РОЗДІЛ XXX. ійська проминули Старокостянтинів і зупинилися у Росолівцях

ійська проминули Старокостянтинів і зупинилися у Росолівцях. Князь міркував так: якщо до Корицького й Осинського дійде звістка про взяття Полонного, вони почнуть відступати на Росолівці, а якщо ворог захоче їх переслідувати, то несподівано для самого себе між полковниками й усіма князівськими силами ніби у пастці опиниться і тим певніше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого справдилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Невеликі й значні роз’їзди було розіслано навсібіч від табору. Князь же з кількома полками зупинився у селі й чекав.

Аж увечері Вершулові татари дали знати, що з боку Старокостянтинова наближається якась піхота.

Почувши це, князь в оточенні офіцерів і кількох десятків осіб добірного товариства вийшов на поріг своєї квартири подивитися на прибуття військ.

Тим часом рейменти, сповістивши про себе звуками сурм, зупинилися перед селом, а два полковники щодуху мчали до князя запропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому чималий рицарський почет, вони дуже збентежилися і, не впевнені, що їх приймуть, низько вклонившись, мовчки чекали, що він скаже.

– Колесо фортуни крутиться і гордих принижує, почав князь. – Не схотіли ви, милостиві панове, прийти на поклик наш, тепер незваними прийшли.

– Ваша ясновельможність! – сміливо сказав Осинський. – Усією душею хотіли ми під вашою ясновельможністю служити, але заборона була виразна. Хто її наклав, нехай за неї і відповідає. Ми ж просимо вибачення, хоч і не винні, бо, як люди військові, мусимо слухати і мовчати.

– То князь Домінік наказ скасував? – запитав князь.

– Наказу не скасовано, – відповів Осинський, – але він уже нас не зобов'язує, бо єдиний порятунок і збереження полків наших у ласці до нас вашої ясновельможності, під чиєю командою від сеї миті жити, служити і вмирати хочемо.

Слова ці, сповнені мужньої рішучості, та й сама постать Осинського справили на князя і його товариство якнайкраще враження. Це був славетний вояк, і хоч іще молодий, бо мав не більш як сорок, але у військовій справі досвідчений, а досвіду цього він набув у чужоземних арміях. Жовнірське око не могло ним не замилуватися. Високий, стрункий як очеретина, із закрученими вгору пшеничними вусами і шведською бородою, виглядом і поставою він був чисто тобі полковник тридцятилітньої війни.

Корицький, із походження татарин, нічим на нього не скидався. Малого зросту і кремезний, із похмурим поглядом, він мав чудернацький вигляд у чужоземному вбранні, що не пасувало до його східних рис. Він командував полком добірної німецької піхоти і славився як мужністю, так і буркотливістю й залізною дисципліною, якої вимагав і від своїх вояків.

– Чекаємо наказів вашої ясновельможності, – мовив Осинський.

– Дякую вашим милостям за рішимість, а послуги приймаю. Я знаю, що воїн зобов'язаний виконувати накази, і якщо я по ваших милостей посилав, то тільки тому, що про заборону не знав. Немало лихих і добрих хвилин доведеться нам віднині пережити вкупі, але, сподіваюся, що ви, добродії, будете задоволені новою службою.

– Аби тільки ваша ясновельможність була задоволена нами і нашими полками.

– Гаразд! – сказав князь. – Далеко ворог за вами?

– Роз’їзди близько, але головні тільки над ранок сюди встигнуть.

– Добре. Тоді маємо час. Звеліть же, ваші милості, пройти вашим полкам через майдан, а я подивлюся, яких вояків ви мені привели і на що з ними можна йти.

Полковники повернулися до полків і незабаром увійшли на чолі їх до табору. Латники із головних князівських хоругов висипали, як мурахи, подивитися на нових співтоваришів. Попереду у важких шведських шоломах із високими гребенями йшли королівські драгуни під командою капітана Гізи. Коні під ними були подільські, але добірні й добре відгодовані, вояки, свіжі, відпочилі, у яскравому й блискучому одязі, виглядом своїм разюче різнилися від виснажених князівських рейментів, убраних у подерті й вицвілі на сонці й дощі мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, останнім – Корицький. Схвальний гул прокотився поміж князівськими рицарями, коли вони побачили довгі німецькі шеренги. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Вони йшли по тридцять у ряд, гучно і злагоджено карбуючи чіткий крок. І всі були росляві, кремезні – досвідчені вояки, котрі не в одній країні й не в одному бою побували, переважно ветерани тридцятилітньої війни, справні, дисципліновані й бувалі.

Коли вони порівнялися із князем, Осинський крикнув: «Halt![130]» – і полк зупинився як укопаний. Офіцери підняли тростини вгору, а хорунжий підняв стяг і, розмахуючи ним, тричі схилив його перед князем.

– Vorwerts![131]– вигукнув Осинський.

– Vorwerts! – повторили офіцери, і полк рушив уперед.

Так самісінько, а може, ще й вправніше, показав своїх Корицький. Побачивши його вояків, зраділи усі жовнірські серця, а Ієремія, знавець із знавців, аж у боки взявся від задоволення і дивився, усміхався, бо саме піхоти йому бракувало, і певен був, що кращої в цілім світі йому не знайти. Він почувався тепер на силі й сподівався домогтися неабияких успіхів у ратних ділах. Офіцери ж розмовляли про різні військові речі й про різних воїнів, яких можна зустріти по всьому світу.

– Добра піхота запорозька, особливо з‑за окопів оборонятися, – зауважив пан Скшетуський, – але ці її витримають, бо ліпше вимуштрувані.

– Ба! Та вони далеко кращі! – озвався пан Мігурський.

– Однак це народ важкий, – мовив пан Вершул. – Як на мене, то я зі своїми татарами за два дні так би їх згарував, що на третій їх можна було б як баранів різати.

– Що ти, ваша милость, вигадуєш! Німці добрі вояки.

На це пан Лонгінус Підбип’ята своєю співучою литовською говіркою промовив:

– Господь у милосерді своєму різні нації різними доблестями обдарував. – Чував я, що нема на світі ліпшої від нашої кінноти, і, знову ж таки, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

– Бо Господь справедливий! – втрутився у розмову пан Заглоба. – Вашій милості, скажімо, дав багатство чимале, великий меч і важку руку, а розум невеликий.

– Уже присмоктався до нього, як кінська п’явка, – сміючись, мовив пан Скшетуський.

А пан Підбип’ята заплющив очі й із притаманною йому насолодою сказав:

– Слухати гидко! Вашій милості Господь дав язик надто довгий!

– Якщо ти наполягаєш, що він зле учинив, давши мені такий, який маю, тоді ти вкупі зі своєю непорочністю підеш у пекло, бо волі Божій перечиш.

– Ет! Хто вашу милость перебалакає! Базікаєш і базікаєш!

– А чи знаєш, ти, ваша милость, чим людина від тварини різниться?

– А чим?

– А от тільки розумом і мовою.

– От дав же йому, так дав! – озвався полковник Мокрський.

– Якщо ти, ваша милость, не розумієш, чому в Польщі найліпша кіннота, а в німців піхота, то я тобі поясню.

– Ну, чому, чому? – спитало кілька голосів.

– Тоді, коли Господь Бог сотворив коня, він привів його до людей, щоб вони його творіння похвалили. Аж тут де не візьмися німець, бо вони ж усюди пролізуть. От показує Господь Бог коня та й питає у німця, що це таке. А німець і каже: «Pferd![132]» – «Що? – питає Творець. – То ти на моє творіння «пфе!» кажеш? А не будеш ти за це, нехлюю, на цьому творінні їздити, а якщо й будеш, то кепсько». Сказавши це, він коня полякові подарував. От чому польська кіннота найліпша, а німці ж як почали пішки за Господом Богом ходити і прощення просити, так найліпшою піхотою і стали.

– Оце ваша милость майстерно усе довів, – мовив пан Підбип’ята.

Подальшу розмову перебили нові гості – вістові, які прибігли з донесенням, що до табору наближається ще якесь військо, але не козацьке, бо йде не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від річки Збруч. Десь години через дві ці хоругви зайшли із таким гуркотом сурм і барабанів, що аж князь розгнівався і послав наказати їм угомонитися, бо ворог близько. Виявилося, що то був пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до речі, шукач пригод, кривдник, буян і забіяка, але жовнір чудовий. Привів він вісімсот осіб такого ж, як і сам, покрою: частину шляхти, частину козаків, за кожним із яких, власне кажучи, плакала шибениця. Але князь Ієремія не цурався цього вояцтва – він знав, що у його руках воно змушене буде стати покірними овечками, а запеклістю своєю й мужністю покрити всі свої вади.

Отож день видався щасливий. Ще вчора князь, засмучений тим, що від нього йде київський воєвода, вирішив був уже до появи нових підкріплень війну припинити і відступити на певний час у спокійні краї, сьогодні ж він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, і хоч Кривоніс мав уп’ятеро більше, проте, коли врахувати, що більшість бунтівних військ складалася із простолюду, обидві армії можна було вважати рівними. Тепер уже князь і не думав про відпочинок. Замкнувшись із Лащем, київським воєводою, Зацвіліховським, Махницьким і Осинським, він радився щодо подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати завтра, а якщо він не надійде, тоді врадилися йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, але від часу останніх дощів, які так надокучали жовнірам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями сяяли золоті зорі. Місяць викотився високо й посріблив усі росоловецькі дахи. У таборі ніхто й не думав спати. Всі здогадувалися про завтрашню битву й готувалися до неї, розмовляючи собі, ніби нічого й не сталося, співаючи пісень і міркуючи про великі розкоші. Офіцери і знатне товариство, усі в доброму гуморі, зібралися довкола великого багаття й потягували хто мед, хто оковиту.

– Розказуй же, ваша милость, далі! – прохали вони Заглобу. – Коли ви перейшли Дніпро, що ж тоді вчинили? У який спосіб ви до Бара дісталися?

Пан Заглоба вихилив кварту меду і сказав:

– … Sed jam nox humida coelo praecipitat,

Suadentgue sidera cadentia somnos,

Sed si tantus amor casus cognoscere nostros,

Incipiam…[133]

– Мої милостиві панове! Якби я почав усе з подробицями оповідати, то й десяти ночей не вистачило б, і меду теж, бо старе горло, як старий віз, змащувати треба. Досить буде, як я скажу вашим милостям, що в Корсунь, до табору самого Хмельницького, з князівною пішов і з пекла цього цілою і здоровою її вивів.

– Єзус‑Мар’я! Ти, ваша милость, мабуть, чаклував! – вигукнув пан Володийовський.

– Це правда, таки чаклував, – відповів пан Заглоба, – бо мистецтва цього пекельного ще змалечку в одної чарівниці в Азії навчився. Вона, закохавшись у мене, всі arcane[134]чорнокнижної премудрості мені розголосила. Але там довго чаклувати не можна, бо чари на чари виходять. Там біля Хмельницького ворожбитів і чаклунок хоч греблю гати. Вони йому стільки чортів прислужувати понастягали, що він ними, як холопами, розпоряджається. Спати йде – диявол йому чоботи скидає, одяг запилючиться – чорти йому хвостами вибивають, а він іще з п’яної голови того чи іншого у писок лясь! За те, каже, що кепсько служиш!

Набожний пан Лонгінус перехрестився і сказав:

– Із ними сили пекельні, а з нами – небесні!

– Вони були б і мене, нечисті, перед Хмельницьким зрадили – і хто я, і кого веду, але я їх певним способом закляв, от вони й мовчали. Ще я боявся, аби мене Хмельницький не впізнав, бо ми із ним у Чигирині рік тому разів зо два у Допула стикалися. Було й ще кілька знайомих полковників, та що з того? Живіт у мене відтоді спав, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще й одежа – от мене ніхто й не впізнав.

– Так ти, ваша милость, самого Хмельницького бачив і говорив із ним?

– Чи бачив я Хмельницького? Аякже, як оце вас, ваші милості, бачу. Адже це він послав мене на Поділля шпигувати, аби я маніфести його хлопам дорогою роздавав. Пірнач мені дав для безпеки від татар, отож від Корсуня я уже всюди їхав безпечно. Зустрінуться мені хлопи чи низові, я їм одразу ж пірнач до носа й кажу: «Понюхайте оце, дітки, і йдіть до дідька!» Велів я теж усюди давати мені їсти й пити досита, а вони й підводи теж давали, чому я радий був і весь час поглядав на мою небогу князівну, аби вона після таких великих поневірянь і страхів відпочила. І скажу я вашим милостям, що поки ми дісталися до Бара, вона вже так відгодувалася, що народ там у Барі мало на неї очей не видивив. Є там чимало гарненьких панянок, бо шляхта з далеких околиць поз’їжджалася, але їм, власне, так до неї, як совам до сиворакші. Милують її, знов‑таки, люди, та й ви, ваші милості, милували б, якби її знали.

– Напевно, інакше й бути не може! – промовив малий пан Володийовський.

– Але чому ти, ваша милость, аж до Бара мандрував? – поцікавився пан Мігурський.

– Бо я сказав собі, що не заспокоюся, поки до безпечного місця не доберуся. Я не довіряв малим замкам, гадаючи, що бунтівники їх узяти можуть. А Бар хоч і спробують, то зуби собі на ньому зламають. Там пан Анджей Потоцький за могутніми мурами сидить і так дбає про нього, як я про порожню склянку. Невже ви, ваші милості, думаєте, що я зле вчинив, так далеко від битви відійшовши? Та й Богун же достеменно за мною гнався, а якби догнав, то запевняю вас, ваші милості, марципан би з мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я його знаю, чорти б його взяли! Я аж тоді заспокоюся, коли його повісять. Дай же йому, Боже, такий щасливий кінець, амінь! Певно, він собі нікого так не запам’ятав, як мене. Брр! Як подумаю про це – морозом обсипає! Тому то я тепер і до меду прикладатися більше став, хоч від природи пити не люблю.

– Що ти, ваша милость, говориш! – озвався пан Підбип’ята. – Ти ж, братику, як журавель колодязний, жлуктиш!

– Не заглядай, ваша милость, у колодязь, бо мудрого на дні не побачиш! Та це байдуже! Отож їдучи з пірначем і маніфестами Хмельницького, великих перешкод я дорогою не зустрів. Прибувши до Вінниці, знайшов там хоругву присутнього тут пана Аксака, але дідівської шкури вирішив поки що не скидати, бо хлопів боявся. Єдине тільки, що маніфестів спекався. Є там лимар на прізвище Сугак. Він для запорожців шпигує і відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, понаписувавши на них такі сентенції, що Хмель, мабуть, шкуру накаже з нього злупити, коли прочитає. Але під самісіньким Баром така пригода мене спіткала, що я біля берега мало не втонув.

– Як же це сталося? Як?

– Зустріли ми п'яних вояків‑бешкетників, котрі почули, як я казав князівні «милостива панно», бо я вже не дуже то й крився, знаходячись близько від своїх. А вони тоді: що це за дід такий і що це за особливе хлоп'я, якому дід каже «милостива панно»? А як на князівну глянули: вродою як намальована! Вони до нас! Я тоді в куток мою небогу, затулив її собою і за шаблю…

– Дивно це, – перебив Володийовський, – що ти, милостивий пане, у діда перебраний, при шаблі був.

– Ге! – відповів Заглоба. – При шаблі? А хто вашій милості сказав, що я був при шаблі? Та я солдатську схопив, що на столі лежала. Це ж у корчмі було, у Шипінцях. Двох нападників я вмить поклав. Решта теж кинулася до шабель. Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!». Аж тут волають: «Alt, alt[135]! Іде роз’їзд!» Та виявилося, що це не роз'їзд, а пані Славошевська з ескортом, котру син із п'ятдесятьма вершниками проводжав, молодий хлопчина. Нарешті тих вояків угамували. А я до пані Славошевської з промовою звернувся. Так її розчулив, що відразу ж очі у неї на мокрому місці стали. Взяла вона князівну до себе в карету, і ми вирушили до Бара. А ви думаєте, ваші милості, що на цьому й кінець? Де там!

Зненацька пан Слешинський перебив Заглобу:

– Погляньте‑но, милостиві панове, там що, світає, чи що?

– О, не може бути! – заперечив пан Скшетуський. – Рано ще.

– Це у бік Старокостянтинова!

– Авжеж. Бачите: дедалі яснішає!

– Справді‑бо, це заграва!

По цих словах усі обличчя споважніли, усі забули про розповідь і повскакували на рівні ноги.

– Заграва! Заграва! – повторило кілька голосів.

– Це Кривоніс із‑під Полонного підійшов.

– Кривоніс з усім військом.

– Передові загони, либонь, підпалили місто або довколишні села.

Аж тут тихо просурмили тривогу, і відразу ж до рицарства підійшов старий Зацвіліховський.

– Милостиві панове! – мовив він. – Повернулися роз’їзди з вістями. Ворог під носом! Негайно виступаємо! По хоругвах! По хоругвах!..

Офіцери чимдуж побігли до своїх рейментів. Челядь позатоптувала багаття, й за хвилю табір огорнула темрява. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо дедалі ширше й дужче червонішало, і від заграви цієї поступово блідли і гасли зорі.

І знову сурми тихо заграли в похід. Невиразні групи людей і коней заворушилися. Серед тиші чути було кінський тупіт, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухий перестук Вурцелевих гармат; часом брязкали мушкети або лунали команди. Було щось грізне й зловісне у цьому нічному поході, прихованому темрявою, у цих голосах, шерехах, брязканні заліза, у полиску броні й мечів. Хоругви спускалися до старокостянтинівської дороги й пливли нею у бік пожежі, схожі на гігантського ящера чи змія, що повз навпотемки. Але розкішна липнева ніч уже кінчалася. У Росолівцях заспівали півні, перегукуючись по всьому містечку. Миля дороги відділяла Росолівці від Старокостянтинова, тому перш ніж військо повільним маршем пройшло половину дороги, із‑за димної заграви, ніби налякана, визирнула бліда вранішня зірка й дедалі сильніше почала насичувати світлом повітря, вириваючи з темряви ліси, гаї, білу стрічку битого шляху і військо, що йшло ним. Тепер уже чіткіше можна було розрізнити людей, коней і збиті лави піхоти. Повіяв уранішній прохолодний вітерець і залопотів стягами над головами у рицарів.

Попереду йшли Вершулові татари, за ними – козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а останніми піхота з гусарами. Пан Заглоба їхав поруч Скшетуського, але якось крутився у сідлі й видно було, що перед близькою битвою його огортає тривога.

– Милостивий пане, – тихо прошепотів він Скшетуському, ніби боячись, щоб його ніхто не підслухав.

– Що скажеш, ваша милость?

– Хіба гусари першими вдарять?

– Ти ж казав, ваша милость, що старий жовнір, а не знаєш, що гусарів для вирішального удару притримують, до тої миті, коли ворог зовсім виснажиться.

– Та знаю я це, знаю, але хотів упевнитися.

З хвилину вони мовчали. Після цього пан Заглоба ще дужче знизив голос і спитав знову:

– А Кривоніс там з усіма силами?

– Атож.

– А скільки їх у нього?

– Укупі з черню шістдесят тисяч.

– От чорт! – вилаявся пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

– Не подумай, ваша милость, що я боюся, – шепотів далі Заглоба. – Просто в мене задишка, і я не люблю тисняви, бо спечно буває, а коли спечно, то з мене пуття ніякого. Інша річ самому собі раду давати! Чоловік принаймні викрут якийся утнути може, а тут нічого й не втнеш. Тут не голова, а руки виграють. Тут я бевзь у порівнянні з паном Підбип’ятою. У мене на животі ті двісті червоних золотих, що їх мені князь подарував, але повір мені, ваша милость, що живіт я волів би деінде тримати. Тьху! Тьху! Не люблю я цих великих битв! Холера б їх узяла!

– Нічого з вашою милостю не станеться. Наберися духу.

– Духу? Саме цього я й боюся, що мужність розважливість у мені переможе! Надто я запальний… А мені лихий знак був: коли ми сиділи біля багаття, дві зірки впало. Хто знає, що як одна із них моя!..

– За добрі вчинки Бог вашу милость нагородить і в здоров’ї збереже.

– Тільки б завчасно нагороди не дав!

– Чому ж ти при таборі не лишився?

– Я подумав, що при війську безпечніше буде.

– Так воно й є. Ось побачиш, ваша милость, що нічого такого в цьому ділі немає. Ми вже звиклі, а consuetudo altera natura[136]. Ось уже й Случ і Вішоватий Став.

Справді, води Вішоватого Ставу, відокремлені од Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Війська ураз зупинилися на всьому протязі.

– Що? Уже? – спитав пан Заглоба.

– Князь стрій перевірятиме, – відповів пан Скшетуський.

– Не люблю тисняви!.. Кажу ж вашій милості… не люблю тисняви…

– Гусари на правий фланг! – пролунав голос вістового, посланого князем до пана Яна.

Уже зовсім розвиднілося. Заграва поблякла у промінні вранішнього сонця, золоті відблиски одбилися на вістрях гусарських списів, і здалося, що над рицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, вже більше не криючись, заспівало в один голос: «Відчиніться, ворота спасіння!» Могутня пісня покотилася росами, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, полинула у небо.

Нарешті берег по той бік греблі зачорнів скільки сягало око хмарами козацтва; полки йшли за полками, кінні запорожці, озброєні довгими списами, піший люд із самопалами й море селян із косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний табір, чисто тобі рухоме місто. Скрипіння тисяч возів й іржання коней долинали аж до вух князівських жовнірів. Проте козаки йшли без звиклого вереску, без виття і по той бік греблі зупинилися. Два ворожих війська певний час мовчки дивилися одне на одного.

Пан Заглоба, увесь час тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурчав:

– Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цього наброду сотворив! Либонь, це сам Хмельницький із черню й усією нужею?! Чи не неподобство, скажи мені, ваша милость? Вони ж нас шапками закидають. А як добре було досі в Україні! Валять і валять! Бодай на вас чорти у пеклі валили! І все це на нашу голову! Щоб ви від сапу подохли!..

– Не проклинай, ваша милость. Сьогодні неділя.

– І правда, сьогодні неділя, ліпше б про Бога подумати… Pater noster gui es in coelis… Ніякої поваги від цих лайдаків сподіватися не можна… Sanctificetur nomen Tuum… Що ж діятиметься на цій греблі?.. Adveniat regnum Tuum… От уже мені й дух сперло… Fiat voluntas Tua… А бодай ви виздихали, Амани мужовбивчі!.. Поглянь‑но, ваша милость! Що це?

Загін із кількох сотень осіб відірвався од чорної маси й безладно попрямував до греблі.

– Це наїзники, – відповів пан Скшетуський. – Зараз інші до них виїдуть.

– Отже, битва все‑таки буде?

– Неодмінно.

– Чорти б усе взяли! – Тут кепський настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. – А ти, ваша милость, дивишся на все, як на teatrum[137]у масницю! – неприязно крикнув він Скшетуському, – ніби йдеться, добродію, не про твою шкуру!

– Ми вже звиклі, я ж казав.

– І, певно, на герць рушиш?

– Не зовсім гоже рицарям із головних підрозділів на прю із таким супротивником виходити битися; хто честь шанує, цього не чинить. Але нині ніхто на гідність не зважає. – Йдуть уже й наші, йдуть! – вигукнув пан Заглоба, побачивши червону лінію драгунів пана Володийовського, що клусом рухалася до греблі.

За ними потяглося по кільканадцять охочих від кожної хоругви. Серед інших пішли рудий Вершул, Кушель, Понятовський, двоє Карвичів, а із гусарів – пан Лонгінус Підбип’ята.

Відстань між двома загонами почала швидко скорочуватися.

– Знатних речей будеш, ваша милость, свідком, – сказав Скшетуський панові Заглобі. – Особливо зверни увагу на Володийовського і Підбип’яту. Це великі рицарі. Ти розрізняєш їх, ваша милость?

– Ще б пак!

– Тоді дивись, самому ще припаде охота.

Дата добавления: 2015-06-04