносець, котрий блискавкою кинувся на отамана й повис на ньому, аж поки був порубаний шаблею. Але поки Бурдабут із ним морочився, пани Кердеї гукнули на порятунок воєводі; вмить підскочили кілька десятків жовнірів, відгородили його від отамана, після чого зав’язався запеклий бій. Стомлений полк воєводи почав уже відступати перед міццю запорожців і змішувати свої лави, але тут пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, і пан Аксак підійшли зі свіжими хоругвами. Щоправда, й нові запорозькі полки цієї миті стали до бою, але ж у долині стояв іще князь із драгунами Барановського і гусарами пана Скшетуського, що досі участі у битві не брали.

Отож знову закипіла кривава різня, а тим часом уже смеркалося. Пожежа охопила крайні міські будинки. Заграва освітила бойовище, й стало чудово видно обидві лінії, польську й козацьку, що вигиналися у долині, видно було кольори стягів і навіть обличчя. Уже пан Вершул, пан Понятовський і пан Кушель стиналися у битві, бо, перебивши чернь, перейшли на козацькі фланги, які під їхнім натиском почали відступати до пагорба. Довга лінія воювальників вигнулася кінцями до міста й вигиналася дедалі дужче, бо коли польські фланги наступали, середина, на яку напирали значно більші козацькі сили, відходила ближче до князя. Щоб розірвати польський стрій, у наступ пішли три нових козацьких полки, але цієї миті князь пустив драгунів Барановського, і ті зміцнили польські сили.

При князі лишилися тільки гусари, які здалеку скидалися на темний бір, що виростав просто з поля, – грізна лавина залізних мужів, коней і списів. Вечірній вітерець лопотів над ними прапорцями, а вони стояли тихо, не рвучись без команди до бою, – терпеливі, бо навчені, у багатьох битвах перевірені, які знали, що кривава доля їх не мине. Князь у срібному обладунку із золотою булавою в руці, що знаходився серед них, не зводив очей із бойовища, а зліва від нього на флангу, трохи навскіс від строю, стояв пан Скшетуський. Рукар він, як і належить поручику, засукав і, тримаючи у могутній, оголеній до ліктя руці замість пірнача важкий довгий меч, спокійно чекав команди.

А князь, затуливши лівою долонею очі від яскравої пожежі, не зводив погляду із поля бою. Середина польського півмісяця під натиском значно більших сил поволі зсувалася до нього, бо ненадовго вистачило підтримки пана Барановського, того самого, котрий Немирів вирізав. Князь як на долоні бачив тяжку працю жовнірів. Видовжена блискавиця табель то спалахувала над чорною лінією голів, то гасла в ударах. Коні без вершників вискакували із гущі тих, що стиналися, й бігали з іржанням і розкошланими гривами по рівнині, на тлі пожежі схожі на пекельних бестій. Часом малиновий стяг, що розвівався над ворожим скопищем, зненацька падав на нього, аби вже більше не піднятися. Але погляд князя сягав за лінію бойовища, аж на пагорб, до міста, де на чолі двох відбірних полків стояв сам молодий Кривоніс, чекаючи слушної миті, щоб кинутися у гущу битви й остаточно зламати ослаблені польські лави.

Нарешті він схопився з місця й зі страшним криком подався просто на драгунів Барановського, але цієї миті чекав також і князь.

– Веди! – гукнув він Скшетуському.

Скшетуський підняв важкий довгий меч, і залізна лавина рушила вперед.

Вони бігли недовго, бо лінія бою значно наблизилася до них. Драгуни Барановського з блискавичною швидкістю розступилися праворуч і ліворуч, щоб пропустити гусарів до козаків, а ті усім тягарем своїм кинулися у ці ворота на вже близькі до перемоги Кривоносові сотні.

– Ярема! Ярема! – закричали гусари.

– Ярема! – підхопило усе військо.

Страшне ім’я трепетом тривоги стиснуло серця запорожців. Вони тільки тепер збагнули, що командує не київський воєвода, а сам князь. А втім, вони й не могли чинити опору гусарам, котрі самим тягарем своїм трощили їх так, як мур, падаючи, трощить людей, що стояли під ним. Єдиним порятунком для них було розступитися, пропустити гусарів і вдарити на них із флангів, але ці фланги пильнували вже драгуни і легкі хоругви Вершула, Кушеля й Понятовського, котрі, зігнавши козацькі крила, зіштовхували їх до середини.

Тепер картина бою змінилася, бо ці легкі хоругви утворили ніби вулицю, центром якої летіли у шаленому темпі гусари, женучи, ламаючи, збиваючи, валяючи людей і коней, а перед ними тікали з ревом і виттям козаки вгору, до міста. Якби крилу Вершула вдалось зійтися із крилом Понятовського, козаки були б оточені й розбиті вщент. Проте ні Вершул, ні Понятовський не могли цього зробити через велику кількість утікачів, тому били тільки з боків, аж руки у них мліли від ударів.

Молодий Кривоніс, хоч був мужній і дикий, коли зрозумів, що свою недосвідченість йому доводиться протиставляти такому полководцеві, як князь, геть розгубився і на чолі інших подався до міста.

Втікача помітив пан Кушель, котрий стояв збоку і тому бачив тільки те, що відбувалося поблизу, підскакав і кресонув молодого отамана шаблею по обличчю. Він не вбив його, бо лезо попало по ремінцю шолома, але залив кров’ю і тим наче вибив із отамана відвагу.

Проте він сам мало не поплатився життям за цей вчинок, бо цієї миті на нього кинувся Бурдабут із рештками кальницького полку.

Двічі вже пробував він зупинити гусарів, але двічі, ніби відкинутий надприродною силою і розгромлений, змушений був відступати укупі з іншими. Нарешті, перешикувавши тих, хто у нього лишився, він вирішив ударити на Кушеля збоку і, прорвавши його драгунів, вибратися на вільне поле. Та перш ніж він устиг розірвати їхній стрій, дорога, яка вела до пагорба й міста, виявилася забитою так далеко, що швидка втеча стала неможливою. Гусари завдяки такій тисняві стримали натиск і, облишивши списи, заходилися рубати супротивника мечами. Почався бій змішаний, безладний, дикий, безжалісний, що кипів у товчі, гаморі, задусі, людських і кінських випарах. Труп падав на трупа, кінські копита грузли у тілах, що билися в конвульсіях. Подекуди супротивники були так стиснуті, що не можна було замахнутися шаблею; тут билися ефесами, ножами й кулаками, коні почали іржати. Тут і там почулися голоси: «Помилуйте, ляхи!» Голоси ці дужчали, множилися, заглушали брязкіт мечів, скрегіт заліза об кістки, хрипіння і страшну гикавку вмирущих. «Помилуйте, пани!» – лунало дедалі жалібніше, але милосердя не витало над лавиною ратоборців; як сонце над грозою, світила їм пожежа.

Тільки Бурдабут зі своїми кальницькими вояками не благав про милосердя. Йому ніде було розвернутися, тому він розчищав собі простір ножем. Спершу зіткнувся він із пузатим паном Дзіком і, шпортнувши його в живіт, звалив із коня, а той, крикнувши «О, Ісусе!», з‑під копит, які розчавили йому бебехи, більше не підвівся. Відразу ж стало просторіше, і Бурдабут, шаблею вже, розчерепив голову із шоломом разом панові Сокольському, потім звалив просто з кіньми панів Пріама й Цертовича, і простору стало ще більше к Молодий Зенобіуш Скальський рубонув Бурдабута по голові, але шабля вивернулася у нього в руці й ударила плазом, а отаман у відповідь навідліг затопив Скальському в обличчя кулаком і вбив на місці. Люди кальницькі йшли за ним, рубаючи і колючи кинджалами. «Характерник! Характерник!» – заволали гусари. «Залізо його не бере! Шаленець!» А в Бурдабута й справді на вусах була піна, а в очах лють. Нарешті він побачив Скшетуського і, пізнавши по засуканому рукаву офіцера, кинувся до нього.

Усі затамували дух і перестали битися, дивлячись на поєдинок двох найгрізніших рицарів. І хоч пана Яна крики «Характерник!» не стривожили, але гнів закипів у нього в душі, коли він побачив, скількох той поклав, тому він заскреготів зубами і з люттю пішов назустріч отаманові. Вони стялися так шалено, аж коні присіли на задні ноги. Почувся свист заліза, і зненацька отаманова шабля розлетілася на шматки під ударами польського довгого важкого меча. Здавалося вже, що жодна сила не врятує Бурдабута, але він, пришпоривши коня, кинувся на Скшетуського, й обидва вони з’єдналися в одне, і ніж блиснув над горлом гусара.

Смерть стала перед очима Скшетуського, бо мечем діяти він уже не міг. Але бистрий як блискавка, він одпустив меч, що висів на ремінці, а рукою схопив отаманову руку. Якусь мить обидві руки конвульсійно смикалися в повітрі, але залізним, мабуть, виявився потиск пана Скшетуського, бо отаман завив як вовк, і на очах у всіх ніж випав із його задерев’янілих пальців, мов вилущене із колоса зерно. Тоді Скшетуський відпустив викручену його руку і, схопивши за комір, пригнув страшну голову аж до передньої луки кульбаки, лівою ж рукою вихопив із‑за пояса пірнач, шмальнув раз, другий, і отаман, захрипівши, упав із коня.

Зойкнули, побачивши це, кальницькі люди і рвонули помститися, але тої ж миті кинулися на них гусари і до ноги перебили.

На другому ж кінці гусарської лави битва не вщухала ні на хвилю, бо товча там була менша. Тут, перепоясаний Анусиним шарфом, шаленів пан Лонгінус зі своїм Зірвикаптуром.

Наступного після битви дня рицарі зі здивуванням оглядали ці місця, і, показуючи один одному руки, відсічені разом із плечима, голови, розчереплені від чола до підборіддя, страшно розполовинені тіла, цілу дорогу із людських і кінських трупів, перешіптувалися: «Дивіться, тут бився Підбип’ята!» Сам князь трупи оглядав і, хоч на завтра дуже був різними звістками стурбований, здивуватися зволив, бо такої січі ще ніколи досі в житті не бачив.

А тим часом битва, здавалося, наближалася до кінця. Важка кавалерія рушила знову вперед, женучи поперед себе запорозькі полки, що намагалися сховатись нагорі, ближче до міста. Решті втікачів одрізали відступ хоругви Кушеля і Понятовського. Оточені захищалися відчайдушно, аж поки загинули всі до одного, але смертю своєю врятували інших, бо коли через дві години першим із придворними татарами увійшов у місто Вершул, жодного козака там уже не застав. Ворог, скориставшись із темряви, позаяк дощ загасив пожежу, хутко зібрав порожні вози в місті й отаборившись зі швидкістю, притаманною тільки козакам, подався з міста за річку, знищивши за собою мости.

Кілька десятків шляхтичів, що боронилися у замку, були визволені. Крім того, князь велів Вершулові покарати міщан, котрі допомагали козакам, а сам рушив у погоню. Але без гармат і піхоти табору він здобути не міг. Супротивник, спаливши мости і вигравши на цьому в часі, бо річку довелося обходити далеко по греблі, відступав так швидко, що стомлені коні князівської кінноти ледве його догнали. Проте козаки, які славилися обороною в обозах, не захищалися так мужньо, як зазвичай. Страшне усвідомлення, що їх переслідує сам князь, так глибоко стривожило їхні серця, що вони всерйоз засумнівалися у своєму порятунку. І їм напевно настав би кінець, бо пан Барановський після стрілянини, яка тривала всеньку ніч, відбив уже сорок возів і дві гармати, якби не воєвода київський, котрий відмовився од подальшої погоні й своїх людей із бою вивів. Це стало причиною різких докорів між ним і князем, що чуло багато полковників.

– Чого ж це, ваша милость, – питав князь, – хочеш ти тепер супротивником знехтувати, хоч у битві так рішуче проти нього виступав? Славу, здобуту тобою ввечері, вранці через недбалість свою втратиш.

– Милостивий князю, – відповів воєвода. – Я не знаю, який дух у вас уселився, але я чоловік із плоті й кості і після трудів мені треба відпочити. І моїм людям теж. Я завше йтиму на ворога так, як ішов сьогодні, якщо він чинить спротив, але якщо він побитий і втікає, переслідувати не стану.

– Та їх треба вибити до ноги! – вигукнув князь.

– І що з того? – спитав воєвода. – Цих переб’ємо, прийде старий Кривоніс. Попалить, понищить, душ нагубить, як цей у Стрижавці нагубив, і за запеклість нашу нещасні люди поплатяться.

– О, бачу, – уже в гніві заволав князь, – що ваша милость укупі з канцлером і з тими їхніми рейментарями до мирної партії належиш, яка угодами хотіла б бунт загасити, але, Богом присягаюся, нічого у вас із цього не вийде, поки у мене шабля в руці!

А Тишкевич на це:

– Не партії я вже належу, а Богу, бо старий і невдовзі мені перед ним стати доведеться. А те, що не хочу, аби на мені було багато крові, пролитої у громадянській війні, цьому, ваша ясновельможність, не дивуйся… А якщо тобі, ваша ясновельможність, прикро, що тебе рейментарством обійшли, то на це я тобі скажу: за мужність воно тобі належало справедливо, проте, може й ліпше, що тобі його не дали, бо ти б не лише бунт, а разом із ним і нещасну землю у крові втопив.

Юпітерові брови Ієремії зсунулися, шия напружилася, а очі почали вергати такі блискавиці, що всі, хто був, злякалися за воєводу, але тут ураз швидко підійшов пан Скшетуський і промовив:

– Ваша ясновельможність, є вісті про старого Кривоноса.

І відразу ж князеві думки повернули в інший бік, а гнів на воєводу у ньому вщух. Тим часом увели чотирьох осіб, що прибули із звістками до князя, двоє з яких були старими благочестивими священиками. Побачивши князя, вони упали перед ним навколішки.

– Рятуй, владико, рятуй! – повторювали посланці, простягаючи до нього руки.

– Звідки ви? – спитав князь.

– Ми із Полонного. Старший Кривоніс узяв в облогу замок і місто. Якщо твоя шабля над його шиєю не зависне, усі ми загинемо.

А князь на це:

– Про Полонне я знаю, що там безліч народу сховалося, але, як мені доповіли, переважно русини. Заслуга ваша перед Богом у тому, що замість пристати до бунтівників, ви опір їм чините, стаєте на бік матері своєї, але я боюся від вас зради, яка зі мною у Немирові сталася.

На це посланці заходилися присягати усіма небесними святинями, переконувати, що як спасителя князя чекають, а думка про зраду у них і в голові не ночувала. Та й вони говорили щиро, бо Кривоніс, обложивши місто із п'ятдесятьма тисячами війська, присягнув перебити жителів через те, що вони, будучи русинами, не схотіли пристати до бунту.

Князь пообіцяв їм допомогти, але оскільки головні сили його були у Бистрику, мусив спершу їх дочекатися.

Посланці пішли з утіхою в серці, а він повернувся до київського воєводи і сказав:

– Даруйте, ваша милость! Я вже й сам бачу, що треба Кривоносенком знехтувати, аби Кривоноса дістати. Молодий може й зачекати вірьовки. Гадаю, ви не відступите від мене у цій «овій виправі?

– Ніколи! – відповів воєвода.

Тої ж миті заграли сурми, сповіщаючи хоругвам, які гналися за табором, що треба вертатися. Треба було відпочити й дати відсапнути коням. Увечері із Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею посол, пан Стахович, од воєводи брацлавського. Пан Кисіль надіслав князеві листа, сповненого захоплення тим, що князь, як другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі рятує. Він писав також про радість, яку прихід князя із Задніпров’я у всіх серцях викликав, бажав йому звитяг, але наприкінці листа з’ясувалася причина, заради якої його було написано. Отож пан із Брусилова повідомляв, що перемови почалися, що сам він із іншими комісарами вирушає до Білої Церкви і має надію Хмельницького стримати й утішити. Наостанку він просив князя, поки тривають перемови, не дуже налягати на козаків і, наскільки це можливо, від воєнних дій утриматися.

Якби князеві сповістили, що все його Задніпров’я знищено, а всі поселення зрівняно з землею, його б це так серйозно не засмутило, як засмутив цей лист. Це бачили присутні пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвіліховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив долонями обличчя, а голову повернув назад, ніби вражений стрілою у серце.

– Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені скоріше загинути, щоб не бачити всього цього!

Серед присутніх залягла глибока тиша, а князь вів далі:

– Не хочеться мені жити у Речі Посполитій, бо сьогодні соромитись за неї доводиться. Погляньте, чернь козацька і хлопська залила кров'ю вітчизну, з поганинами супроти неньки рідної об'єдналася. Розбито гетьманів, знищено війська, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, а на ці поразки, на цю ганьбу, на саму згадку про яку наші пращури повмирали б, чим же відповідає ця сама Річ Посполита? А ось чим: зі зрадником, зі зганьбником своїм, зі спільником поганинів перемови починає й задоволення йому обіцяє! О Боже! Дай смерті, повторюю, бо не жити на світі нам, котрі зневагу вітчизни відчуваємо і задля неї себе у жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, по хвилі озвався:

– Пан Кисіль – це ще не Річ Посполита.

А князь на це:

– Не говори мені, ваша милость, про пана Киселя, бо я добре знаю, що за ним ціла партія стоїть, і він повністю згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і ще багатьох сановників, котрі сьогодні, поки в країні interregnum, у Речі Посполитій правлять і велич її уособлюють, хоч радше ганьблять її слабкістю, великого народу недостойною, бо не перемовами, а кров'ю цей вогонь гасити треба, бо рицарству ліпше загинути, аніж спідліти і зневагу всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а дивитися на це було так боляче й жаль, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що набігали на очі.

– Ясновельможний князю, – насміливсь озватися Зацвіліховський, – нехай вони язиком махають, а ми те саме робитимемо мечем.

– Справді‑бо, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мене крається. Що нам далі діяти? Адже ми, милостиві панове, почувши про поразку вітчизни, прийшли сюди через охоплені вогнем ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, аби спільну неньку нашу від знищення і ганьби врятувати. Руки у нас мліють від трудів, голод кишки скручує, рани болять – ми ж на тяготи ці не зважаємо, аби тільки супротивника стримати. Про мене сказано у листі, буцімто я невдоволений, що мене рейментарство обминуло. Нехай же цілий світ розрадить, чи гідні його ті, кому воно дісталося, а я Бога і вас, добродії, у свідки беру, що так само, як і ви, не задля нагород і почестей життям своїм офірую, а від щирої любові до вітчизни. І от, коли ми останній подих із грудей випускаємо, що нам сповіщають? А те, що панове у Варшаві, а пан Кисіль у Гущі сатисфакцію для нашого супротивника обдумують[124]! Ганьба! Ганьба!!!

– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.

На це пан Стахович, чоловік поважний і сміливий, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

– Приятелем панові воєводі брацлавському будучи і послуючи від нього, я не дозволю, щоб його тут зрадником називали. І в нього теж борода від журби посивіла. А вітчизні він служить так, як сам розуміє, чи добре, чи погано, але чесно!

Князь не чув цих слів, бо поринув у болісні роздуми. Барановський при ньому теж не посмів учиняти скандалу, тому тільки погляд свій крицевий втупив у пана Стаховича, ніби хотів йому сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на ефес меча. Тим часом Ієремія прокинувся від задуми і понуро мовив:

– Тут іншої ради немає: доводиться або із послуху вийти (бо під час безкоролів’я стоять при владі вони), або честю вітчизни, задля якої ми трудилися, пожертвувати…

– Від непослуху все зле у Речі Посполитій нашій стається, – мовив поважно воєвода київський.

– Отже, дозволимо зганьбити вітчизну? Отже, якщо завтра нам накажуть із вірьовкою на шиї до Тугай‑бея і Хмельницького йти, ми й це задля послуху вчинимо?

– Veto! – озвався пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

– Veto! – повторив пан Кердей.

Князь звернувся до полковників:

– Кажіть же, старі вояки! – мовив він.

Слово узяв пан Зацвіліховський:

– Ваша ясновельможність, мені сімдесят, я благочестивий русин, був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком називав. Здається, мені годилося б висловитися на користь перемов, але якщо доведеться вибирати: ганьба чи війна, то, навіть у могилу йдучи, я скажу: «Війна!».

– Війна! – мовив пан Скшетуський.

– Війна! Війна! – повторило кільканадцять голосів, а серед них пан Кшиштоф, пани Кердеї, Барановський і майже усі присутні.

– Війна! Війна!

– Нехай же буде, як ви кажете! – поважно мовив князь і вдарив булавою по відкритому листу пана Киселя.

Дата добавления: 2015-06-04