Любов навчає правильно міркувати. Покора

ТРЕТІЙ ДЕНЬ – РОЗВАЖАННЯ II

«Малятка хай горнуться до мене».

Покора – премила чеснота. Тільки догляне Ісус Христос у душі бажання покори, а вже квапиться до неї Господь із запасом ласк. Потрудись отже, та серцем забажай цієї покори.

Ось три умовини для неї. Найперше треба, щоб душа умом та розсудком правильно себе оцінила. Це покірливість розсудку. Св. Тереса сказала: «Покора – це істина».

Ось, що перше витворює покору: побачити себе та всю безмежну свою незнатність у Божому світлі. Доглянути усе лукавство волі та всі погані зав'язки нашої природи. Добачити теж одночасно, і не загорнути для себе, усі добрі зернини Богом засіяні в нас, усі прийняті ласки та всі наші природні якості.

Тоді воля приймає, одобрює та поглиблює це міркування. Душі є приємно бачити таку свою маленькість та безмежну злиденність супроти Бога. Та й радіє душа, що при доброму Богові доводиться заповняти таку безодню. Це вже – покора волі.

Врешті душа хоче поводитись із собою згідно з пізнаною своєю вартістю та прагне, щоб і другі її так само трактували.

Вона сама собою не має нічого та й є ніщо. Тому вона переконана, що не заслугує на пошанівок. Не хоче вона від нікого шани, ані виявів цінування й почестей. Душа така є переконана, що завжди занадто добре з нею поводяться.

Дальше, бере вона на себе всі невигоди й труднощі. Вважає себе за непридатну та безвартісну, а інших має за більше заслужених. Як же їй висловлюють люди пошану та прив'язання, то й це сприймає душа зі скромністю, не для себе, а для Господа нашого Ісуса Христа, бо це Його люблять та звеличують у ній. Це – покора в дії.

2. Хочеш угодити Ісусові Христові, назавжди причарувати Його Серце та вдіяти у собі великі речі, то будь щирою дитиною та ніяк не покладайся на себе.

«Хоче душа сердечно приставати з Богом, хай зодягнеться покорою, як Господь Бог зодягнувся славою».

Сам Господь сказав ці слова до черниці сестри Бенігни Консоляти, візитки. її Він прозвав Своєю Веніяминою та секретаркою любови. Без покори, Господь наш Ісус Христос не може діяти в нашій душі.

Навіть неприємно Йому гостити в непокірній душі.

Йому противно братися до ума, звихненого пересадною думкою про власну важливість, та ним орудувати.

Годі Йому теж царювати в волі та стати осередком усіх її поривів, якщо ця воля зробила себе осередком всякої світової життєвости.

3. Так, Господеві гидко мешкати з гордієм. Зате любується Він у товаристві покірних. Ось Його слова!

«Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам». «Хто простодушний, нехай сюди заверне».⁴⁹ «Істинно кажу вам: Коли ви не навернетеся і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне».⁵⁰ «Навчіться від мене, бо я лагідний і покірний серцем».

Ніхто не любить дружити з гордієм. В його прияві відчуваємо до нього огиду. Важко здобутись із ним на щиросердечність, яка так уприємнює дружбу. Ісусове ж серце зроблене за зразком нашого.

4. В гордія є щось несамовитого. Господь Бог та все сотворіння воюють проти нього. Загальний осуд одноголосно обурюється проти божевільної упертости гордого, та він дальше зухвало ставить спротив.

Гордопишність уподібнює людину до сатани. Відтискає на чолі амбітника позначку звіра: «Як побачу людину надто великої думки про себе, переконану про свою вищу проворність, вченість та доброчесність, то здригаюся і здається мені, що передо мною – сам чорт у тілі». Ці слова написав св. Альфонс Ліґорі.

5. Найбільш дивовижне та жахливе те, що ні один гордій не вважає себе гордим. Рідко коли зустрінеш душу, що оцінює себе правильно. Ще рідше зустрінеш таку, що узгіднює свої почування та життя з цією оцінкою.

Потрібно великого внутрішнього просвітління, щоб бачити себе по правді. Одинокі святці не обманюють себе своєю вартістю.

Хто не вдається в смуток, принаймні почуттєво, як зазнає від людей погорди, неуспіхів, чи впокорення? Хто не любить похвал, признання, високої оцінки, витончености? Хто не боїться догани, забуття та глуму?

І найщиріша людина відчуває в собі спротив покорі та постійне протиріччя поміж її корисним поняттям про себе та судженням вічної Істини.

Навіть найкращі з людей мусять признати під час щирого самодослідження, що майже в усіх їхніх свобідних вчинках є деяка безладна погоня за собою. До деякої міри вони роблять із себе осередок змагань, думок й цілого буття.

Вистачить продумати це діло, а жах сповнить душу, коли вона побачить такі докорінні та безупинні спустошення, учинені гордістю.

6. Чудна була поведінка святців віч-на-віч їхньої нікчемности. Святому Вінкентієві з Павльо дивно було, що Бог не спустошив міст, якими він проходив. Св. Альфонс думав, що переслідування звалились на Згромадження з його вини. Св. Люї Бертран мав себе за найгидкішого грішника на Божому світі. Наче оправдуючи їх кажемо: та це були святці! Чи святці переборщують? Чи треба їм спочувати? Чи, навпаки, це ми – незрячі та сліпі?

7. Без перев'язки гордости на очах, ми яскраво побачили б, що кожна людина – безмежно нікчемна та грішна. Ми наглядно зрозуміли б, що сотворіння всебічно залежить від Господа Бога своєю істотою, своїм існуванням і триванням та всіма умовинами свого розвитку. Ми пригадали б теж свої незліченні провини та завжди нову невдячність. Ми теж помітили б сучасні наші мерзоти: зв'язки, трусливість, нестійкість і невпинний, полохливий та огірчений поворот до себе самих. «Господи Боже, Icyce Христе! Ми такі зіпсовані, а цього навіть не додумуємось! Помилуй мене, Вчителю, я боюся блуду гордости! Постав мене в гуртку малих і серцем покірних, та уподібни моє серце до Твого».

Та Вчителеві відомо з якого глею ми зліпплені,⁵² та до яких ошалілих та пересадних думок поривається наша природа. Він задовольняється та любить нас, коли бачить нас засоромлених нашою злиденністю, сповнених довір'я до Його добрости та рішених відвоювати покору.

8. Для цього найперше треба беззастережно вірити, що ми сповнені зарозумілістю, і що та гордопишність затуманила думки, бажання та й всі наші діла, що пихатість закорінилась у найменших волоконцях та в найдрібніших часточках нашого людського буття. Кому здається це пересадою, такий не переможе.

Треба витривало перед лицем Божим осуджувати тьму-тьмущу неоправданих зазіхань, свідомих, чи й несвідомо леліяних у тайниках нашого серця, прохати у Господа пробачення за нашу гидотність та дякувати Йому, що не залишив нас напризволяще в глибині пихатости.

Врешті треба завжди прохати світла, щоб бачити себе по-справжньому; прохати сил, щоб полюбити те наше упокорення та відваги прохати, щоб з нами поводилися, як ми на це заслужили. Люї Вейо побачив раз борознянку-черв'яка, як повзла біля ніг і сказав: «Дякую Тобі, мій Господи, що не розчавив єси мене ногою, бо цей хробак – це я!»

Коли душа пізнає себе краще і більше упокорюється та принижується, тоді Господь Бог більше підносить її вгору до себе.

9. Покірний підходить завжди до Господа Бога з чуттям безмежної своєї злиденности. Як укушення гадини лякається самовдоволення. Покірний не настоює на своєму. Радо уступає другим. Він – прихильний та поблажливий і не говорить різко та владно.

Покірний серцем глядить завжди спокійно та мирно, і легко до нього доступити, перш за все людям простеньким.

Покірна людина не встряває в діла ближнього. Не видає вона осудів та не сперечається без потреби. Вона завжди готова до послуг і до посвяти; хоче прислужитись вона та сісти в кутку на останнє місце.

вперед на шляху чесноти. Поступає вперед стежиною духовного дитинства. Чоловіколюбець Ісус обдаровує її рясно добірними ласками так, як глибокі яри в горах приймають до себе рвучкі водоспади. Господь Ісус готовий задивувати любовними виявами душу, що не спирається на себе.

11. Господи Ісусе Христе, прагну жити в смиренності. Незначний я, злиденний та до нічого нездатний! Лиш гріх один – моя власність.

Як безталанного прокаженого, повністю обсипали мене чиряки гордопишности. Лиш Ти один можеш мене вилікувати.

Однак, у моїй незначності, пориваюся полум'яно вгору, до Тебе. У моїх злиднях чую в собі безмежне довір'я до Тебе.

Хотів би я бути малятком, яке пестиш любов'ю, береш на руки та лелієш при Своєму Божому Серці.

Хотів би я стати як покірлива, мила голубка, що сідає в затінку могутніх Твоїх крил.

Божественний Орле! Занеси мене ген-ген на верхів'я країни Любови.

Дата добавления: 2015-06-25