Книга перша. Макар 13 страница

– А ти як хотіла?! Біля генія завжди є такі…

– Які? – Люся почервоніла, а це вже не віщувало літератору ніякого добра. Ще спізниться, поки від фурії відбиватиметься!

– Добрі помічниці… Музи… Зірки яснії…

– А… – Люсю попустило. Присіла на стілець навпроти письменника.

– Геро! Ти ж мені дивись! Щоби ні копійки не витратив! – сказала з упевненою погрозою.

– Мені час, Люсі! Поцілуй мене на прощання! – Літератор підвівся, відважно зиркнув на насторожену дружину. – Аривідерчі, нещасна! Тужи за мною…

Люся здивовано вигнула брову: здурів? Цьомкнула літератора в третє око.

– Іди вже, Геро, – відповіла стримано.

Геракл Генрихович Пустовоєв вилетів із дому на крилах мрії про безбідну щасливу старість у власному просторому домі на березі річки під лісом, де справжнє коров’яче молоко щоранку йому приноситиме пишна та смиренна доярка з лицем Лаури і, поки він питиме, обливатиметься сльозами над його романом і приголомшено шепотітиме: «Геракле… Ви – геній!»

Загальмував на зупинці маршрутки, розчахнув пожмакане пальто так, щоби виднівся гарний метелик на худій шиї, роззирнувся хоробро. А‑а, кляті людці! Не знаєте, куди оце просто зараз поспішає Геракл Генрихович Пустовоєв?! А він… Сам! Без страху! Виступає на бій проти…

– Літераторе! Ну ти й вирядився! – почув за спиною.

Озирнувся: на нього з гидкою, образливою, гнітючою посмішкою дивися гидкий, нікчемний і, певно, неписьменний Костя Шнуровський, бо, якби оце бидло уміло читати, воно би давно прочитало журнал «Жовтень» за жовтень тисяча дев’ятсот дев’яностого, а тоді би навряд чи дозволило собі оце «вирядився»… А сам? Куца курточка з ненашенським написом на грудях, спортивки, худі черевики. Хіба в такому вигляді можна нести високе звання заручника долі?! «Долі?» – здивувався літератор власним думкам. У той же час заспокоїв себе: він довіряв власній інтуїції і підсвідомості. Якщо промайнуло – «заручники долі», отож, так і є. За все життя інтуїція підвела його лише раз – коли він захопився сільгосптематикою. Але ж оті трактори, доярки… М‑м…

Схаменувся.

– А! Це ви, – пхикнув роздратовано. Оце нещастя тільки‑но своїм недоречним вигуком розбило його прекрасні мрії. Літератор дуже засмутився.

– Поїхали? Онде маршрутка… – спокійно сказав Костя.

Літератору дуже хотілося доїхати до місця зустрічі без супроводу. Трусився би в маршрутці, розраджував себе красними фантазіями, та відкараскатись від Кості приводу не знайшов. Фантазії не вистачило.

– Я сам платитиму за себе! – повідомив зверхньо.

– Можеш і за мене заплатити, – усміхнувся Костя. – Я не проти.

Маршрутку підкидувало на роздовбаних столичних шляхах. Геракл Генрихович Пустовоєв увіп’явся поглядом у вікно, вдавав, що не знає оту сволоту в ідіотській курточці, що примостилася поряд.

Костя штовхонув літератора.

– Що?! – смикнувся Пустовоєв.

– Геракле! В тебе є вимоги? – спитав Костя.

– Вимог немає. Є палкі бажання, – бундючно відповів літератор.

– Тому й живеш у гівні, – спокійно констатував алкаш. Увіп’явся поглядом у лобове скло маршрутки і так сидів – недвижно, аж поки маршрутка не зупинилася на бульварі Лесі Українки, де найманцям слід було виходити.

Макара притягло до фабрики близько дев’ятої. Автівку залишив далеченько – аж біля Лаври. Закинув рюкзак на плечі, озирнувся у бік лаврських маківок, невміло перехрестився, посунув у бік Генеральної прокуратури.

– Не бійся, чувак, – підбадьорював себе затято. – Чого боятися? Тільки два варіанти: або подохнути, або своє повернути.

Найперше, дістався до засніжених кущів, що від них прекрасно проглядався хол будівлі. Серце билося, як те навіжене: що тут, що?

Холом ступав Горила. У кріслі біля драцени пузатий боєць наминав бутерброд із салом. Двоє? Тільки б не більше!

– Двоє… – вихрипів.

Нормально, нормально! Їх має бути тільки двоє. Зброя… У них є зброя? У Горили кобура на ремені. Пузатий… Та підведися вже, ледащо! Що ж ти все сидиш, як та колода! Ти озброєний чи тільки бутербродами із салом запихатися вмієш? Макарові треба знати!

Вікно! Аж похолов. А що, як нові хазяї заґратували єдине вільне від ґрат віконце у внутрішньому дворику? Кинувся геть. Оббіг фабрику, обережно – до воріт заднього двору. Напружився – як усередину? Паркан високий, ворота… Перестрибнути? А ота його банда зможе? Учепився за ворота, підтягнувся обережно, зазирнув усередину фабричного дворику і ледь не розплакався. Мамо рідна! Його дворик! Лавка під горіхом, де Пилипенко… Вікно! Дякую, доле! Немає ґрат, решіток. Вільне скло. Макар… зможе. По‑звірячому тихо опустився на землю, озирнувся… Треба би ящик якийсь чи камінь великий під ворота покласти, щоби його армія могла без шуму через паркан перебратися… Про ключі згадав! Йолоп! В автівці залишилися ключі від парадних і внутрішніх дверей «Есфірі». Як гайнув до Лаври…

За п’ятнадцять хвилин до десятої вечора змилений, тремтячи від погибельного збудження, Макар застиг за кілька метрів од рогу, де на нього вже чекали… Дух! Перевести дух, підійти до заручників спокійно і впевнено. Бос!

Вдивився у постаті на розі навпроти Генеральної прокуратури – трійко чоловіків тупцюють. Літератор, алкаш, Вова… А Зіна де? Не прийшла?

– На краще, – видихнув. – Нема чого тут жінкам робити. Жінки… Вони…

Скригнув зубами і… ступив крок назустріч найманцям. От і все! Не повернути. Або пан, або… Плану не було. Тільки ідея і відчайдушне жадання, що саме в цю мить нарешті знайшло для себе визначення – справедливість! «Іду відновлювати справедливість», – подумав Макар.

За десять хвилин до десятої під воротами заднього двору фабрики холодний, як ненависть, Макар роздавав найманцям гроші.

– Пане Макаре! Ви – свята людина! – розчулився літератор, ховаючи п’ятдесят баксів. – Дозвольте мені співпрацювати з вами до армагеддону!

– Що робити? – запитав Костя.

– Мовчати! – хижо наказав Макар.

Дістав пістолет‑запальничку, указав на ящик біля воріт.

– Через паркан. По одному. Хто хоч пискне, пристрелю.

– Матір Божа! Ми вже… працюємо? – перелякався літератор.

Вова всміхнувся азартно, плечем штовхонув Пустовоєва, приклав палець до вуст – мовчи. Літератор закивав.

– А! Розумію, розумію… – зашепотів ще більш перелякано.

Макар ухопив його за барки, трусонув. Пустовоєв затулив рота власною долонею. Замість рота закричали очі – лізли з орбіт від жаху.

– Пішли! – прошепотів механік.

Вова без вагань легко перескочив паркан, підтягнувся на ньому з двору.

– Геракле! Допоможу…

Костя підсадив літератора, Вова вчепився в нього, й отак удвох перетягли Пустовоєва, хоча Геракл геть не допомагав – смикався, тільки заважав. Услід за ними у внутрішній дворик перестрибнув алкаш. Останнім Макар. Роззирнувся, приклав палець до вуст.

– За мною, – прошепотів, першим пішов до дверей заднього входу.

Спробував відчинити. Дідько!

– Замок поміняли, суки!

Спересердя плюнув на ті двері, швидко побіг до вікна. Склоріз! Недарма… За хвилину з допомогою Вови і Кості беззвучно вийняв скло.

– Уперед! Костя перший, – наказав люто. – І – тихо! Будеш Геракла приймати, бо ще…

– Я хочу додому… – пискнув літератор, коли Вовині й Костині руки зсередини фабрики тягли його крізь вікно з двору.

– Уб’ю, паскуда! – підштовхнув його Макар.

Ускочив слідом за літератором. Завмер. Прислухався. З холу звучала музика. Певно, радіо. «На всю оставшуюся жизнь нам хватит горя и печали…»

– Як я люблю цю пісню, – прошепотів літератор.

Макар вирячився на Пустовоєва по‑звірячому, Геракл Генрихович зіщулився, закивав, мовляв, вибачайте.

Вони стояли в тамбурчику на протилежному від охоронців боці. Щоби непоміченими дійти до холу, де засіли вороги, треба було безшумно перетнути увесь цей довгий, як кишка, коридор, і Макар раптом зрозумів: це неможливо. Геть неможливо. Ідея вмить зів’яла, наче живу квітку в окріп. План! План який? Ну, припустімо, вони підкрадуться до холу. Далі? Далі Макар ухопить за горлянку літератора. Саме літератора – верещатиме як різаний. Приставить до його скроні точну копію «макарова». Горила і пузатий спрямують на нього зброю, а він… Що? Скаже, що вб’є сивого, якщо «сігмівці» не кинуть зброю? Чи повірять? Певно, у «Сігму» наївних не беруть. А що, як скажуть – убивай! І як він уб’є Геракла запальничкою? Треба ножі діставати… Ніж не підведе. Черконе літератора по горлянці… Ну, припустімо. Тоді Костя і Вова допетрають: не жартує. А їх двоє! А він один! Знову один, трясця… Програв. Він програв, і, хай би як муляло в мізках і серці, треба це визнати і… І що? Куди?.. Хіба йому є куди йти? Запаморочилось. Ні! Програє, як охолоне, а поки рано ридати… Перше – зв’язати заручників. А потім таки ризикнути. Випробувати «сігмівців» на наявність моральних принципів.

– До мене! – прошепотів люто.

Обережно дістав з рюкзака порізану на метрові відрізки мотузку. Ухопив літератора, заходився зв’язувати йому руки.

– Пане Макаре! Матір Божа! Що відбувається?! – Пустовоєв би знепритомнів, якби так сильно не боявся померти і не дізнатися: за що?!

– Геракле! Ти коли‑небудь бачив вільних заручників? – пошепки запитав Макар.

– Ні…

– От! Гра починається! Не пручайся, мать твою..

– А! То ми граємо! Це всього лише гра… – підтримав сам себе літератор, що з зав’язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.

Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:

– Обережно з рюкзаком моїм…

Макар тільки тепер звернув увагу – за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.

– Що там?

– Камера…

– Яка ще камера?

– Фотокамера.

– На фіга?

– А хіба не можна було? Я думав…

– Потім! – шикнув Макар.

Міцніше затягнув мотузку на зап’ястках хлопця.

Застиг. Прислухався.

– Куме! – почув від холу. – Привіт! Що?.. А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там – зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?

Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам’ятав густий голос командира з квадратною щелепою.. Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» – визвірився.

Глянув на заручників.

– Ходімо… – прошепотів. – Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, – гри не буде.

– І грошей? – обережно поцікавився літератор.

Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.

Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся на мить – заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.

Вдихнути не встиг – трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.

– Ти… що… – тільки й зміг прошепотіти Макар.

– Спокійно, командире, – відшепотіла Зіна. – Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?

Від холу в бік коридору важкі кроки.

– Жіночко! Ви ще довго?

Горила! Він ішов до туалету.

Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв’язаними руками – то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…

Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет‑запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.

– Не треба було пускати… – Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. – Йо‑пе‑ре‑се‑те!

Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» – на Горилу.

– Стояти! – горлав люто. – Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!

Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом – пістолет відлетів до механіка.

– А я тебе жалів, падло!

– А я тебе не пожалію, козел! – з веселою злістю крикнув Макар. – До стіни! Мордами в стіну, руки назад!

Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.

– Стояти, суки, й не смикатися, бо…

Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:

– Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!

Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них – веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.

– Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!

Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.

– Ти й п’яти хвилин…

– Мовчати! У хол!

Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.

Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.

– Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.

– Шановний пане Макаре. Це пропозиція? – перелякано пробелькотів літератор.

– Геракле! – весело вигукнув механік. – Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

– Ти знаєш цього…

– Мовчати! У хол! – Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.

Ба‑бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися – хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували – несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл – на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

– Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу – закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто – не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

– На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.

Спробував зосередитися – головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…

Зі свого кута пискнув літератор:

– Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по‑справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…

Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.

– Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!

Дістав точну копію «макарова», клацнув перед носом Горили – вогник спалахнув.

– Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!

Горила всміхнувся недобре.

– Грайся… Недовго…

– Мовчати!

– Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! – схлипнув Пустовоєв.

– Розслабся, Геракле! Слухай музику, – спокійно відказав Костя Шнуровський.

Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.

– Пізно… – азартно всміхнувся Горила.

– Що за хрінь? Хто тут… – Макар прислухався.

Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.

Зіна зітхнула.

– Це Тьомка… Старший мій…

Макар став проти Зіни – в очах німе питання. Зіна знизала плечима.

– Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.

Макар ошелешено виматюкався.

– Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.

– Шкода, – сказала Зіна. – Нам гроші потрібні.

– А не боїшся двері відчиняти? – спитав Горила.

– Я тепер нічого не боюся! – зухвало закричав Макар.

За п’ять хвилин під будівлею стало тихо.

Макар сидів у кріслі навпроти заручників – тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з’являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»

Підвівся – до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем – від колін до стіп. Не ворухнутися.

– Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? – сказала Зіна.

– Почую хоч один звук, прийду й уб’ю, – пообіцяв Макар і побіг з холу.

Заручники заклякли – що ще божевільний придумав?

Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.

– Костю! – прошепотів. – Врятуйте мене…

– Добре, – тьмяно всміхнувся той.

– Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.

– Зайве, – відповів Костя. – Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.

– Матір Божа! Ви шляхетна людина!

– А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам’ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.

– Краще мені віддай! – сказала Зіна. – Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!

– Як ти смієш?! – засовався літератор. – Доярка!

– Сучок! – плюнула Зіна.

– Повірити не можу! – Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. – Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…

– Не просто так! – занервував літератор. – За гонорар!

– За вшиві сто баксів? – подав голос пузатий «сігмівець».

– А я не за гроші! – сказав Вова. – У мене своя мета.

– Хворі! – Горила як ото батогом. – За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?.. Ви геть хворі скоти, а не люди!

Зіна хмикнула тоскно.

– Ох‑хо‑хо‑ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти – «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!

– Так! Сто доларів – це прекрасно! – затріпотів зв’язаними крилами літератор. – Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім‑вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!

– А до цього у вас вражень не було? – запитав Вова.

– Було. Одне. Ні, навіть два – Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…

– Гроші – багно. Життя – теж, – сказав Костя.

Заручники замовкли.

– Котра година? – запитав Горила.

Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап’ястки, глянула на годинник.

– Ох, час біжить… Уже одинадцята.

– Скоро наші підтягнуться… – Пузатий винувато зиркнув на Горилу. – Ваня… Я…

– Розберемося, – пообіцяв Горила.

– Ви Іван? – з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. – Іван – це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…

– Так, скоро наші підтягнуться, – сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. – Буде вам «по сто доларів», виродки!

Тільки мовив – на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла – на приладі загорівся червоний живчик вогника.

– Готуйтеся, юродиві, – пообіцяв Горила.

У центральному офісі «Сігми» проблеми на об’єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об’єктів, вони мали передавати до контори сигнал – усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об’єкту «Есфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об’єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога! Черговий заметушився, у той же час зв’язався з командиром, повідомив схвильовано:

– З об’єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.

У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від’їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, – зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?

– Викуримо, – пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.

На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, – огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було – усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі – сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху – картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, – люди застигали біля вікон, хтось упав…

– Що творять, суки, – процідив вусатий командир. – Заручників до батарей, щоб я здох!

– Може, там немає заручників? – поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий – не росте! – хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. – Може, то терористів до дідька?

– Я, бля… – аргументовано відрізав командир. Додав: – Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.

Відірвався від бінокля.

– Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…

– Ми ж – охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… – нагадав безвусий.

– А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? – запитав командир. – Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.

Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.

– Передай по ланцюгу! Наказ – затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.

– Зрозумів!

– І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…

На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.

– Ваню?… – закліпав, різким рухом змахнув сльозу, загирчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!

Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:

– Один заручник… зайвий!

Літератор зойкнув.

– Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми – за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!

– Життя – багно, – сказав Костя.

– Письменнику, заглухни! – крикнула Зіна. – Осточортів!

– А що це ти з ляльками тягаєшся? – запитав механіка Горила. – Барикади з них набудував?

– Йолоп ти, йолоп тупий! – беззлобно й утомлено відповів Макар. – Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна – заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?

– Круто, – похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. – Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.

Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.

– Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.

Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.

– Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? – почув густий голос Горили.

– Як тебе звати, людино? – спитав холодно.

– Пане Макар! Дозвольте! – стрепенувся літератор. – У товариша військового прекрасне ім’я – Іван.

– А ви вже й познайомитися встигли?

– Блін, та дайте людині вогню! – психонула Зіна.

– Нащо курити? Життя і так багно! – спокійно сказав Костя.

Макар усміхнувся – дурні люди! – дістав із кишені точну копію «макарова», жбурнув Горилі.

– Кури, Ваню!

Горила дотягнувся до пістолета‑запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку – тьху!

– Це не запальничка, падла! Руки! – спрямував на Макара зброю.

Макар відчув – кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров – геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?

Горила відслідкував погляд механіка.

– І не думай… Уб’ю!

Уб’є? А Макар хіба є?! Визвірився, зірвався з крісла. Став посеред холу.

– Вбивай, мать твою! Мені насрати!

– Добре…

Літератор закричав, закрив очі долонями.

– Матір Божа! Кров! Кров… Відпустіть мене! Ви не смієте робити мене свідком… У мене надто витончена душа… Я…

Горила прицілився і спокійно натиснув на курок. Клац! Замість «ба‑бах!» затвор клацнув у мертвій тиші. Горила здивовано зиркнув на зброю, знову натиснув курок. Клац!

Макар закричав. Гарячково вихопив із кишень пістолети – на охоронця.

– Не фарт? Не фарт? – як навіжений.

Горила, здається, геть не помічав Макарового біснування. Обернувся до пузатого.

– Потапов, мать твою! Де набої?

– У столі… – Пузатий Потапов зіщулився від жаху.

– Козел! – Горила плюнув у бік Потапова, кинув пістолет на підлогу, застиг при стіні.

Макар буцнув Горилу ногою.

– Перевіряємо?

Підняв над головою праву руку зі зброєю, натиснув на курок – ба‑бах! Штукатурка зі стелі посипалася.

– А! А! – кричав. – Справжній! Справжній! І набої є! Твій?

Підняв ліву руку… Натиснув на курок… Зі ствола точної копії «макарова» вирвався тремтячий вогник.

– Газ закінчується, – зареготав. Кинув запальнику Горилі. – На! Кури, боєць! Вдруге не проколюся.

Підхопив з підлоги пістолет без набоїв. До столу. Знайшов набої. То діло! Ковбой! У кожній руці по пістолету!

– Макаре! – гукнув напружений Вова. – У мене в кишені є звичайна запальничка. Бери! Дарую. Бо ще один такий… вибрик, і Геракл усциться… Та й мені…

– Ти ж адреналіну хотів! То жери, чувак! На халяву! Безплатно.

Макар уже був хотів посунути до свого кабінету. Реєстр! Реєстр! Треба поспішати. До ранку має бути озброєний не тільки цими ідіотськими пістолетами. Реєстр! Він має знайти справжній реєстр!

Раптом зупинився, уважно обдивився заручників.

– Увага! Обшук! – сказав. – Зараз перевіримо ваші кишені.

…Чому Макар не зробив цього раніше? «Досвіду нема!» – констатував роздратовано. Блокнот, ручка, носовичок і серцеві краплі – Пустовоєв. Десять копійок, відкривачка, реклама магазину «Брокард» – Костя‑алкаш. Рація, складаний ніж, жувальна гумка, портмоне, мобільний – Горила! Мобільний, пласка пляшечка горілки – пузатий Потапов. Запальничка, блокнот, диктофон, смартфон, у рюкзаку професійна фотокамера…

– Хто ти, Вово?

– Журналіст…

– Сука!

– Сенсація… Не кожен же день…

– Що ти розумієш?!

– Ну… Тільки камеру не бий. Редакційна…

– Козел!

А що в тебе, Зіно? Проїзний квиток, бутерброд у фользі, голодний гаманець, прозора силіконова кулька – світиться зсередини.

– А це для чого?

– Іграшка. Певно, діти підкинули…

– Так ти погратися прийшла…

Механік крутить у руках світну кульку. Як його утомлюють ці безглузді люди! Викинути їх геть! Вони заважають! Відволікають від головного. Вони…

Макар підходить до дверей. Відчиняє їх одним різким напруженим рухом, щосили кидає світну кульку в тиху, німу ніч. Які ще ігри?

Ніяких ігор! Усе по‑дорослому. Час уповільнюється до паралічу. Ось кулька мерехтливою зірочкою летить від дверей у темряву. Ось Макар тільки мить дивиться їй услід і вже хоче зачинити двері, як у темряві, в кущах спалахує короткий яскравий беззвучний вогонь і тої ж миті гасне. Макар тільки встигає здивуватися з дитячою цікавістю – що це? – як його відкидає у хол. Він падає на спину і чує тільки відчайдушний крик літератора:

Дата добавления: 2015-06-04