Книга перша. Макар 9 страница

– Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… – замовк. І раптом додав. – Нані знає…

Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?

– Ну, Марта – то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…

– Не скажу.

Новаковський кивнув і врешті вимівся.

Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері – мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.

А коли? Закрутило, аж заскиглив – дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає – контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…

– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…

– І що було б?

– Раніше би перепросив…

– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.

– Ну, назвав же я тебе колись куркою…

– Не пам’ятаю.

– А я все пам’ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.

– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…

Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.

– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.

– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.

– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.

– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.

– Обіцяй, що обов’язково скуштуєш. – Їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.

– Люба… З твоїх рук…

– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.

– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…

– Сашко! Нога… – Марта на дроті!

– Слухаю, сонце.

– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…

Механік завмирає: невже місяць пролетів?

А тут бухгалтер Гурман до кабінету.

– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?

– Яка бязь?

– Тканина.

– Нащо вона нам?

– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…

– Держзамовлення ще нема.

– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.

– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?

– О! Бязь таки… Так!

– Купуйте!

– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.

– Слухаю, Ярославе Михайловичу.

– Не знаєш, де Нані?

– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.

– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…

– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.

Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.

Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…

– Проектувати будинки легше…

Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.

– Познайом мене зі своїм татом, Нані, – у лоба.

Завмерла.

– Навіщо?

– Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

– Нані, люба… Є про що думати? – обережно. – Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по‑справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

– Усіх?.. Їх просто нема тепер, Сашо…

– Безумовно! – Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. – Безумовно, сонце! Але рідних… Їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

– Тебе так хвилює мій тато!

– Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! – замовк, напружився. – …Не любиш?

Нані сиділа на розбещеному дивані – свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.

– Я… боюся, Сашо.

Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює – як не брехати, одразу крила…

– Я… теж… боюся…

До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.

– Тату?..

– Чому ти не відповідаєш, Нані? – і стільки тривог та жалю у тих простих словах.

Схаменулася.

– Сюрприз готую… – поспіхом. Наче перепросила. – Ти де, таточку?

– Вдома. Обідаю…

– Отам і будь. Зараз під’їдемо.

– З ким?

– Із Сашею…

Не спитала механіка – можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.

Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:

– Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?

– Так… – видушив Ярослав Михайлович.

– Ну, от і добре.

– Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… – механік імпровізував. – Перемішувати справи з… особистим…

– Ну, то таке… Мужик без справи – не мужик.

– У мене теж є справа, – сказала Нані.

– Пагорб насипають… – кивнув Новаковський.

– Знаю… Тепер мені в Процеві більше часу проводити…

– А що в Процеві? – запитав механік і, перш ніж останнє слово вилетіло з рота, побачив, як насупився Новаковський, як вигнула спинку Нані, зиркнула на тата, усміхнулася знічено.

– То… сімейне… Я розповім тобі. Згодом…

Над столом зависла важка мовчанка. Притискала до підлоги людей, чашки, ошатну скатертину… Мобільний виручив. Як завжди.

– Олександре Миколайовичу! Бязь другого сорту. Брати? – схвильовано повідомив бухгалтер Гурман.

– Ціна?

– Більш ніж!

– Беріть!

– Із фабрики, – пояснив Новаковському і Нані.

– Проблеми?

– Так… поточне. Мені час. Я… радий, що Нані… познайомила нас, хоча ми…

– Саша не подобається тобі, тату, – сказала Нані, коли механік залишив квартиру на Оболонській набережній. – Я боялася того…

– Ну, то таке… Я теж не подобався твоєму дідові. – Новаковський усміхнувся сумно. – Аби тобі щастя, дитино… А я… Я завжди поруч. Як от і мама… Благослови тебе Господь.

Розв’язані проблеми відпадали, як суха короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…

Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра – маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?

– Не з’їжджай звідси, – сказала раз. – Тут… ми пізнали любов. Тут хочу. Давай, я зустрінуся з хазяйкою. Запропоную їй більше грошей…

– Ні! – збурився. – Тільки не це. Ніколи не говори зі мною про гроші, Нані. Ти ніколи не платитимеш… Ні за мене! Ні за нас! Ні за себе! Хочеш тут? Буде!

Вештався розкішними апартаментами, кумекав: а й те – якого з’їжджати? Можна і тут залишитися. І поки Марта в гіпсі… І по тому…

Дурнувате знайомство із Новаковським такого пенделя дало – того ж вечора до коханки погнав. Шкірою відчував: усе, чувак, – далі тягнути вкрай небезпечно. Час валити Мартазавру.

Жовтень заливав дорогу сльозами розчарувань. Нічого в жовтня не виходило – знай пудрив небо над Києвом блідою блакиттю, та вона не трималася, опадала темними хмарами. Хмари чіплялися за маківки церков, сходили водою, і, ніби від того, що одній хмарці плакати, інші теж схлипували, і дощ водносталь періщив по всьому місту ось уже третій день поспіль.

Перш ніж увійти до Мартиного барлогу на Русанівці, Макар купив у цілодобовій аптеці на розі заспокійливого, проковтнув дві пігулки на ходу, ляснув себе по мокрій щоці – не сци, чувак, усе вийде! І тільки потім натиснув на кнопку дзвінка.

Вона довго не відчиняла. Механік устиг разів десять повторити: «Я ніколи не кохав тебе, Марто! Більше брехати не можу!», а за дверима усе тихо та німо.

– Марто! – грюкнув кулаком у двері. Вихопив мобільний, набрав Мартин номер. Померла чи що? – Марто!

Двері відчинилися несподівано й тихо, ніби самі по собі, без людської руки. Рип – щілина у п’ять сантиметрів. Механік відсахнувся, перелякався якогось біса, застиг. Витягнув шию, насторожено гукнув у ту щілину:

– Сонце…

Сонце й не гикнуло. Макар товкся перед прочиненими дверима – ні туди, ні сюди. Що це? Може… хтось шукав Мартину схованку з компроматом. Не знайшов, Марту прибив, зараз і його… Відступив на крок. Дідько! Треба би… глянути, що там, усередині… Чи – ні? До біса! Геть! А цікавість до дверей штовхає. Струсив страхи, напружився та як дасть носаком по прочиненим дверям – га‑ах! Отак! Одним оком гляне, що там, і…

Двері – лясь! З‑за дверей:

– Ой, мамо…

Макар ускочив до передпокою, щелепа відпала. За дверима по стіні долу сповзала ошелешена Марта: дві ноги, гіпсу ніц, дебеле тіло напівпрозорим пеньюаром обмотане, а на лобі – ґуля.

– Сонце…

– Сюрприз…

– Удався! – ледь зумів утримати сміх. Насупився. – Новий пеньюар… Ти ж із дому не виходила.

– Хотіла тебе вразити… – з підлоги.

Макар відчув: звична гра волоком тягне варити смердючі чаї, укладати коханку на диван, зривати ідіотський пеньюар, ґвалтувати по‑звірячому, ніби й справді захлинається від ревнощів. Здається, у свій перший день без гіпсу Марта готувалася саме до цього. А він… Він би наостанок… не проти, як виявляється.

– Я… – замовк. Далі мало бути – «…ніколи не любив тебе, Марто!»

Марта хтиво всміхнулася з підлоги.

– Йди до мене…

Макар штовхонув вхідні двері. Бац! Закрилися. Стояв над Мартою, метушливо смикав ґудзики на брюках.

– Я…

Вона простягнула до нього руку.

– Поможу… – нявкнула.

Макар відштовхнув Мартину руку, рвучко присів біля неї навпочіпки.

– Значить, так… Нані Новаковська… Ну, ти знаєш! Ми з нею поживемо трохи в твоїй квартирі… біля цирку. Не хочу зараз з’їжджати. Нані там… звикла. І я… А ти… краще забудь мене, Марто. Геть забудь! Нема мене! Бо якщо згадаєш… Я піду до Сердюка… З твоєю розпискою від Токо Моно… Як думаєш – шефові сподобається, що ти знала, як його дружина трахається з тим покидьком, і гроші за мовчання брала? – белькотів, злість розгоралася. – Файна схованка! О! Там багато секретів! Дякую, що й мою розписку зберегла! Я ж тепер тобі нічого не винен? Так? А за квартиру не переймайся. Ми ненадовго. Взимку свою куплю. Тоді і з’їду. І нікому не скажу, що пані Марта апартаменти біля цирку має. Отак… Ніби все. Ну, прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!

Підскочив. Гордість золотим дощем – зумів! На Марту не дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело – вільний! – розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.

Крутнув замок, смикнув двері – та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.

– Що за фігня?

Ухопився за ручку замка, туди‑сюди – мертво. Загарчав, черевиком по дверях.

– Та мать твою…

За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:

– Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?

Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.

– Вибач… Колись, може, за все віддячу…

– Уже віддячив, – прошепотіла Марта.

Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов – на сонце. І сонце те – не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало‑пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.

Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.

– Мужчино, у вас ширінька розстібнута, – нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.

– Хочеш? – кинув.

– Пішов ти!

І от тоді‑то вперше за останні роки Макар розреготався – аж під ребрами занило.

– Дурепка! – ласкаво. – Коли ще мене тут побачиш?

Примружився – сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.

– Ніколи, – сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.

Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає – надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам’яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок – арбайтен, арбайтен, – а коли набої (читай – аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!

– Куди?! – стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.

– Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! – першою завжди обурювалася Злата Бубнова.

– Златочко! Золотце моє! – Макар обіймав швачку, повертав до цеху. – Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!

– Та почекає той гуртовий покупець! – відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.

– Блін, Злато! – демонстративно‑здивовано кричав Макар. – Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо – більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.

– Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті піввідсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! – пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.

– А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.

– Я вас ненавиджу! – бурчала Злата, беручись до праці.

– А я тебе обожнюю! – сміявся Макар.

Обожнював! Злату, павутинного бухгалтера Івана Марковича Гурмана, охоронця Пилипенка, швачок, японські швейні машинки, увесь асортимент і кожну стінку фабрики. Усе, що потрапляло до категорії «моє і працює на мене». Отепер точно знав: це йогó фабрика, й ніяка Марта, якщо тільки не наважиться на самогубство, не посміє тушкою влягтися на його шляху.

Дивувався: геть не згадує коханку. Ніби й не було більш як року виснажливих стосунків. Ні фабрика, ні «Кіа Сіїд», ні розкішні апартаменти біля цирку – де він і досі, і не сам – не повертали до прикрих спогадів, не викликали гидливості чи, приміром, сорому. Лякався трохи. Це було. Слава Богу, вивчив коханку. Печінкою відчував: мовчатиме до часу, а потім… колись таки наважиться на реванш. «Отож‑бо, колись, – заспокоював себе. – До тих часів крутішим за Сердюка стану». Податлива уява пропонувала і менш криваві альтернативи: хоч Марта і ображена смертельно, проте не настільки, щоби втратити розум. Знає: варто рипнутися, механік дістане з кишені такий патрон, що вже не відстріляєшся. З іншого боку – поруч із Мартою маячив Баклан, а то ще та паскуда… Після забавки з Голобородьками розправа з механіком для мента – розминка, не більше.

– Куди би розписки сховати? – задумався.

Вихід підказала Нані. Кружляла розкішними Мартиними апартаментами – справи, справи! Килими геть, цяцьки хазяйчині – на антресолі, важкі портьєри – на помийку, натомість – повітря, світло…

– Поки ми тут житимемо, я все тут облаштую по‑своєму! А хазяйські речі я поскладала на балконі.

Отоді‑то Макар і згадав, як колись курив на балконі і перечепився через одну з дощок, що ними тут була викладена підлога.

– Піду гляну… – На балкон. Відсунув коробки з Мартиним шкаматтям. – Є!

Одна з дощок хиталася без двох гвіздків. Того ж вечора механік упхав пакет із компроматом під підлогу, прибив дошку, зверху коробки.

– Нані… Давай запросимо твого тата на вечерю. – Ну справжній респектабельний сім’янин. Дім, кохана… Ще би собаку завести. Чи голу кішку. Ну, і з потенційним тестем врешті налагодити лояльний зв’язок.

Ярослава Михайловича Новаковського вкрай сильно діткнула звістка про переїзд єдиної улюбленої доньки до коханого.

– Раз так у вас усе серйозно, – сказав Нані, – тоді би женилися, чи що!

– Ні, – сказала Нані.

– Чому? – обурився. – Усі нормальні люди…

– Не руйнуй мого щастя, тату, – серйозно відказала донька. – Я бачу, що треба так. Без формальностей.

– Ну… Давай тоді житло вам куплю… Десь поряд.

Нані всміхнулася, обійняла тата.

– Ну от що ти кажеш? Ну от що? Ти постав себе на місце Саші… От ти би погодився?

– Таких, як я, доню, уже не роблять.

– Як же ви схожі!

– Я? З твоїм Сашею?

Кивала, сміялася, цілувала у щоки.

– Ну не переживай так, татку. Я нікуди не зникаю. Щодня в бюро буду, до тебе обідати приходитиму, у Процеві справ вистачає… І ти до нас…

У середині листопада, коли Нані уже остаточно обжила простір біля цирку, Новаковський врешті змусив себе відвідати оселю молодих. У серці штричка: хіба таке майбутнє для доньки малював? І до білявого не присікаєшся. Щодо першої шлюбної ночі, офіційного шлюбу та іншої маячні. Білявий не рулить. Нані за штурвалом.

– Ну… І як ви тут? – Ходив апартаментами, обмацував поглядом. – Місця… як у стайні.

– На першому поверсі кухня, вітальня і ще одна кімната, але ми там не буваємо. Ми туди деякі хазяйчині речі поскладали, – вела екскурсію Нані. – На другому спальня і ще дві кімнати. В одній буде Сашин кабінет, у другій – мій. Я ж працюю! Я зроблю з цього незграбного простору… наш простір.

– Працюєш, працюєш… – прикрість під кадик. – Одного не втямлю. Навіщо тут городи городити, коли воно не ваше?

– Сподіваюся… скоро зможу купити власне житло, – Макар п’ять копійок.

– Але ж не можна жити серед вульгарності і банальності, тату, лише через те, що ми поки не маємо свого даху! – упевнена.

Декларувати легко не тим, у кого мільйони. Тим, у кого воля.

– Мамі би сподобалося, – додала тихо.

Макар відчув у повітрі невидиму напругу, підхопив зі столу пляшку.

– Ярославе Михайловичу, – зважено. – Нані казала, ви віддаєте перевагу виключно закарпатському коньяку.

– А салат я робила сама! – Нані вже кружляла біля столу, поправляла серветки. – Тату! Прошу! Сьогодні я пригощатиму тебе.

– Ми… – поправив механік.

Нані знітилася. Насупила бровки.

– Ми… Ніяк не звикну, що я… У минулому… Ми.

Тости – як із «калашникова».

– А тепер давайте за те… – Макар не сп’янів, ні, але ж розм’як, розслабився, – …щоби Нані врешті поборола своє небажання керувати автівкою і здала на права.

Новаковський завмер. Обережно глянув на єдину дитину.

– У мене кращий тост, – глухо прошепотіла Нані. – За мій проект. За те, щоби до наступного літа я перебудувала дім у Процеві…

Ярослав Михайлович Новаковський повертався до хати на Оболонській набережній ще більш спантеличеним, ніж у ту мить, коли Нані оголосила про переїзд до білявого виродка. Виходить, і донині донька не повідала Макарову про те, чому не сідає за кермо, чому перебудовує дім у Процеві. Про Ануку… Розпитати? «Ще не час, тату, – скаже. – Згодом…»

– Що в тебе на душі, доню? – мучився. – Які ти правила для свого кохання склала? Чи просто не віриш білявому до кінця? Як розібрати?

Душевні гризоти дали поштовх парадоксальним діям.

– Треба би ще прослідкувати за цим Макаровим, – наказав начальнику власної охорони. – Та тільки обережно, без поспіху. Нані й цьому білявому не можна знати.

Чорнокоса Нані Новаковська наворожила білявому Сашкові Макарову свої світи. У них не існувало людей, близьких і дальніх родичів, минулого, багатослівних роздумів про життя й амбітних планів підкорити чи принаймні врятувати Всесвіт. Сам винен. Сказав колись: «Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує». Омана… Марево. Фата моргана… Немає нічого й нікого, крім них. Реальність день у день довбала гострим дзьобом, варто було тільки розімкнути обійми, та Нані пручалася, наче розмови про них, що вони були ними до того, як пізнали одне одного, породжували загрозливе незліченне буяння інших квітів.

– Давай ніколи не згадувати про те, що було з нами до…

– …двадцять сьомого квітня, – шепотів Макар.

Нані по‑дитячому здивовано вигинала вуста. Кивала.

– Нечесно, Сашо… Я пізнала тебе пізніше!

У них усе було нечесно. Й на мить розлучатися не бажали, та справи гнали Макара на фабрику, Нані – у Проців, і, коли розбурхані буденною маячнею, зголоднілі один без одного до нестями, врешті зливалися в єдине під прискіпливою увагою стін Мартиних апартаментів, отоді‑то й панували їхні світи.

– Ти єдина… Моє прекрасне божевілля… Мрія…

Як же легко жити, коли не треба брехати і є табу на розмови про минуле. До крил, до наївної віри, що й ніхто тепер навкруги не бреше, усе по‑чесному.

– Неймовірно! – розповідав Нані. – Питання по держзамовленню вирішиться саме першого грудня.

– Що ж у тому неймовірного?

– Першого в мене день народження. І такий подарунок… – ляпнув і цілісінький день потім мордувався. Ну навіщо сказав? Хай би – перше грудня, він завалює дім білими крокусами, Нані дивується: «Що це?», він шепоче: «Мій день народження… раніше був першого. Тепер – двадцять сьомого квітня… А це – згадка…»

– Олександре Миколайовичу! – справи безжально шматували Макарові фантазії. Бухгалтер Гурман трусив папірцем у руці. – Катастрофа! Поляк не відвантажить шовк.

Поляк? Ах ти ж сука! Домовилися ж – оплата після отримання партії тканин.

– Що каже?

– …Я вже приготував… готівку, – зітхнув Гурман.

– Добре, їду!

А що робити? Поляк Пішольський сидів у Ковелі, затарював склади тканинами напряму від виробників Польщі та Білорусі, продавав швейникам України і чхав на чесне слово та домовленості. Обіцяв поставити шовк без передоплати? А передумав. І не задурно. Макар уже бував у Пішольського. Привіз десять тисяч свіжих баксюків, і справа зрушилася.

– А держзамовлення? Як же ви встигнете?

Календар свідчив: двадцять п’яте листопада.

– П’ять днів? Устигну майнути до Ковеля й повернутися вчасно. Нічого, Іване Марковичу. Це востаннє! Після Нового року вийдемо на прямі контакти, і пішов він…

Розсміявся. Проблем не було. Тільки справи. Хотів був гайнути на захід у ніч, та вчасно схаменувся: попередити Нані, виспатися, зідзвонитися з Пішольським.

– Ви тут пильнуйте все, Іване Марковичу!

– Бог із вами, Олександре Миколайовичу! Не наврочте! У нас тепер – як на німецькій броварні! Й краплина мимо діжі не пролетить.

– А Пилипенко й досі не заґратував одне вікно на першому поверсі! – відказав прискіпливо. Хазяїн.

Нані приголомшено констатувала руйнування примарних світів. Жити тільки коханням… ніяк не виходило. Перебудова процівського дому повертала до щемних спогадів, наповнювала серце світлою печаллю, вона чіплялася за дерева й кущі – ніяк не відпускала Нані до Києва, до Саші.

Двадцять п’ятого листопада, коли вона вже бігла до «БМВ», за кермом якого скнів Боря Рудь, до Процева раптом приїхав тато. І не впізнати – сірий. Тільки очі чомусь не тільки сумні, а й прозорі. Як та вода.

– Серце…

– З тобою лишуся…

Новаковський усміхнувся тоскно.

– А хто ж твоєму Саші вечерю на стіл поставить?..

– Саша краще за мене готує, – запевнила. – А я тобі, тату, вечерю на стіл…

– Ґаздиня…

– А сам побачиш! Враз перестанеш насміхатися. Я тільки Саші передзвоню…

Макар із прикрістю констатував руйнування примарних світів. Дідько… Як же порожньо в хаті й на серці, коли Нані немає поряд. Мчати в Проців?

– Ні, Сашо. Відпочинь, коли завтра у дорогу. За кермом треба бути…

– Устигну.

– Ні! Зранку буду. Поцілую тебе… перед дорогою…

Чому він завжди слухався її без заперечень? Випив сире яйце – й на сковорідку кидати настрою нема, попхався до універмагу «Україна». Купити у ближніх кіосках цигарки, мінералку, щоби вже завтра ніде не затримуватися.

Вечір топив у льодяних калюжах жовте листя. Розмазюкав багнюку по землі, заплював ліхтарі мільйонами мошкариних трупиків, поривчасто дихав пронизливим вітром, наче захлинався від одчайдушних жадань. Макар щільніше притис до шиї комір куртки, подибав до переходу. Зиркнув на парапет біля цирку, ніби там обов’язково мала сидіти шмаркачка‑повія, що колись… Вітер вимітав з парапету целофанові пакетики, що їх нині сотню за п’ятірку на базарах продають.

– Змерзла, сволота… – буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.

На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.

Макар стиснув ніздрі.

– Падли…

Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.

Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів‑пацанів‑шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.

– Фома? – Макар ухопив колишнього одногрупника за руку, підвівся. – Фома, мать твою… Знову ти! Ти отут прописався… біля «України»?

Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик, підняв догори худу руку:

– Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…

– Заплатиш? – запитав Макара.

– Ясна річ, чувак! – Макар зрадів зустрічі. – Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?

– Яка автомийка, Саню? – після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.

– Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився – двір є. Гроші зібрав…

Фома захитав головою, махнув – наливай!

– Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки – один біля одного. Піврайону би вигоріло.

– А менти? Треба було… – ляпнув Макар, сам себе засоромився. – Ну, ясно… Так ти тепер…

Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.

– Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.

Макар усміхнувся спантеличено.

– Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…

– Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? – вишкірився Фома.

– Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.

– Фабрика? – скривився Фома. – Якась «матуся» подарувала?

Макар налився червоним. Смикнувся.

– Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!

Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:

– Офіціанте, мать твою! Горілку! І м’ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…

– Фома…

– Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. – Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. – По‑чесному?.. Свою справу?.. Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається – хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.

– Ти зараз назвав мене покидьком? – Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. – Чувак! За базар треба відповідати.

Дата добавления: 2015-06-04