Його застосування

1. Реєстр матеріалів досудового розслідування, який складається слідчим або прокурором як процесуальний документ фіксування кримінального провадження, є інформаційним додатком до обвинувального акта. Реєстр містить формально-довідкові відомості про шлях утворення доказової бази обвинувачення, засоби одержання доказової інформації та забезпечення кримінального провадження. У цьому сенсі він виконує роль своєрідної моделі майбутнього судового розгля-

ду кримінального провадження стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта. Ре­єстр, будучи достатньо повним довідником матеріалів досудового розслідування, дає можливість суду в судовому засіданні ретельно і повною мірою дослідити, перевірити зібрані під час досудового розслідування докази та постановити об­ґрунтоване рішення. Інформація, яка міститься в реєстрі, є лише відповідально зафіксованим орієнтиром для судового дослідження матеріалів справи і самостій­ного доказового значення не має. Треба мати на увазі, що надання суду яких-не-будь документів, крім обвинувального акта з додатками та реєстром досудового розслідування, до початку судового розгляду заборонено (ч. 4 ст. 291 КПК).

2. Реєстр матеріалів досудового розслідування повинен відображати хід і проміжні результати досудового розслідування, використані в розслідуванні дже­рела доказів, атому в ньому обов'язково повинні міститися: (а) в хронологічному порядку дані про кожну процесуальну дію, проведену під час досудового розслі­дування - її номер, найменування та час проведення (дата і часовий відрізок), зо­крема, повідомлення про внесення відомостей, які можуть свідчити про вчинен­ня кримінального правопорушення, до Єдиного реєстру досудових розслідувань і початок досудового розслідування (ст. 214 КПК), помітка про ознайомлення сторони захисту, потерпілого з матеріалами досудового розслідування до його за­вершення, інформація про кожну проведену слідчу (розшукову) дію та негласну слідчу (розшукову) дію, дані про факт відкриття матеріалів кожною стороною протилежній стороні по закінченні досудового розслідування та письмового під­твердження факту надання їм доступу до матеріалів із зазначенням найменуван­ня таких матеріалів (ст. 290 КПК). Такі письмові підтвердження повинні окремо від реєстру матеріалів досудового розслідування знаходитись у матеріалах до­судового розслідування; (б) зазначення в певній послідовності про прийняті під час досудового розслідування рішення, зокрема, вручення письмового повідо­млення про підозру, з якого, власне, й починається кримінальне переслідування (цю акцію слід віднести з певною часткою умовності до категорії процесуальних рішень, а не процесуальних дій, оскільки її необхідність формується на встанов­ленні передбачених законом підстав (ст. 276 КПК) і появи рішучого переконання слідчого або прокурора про виявлення особи підозрюваного), постанови слідчо­го, прокурора, ухвали слідчого судді, суду, які містять найменування документа, дату прийняття рішення, предмет урегульованих відносин, наслідки для відпо­відних учасників цієї процесуальної ситуації; (в) всі обставини, пов'язані із за­стосуванням заходів забезпечення кримінального провадження (дата прийняття, строк застосування), які приймаються на підставі ухвали слідчого судді або суду. Виключний перелік заходів забезпечення кримінального провадження, які при­ймаються під час досудового розслідування, наводиться в ч. 2 ст. 131 КПК.

Стаття 110. Процесуальні рішення

1. Процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового роз­слідування, прокурора, слідчого судді, суду.

2. Судове рішення приймається у формі ухвали або вироку, які мають відповідати вимогам, передбаченим статтями 369, 371-374 цього Кодексу.

3. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. По­станова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

4. Обвинувальний акт с процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. Обвинувальний акт повинен відпо­відати вимогам, передбаченим у статті 291 цього Кодексу.

5. Постанова слідчого, прокурора складається з:

1) вступної частини, яка повинна містити відомості про: місце і час прийняття постанови;

прізвище, ім'я, по батькові, посаду особи, яка прийняла постанову;

2) мотивувальної частини, яка повинна містити відомості про: зміст обставин, які є підставами для прийняття постанови; мотиви прийняття постанови, їх обгрунтування та посилання на по­ложення цього Кодексу;

3) резолютивної частини, яка повинна містити відомості про: зміст прийнятого процесуального рішення;

місце та час (строки) його виконання; особу, якій належить виконати постанову; можливість та порядок оскарження постанови.

6. Постанова слідчого, прокурора виготовляється на офіційному бланку, підписується службовою особою, яка прийняла відповідне проце­суальне рішення.

7. Постанова слідчого, прокурора, прийнята в межах компетенції згід­но із законом, є обов'язковою для виконання фізичними та юридичними особами, прав, свобод чи інтересів яких вона стосується.

1. В ч. 1 ст. ПО КПК дається вичерпний перелік суб'єктів кримінально­го провадження, які мають право приймати процесуальні рішення. До них на­лежать: а) органи розслідування, передбачені ч. 1 ст. 38 КПК, причому названі серед них органи Державного бюро розслідувань зможуть здійснювати функцію досудового розслідування після визначення їх статусу і процедури діяльності з прийняттям спеціального закону. Крім того, до дня введення в дію положень ч. 1 та 4 ст. 216 КПК (див. п. 1 Перехідних положень) процесуальні рішення при­йматимуть слідчі органів прокуратури; б) прокурор (п. 15 ч. 1 ст. З, ст. 36 КПК), який здійснює свої повноваження і приймає процесуальні рішення в конкрет­ному кримінальному провадженні з його початку до завершення (з деякими пе­редбаченими законом винятками); в) слідчий суддя (п. 18 ч. 1 ст. З КПК), який приймає процесуальні рішення під час досудового розслідування, які забезпечу­ють судовий контроль за дотриманням прав, свобод та законних інтересів осіб у кримінальному провадженні; г) суд (п. 20-23 ч. 1 ст. З, ст.ст. 30, 31 КПК), який

298.—

и4а«виключне право (і обов'язок) здійснювати правосуддя в кримінальному про­вадженні та приймати для цього відповідні процесуальні рішення.

2. Судові рішення, в яких вирішуються поточні організаційні питання су­дового розгляду, та питання, пов'язані з регулюванням правових відносин між учасниками кримінального провадження і між судами різних інстанцій, прийма­ються у формі ухвали, а рішення, в якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладаються у формі вироку. Обвинувальні або виправдувальні вироки поста­новляються судом першої інстанції (ст. 366 КПК), судом апеляційної інстанції після скасування повністю чи частково вироку суду першої інстанції (п. З ч. 1 ст. 407 КПК), судом першої або апеляційної інстанцій за наслідками криміналь­ного провадження за нововиявленими обставинами (ч. 1 ст. 467 КПК). Ухвали і вироки повинні відповідати вимогам, передбаченим ст.ст. 369, 371-374 КПК.

3. Процесуальні рішення слідчого, прокурора приймаються у формі поста­нови, яка за змістом та послідовністю викладу повинна відповідати вимогам ч. 5 ст. 110 КПК і письмово (друковано) викладатись на офіційному бланку. Підпису­ється постанова тим слідчим або прокурором, який її прийняв.

4. Особливим процесуальним рішенням, яким завершується досудове роз­слідування, є обвинувальний акт прокурора. Призначивши своєю ухвалою су­довий розгляд на підставі обвинувального акта (ч. 1 ст. 316 КПК), суд цим са­мим відкриває шлях прокурору до реалізації ним свого конституційного права (і обов'язку) щодо підтримання державного обвинувачення в суді (п. 1 ст. 121 Конституції України). Велика значимість обвинувального акта як процесуально­го рішення ставить непересічні вимоги до змісту та процедури його складання і переліку додатків до нього, передбачених ст. 291 КПК, які слід неухильно й при­скіпливо виконувати.

5. Всі постанови слідчого і прокурора, які вони приймають в межах своєї компетенції (відповідно - ч. 2 ст. 40 та ч. 2 ст. 36 КПК), є обов'язковими для ви­конання фізичними та юридичними особами, прав, свобод чи інтересів яких вони стосуються. Ця вимога стосується й інших суб'єктів, адже виконувати процесу­альні рішення прокурора і слідчого зобов'язані органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові осо­би та інші фізичні особи (ч. 1 ст. 36 та ч. 5 ст. 40 КПК).

Глава 6. Повідомлення

Стаття 111. Поняття повідомлення у кримінальному провадженні

1. Повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідо­мляє певного учасника кримінального провадження про дату, час та місце проведення відповідної процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію.

2. Повідомлення учасників кримінального провадження з приводу вчинення процесуальних дій здійснюється у випадку, якщо участь цих осіб у таких діях не є обов'язковою.

3. Повідомлення у кримінальному провадженні здійснюється у випад­ках, передбачених цим Кодексом, у порядку, передбаченому главою 11 цьо­го Кодексу, за винятком положень щодо змісту повідомлення та наслідків неприбуття особи.

1. Термін «повідомлення» у тому сенсі, який вкладається у нього комен­тованою статтею, є новим для кримінального процесу України. У КПК 1960 р. слова «повідомлення» і «повідомляється» вживалися у різних значеннях і влас­не юридичними термінами не були. Так, у ч. 4 ст. 177 мова йшла про наступ­не повідомлення прокурора про проведений обшук та його результати; ст.ст. 215 та 217 містили вказівку на письмове повідомлення про закриття справи та про визнання досудового слідства у справі закінченим; ст. 254 КПК 1960 р. формою повідомлення підсудного про день розгляду справи в суді називала повістку про виклик до суду тощо. Втім, інші процесуальні кодекси України ви­користовують це поняття в аналогічному коментованій статті сенсі, і практика використання повідомлень у цивільному чи адміністративному судочинстві є усталеною. Так, ч. З ст. 74 ЦПК України визначає, що «судові повістки-повідо-млення» надсилаються особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою». Частина 2 ст. 33 КАС України майже дослівно повторює зазначену норму ЦПК. КпАП Укра­їни визначає, що повідомлення про розгляд справи особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, здійснюється у формі повістки, а стосовно інших осіб, які беруть участь у провадженні, встановлює, що вони повідомля­ються про день розгляду справи (ст. 2772). При розгляді справи про адміністра­тивне правопорушення апеляційним судом або Верховним Судом України всі особи, які беруть участь у провадженні, повідомляються про дату, час і місце судового засідання, причому неприбуття цих осіб для участі в судовому засі­данні, за загальним правилом, не перешкоджає судовому розгляду справи (ч. 5 ст. 294 та ч. 5 ст. 2978 КпАП відповідно). Новий КПК України більш чітко, ніж інші процесуальні кодекси, розмежовує повідомлення (коли участь особи в процесуальних діях не є обов'язковою) і виклики, які здійснюються у формі

повістки (коли учасник кримінального провадження зобов'язаний прибути для допиту чи участі в іншій процесуальній дії). Таким чином, КПК України зробив суттєвий крок уперед, запровадивши чітку і зрозумілу систему процесуальних дія спрямованих на залучення учасників кримінального провадження до про­ведення процесуальних дій, інформування про прийняте процесуальне рішення чи вже здійснену процесуальну дію.

2. Адресатом повідомлення є лише ті особи - учасники кримінального провадження - участь яких у вчиненні процесуальної дії, про яку їм повідо­мляється, не є обов'язковою. Такий підхід відповідає засаді диспозитивності (п. 19 ст. 7 та ст. 26 КПК): сторона кримінального провадження, будучи вільною у використанні своїх прав, самостійно вирішує, чи брати участь у відповідній процесуальній дії, виходячи зі своїх власних інтересів. Однак при цьому слід­чий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов'язані забезпечити право відповідного учасника провадження взяти участь у процесуальній дії, вчасно надавши необ­хідну інформацію про її проведення. Таким чином, ця стаття корелює також зі ст. 223 «Вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій», ч. З якої передбачає, що слідчий та прокурор мають вживати належних заходів для забезпечення при­сутності під час проведення слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Очевидно, що одним із згаданих заходів слугує повідомлення учасника кримінального провадження з приводу процесуальної дії, вчинення якої може зачіпати його права та законні інтереси.

3. Повідомлення як процесуальна дія певною мірою слугує забезпеченню безпосередності дослідження показань, речей і документів (п. 16 ст. 7 та ст. 23 КПК). Безпосередність як засада кримінального провадження, виходячи зі змісту ст. 23 КПК, стосується лише діяльності суду, але безпосередність участі суб'єктів кримінального провадження у процесуальних діях є важливою під­валиною найліпшої практики реалізації судом засади безпосередності дослі­дження доказів.

4. Коментована стаття не визначає коло осіб, яким направляються пові­домлення; зазначається лише, що повідомлення здійснюються «у випадках, передбачених цим Кодексом» і що повідомляються лише ті учасники прова­дження, участь яких у вчиненні відповідних процесуальних дій (чи прийнят­ті процесуальних рішень) не є обов'язковою. Виходячи з цього, до таких осіб необхідно віднести, по-перше, тих учасників, стосовно яких у конкретній нормі Кодексу міститься пряма вказівка, що їх неявка не перешкоджає вчиненню пев­ної процесуальної дії (прийняттю процесуального рішення). Так, ч. З ст. 224 КПК передбачає необов'язковість присутності особи, що подала клопотання про залучення експерта при розгляді цього клопотання. По-друге, такими осо­бами є ті учасники провадження, щодо яких Кодексом передбачається можли­вість (але не обов'язковість) участі у певній процесуальній дії, як це зроблено, наприклад, у ч. З ст. 237: «Для участі в огляді може бути запрошений потерпі­лий, підозрюваний, захисник, законний представник та інші учасники кримі­нального провадження».

-— 301

5. Слід відрізняти повідомлення у сенсі ст. 111 КПК від інших видів иорі-домлень у кримінальному провадженні, передусім - повідомлення про підого) (глава 22); повідомлення осіб, щодо яких проводилися негласні слідчі (розшу­кові) дії (ст. 253).

Стаття 112. Зміст повідомлення

1. У повідомленні повинно бути зазначено:

1) прізвище та посада слідчого, прокурора, слідчого судді, наймену­вання суду, який здійснює повідомлення;

2) адреса установи, яка здійснює повідомлення, номер телефону чи інших засобів зв'язку;

3) ім'я (найменування) особи, яка повідомляється, та її адреса;

4) найменування (номер) кримінального провадження, в рамках яко­го здійснюється повідомлення;

5) процесуальний статус, в якому перебуває особа, що повідомляється;

6) дата, час та місце проведення процесуальної дії, про яку повідомля­ється особа;

7) інформація про процесуальну дію (дії), яка буде проведена, або про здійснену процесуальну дію чи прийняте процесуальне рішення, про які повідомляється особа;

8) вказівка щодо необов'язковості участі в процесуальній дії та її про­ведення без участі особи, яка повідомляється, в разі її неприбуття;

9) підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив ви­клик.

1. Коментована стаття містить чіткий перелік даних, які мають бути за­значені у повідомленні. Перелік цих даних лише в одному пункті відрізняється від тих, що визначаються у главі 11 КПК, яка передбачає порядок здійснення повідомлень і на яку посилається ч. З ст. 111 КПК. Ця відмінність випливає з різниці у самій правовій природі повідомлення та виклику: перше стосується осіб, участь яких у процесуальній дії не є обов'язковою, другий зобов'язує осо­бу з'явитись для допиту чи участі в іншій процесуальній дії. Тому п. 8 ст. 112 КПК вимагає явно вказати у повідомленні на необов'язковість участі особи, яка повідомляється, в процесуальній дії та можливості її проведення без участі осо­би в разі її відсутності; натомість у п.п. 8-9 ст. 137 КПК зазначаються негативні для особи наслідки неприбуття за викликом (зокрема, можливість застосування приводу) із посиланням на відповідні положення закону, а також передбачені КПК поважні причини, через які особа може не з'явитися за викликом, та на­гадування про обов'язок заздалегідь повідомити про неможливість появи.

2. Пункт 1 вимагає зазначити у повідомленні прізвище і посаду слідчого, прокурора і слідчого судді; якщо ж повідомлення здійснює суд, то достатньо вказати лише назву цього суду. Втім, пункт 9 передбачає, що повідомлення по­винно містити підпис слідчого, прокурора, слідчого судді або судді, який здій-

ив виклик. Отже, посадова особа, від якої виходить повідомлення, у будь- разі буде персоніфікована.

3. Пункт 2, окрім адреси установи, що здійснює повідомлення, та номера телефону, допускає можливість використання інших засобів зв'язку. При цьо­му законодавець застосував розділовий сполучник «чи», з чого випливає, що у повідомленні може бути вказано або номер телефону, або інший засіб зв'язку. Який саме вид зв'язку може скласти альтернативу телефонному - коментова­на стаття не конкретизує. Виходячи з очевидної мети п. 2 цієї статті, можна припустити, що під «іншим засобом зв'язку» слід розуміти будь-яку сучасну комунікаційну технологію, яка дозволяє отримувачу повідомлення оперативно зв'язатися з відповідальними особами установи, що здійснює повідомлення, та мати таким чином змогу отримати (уточнити) інформацію, необхідну для ефективної реалізації права на участь у процесуальній дії (отримання інфор­мації про здійснену процесуальну дію, прийняте процесуальне рішення). Для тлумачення цього пункту певний інтерес може становити ст. 135 КПК, у якій мова йде про порядок здійснення виклику в кримінальному провадженні. Тут способи виклику особи до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду визнача­ються вичерпно: шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по теле­фону або телеграмою.

4. Пункт 3 сформульовано недостатньо чітко: цілком зрозуміло, що «ім'я особи» означає прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, а «найменування» стосується юридичної особи, але юридична особа може мати, крім повного на­йменування, скорочене найменування (ст. 90 ЦК); фізична особа може мати адресу реєстрації і адресу фактичного проживання, що не співпадають; стосов­но юридичної особи мова може йти про юридичну адресу та місцезнаходжен­ня, тобто фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи та здійснення управління і обліку (ст. 93 ЦК). Є ймовірність того, що зазначена розпливча-тість формулювань часом створюватиме певні ускладнення при застосуванні цієї норми на практиці. Тому видається доцільним максимально повно, навіть надлишково, зазначати у повідомлені персональні дані та/або реквізити, що пе­редбачаються цим пунктом.

Якщо повідомлення адресоване юридичній особі, то, виходячи з букваль­ного прочитання тексту п. З, достатньо вказати лише назву такої особи і не обов'язково зазначати прізвище та/чи посаду її представника. У цьому разі, якщо мова у повідомленні йде про участь у процесуальній дії, юридична осо­ба, в принципі, вправі сама визначати, хто виступатиме від її імені. При цьо­му перевірка повноважень такого представника перед початком процесуальної Дії Кодексом не передбачається. Якщо ж повідомлення стосується прийнятого процесуального рішення чи вже здійсненої процесуальної дії, жодних складно­щів не вбачається: повідомлення має суто інформаційний характер і проходить звичайним шляхом документообігу на підприємстві (в установі, організації).

5. Пункт 7 коментованої статті встановлює, що залежно від мети повідо­млення в ньому має міститись інформація про: а) процесуальну дію (дії), яка буде проведена в майбутньому; або б) вже здійснену процесуальну дію] чи в) вже прийняте процесуальне рішення. Ця норма не конкретизує, яка саме інформація має повідомлятись і в якому обсязі. Цілком очевидно, що стосов­но майбутньої процесуальної дії така інформація може бути мінімальною: \ більшості випадків цілком достатньо назвати процесуальну дію, аби у адреса­та повідомлення склалося адекватне уявлення про бажаність чи небажаність участі в ній. Стосовно вже здійснених процесуальних дій та прийнятих рішень інформація, як правило, повинна бути значно ширшою: отримувач має повідо­млятись не тільки про сам факт здійснення тієї чи іншої процесуальної дії або прийняття процесуального рішення, а й про суть та зміст таких дій чи рішень. У кращому випадку, якщо це можливо, до повідомлення має додаватись копія протоколу процесуальної дії чи копія процесуального рішення.

Глава 7. Процесуальні строки

Стаття 113. Поняття процесуальних строків

1. Процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов'язані (мають право) прийма­ти процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії.

2. Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час криміналь­ного провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням цього Кодексу.

1. Застосовуючи норму-дефініцію, викладену у ч. 1 цієї статті, слід чіт­ко визначати початковий і кінцевий момент відповідних проміжків часу. У разі, якщо початковий і кінцевий момент процесуального строку КПК не визначений, посадові особи органів досудового розслідування, прокурату­ри і суду мають діяти у строки, котрі є найбільш адекватними у процесу­альній ситуації, що склалася у кримінальному провадженні, і забезпечують найшвидше і водночас найповніше використання учасниками провадження своїх прав.

2. У ч. 2 статті конкретизуються положення норми-принципу, викла­деної у ч. 1 ст. 28 КПК, щодо розумності строків провадження. Тривалість процесуальної дії, їхньої сукупності, окремих стадій кримінального про­вадження і всього провадження загалом може не співпадати із граничними строками, визначеними відповідними статтями Кодексу. Строки прова­дження мають бути адекватними конкретній ситуації провадження, тобто «розумними». Про критерії визначення розумності (адекватності ситуації провадження) процесуальних строків див. коментар до ч. З ст. 28 КПК. Але у будь-якому разі розумним слід вважати такий процесуальний строк, який не перевищує меж граничного, тобто визначеного законом.

3. Верховним Судом України визначено, що відповідно до тлума­чення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тривалість кримінального провадження для цілей цієї статті розпочинається з мо­менту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого (за чинним КПК - повідомлення про підозру, - авт.), затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи допиту її як підозрюваного (навіть допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на мо­мент допиту слідчий уже підозрював допитуваного у причетності до кон­кретного злочину) залежно від того, яка з указаних подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі. При цьому період розгляду кримінальної справи не ділиться на стадії

;

йог

досудового слідства та судового розгляду и аналізується з точки зору йот розумності в цілому¹. /

Обставинами, що визнаються ЄСПЛ як момент висунення обвинувачен­ня, визнаються: арешт особи (Рішення у справі «Вемхофф проти Німеччини»), офіційне повідомлення про намір здійснення стосовно неї кримінального пе­реслідування (глава 22 КПК, рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії»|. початок досудового слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи (рішення у справі «Рінгайзен проти Австрії»).

ЄСПЛ встановив, що особа, викликана як свідок у кримінальній справі, але фактично підозрювана у вчиненні злочину (зокрема, їй було поставлено за­питання під час допиту, що можуть бути використані проти неї як обвинуваль­ні) користується гарантіями ст. 6 Конвенції (рішення у справі «Сервес проти Франції»).

4. Прокурор, як особа, яка здійснює функцію нагляду за законністю до­судового розслідування у формі процесуального керівництва має право вста­новлювати певні строки у конкретному кримінальному провадженні у межах граничних (максимальних) строків, визначених КПК.

Стаття 114. Встановлення процесуальних строків прокурором, слід­чим суддею, судом

1. Для забезпечення виконання сторонами кримінального прова­дження вимог розумного строку слідчий суддя, суд має право встановлю­вати процесуальні строки у межах граничного строку, передбаченого цим Кодексом, з урахуванням обставин, встановлених під час відповідного кри­мінального провадження.

2. Будь-які строки, що встановлюються прокурором, слідчим суддею або судом, не можуть перевищувати меж граничного строку, передбаче­ного цим Кодексом, та мають бути такими, що дають достатньо часу для вчинення відповідних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень та не перешкоджають реалізації права на захист.

1. Частиною 2 ст. 28 КПК визначені суб'єкти забезпечення досудового і судового проваджень протягом розумних строків. Так, проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового прова­дження - суд.

2. Окрім прокурора (див. п. 4 коментаря до ст. 113 КПК) правом встанов­лювати процесуальні строки під час досудового розслідування наділений також слідчий суддя.

1 Щодо перевищення розумних строків розгляду справ див.: лист Верховного Суду України головам апеляційних судів від 25 січня 2006 року № 1 -5/45 // Закон і Бізнес. -2006.-№6.

3. Частина 2 коментованої статті конкретизує положення зазначеної нор­ми, встановлюючи для прокурора і суду обов'язок у разі зменшення ними гра­ничних строків визначати такі строки провадження, щоб вони були достатніми для ^чинення представниками сторін процесуальних дій, а представниками сторони обвинувачення і суду - ще й прийняття процесуальних рішень, і вод­ночас не були такими, що обмежують реалізацію представниками сторони за­хисту їхніх прав та законних інтересів.

Стаття 115. Обчислення процесуальних строків

1. Строки, встановлені цим Кодексом, обчислюються годинами, дня­ми і місяцями. Строки можуть визначатися вказівкою на подію.

2. При обчисленні строку годинами строк закінчується в останню хвилину останньої години.

3. При обчисленні строку днями строк закінчується о двадцять чет­вертій годині останнього дня строку.

4. При обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число останнього місяця. Якщо закінчення строку, який обчислюється мі­сяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.

5. При обчисленні строків днями та місяцями не береться до уваги той день, від якого починається строк, за винятком строків тримання під вартою, проведення стаціонарної психіатричної експертизи, до яких зара­ховується неробочий час та які обчислюються з моменту фактичного за­тримання, взяття під варту чи поміщення до відповідного медичного за­кладу.

6. Якщо відповідну дію належить вчинити в суді або в органах досудо­вого розслідування, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах.

7. При обчисленні процесуального строку в нього включаються ви­хідні і святкові дні, а при обчисленні строку годинами - і неробочий час. Якщо закінчення строку, який обчислюється днями або місяцями, припа­дає на неробочий день, останнім днем цього строку вважається наступний за ним робочий день, за винятком обчислення строків тримання під вар­тою та перебування в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи.

Правило щодо обчислення строків, установлених КПК, годинами, днями і місяцями винятків не має.

Строки можуть визначатися і вказівкою на подію. Так, строк затримання (72 год) розпочинається у момент настання події, якою є застосування сили або на­каз уповноваженої особи, що змушує особу залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (ст. 209 КПК), а строк звернення слідчого, прокурора до суду (два дні) у

разі тимчасового вилучення документів з клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом - з настанням події, тобто тимчасового вилу­чення документів (ч. 1 ст. 150 КПК) тощо.

В Україні встановлені такі святкові дні: 1 січня - Новий рік; 7 січня - Різдво Христове; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня -День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незалежності України. Робота також не провадиться в дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день (неділя) - Пасха (Велик­день); один день (неділя) - Трійця (ч. 1 ст. 73 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП).

Посадові особи органів досудового розслідування і прокуратури, виходячи зі службової необхідності, можуть працювати у вихідні і святкові дні та у позаро-бочий час. Але плануючи роботу, доцільно уникати залучення громадян до участі у слідчих та інших процесуальних діях у цей час. Це не стосується випадків, коли виникає негайна потреба у провадженні тієї чи іншої дії (наприклад, обшуку, огля­ду місця події тощо).

Здійснюючи діяльність у кримінальному провадженні, слід ураховувати пра­вило, передбачене ч. 2 ст. 73 КЗпП, згідно з яким за поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підпри­ємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацю­ванням за ці дні.

Включення до процесуального строку вихідних та святкових днів і неробочо­го часу (ч. 7 цієї статті) покликане забезпечити реалізацію права особи на розгляд обвинувачення щодо неї протягом розумних строків. Людина не повинна протя­гом тривалого часу очікувати на закінчення розслідування і розгляду кримінальної справи щодо неї через те, що посадові особи органів розслідування, прокуратури і суду використовують час відпочинку, різновиди якого передбачені главою V КЗпП.

Під час обчислення процесуального строку місяцями і днями слід урахо­вувати, що у випадку, якщо святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого (ч. З ст. 66 КЗпП). Це правило не стосується випадків, пов'язаних із обчисленням строків, протягом яких особа позбавлена свободи, як-то: перебування під вартою (включаючи строк затримання) та перебування у медичному закладі під час про­ведення стаціонарної психіатричної експертизи. Із зазначеного правила винятків не існує.

У разі, якщо закінчення строку, що обчислюється місяцями, припадає на день, якого немає у цьому місяці (наприклад, на 29 лютого), то строк вважається таким, що закінчився із закінченням останнього дня цього місяця, тобто 28 лютого.

Стаття 116. Додержання процесуальних строків 1. Процесуальні дії мають виконуватися у встановлені цим Кодексом строки. Строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший доку-

мен г ідано до закінчення строку на пошту або передано особі, уповноваже­ній М прийняти, а для осіб, які тримаються під вартою або перебувають у медичному чи психіатричному стаціонарі, спеціальній навчально-вихов­ній установі, - якщо скаргу або інший документ подано службовій особі відповідної установи до закінчення строку.

Результати процесуальної діяльності, здійсненої поза межами процесу­ального строку, визначеного відповідними статтями КПК або встановленого прокурором, слідчим суддею під час досудового провадження чи суддею у су­довому провадженні, є юридично нікчемними, а тому не можуть використову­ватися як підстава для провадження процесуальних дій, а також для обгрунту­вання процесуальних рішень.

У коментованій статті сформульовано процесуальну презумпцію, згідно з якою процесуальний строк не вважається пропущеним, якщо відповідний документ вчасно, тобто до закінчення граничного строку передано на пошту або уповноваженій посадовій особі. Останньою є та, котра вправі вирішити питання, поставлене у скарзі чи іншому поданому документі, або вчинити дії із належного її спрямування (наприклад, суддя місцевого суду у зв'язку із над­ходженням апеляції повинен надіслати її разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції") (ч. 1 ст. 397 КПК).

Під «іншими документами», про які йдеться у цій статті, слід розуміти всі інші, крім скарги, документи, якими ініціюється подальша процесуальна діяль­ність чи, навпаки, міститься вимога (прохання) про припинення провадження (клопотання, заяви про відвід, заперечення на апеляційну скаргу тощо).

Додержання процесуальних строків є важливим у плані забезпечення прав учасників кримінального провадження. Закінчення строків у деяких випадках може свідчити про втрату окремих прав, наприклад, на ініціювання апеляцій­ного перегляду судового рішення (ст. 395 КПК).

Строки кримінального провадження щодо певної категорії осіб можуть бути скорочені в порівнянні зі строками провадження щодо інших категорій осіб. Так, згідно з ч. 4 ст. 28 КПК кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи повинно бути здійснено невід­кладно і розглянуто в суді першочергово.

На посиленні контролю за своєчасним розглядом судових справ, особливо за тими, в яких підсудні утримуються під вартою, наголошено і у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 року «Про строки роз­гляду судами України кримінальних і цивільних справ» (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 3 грудня 1997 року № 12). Цією ж постановою суддям рекомендовано ретельно проводити підготовку справ до судового розгляду, зважаючи на те, що упущення і недбалість на цій стадії призводять не тільки до тяганини при розгляді справ, а й до порушень прав учасників судового розгляду та постановления незаконних і необгрунто­ваних рішень (абз. 2 п. 4).

Недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудовою розслідування може бути оскаржено в порядку, встановленому ст. 308 КПК.

Стаття 117. Поновлення процесуального строку

1. Пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду.

2. Ухвала слідчого судді, суду про поновлення чи відмову в поновлен­ні процесуального строку може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.

3. Подання клопотання заінтересованою особою про поновлення про­пущеного строку не припиняє виконання рішення, оскарженого з пропу-шенням строку.

Поважними причинами пропуску строку можуть бути визнані тяжка хво­роба, відрядження, стихійне лихо, незаконне позбавлення свободи та інші об­ставини, через які особа не мала реальної змоги вчасно подати скаргу чи інший документ.

Про поважні причини неприбуття за викликом див. коментар до ст. 138 КПК.

Заінтересованими особами в контексті коментованої статті є як учасник кримінального провадження, так і особа, яка не є його учасником, котрі спо­діваються на вигідне для себе чи осіб, яких вони представляють, рішення, що буде прийнято чи уже прийнято за результатами кримінального провадження.

Клопотання про поновлення строку під час досудового провадження може бути подано як слідчому чи прокурору, так і слідчому судді. Висновок про те, чи строк було пропущено з поважних причин вправі зробити лише слідчий суд­дя у прийнятій ним ухвалі.

Ухвала слідчого судді про поновлення чи відмову у поновленні процесу­ального строку оскарженню під час досудового розслідування не підлягає, але заперечення проти неї можуть бути подані під час підготовчого провадження у суді (ч. З ст. 309 КПК).

У деяких випадках вчасне подання скарги на процесуальне рішення зупи­няє чи припиняє його виконання. Однак якщо скарга на це рішення подана з по­рушенням граничного чи іншого «розумного» строку, то заява клопотання про його відновлення не зупиняє і не припиняє виконання оскаржуваного рішення.

У судових провадженнях питання про поновлення пропущеного строку вирішує суд, який здійснює відповідне провадження.

Про поновлення пропущеного строку подання заяви про перегляд судово­го рішення Верховним Судом України див. ч. 5 ст. 447 КПК.

Глава 8. Процесуальні витрати

Стаття 118. Види процесуальних витрат 1. Процесуальні витрати складаються із:

Дата добавления: 2015-06-25