Акварель для вересня

Гарячий серпень в лузі трави

Спалив, здавалося, за мить.

І вересень свої отави

Не буде цьогоріч косить.

Вже вітру кликати не треба,

Аби в копиці згріб траву,

І з острахом дивитись в небо

На чорну хмару грозову.

Нема копиць, нема покосів…

Засох, та вистояв полин!

Мов мухи, вранці срібні роси

Тремтять в тенетах павутин.

Щось не сюркочуть між собою

Зелені коні-стрибунці.

Мабуть, пішли до водопою –

До потічка, що в осоці.

Чи то струмок вберіг осоки,

Чи осока того струмка, –

Живуть! Струмку лоскоче боки

Зелена буйна осока.

Сюркочуть коники, і бабки

Бринять прозорими крильми…

Немов забулися порядки

І спеки, й холоду зими.

Тут у життя свої октави –

Весняні й вічні, мов в раю.

…Не бачить вересню отави –

Отримав акварель мою.

***

Вже цьогоріч не вирости траві.

Отавою ще звуть дрібні покоси.

Лежать рівненько, наче часу плин.

На них вже вранці не алмазні роси,

А срібло ще не бажаних сивин.

Весни завзяттям літо переймається

(Чи справ врожаєм, чи багатством слів?).

А осені нічого не лишається,

Як відряджати в вирій журавлів.

***

Сонце червоне сідає за ліс,

Вже доторкнулось верхівки ялини.

Вітер з-під хмари голос приніс:

Лине до обрію клин журавлиний.

Крок за село – мов на поріг

Іншого світу, для крил, не для ніг…

***

Плакала осінь…

Не надівувалась!

А як красувалась!

А як малювалась...

у золоті коси,

На щічках рум’янець...

Кленовеє листя,

Калини багрянець.

З шипшини коралі,

А очі – з блакиті.

Небеснії далі,

Таїною криті.

Та вже під порогом

Пора зимування!

Заплакала осінь:

Шкода дівування...

Опали листочки,

Плоди посіріли,

І темнії хмари

Синь неба закрили.

...І плакала осінь,

Сльозами змивала

Усе, що недавно

Сама малювала.

***

І знов віршує листопад

Канони осені безслівно.

Щоб не згубилися безслідно,

Як прийде інший – снігопад

І запорошить біло-біло

Усе, що мало кольори.

Лише берізки ніжне тіло

Не змінить кольору кори.

***

О, не скудій, душе, як прісне тіло,

Що відбуло призначення своє!

…Земля покрилась снігом біло-біло…

Сприйми красу, вона у цьому є.

Для тіла – холод, а для тебе – поклик.

Приміряй до напевної мети.

Над білим світом – ніжний вітру подих,

Шепни йому довірливо: «Веди…».

Он, бачиш, там, за білою горою

Гаряче сонце тихо засина…

Так уявімо разом із тобою,

Як біла постіль зникне, чарівна,

Як побіжить струмками-ручаями

Краса, в красу перетворившись вмить…

…Курли-курли – почуєм над гаями.

І прісне серце раптом защемить.

***

Заметіль-завірюхо, родино моя,

Не питаю, з якого ти краю

Прилетіла до мене, відчула, що я

За тобою скучаю.

Вже зима на відльоті, а ти не мела

Крижані, заскорузлі дороги;

У верхів’ях ялин, наче дзвін, не гула,

Не заносила снігом пороги.

Ти прийшла й розкріпачила душу мою.

І здалося, що крила я маю:

У снігу на своєму подвір’ї стою

Й видається – з тобою літаю

В піднебессі крутому… боюсь висоти!

Я охоплю ялину руками…

Через бинду дороги (точнісінько ти!)

Побіжу сніговими струмками…

***

Ступлю за січень – лютий, не лютуй!

Вже весною пахнуть заметілі,

І синиця пісеньку просту

Грітися повісила на гіллі.

За січнем завірюхи не страшать –

Проліски проклюнуть перемети…

Вже до мене лебедем спішать

З вирію душі моєї злети.

Знаю, що на все мій час минув.

Час коло зими погріти плечі

Й не шукати в лютому весну,

В віхолу не чути крик лелечий.

Як Бог пошле, прийму такий кінець.

Життя ж мене у запічку не втрима.

І я іду крізь лютий.

Навпростець.

Весну шукати.

А для віршів – риму.

Дата добавления: 2015-06-25