Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Книга перша. Макар 4 страница




– Що я для тебе зробив? – щиро здивувався механік.

Практична Марта замовкла. А й справді?

– Ну… Не варто все вимірювати грошима…

– Не можеш знайти аргументів?

– Я люблю тебе.

– Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… – Ох і ризиковий. – Ти рахуєш…

– Сашко! – обхопила його руками, притулилася.

– Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! – Хитрий.

– Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!

– Ні!

– Коханий…

– Облиш, Марто! – відштовхнув її. Зиркнув похмуро. – Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.

– Та чому? Я позичу тобі гроші.

Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!

– Позичиш? – Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім – тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…

– Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?

– Скільки?

– Триста тисяч…

– Доларів? – злякався механік.

– Гривень, любий. Смішні гроші…

– Смішні… – Серце упало. – Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?

– Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, – збрехала. – То домовилися?

Кивнув, наче рот багнюкою заліпило. Є! І страшно… Ні! Моргана правда: треба вбити страх. Та й хто знатиме, що він винен Марті…

– Чудово! – почув голос коханки. – Напишеш розписку, і наша угода…

Макарові здалося: не розчув. Розписку? Клята Марта.

– Безумовно, – підтвердив серйозно.

За хвилину Марта акуратно вкладала у прозорий файл аркуш паперу з письмовим потвердженням: Олександр Макаров позичив у неї триста тисяч гривень і має віддати їх на першу Мартину вимогу.

– Сподіваюся, завтра не вимагатимеш? – запитав підозріливо.

– Формальність. Стандартна форма, – знизала плечима обережна Марта. – Не зважай, любий. Коли зможеш, тоді й віддаси. Нам ще треба її викупити, ту фабрику…

Аби усе пройшло без збоїв, у Мартиному плані залишався останній крок, четвертий, – знайомство Сашка з полковником Бакланом, а також їх обох з американським громадянином Голобородьком. Для кожного з трьох у Марти малася своя версія подій, тож хвилювалася вкрай.

– Чоловіки… – дратувалася. – Бовдури! Аби хтось не ляпнув зайвого.

До діла підійшла ретельно. Спочатку привела коханця на фабрику. Пану Голобородьку сподобався незворушний, як Будда, майбутній молодий хазяїн з розумними очима – його не збила з ніг ціна питання у півмільйона баксів, він поважав шитво і не збирався перепрофілювати «Есфір». І де йому знати, що перед зустріччю Макар пройшов суворий інструктаж коханки: нічому не дивуватися, нічого не заперечувати, з усім погоджуватися. Так і робив, а волосся дибки: «Блін! Про які півмільйона баксів мова?!»

Тим часом стараннями Марти американський громадянин познайомився з полковником Бакланом у материній квартирі. Баклан знав суть плану, тож усе пройшло гладесенько і навіть закінчилося чаюванням у вітальні.

За тим – суперскладне завдання. Баклан, Макар і Марта мали повечеряти в «Егоїсті». І тільки задля того, щоби полковник допетрав, коли мова зайде про фабрику і про те, що платять за неї його грошима: Макар і Марта виконують замовлення Сердюка, Баклану з того діла перепадає квартира, тож сіпатись і задавати зайвих питань не слід. Зокрема й Сердюку. Макар, натомість, не повинен був зрозуміти, що Марта не вкладає у справу жодної своєї копійки.

Полковник врубався після першої чарки.

– А! Маячня! Я свого не втрачу, – облизнув Марту хтивим поглядом. – Тебе, лялечко, першою в нову хату запрошу. Давно мріяв про холостяцький барліг. Служба, мать її, напружена… Життя на вістрі. Злочинці, суки, передихнути не дають. Свої, суки, копають…

Макар уперше бачив коханчиного коханця так близько. Мовчки їв‑пив – помічник Сердюка, не більше. Виконує завдання шефа. Вдивлявся у рельєфну грубу морду полковника, навіть жалів Марту: хіба з доброї волі під такого ляжеш? А дядько, певно, впливовий…

– Чуєш, хлопче! – запитав Макара, коли сечовий міхур загнав Марту у туалетну кімнату і чоловіки залишилися за столиком удвох. – Не бачив… Марта ні з ким там не… зустрічається?

– Не розумію. Про що мова? – нахабно запротивився Макар. – Марта щодня з десятками людей зустрічається.

– Що ти не розумієш? Мужика має чи ні?

– А‑а… Он ви про що. Звідки мені знати, – видушив механік. – На роботі всі дуже помірковані, а що в кожного вдома відбувається – таємниця. – Помовчав. Піддав жовчі: – Певно, має. Жінка інтересна. Недарма ж Володимир Гнатович при собі тільки одну жінку тримає – Марту.

– Ну, так… Інтересна… – буркнув Баклан. Насупився. – Забудь. Я тебе про Марту не питав.

– Безумовно, – ввічливо всміхнувся Макар.

Марта повернулася аж занадто швидко, підозріло стрельнула оченятами по задумливим лицям чоловіків, та питати не стала.

– Сподіваюся, завтра усе пройде успішно, – запевнила схвильовано.

– Їдьмо, Марто. Відвезу тебе. – Баклан підвівся, гикнув – переїв. Простягнув Марті руку.

Ошелешений механік лишився за столиком. Второпив очі в стільницю: дивитися на Марту не міг. Усе ж зрозуміло! Злигаються прямо в автівці, як полковник до постелі не втерпить. Нащо Марта звела його з ментом? Що, взагалі, відбувається? До чого тут якась квартира, яку необхідно купити разом із фабрикою, яка тут роль Баклана і чому Володимир Гнатович Сердюк наполіг, щоби Саня Макаров здав посвідчення помічника нардепа, якщо стане фабрикантом? «Начхати! – рознервувався. – Я придурок! Написав розписку на триста тисяч гривень. Навіщо? А що, як завтра… нічого не відбудеться? Що, коли я частина якоїсь афери? Полковник цей… Сердюк… Цікаво, куди Марта мою розписку сховала? Треба дізнатися…»

Насупив брови. Допив мінералку, оплатив вечерю за трьох. Аби скоріше стало завтра…

 

Шістнадцятого травня дві тисячі дев’ятого року в нотаріальній конторі на Печерську каша зварилася. Пан Голобородько приволік кволу маму – як без неї? Мама – власниця і квартири, і колишнього будинку побуту. Полковник Баклан так міцно тримав немалий кейс, ніби всередині ота горезвісна червона кнопка. Марта демонструвала товариству оптимістичну усмішку, спиралася на лікоть Макара й усе перепитувала:

– Ти паспорт не забув?

Він видавався дещо збентеженим, уважно слухав нотаріуса – беземоційного, як звук на одній ноті, лисого чоловіка в окулярах. Нотаріус швидко перевірив документи, підготував свої – договір купівлі‑продажу на квартиру, свідчення про передання акцій «Есфірі» від громадянки Голобородько Г. Г. до громадянина Макарова О. М., відклав папери. Підвівся.

– Залишаю вас. Розраховуйтеся, – сказав. – Як закінчите, покличте мене. Тут є апарат для перевірки купюр. Якщо виникне потреба – прошу. Після повного розрахунку поставите підписи, зареєструємо угоди, і вони матимуть законну силу.

Нотаріус вийшов. Марта видихнула, виклала на стіл пакет.

– Чотириста тисяч гривень, – пояснила коротко. – Сто тисяч – квартира. Триста – «Есфір». Тут у доларах – п’ятдесят тисяч.

– Сергію. Що це? – злякалася Ганна Григорівна Голобородько.

– Усе в порядку, матусю, – американський громадянин хвилювався. – Це тільки офіційна частина… Поклади до своєї сумки.

Полковник Баклан зітхнув із прикрістю, мовляв, що тут незрозумілого, поставив на стіл чималий кейс. Відкрив – затиснута банківськими упаковками з доларами, у кейсі зеленіла пляшка шампанського.

– Відзначимо, – всміхнувся. Поставив пляшку на стіл, підсунув кейс Голобородьку. – Рахуйте! Рівно сімсот тридцять тисяч доларів США.

Макар очманів – що? Йому ж не почулося? Сімсот тридцять тисяч баксів?.. І ще п’ятдесят, що дала Марта. Затамував подих, зиркнув на Марту. Коханка ледь помітно хитала головою. «Ні слова! Ні жесту! Мовчи!» – прочитав по очах.

Американський громадянин години зо три рахував і перераховував бакси. Врешті склав у кейс.

– Даруйте за затримку. Все! Я закінчив.

Марта покликала нотаріуса. Ганна Григорівна, Макар і Баклан поставили підписи на своїх документах: Бакланові – квартира, Макарові – «Есфір». Поки нотаріус реєстрував угоди, Баклан оперативно відкоркував шампанське.

– Хай вам щастить за океаном! Здоров’я, удачі…

– Дякуємо! – розчулилася старенька.

– Мені ще в банк. – Пан Голобородько тепер так же міцно тримав кейс, як Баклан до того.

– Е, ні! Таку угоду треба обмити. А то не пощастить, – вів Баклан своє.

– За декілька хвилин повернусь, і обов’язково… – Голобородько вже йшов до дверей.

– Зачекайте! Куди ж ви сам з такими грошима? – Баклан відсунув бокал. – Ми вас проводимо. Так, Олександре?

– Безумовно, – на автоматі кивнув Макар.

Американський громадянин вийшов першим. До банку в сусідньому будинку – метрів п’ятдесят, не більше. Ошелешений механік сунув услід за Бакланом, ще переварював несподіваний поворот з ціною питання, коли раптом почув, як зойкнув полковник.

– Мать вашу!

Підняв очі: американський громадянин лежав на землі. Від нього геть бігли троє непоказних, та, певно, вельми тренованих молодиків. Швидко мчали. Один міцно тримав у руці кейс. Макар смикнувся, відштовхнув Баклана і раптом кинувся вслід. Позаду волав Голобородько, полковник кричав у мобільний: «Терміново! Підняти всіх! Пограбування!», а механік і сам не розумів, що робить. Якого біса?! Біг, чіплявся очима за міцні спини покидьків, аж поки за рогом вони раптом не розділилися – один побіг ліворуч, другий праворуч, а той головний, третій, із кейсом, раптом зупинився біля непримітної іномарки з брудними номерами, закинув у салон кейс, сам пірнув у підворіття. Іномарка зірвалася з місця, мить – і чао!

Захеканий механік стояв посеред метушливої вулиці – почервонів до скронь, ніби у чомусь винен. І що тепер? Усе – недійсне? Усі ті хвилювання, сподівання, мрії… Суки! Ноги назад не несли. Притулився до дерева, закурив: блін, і що тепер? Із відповіддю уже спішила добра Марта. Дзвонила на мобільний настирливо.

– Алло…

– Сашко… Документи на фабрику при тобі? – голос Марти тремтів від нездорового збудження.

– Так…

– Їдь, любий!

– Куди?

– Куди завгодно. Не повертайся сюди, до нотаріуса. Тут міліція, «швидка»… Не треба.

– Моя автівка там лишилася.

– То нічого. Додому поки не повертайся. Візьми таксі, поїдь за місто… Відпочинь трохи. Такий важкий день… Але будь на зв’язку. Я зателефоную, коли тут усе… – Марта замовкла і раптом сказала: – Вітаю, любий. Тепер ти власник фабрики «Есфір»…

Макар відімкнув виклик, намацав у внутрішній кишені піджака згорнуті в трубочку документи…

– Чому вона не спитала, де я і що зі мною? – прошепотів підозріло. Зиркнув на годинник: пів на третю. – І куди мені пхатися?..

 

На третю дня «швидка» доправила Ганну Григорівну Голобородько в уже продану квартиру на розі Саксаганського й Горького: старенька навідріз відмовилася від лікарні.

– Вдома сина чекатиму!

Сергій Голобородько на ту годину сидів напроти круглощокого міліцейського майора з пропитими кролячими очима, тремтів від усе більшого жаху. На столі майора лежала мамина сумка з п’ятдесятьма тисячами доларів і документами на продаж квартири й акцій фабрики «Есфір».

– Щось я не розумію, – тягнув волинку майор. – Що у вас украли? За документами вам повинні були заплатити п’ятдесят тисяч доларів. Ну! Ось вони! А звідки виникли якісь міфічні сімсот тридцять тисяч?

Американського громадянина невтримно несло в глухий кут, та він ще не розумів.

– Може, це порушення… Я не вельми обізнаний у законах України. Але… готовий відповідати. Квартиру й акції мама продала за сімсот вісімдесят тисяч доларів. Меншу частину оформили, так би мовити, офіційно… А більшу…

– А, зрозуміло, – кивнув майор. Байдужо потягся до телефону на столі. – Середа! У мене твій клієнт! Забирай!

– Куди ви дзвоните? Що відбувається?

– Економічні злочини розслідує Середа і його хлопці.

– Я не злочинець!

– Ну звісно! А хто намагався державу на податках обдурити?

– Я готовий…

– Ти йди… – Майор раптом піднявся, пішов до дверей, відчинив. – Давай! Твоєї вини немає. А за матінкою твоєю хлопці Середи самі під’їдуть. Що ж це вона… Сама п’ятами накивати зібралася – та Бога ради! А нащо країну обдирати?

– Ні! Маму не можна турбувати. Мама тільки одужала. Прошу! Вона навіть не знала. Я сам! Мені порадили певні люди… Я не знав… Полковник Баклан може підтвердити…

– Мовчати! – Майор почервонів, хижо зиркнув на американського громадянина. – Не раджу прізвищами розкидатися… Ви тут… того… базар фільтруйте! У нас тут… тітка з факелом шлях не освітлює. Дійшло?..

До Голобородька дійшло ближче до ранку наступного дня. У кабінеті полковника Середи, що він увесь – гламур і розкіш світу, від годинника до відполірованих нігтів. Не задурно ж на економічних злочинах сидить. Пояснив популярно: за приховування доходів від оподаткування Голобородьковій мамі світить не один і не два роки за ґратами.

– Арештуємо її сьогодні ж!

– Невже немає інших варіантів? – прошепотів приголомшений син.

– Заяву забираєте і швидко вимітаєтеся з країни.

– Віддайте… мою заяву. – Американський громадянин згас.

– Вільні!

– Ваші колеги… документи конфіскували… і мамину сумку… з грошима…

Середа поклав перед Голобородьком документи.

– А мамина сумка? – наважився бідаха.

– Речовий доказ.

– Чого?

– Злочину.

– Якого? Я ж забираю заяву… Мене ніхто не грабував, я помилився…

– Процедура. Напишіть заяву, ми її розглянемо… Чому я повинен вірити вам на слово? Особисто я ніякої сумки з грошима не бачив. Може, вона вам наснилася, як і ті тисячі…

– Але ваш колега…

– Процедура!

– У мене літак за п’ять годин!

Середа розвів руками.

– Так чого ви й досі тут?

– Будьте людиною! Віддайте хоч п’ятдесят тисяч, що в маминій сумці були!

Середа скривився з прикрістю. Нахилився до американського громадянина.

– Блін, мужик! Ти при тямі? У тебе майже мільйон украли, а ти мені тут про якісь п’ятдесят тисяч белькочеш? Тікай! Руки в ноги – і нема! До тебе не дійшло? Не вивезеш матінку‑злодюжку сьогодні ж, завтра передачі носитимеш! Якщо сам не сядеш.

 

Сімнадцятого травня в аеропорту Бориспіль з автівки з затемненим склом полковник Баклан і Марта спостерігали за літаком, що саме набирав висоту. У Баклана задзеленчав мобільний.

– Відлетіли? Добре!

– Здиміли, – сказав Марті.

– Слава Богу! – Перехрестилася, й рука не відсохла. – Ох, і важка доба була. Добре, що сьогодні неділя. Хоч відісплюся.

– Зачекай, лялечко. Давай уже до кінця справу доведемо, по тому й відпочинеш.

– Є питання?

– Так. Куди поділися мої сто тисяч гривень?

Марта й оком не моргнула: уся схема як на долоні. П’ятсот тисяч гривень дав Баклан. Чотириста з них поміняли на п’ятдесят тисяч доларів – вони пішли на оплату офіційної частини угод. Ще вночі люди полковника повернули начальнику пакет із цими грошима, що були в сумочці Голобородькової матері. Усі п’ятдесят тисяч доларів. Найвідповідальнішу частину плану на себе теж узяв Баклан. У конкретних людей позичив сімсот тридцять тисяч справжніх баксів на один день. Його ж люди зустріли Голобородька біля нотаріальної контори… Полковник навіть зарані повернув валюту позичальнику, поки колеги зажахували американського громадянина.

– Пане полковнику! Вам квартира розкішна у центрі міста фактично за сто тисяч гривень дісталася! Подякували би Марті, а не питали дурне! – обурилася.

– Ясність люблю! Де гроші? – уївся Баклан.

– А ви думаєте, отака копійчана залишкова вартість і вашої квартири, і фабрики… нічого не коштує? Довелося платити… – збрехала Марта, хоч за все те платив Голобородько.

– Та добре, лялечко. Добре… Не гони хвилю. Просто запитав. Нормально спрацювали.

– Цілком… – стримано кивнула Марта.

А подумки… аж верещала від захвату. В результаті карколомного, вкрай небезпечного і ризикованого плану коханому Сашкові фабрика дісталася безплатно – ані копійки Марта не витратила. Ще й «наварила»! Сто тисяч гривень від Бакланових грошей віджувала, від Сашка розписку має – винен їй триста тисяч гривень. Фантастика! Тепер Сашко фабрикою керуватиме, не мулятиме очі Сердюкові, Рома Шиллєр не коситиме, ніхто про їхню любов незбагненну не здогадається! А кохатись у Мартиних апартаментах будуть. До скону! Який же неймовірний збіг! Доля! Не було би в Голобородьків ще й квартири до фабрики, Марта тоді би й не знала, яким пряником Баклана в справу заманити.

– Доля… – прошепотіла фанатично. – Тільки би цей Голобородько з Америки нам привіт не передав.

– Маячня… – відмахнувся полковник. – Йому зараз є про що думати!

– Про що? – насторожилася Марта.

– Маму хай підтримує. – Полковник уважно глянув на Марту. – А ти про що подумала?

Годиною пізніше на борті літака, що ніс маму й сина Голобородьків геть з України, сталася надзвичайна пригода. Пан Сергій сидів поряд із тьмяною слабкою Ганною Григорівною, настирливо й оптимістично переповідав, як київська міліція упіймала грабіжників, як йому надали автівку й охорону, аби він міг покласти в банк усі гроші до копійки, навіть оті п’ятдесят тисяч із маминої сумки, а потім йому довелося бути присутнім на допиті злочинців, і він мусив це зробити – він же бачив їхні обличчя, його свідчення важать багато, він виконав свій громадянський обов’язок, щоби сьогодні залишити Україну з легким серцем… При слові «серце» пан Сергій замовк, по‑дитячому перелякано глянув на маму й упав у прохід. Просто під стрункі ніжки стюардеси.

– Зупинка серця, – констатував пасажир, що назвався лікарем, і першим підхопився з крісла від крику старенької Голобородькової мами…

Полковник Баклан і Марта й гадки не мали: тривога відміняється, привіту з‑за океану можна не боятися…

 

Від фабрики тхнуло. До чорної ночі доби шістнадцятого травня Макар просидів у ресторанчику на набережній в районі Подолу. Усе прокручував і прокручував події дня, знову й знову діставав із внутрішньої кишені піджака угоду про продаж акцій, вчитувався, велів собі радіти: «Чувак, блін! Ти в шоколаді!» – та від фабрики тхнуло, і механік навіть замовив собі текіли, аби прочистити мізки, бо сподівався: то від Дніпра несе. Та несло від фабрики.

Ну, Макар же не з‑за океану! І не з конопель! Розклав подію на складові на раз‑два! «Есфір» тягла на півмільйона баксів. Якимось неймовірним шляхом Марті й Баклану вдалося схилити Голобородьків до офіційного продажу за копійки. Звична річ. Свого часу Макарові батьки продавали бабусину хату на Кінбурнській косі, так за документами виходило – аж нічого та хата зі шматком землі в заповідній зоні не коштувала. А насправді… Усі так роблять. Тільки не усім бакси за кордон вивозити… Цікаво, хто витяг зі своєї схованки сімсот тридцять тисяч баксюків? Баклан чи Марта? У Марти стільки є?! Вони знали… знали, що ті гроші ні за яких умов не потраплять до Голобородькових рук. Марта прокололася! Напередодні події взяла з нього розписку на триста тисяч гривень. Рівно стільки, скільки фабрика коштувала за документами. А мала би…

– Ох, Марта… – вразився.

Марта ніби тільки й чекала згадки про себе. Зателефонувала близько півночі.

– Сашко… Не зустрінемося. Їдь додому, любий. Не чекай. Певно, тільки на ранок повернуся…

– Я хочу бачити тебе раніше, сонце! – несподівано агресивно відповів Макар. Розпитати хотілося з пристрастю. Із мордуванням і виламуванням рук: він знав більше, ніж вона сподівалася.

– Справи не відпускають, – урвала зв’язок.

Макар допив текілу й викликав таксі.

– На Печерськ, – кинув водієві.

Спочатку зупинив біля нотаріальної контори, ніби тут повинно було лишитися хоч щось, що би нагадувало про злочин при білому дні. Вийшов з таксі, озирнувся злодійкувато – геть нікого? І… нічого? Тільки його «кіа» на парковці скніє. З кущів гиркнув бродячий пес, п’яна компанія – усе ближче…

– Поїхали!

А от і фабрика. Його фабрика! Він був тут лише раз… Ганна Григорівна Голобородько сьогодні вдень у нотаріуса сказала йому, поки пан Сергій рахував бакси:

– Завтра, Олександре Миколайовичу, я обов’язково представлю вас колективу.

– Завтра неділя, – знизав плечима Макар.

– Знаю. Та завтра вся «Есфір» збереться на фабриці, – всміхнулася старенька. – Влаштовую прощальний бенкет. Прямо перед відльотом. Раніше не вийшло.

А тепер як? І Марта вештається, не розпитати: йому на яку годину ранку до фабрики підходити? Стояв навпроти парадного входу, дивився на темний куб будівлі, сердився. «Не тхне! Просто навкруги – повний нічір… А я до чого? Мені про своє думати. Блін! У мене є “своє”! Чи як?..»

До апартаментів біля цирку дістався по першій. Упав у крісло, поклав на стіл перед собою документи «Есфірі».

– Хай би бабця завтра краще не приходила, – пробурмотів напружено і раптом упіймав себе на тому, що співчуття до Голобородьків тане, тане… Згадав, як здуру побіг за грабіжниками вслід. «Йо‑ма‑йо! Ледь увесь план не зруйнував», – подумав ошелешено, ніби й справді міг наздогнати тренованих молодиків. Розгубився, здивувався власним думкам: що серце заспокоїть?

– Марта ризикувала заради мене, – прошепотів упевнено. Потяг за ланцюжок. О, так! Марта ризикувала всім. Що ті Голобородьки? Певно, загнули ціну, за що й поплатилися. А от Марта… Та й Баклан… Якби план зірвався, то по Марті й полковнику можна було би замовляти поминальну.

– Цікаво, що шиють на моїй фабриці? – відкинувся в кріслі. Та більш актуальна думка висмикнула, погнала до ноутбука.

До вранішньої зорі Саня Макаров читав в Інтернеті про принципи організації відкритих акціонерних товариств: його «Есфір» починалася з абревіатури ВАТ. А коли сонце зійшло, помчав до нотаріальної контори по «кіа». Тріумфальна поява нового хазяїна на фабриці без автівки здавалася нелогічною.

 

У неділю вранці власне майно зустріло механіка запахом оселедця й цибулі, гарячою здобою і холодними підозріливими поглядами двадцятьох жінок і трьох немолодих чоловіків, що вони всі товклися біля накритого столу в просторій кімнаті, більше схожій на червоний куток радянських часів.

– А Ганна Григорівна де? – замість «здрасьтє!» обурено вигукнула пишна швачка років сорока з явними ознаками неформального лідера.

– Бубнова! Припини! – від натовпу відділився старезний, обмотаний, мов павутинням, довгим рідким сивим волоссям дідок, заспішив до Макара.

– Гурман! Іван Маркович Гурман, – представився, простягнув руку. – Бухгалтер.

– Макаров. Олександр Миколайович, – процідив механік.

Гурман закивав бовванцем.

– Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?

– Почекаємо. – Макар зважував кожне слово. Здавалося, ляпне щось не те, й уся забава – коту під хвіст. – А поки… познайомимося…

– З колективом?

– І з колективом, і з виробництвом.

Гурман слухняно кивнув, уже простягнув руку в бік швачок…

– А це наші…

– Саш! А, Саш! – уїдливо перебила його усе та ж Бубнова. – А тобі хто нас купив? Мамка? Чи татко?

Гурман почервонів від прикрощів, хтось пирснув у кулак.

– Я сирота… – напружився механік.

– Да? А так не скажеш… – нахабно усміхнулася швачка. – Козирний мальчік… Що таке голка, знаєш?

Макар почув тільки одне – «мальчік». Налився гнівом по вінця – вуха загорілися.

– А от ти мені й розкажеш, – відбив холодно.

Бухгалтер Гурман пхикнув на швачку, заболобонив:

– Пане директоре! Дозвольте, я вам розкажу… Оце наш колектив… Золоті руки…

Немолоді швачки, пухкенька секретарка Оля Роберт, її тато – понурий, як виснажений кінь, технолог Василь Васильович Роберт, синій‑винуватий охоронець Пилипенко – точно бухає, сам дід Гурман… Макар кивав кожному, молив Бога тільки про одне – хай стара матінка пана Голобородька не з’явиться. Хай не з’явиться. Уява малювала жахи – викривання, розірвання угод, міліцію і вселенську ганьбу.

– Котра година? – запитав, коли після детальних оглядин першого поверху Гурман і група охочих повели його на другий поверх, де розміщався просторий цех.

– Скоро дванадцята… – сказала котрась із швачок. Зойкнула. – Ой! Це ж Ганна Григорівна уже в аеропорту. А ми?.. І не попрощалися…

Екскурсія розсипалася. Швачки похнюпилися, зазбиралися: «Ми додому. Можна? Сьогодні ж неділя…» Бухгалтер Гурман виявив готовність залишитися з новим начальником – познайомити з економічними показниками.

– Відпочивайте. Тільки залиште мені ключі від парадного входу і від кабінету, – наказав Макар із полегшенням.

Йти з «Есфірі» не хотілося. Колектив вимівся, прихопив із собою майже все з накритого столу, залишив начальнику пайку – бутерброди з ікрою, оселедцем і шинкою, блідий помідор і жменьку квашеної капусти на пластиковій тарелі. Макар закурив і тепер уже без нервів пішов оглядати власне хазяйство.

– Тільки би не просрати все це… – шепотів збуджено, заглядаючи у кожний закуток охайної доглянутої будівлі.

Швацьке виробництво в колишньому будинкові побуту нагадувало радше невеличку артіль, та механіку масштаби справи здалися колосальними. Перебирав рулони тканин, розгублено крутив у руках лекала, клацав швацькими ножицями, роздивлявся білі сарафани на вішаках, врешті вилігся на величезний закрійницький стіл – очі у стелю.

– І з чого починати?..

І оце щойно в механіка питання, так одразу Марта про себе нагадувала.

– Сашко… – почув утомлений голос коханки в мобільному.

– Марто! – вигукнув азартно. – Приїжджай до мене! Зараз же!

– Я в тебе… Тебе тут немає.

– Де ти?

– У моїй… твоїй квартирі… біля цирку.

– Ти не зрозуміла! Приїжджай до мене!

– Куди?

– На фабрику, – хвалькувато, як дитина.

Вона змучилася від безсонної ночі, переживань і страхів. Він змордувався від підозр, сумнівів і близькості блискучих перспектив, у які й досі не міг повірити. Певно, цим двом треба було знесилитися вкрай, щоби забути про обережність, маски, правила й цілі… Рухи та звуки притишилися. Кабінетом, де донедавна хазяйнувала старенька пані Голобородько, полилася тиха ніжність. «Вона така змарніла», – зі щирою тривогою подумав механік. «Він подорослішав за день», – щиро розчулилася Марта.

На шкіряному дивані механік притулився до коханки. Залишалося, як зазвичай, прошепотіти: «Я жадаю тебе», десь віднайти сили, щоби бурхливим сексом віддячити за всі її ризики. Та сил брехати не було. Невтримно хотілося одного – прибитися до неї, як до мами. Хай би пожаліла, хай би захистила…

Марта обережно обійняла коханця. Повела долонею по волоссю. Нащо брехати – жадання не було. Хіба що одне відчайдушно‑світле – пожаліти коханого, наче біда у нього. Наче тільки вона одна й може втамувати його болі.

– Сашенько… Хлопчику мій… Серце моє… – вела‑шепотіла, ніби власну дитину пестила.

Ніколи до того і вже ніколи опісля Макарові й Марті не було так хороше разом.

 

 

Нані

 

Нані Новаковська зненавиділа журналістів у березні двотисячного. Татова сестра, тітка Мирослава, не догледіла, не встигла прибрати газети. Квоктала‑квоктала над племінницею. «Ніц не їси, дитино. Де сили візьмуться?!» Відволіклася, кинула біля столу свіжу пресу…

Чотирнадцятирічна Нані весняною гілкою тремтіла на дивані. На турботливо підсунутому пуфику – перебинтована права нога. Поряд милиці. Дивилася на ту ногу, очей відірвати не могла. Як же так? Одна мить – і немає майбутнього? Як би не повернуло – немає! Тільки минуле.

…Три дні тому. Вони з татом і мамою поверталися з Процева. Півдня в селі провели: тато демонстрував своїм жінкам неосяжну ділянку землі, яку вторгував напередодні. Посеред лісу, з виходом до ріки. Блукали‑раділи. Усе вишукували місце, де стане їхній дім. Мамі хотілося не у низині. На пагорбі. «Анечко! Це ж не Грузія! Під Києвом немає гір і пагорбів!» – бурчав тато. Мама сміялася: «Тоді дім буде з баштами, як у старовинних грузинських фортець». – «Як скажеш!» – погоджувався тато, а Нані просила маму – хай буде просто дім. Звичайний. Ні, не зовсім. Під соломою. Щоби ще здалеку теплом від нього… І стіни білі.

Надвечір – утомлені, щасливі – йшли до позашляховика, що він стояв посеред сосен. Тато всміхався: «Ануко! Нані! А побудуймо грузинську фортецю під солом’яною стріхою». О! Нані знала. То серйозно. Коли тато всміхався, але називав маму не Анечкою, а Анукою, він не жартував. А коли він не жартував, можна було просити в нього що завгодно. «Тато! – повисла на батьковій шиї. – Я за кермо. Я!» – «Ну, давай! Але тільки до міста», – кивнув тато.

І шлях був не слизький. І сонце не сіло. Трактор. З грунтівки на трасу сунув трактор, і, якби за кермом був хтось досвідченіший за чотирнадцятирічне дівча, він, безумовно, звернув би на це увагу. Та… Доля? Тато обернувся до мами, яка сиділа позаду, Нані вирішила, що тракторист має знати правила – у неї головна. Стій, бовдуре. …За мить гальмувати було пізно. Позашляховик на повному ходу врізався в трактор. Все.

Дівча весняною гілкою тремтіло на дивані, дивилося на скалічену ногу. Вона винувата… Вона. Тато в лікарні. Зламані ребра, рука. Мама… в реанімації. А в Нані тільки нога пошкрябана. Як так? Навіщо вона попросилася за кермо?! Схлипнула. Потяглася до газет на скляному столику. «ЗАКОН ЯК ДИШЛО!» – прочитала великий, на всю шпальту заголовок. Поряд таткове фото. Що це?! Пояснення – поряд зі світлиною. «Відомий підприємець Ярослав Новаковський під Процевом насмерть збив жінку з дитиною. Вбивцю за ґрати!» – стояло там дрібнішим шрифтом.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 297; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.121 сек.