Надвечір’я

В полі

Будяк

Таке звичайне-звичайнісіньке

Зело у полі весняне.

Росте під сонцем і під місяцем,

Дивись, і пояса сягне.

Воно людиною не сіяне –

Посіяв вітер, дощ полив…

Ні в жодній пісні не оспіване,

Та є у ньому стільки див!

Красивий цвіт, та дуже колеться –

Уміє захистить красу.

Зате для бджілки аж від кореня

Медову тягне він росу.

***

Я до квітів хилюсь,

Їх саджу і малюю.

За гірке не берусь,

За важке – не воюю.

В квітах спокій притих,

Линуть квіти до мене,

Наче бджілки до них

Поміж листя зелене.

Чи нектар я пила,

А чи спокою тишу –

Серед квітів жила,

Серед квітів залишусь.

Жайворонку! Вибач, вже годину

Горну сіно, а тебе не чула.

Ти ж не затихаєш й на хвилину!

У турботах я про те забула.

Ось перепочину на покосі,

(Мить таку, мабуть, собі дозволю),

Слухатиму, як дзвінкоголосі

Славлять сонце, літечко і волю.

Із пшениці, що через дорогу,

Перепілка раз у раз озветься.

Кликала небогу на підмогу,

Та чекати довго доведеться.

Та мені снаги не позичати.

Хай собі жартує перепілка.

Жайворонок із блакиті радо

На покоси кинув віршів кілька.

З музикою! От би знати ноти…

Заспівала б в радіснім азарті

Про людські земні-земні турботи

Бо вони, їй-богу, пісні варті.

Поле-поле – для душі роздолля,

Є де пісні крила розпростерти.

Тут, напевно, спочиває доля,

Перш ніж народитись чи померти.

І коли в душі вирує драма –

Порожньо у ній чи гнівна повінь –

Йду я в поле, йду, немов до храму,

До Причастя і на щиру Сповідь.

Надвечір’я, літнє надвечір’я…

Тихий день готовий до спочину.

Голоси – легенькі, наче пір’я,

Іздалека у далекість линуть.

Кожен звук вирізьблюють у слові

Миті чарівні предвечорові.

Чи гелгочуть гуси в очереті,

Чи кигиче чибіс з вічним болем –

Чистий голос, скупаний при злеті,

Подолає косогір і поле…

За ставком хтось кличе до вечері –

Голос ніжно ім’я вимовляє…

Надвечір’я навстіж відчиняє

Вікна в простір, у безмежжя – двері.

Надвечір’я, літнє надвечір’я…

Тихий день лагодиться на спочин.

Погукай минуле від подвір’я –

Коником від поля просюркоче,

Стане перепілкою гукати:

- Ось я! Ось я!...

Та не йди шукати.

То омана передвечорова,

Їй дано на крила піднімати…

Може, і твоє зболіле слово

Перетне чиїсь координати?

Погукай у надвечірню пору

І прислухайсь. Та не йди від двору.

***

Вклонилась яблуньці:

- Чи можна яблучок?

- Зривай, зривай,

та без свавілля!

Моє ти гілля не поламай…

Вклонилась грушеньці:

- Чи можна грушечок?

- Труси, та стеж-но,

щоб обережно

грушки летіли,

бо дуже спілі…

***

Літо на відльоті,

Осінь на порозі,

Боцюни

До вирію в дорозі.

Яблука рожеві,

Мов вечірні зорі.

Білі хмари

В небі синім,

Як вітрила в морі.

Гонить хмари вітер.

Ломить вербам віти –

Сумувати з того,

чи радіти?

Щось зламала осінь,

Щось дісталось літу,

А від чогось

В моїм серці

Не лишилось й сліду.

***

Я віничком подвір`я підмітаю

А груша листям трусить день при дні.

На неї я образи не тримаю,

Отак-от груші сипала мені.

Солодкі, ранні, на красу звабливі,

Утіха дітям, осам благодать.

Уранці вийдеш – наче після зливи,

Рожевощокі навкруги лежать.

Тепер от листя…Золото в багрянці…

Мов килим, прогинається від ніг.

Я з віником до нього вийду вранці,

Неначе мести отаке – за гріх?…

***

До весни, грушо, до весни,

До нового цвіту.

Споглядай зимові сни,

Накопичуй в вітах

І нектари для бджоли,

І для мене груші.

Я не тільки до весни –

Літа ждати мушу.

Літом – то не чудеса –

Груші поміж листя.

Ну, звичайно, це – краса!

Ще й така корисна.

Та коли серед зими

Бачиш голі віти…

О, як ждемо ми весни,

Як цінуєм літо!

***

Перший жовтий лист кружляє –

Телеграма осені, мабуть.

“Ждіте, скоро вилітаю

Вже збираюсь в путь…”

Осене! Чи славно відпочила?

Ждуть тебе сади, поля, гаї…

Перелітних підіймеш на крила

І відправиш в теплії краї.

Яблука ще трохи підрум`яниш,

Порахуєш птицю на воді…

І поля прискіпливо оглянеш –

Може, хлібороби молоді?

Підкажи їм, поможи на ділі,

В хліборобській праці зайвих рук

Не буває. А твої умілі

Перевершать висновки наук.

***

Півники співають молоденькі.

А старі побіля них – не сміють.

Молодим до вправності далеко,

Піють – як уміють.

Та здається молодішим ранок,

Веселішим щебет ластовиний.

Це ж бо тільки осені світанок,

Ще літати їм на батьківщині…

Осене! Мій спокою і смутку,

Вишне з золотою сивиною…

Тепле літо відбулося хутко.

Осене, лишись хоч ти зі мною.

Дата добавления: 2015-06-25