Ранково-весняні мотиви

Вже весняні – і білі, й м’які –

Гонить вітер по небу хмаринки.

Мабуть, дуже прудкі та легкі –

Без утоми біжать, без зупинки.

Я дивлюсь, як берези мої,

Наче в бані – нічим не прикриті,

То занурюють в піну верхівки свої,

То полощуть у чистій блакиті.

***

Сіріє за вікном.

Зустрілись віч-на-віч:

Вертався звідкись день,

Кудись спішила ніч.

Змішалися на мить

Контрастні кольори,

Бо кожен з них спішив

До власної пори.

Роботи в них – ой-йой!

По той і поцейбіч…

Сіріло за вікном:

Зустрілись день і ніч.

***

Світанок прохопився сонцем.

Та як сяйнув, то так і раптом згас.

О Господи! В душі моїй боронь це,

Щоб бачити красу небес щораз,

Коли я очі стомлені розплющу…

Уздріти б першим неба світлий лик,

Хоч світло сочить через хмар загущу,

Як щастя крізь нещастя цілий вік.

День буде сірим, як родивсь уранці,

В кінці зустрівши сонце віч-на-віч,

Розкрасить хмари у такі рум’янці,

Що довго буде витирати ніч.

Ціну я знаю вічності і миті.

І п’ю наснагу не для боротьби –

Щоб віднайти у серці сили скриті

І жити далі так – аби… аби…

…Судинами душі не провела я

Чогось, про що не віда голова,

Воно до мене в відчаї волає!

Тому, напевно, я іще жива.

***

Біла акація розцвіла

Синього неба ласкою,

Вийшла і стала край села

Літньою казкою.

Бджоли гудуть – віри не ймуть,

Що у раю знаходяться.

З пуху тополь хмари, мабуть,

Вітром в копиці горнуться.

Літечко-літо! Пахне покіс

Піснею жайворонковою.

Коники в травах лагодять віз,

Нові колеса виковують.

Ввечері сіно повозять моє

(Так поміж нами домовлено)

Вітер від мене не відстає,

Вдвох у валочки горнемо.

Коле в долоні вода з джерела,

Пахне акації цвітом.

Біла акація розцвіла.

Літо прийшло, літо.

***

Про початок літа

Іволга сповістить.

Нагукає щастя –

Скільки серце вмістить.

А зозуля щедра

Порахує путньо

Не літа минулі,

А літа майбутні.

Бузина й калина

Сваряться давненько,

Хто із них красуня,

Хто лише гарненька.

Білий цвіт духмяний

Пишний, як ніколи.

Бузину й калину

Помирили бджоли.

***

Не збирай у пригорщі роси.

Стануть роси простою водою.

Барви сонця, що в росах грали,

У долонях твоїх погаснуть.

Не зривай лісових дзвіночків,

Щоб занурити стебла в кришталі.

То однаково, що відірвати

Від грудей материнських дитя.

У краси – у землі коріння,

Не смикни ненароком з коренем.

Корінці ж бо людського цвіту –

В шануванні земної краси.

Якщо в тебе душа зотліла,

Поклади той попіл на землю,

Припади і полий сльозою.

Зійде нова, прекрасна душа.

Земле, земле! Прости нас грішних,

Що плюндруєм твою ошатність.

Якби ми, мов язичники сиві,

Пригорнулись до тебе серцем –

Ти простила б нас, блудних синів.

Та, мабуть, лиш поети можуть

В лузі, в лісі не рвати квітів,

Та в землі попросити прощення.

…Щоб ніхто з людей не почув.

***

Сива скеле, сива скеле,

Пошматована вітрами,

Сотні раз сльозами вмита,

Чи то пак, лише дощами…

Каркав ворон над тобою,

Чула гадяче шипіння.

Сива скеле, сива скеле,

Наберися ще терпіння,

Ще не все…Свавільні грози

Посилають блискавиці,

А твоє каміння сиве

Вже не криця, вже не криця…

Ти зерниночку залітну

Між камінням прихистила –

Кущ колючий, кущ терновий

Ти злеліяла, зростила.

Цвітом раннім і духмяним

Твоє серце зігріває.

Тільки він в твоїх обіймах

Щастя-радості не знає.

Як цвіте, холодний вітер

Пелюстки пообриває.

Рідко ягоду зав`яже,

Тільки хто ціну їй знає?

Кисла, кажуть, кущ колючий,

І високо, не дістати…

Сива скеле, сива скеле,

Сива доле, терну мати.

Дата добавления: 2015-06-25