Османська імперія

Війна в Азії продовжувалася при Селімі I (1512—20). Окрім звичайного прагнення османів до завоювань, у цієї війни була і релігійна причина: турки були сунітами, Селім, як фанатик, палко ненавидів персів-шиїтів, за його наказом було винищено до 40 000 шиїтів, що жили на території османів. Війна велася із змінним успіхом, але остаточна перемога, хоч і далеко не повна, була на боці турків. За договором 1515 р. Персія поступилася Османській імперії областямиДіярбакир і Мосул, що є у верхній течії Тигра.

Єгипетський султан Кансу-Гаврі відправив до Селіма посольство з пропозицією миру. Селім наказав перебити всіх членів посольства. Кансу виступив йому назустріч; битва відбулася в долині Дольбек. Завдяки своїй артилерії Селім здобув повну перемогу; мамлюки побігли, Кансу загинув під час втечі. Дамаск відкрив ворота переможцеві; услід за ним підкорялася султанові вся Сирія, а Мекка і Медіна віддалися під його заступництво (1516). Новий єгипетський султан Туман Бій після декількох поразок повинен був поступитися Каїром турецькому авангарду; але вночі він увійшов в місто і винищив турок. Селім, не будучи в змозі узяти Каїр без впертої боротьби, запропонував його мешканцям капітулювати з обіцянкою своїх милостей; жителі здалися — і Селім провів в місті страшну різанину. Відтяли голову і Туман Бію, коли під час відступу він був розбитий і узятий в полон (1517).

Селім докоряв йому за те, що він не бажав підкорятися йому, повелителеві правовірних, і розвинув сміливу у вустах мусульманина теорію, за якою він, як володар Константинополя, є спадкоємцем Східної Римської імперії і, отже, має право на всі землі, що коли-небудь входили в її склад.

Розуміючи неможливість управляти Єгиптом виключно через своїх пашів, які врешті-решт неминуче повинні були б зробитися незалежними, Селім зберіг поряд з ними 24 вождів мамлюків, які вважалися підпорядкованими паші, але користувалися відомою самостійністю і могли скаржитися на пашу до Константинополя. Селім був один з найжорстокіших османських султанів; окрім свого батька і братів, окрім незліченної безлічі полонених, він протягом восьми років свого царювання стратив сім своїх великих візирів. Разом з тим він протегував літературі і сам залишив значне число турецьких і арабських віршів. В пам'яті турок він залишився за прізвиськом Явуз (непохитний, суворий).

Син Селіма Сулейман I (1520—66), що зветься християнськими істориками Прекрасним або Великим, був прямою протилежністю батькові. Він не був жорстокий і розумів політичну ціну милосердя і формальної справедливості; він почав своє царювання з того, що відпустив на свободу декілька сотень єгипетських полонених із шляхетних родин, що тримались Селімом в ланцюгах. Європейські торговці шовком, пограбовані на території османів на початку його царювання, отримали від нього щедру грошову винагороду. Більш, ніж його попередники, він любив пишноту, якою його палац в Константинополі вражав європейців. Хоча він не відмовлявся від завоювань, але не любив війни, тільки в окремих випадках особисто стаючи на чолі війська. Особливо високо він цінував дипломатичне мистецтво, яке принесло йому важливі перемоги. Негайно після вступу на престол він зав'язав мирні переговори з Венецією і уклав з нею в 1521 р. договір, що визнав за венеціанцями право торгівлі на турецькій території і що обіцяв їм охорону їх безпеки; обидві сторони зобов'язалися видавати один одному злочинців-утікачів. Із тих пір Венеція хоч і не тримала в Константинополі постійного посланника, але посольства з Венеції до Константинополя і назад відправлялися більш менш регулярно. У 1521 р. османські війська узяли Бєлград, в наступному захопили о-в Родос.

Найближчим сусідом Османської держави і найнебезпечнішим ворогом її тепер була Угорщина, але за нею стояла Австрія, і вступити з нею в серйозну боротьбу, не заручившись чиєю-небудь підтримкою, було ризиковано. Природним союзником османів в цій боротьбі була Франція. Перші стосунки між Османською імперією і Францією почалися ще в 1483; з тих пір обидві держави кілька разів обмінювалися посольствами, але це не приводило до практичних результатів В 1517 р. французький король Франциск І пропонував німецькому імператорові і Фердинанду Католицькому союз проти турок з метою вигнання їх з Європи і поділу їх володінь, але союз цей не відбувся: інтереси названих європейських держав були дуже протилежні один одному. Навпаки, Франція і Османська імперія ніде не перетинались одна з одною і найближчих приводів для ворожнечі у них не було. Тому Франція, яка колись брала таку гарячу участь в хрестових походах, зважилася на сміливий крок: на справжній військовий союз з мусульманською державою проти держави християнської. Останній поштовх дала невдала для французів битва при Павії, під час якої король потрапив в полон. Регентша Луїза Савойська відправила в лютому 1525 р. посольство до Константинополя, але воно було побите турками в Боснії, поза сумнівом всупереч бажанню султана. Не бентежачись цією подією, Франциск I з полону відправив султанові посланця з пропозицією союзу; султан повинен був напасти на Угорщину, а Франциск обіцяв війну з Іспанією. Одночасно і Карл V робив подібні ж пропозиції османському султанові, але султан віддав перевагу союзу з Францією. Незабаром після того Франциск відправив до Константинополю прохання дозволити в Єрусалимі відновлення хоч би однієї католицької церкви, але дістав від султана рішучу відмову в ім'я принципів ісламу разом з обіцянкою усілякого заступництва християнам і охорони їх безпеки (1528).Війну з Угорщиною султан відновив в 1526 р. За перемир'ям 1547 р. вся південна частина Угорщини до Офену включно перетворились в османську провінцію, розділену на 12 санджаків; північна перейшла під владу Австрії, але із зобов'язанням платити султанові за неї 50 000 дукатів дані щорічно (у німецькому тексті договору данина була названа почесним подарунком — Ehrengeschenk). Верховні права османської імперії над Валахією, Молдавією і Трансільванією були підтверджені миром 1569 р. Цей договір зміг відбутися тільки тому, що Австрія витратила величезні суми грошей на підкуп турецьких уповноважених. Війна османів з Венецією закінчилася в 1540 р. переходом під владу Османської імперії останніх володінь Венеції в Греції і на Егейському морі. У новій війні з Персією османи зайняли в 1536 р. Багдад, в 1553 р. — Грузію. Цим вони досягли апогею своєї політичної могутності. Османський флот вільно плавав по всьому Середземному морю до Гібралтару і в Індійському океані нерідко грабував португальські колонії.

У 1535 або 1536 р. між Османською імперією і Францією був підписаний новий договір «про мир, дружбу і торгівлю»; Франція мала відтепер постійного посланця в Константинополі і консула в Александрії. Підданим султана у Франції і підданим короля на території Османської держави гарантувалося право вільно роз'їжджати країною, купувати, продавати і обмінювати товари під охороною місцевої влади на принципах рівноправності. Тяжби між французами в Османській імперії повинні були вестися французькими консулами або посланцями; у разі тяжби між турком і французом французам надавався захист їх консулом. В порядку внутрішнього управління за часи Сулеймана відбулися деякі зміни. Раніше султан майже завжди особисто був присутній в дивані (міністерській раді): Сулейман рідко в ньому з'являвся, надаючи, таким чином, більший простір своїм візирам. Раніше посади візира (міністра) і великого візира, і також намісника пашалика надавалися звичайно людям більш-менш досвідченим в управлінні або військовій справі; при Сулеймані в цих призначеннях став грати помітну роль гарем, а також і грошові подарунки, що даються претендентами на високі пости. Це викликалося потребою уряду в грошах, але скоро зробилося ніби нормою права і було головною причиною занепаду Порти. Марнотратство уряду дійшло до небувалих розмірів; правда, доходи уряду завдяки успішному збору данини теж значно зросли, але, попри це, султанові довелося нерідко удаватися до псування монети.

Син і спадкоємець Сулеймана Прекрасного Селім II (1566—74) вступив на престол, не маючи потреби вбивати братів, оскільки про це поклопотався його батько, бажаючи на догоду своїй коханій останній дружині Роксолані закріпити за ним престол. Слабкий і нерозумний правитель, під дією пияцтва і гарему, Селім, проте, царював спокійно і залишив своєму синові державу, що не тільки не зменшилася територіально, але що навіть збільшилося; цим він був зобов'язаний розуму і енергії великого візиря Мехмеда Соколлу. Соколлу закінчив підкорення Аравії, яка раніше знаходилася тільки в слабкій залежності від Порти.

Він зажадав від Венеції поступки острова Кіпр, що спричинило за собою війну між Османською імперією і Венецією (1570—73); османи зазнали важкої морської поразки при Лєпанто (1571), але, попри це, в кінці війни захопили Кіпр і змогли його утримати; крім того, вони зобов'язали Венецію сплатити 300 тис. дукатів військової контрибуції і платити данину за володіння островом Занте у розмірі 1500 дукатів. У 1574 р. османи загарбали Туніс, який раніше належав іспанцям; Алжир і Тріполі вже раніше визнавали свою залежність від османів. Соколлі замислював дві великих справи: з'єднання Дону і Волги каналом, яке, на його думку, повинне було зміцнити владу Османської імперії в Криму і знов підпорядкувати їй Астраханське ханство, вже завойоване Москвою, — і прорити Суецький перешийок. Здійснити це було, проте, не під силу османському уряду.,Спадкоємець Селіма Мурад III (1574—95) був схожий на свого батька, але страх перед османами був ще дуже сильний і розрізненість європейських держав дуже велика, щоб нездатність і слабкість османських правителів могла швидко привести до сумних для Османської імперії наслідків. Під час царювання цього султана Османська імперія навіть змогла вийти переможницею з запеклої війни з Персією, захопивши весь Західний Іран і Кавказ. Син Мурада Мехмед III(1595—1603) при вступі на престол стратив 19 братів. Проте він не був жорстоким правителем, і навіть увійшов до історії під прізвиськом Справедливий. При ньому державою в значній мірі управляла його мати через 12 великих візирів, що часто змінювали один одного.

Посилене псування монети і збільшення податків не раз приводили до повстань в різних частинах держави. Царювання Мехмеда було наповнене війною з Австрією, яка почалася ще при Мураді в 1593 р. і закінчилася тільки в 1606 р., вже при Ахмеді I (1603—17). Закінчилася вона Ситваторокським миром 1606 р., що знаменує зміну у взаємних відносинах між Османською імперією й Європою. Ніякої нової данини не було накладено на Австрію; навпаки, вона звільнилася від колишньої данини за Угорщину, одноразово виплативши контрибуцію в 200 000 флорінів. У Трансільванії керманичем був визнаний ворожий Австрії Стефан Бочкай. З того часу території Османської держави більш не розширювалася інакше, як на короткий термін. Сумні наслідки для Османської імперії мала війна з Персією 1603—12 рр., в якій турки отримали декілька серйозних поразок і повинні були поступитися Східно-Грузинськими землями, Східною Вірменією, Ширваном, Карабахом, Азербайджаном.

Дата добавления: 2015-06-25