Книга перша. Макар 15 страница

Глянула у стривожені очі Нані, сльози душать:

– Ти… не зрадь… не покинь його, дитино…

Нані брови звела, закусила губку.

– Де він?

– Він… захопив свою фабрику, – мовила тоскно.

Нані здивовано вигнула брову. В очах запитання німі. Ця дівчинка нічого не знала: ні про рейдерське захоплення фабрики, ні про відчайдушні спроби Сашка повернути її. І як Марті тепер оце все переповідати?

– Наприкінці листопада… минулого року… Сашину фабрику відібрали рейдери. Він… намагався боротися… Та хіба одному?.. А потім зник… А вчора ввечері… якимось чином пробрався на фабрику, захопив заручників…

Марта замовкла. Знітилася ще більше.

– Піду я… – винувато.

Вийшла з під’їзду, перехрестилася на небеса, тремтячою рукою дістала з сумки мобільний.

– Сашко, – повідомила глухо. – Кажуть, Ординський свого часу цікавився твоєю фабрикою.

– Хто такий Ординський? – почула слабкий голос механіка.

– Бізнесмен. У Лондоні живе, в Україну нечасто навідується, але його бізнесові інтереси тут. Кажуть, дочка його тепер живе в Україні. Може, це пов’язано. Але інформація неперевірена…

– Дякую, Марто…

– А Нані…

– Ти бачила Нані?

– Вона любить тебе, – ледь стримуючи гіркі сльози, видушила Марта.

– Марто… – голос механіка став ще слабкішим. – Я обов’язково поверну тобі всі борги. Чуєш? Обов’язково.

Марта схлипнула, усілася в таксі, що чекало її під під’їздом. Автівка понесла на ріг Саксаганського й Горького, хоч Марті до крику не хотілося повертатись у розкішну, обставлену наново домівку подружжя Бакланів. Щось не те було в тій домівці. Уже і прозорі портьєри понакупляла, і меблі замінила на білі, а світла і радості як не було, так і не з’явилося. Марта не знала: то нічір…

Служниця Галя зателефонувала Новаковському за мить після того, як автівка Нані від’їхала від дому.

– Ярославе Михайловичу, – перелякана. – Нані посеред ночі кудись рвонула. Сама за кермом.

Сама за кермом? Від дня смерті Ануки Нані торкнулася керма тільки раз: коли рвалася геть від свого Саші. А тепер, значить, до нього мчить…

Зиркнув у бік фабрики люто: Саша, мать твою! Покидьок затятий. Сам би йому руку потис – не слабак. Та… не сьогодні! Не вистачало ще, щоби Нані стала свідком короткого і гарантовано кривавого штурму. Цей білявий гад не для того фабрику захопив, щоби з ментами ручкатися. «Він помре», – проста думка вразила. Усю ту годину з гаком, поки Новаковський тирлувався біля фабрики, слухав версії «сігмівців» і ментів, їхні плани з захоплення будівлі, він геть не думав про те, що механік може померти. Йому просто до усцячки хотілося, щоб усе скоріше закінчилося.

– Ні… – прошепотів затято.

Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», – обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгоспсектор питання розв’язувати, отам би міг схибити. А тут – ні. Армія і правоохоронні органи – його парафія.

Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.

– Хлопці, що робитимемо? – запитав похмуро.

– Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під’їхати, – доповів один з офіцерів. – Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…

– Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! – запевнив «альфівець».

Новаковський насупився…

– Я… піду до нього.

– Ярославе Михайловичу! – Офіцери заметушилися. – Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли – зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.

Нарікання здалися провокаційними.

– Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? – вибухнув. Додав упевнено: – Нічого він зі мною не зробить!

Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.

– Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?

Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п’яти, набундючилася:

– Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!

– Ти хто? – Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.

– Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?

– Заручниця?

– Е, пане‑товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?

Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв’язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних – більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв’язані руки…

– Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!

Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю – по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки – плітьми, на плечі скривавлена вогка пов’язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.

– Макаров… – Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.

– Сашо! Що? Води? – Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.

– Зін’… Відпочинь… – прошепотів механік.

Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.

– Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? – сказав демонстративно жорстко.

– Тут, – прошепотів Макар твердо.

Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися – ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить – видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.

– Одного не втямлю… – пробурчав знічено. – Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що – своє втратив?

– Своє!

– Ну… Припустімо. Чого хочеш?

– Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…

– Ти думай про те, щоби тебе самого…

– За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.

– Ці люди – заручники!

– З них і волосина не впала. Геракле!

Літератор стрепенувся.

– Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…

– Літератор із сільгосптематикою трахається, – посміхнувся Костя.

– Замовкніть! – гримнула Зіна. – Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.

Новаковський глянув механіку в очі:

– Ти… хоч би про Нані подумав.

Макар здивувався безмежно.

– Нані? Хіба Нані потрібна шістка? Їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.

– Та що ти тут верзеш, мать твою? – не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. – Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!

– Ваша правда – негідник! У злиднях – геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу – суцільна мутка! – огризнувся механік. – Неважливо звідки! Важливо – не просрати!

– Яке первинне накопичення? – Новаковський відчув: кров під кадик. – Усі первинні накопичення давно в дев’яностих залишилися!

– Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?

– Життя – багно! – вигукнув Костя.

Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.

– Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб’ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!

– Геракле, всохни, – утомлено сказала Зіна. – Їм до моїх дітей, як мені – до їхніх капіталів.

Новаковський напружився.

– Відпусти людей…

– Ні, – хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. – УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді – воля! Сукам… смерть!

– І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…

– У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…

Новаковський зиркнув на механіка уважно.

– Гівняні рейдери, – сказав. – Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…

– Маячня. Мене завалять, тільки‑но заручники залишать будівлю. Чи закриють…. у коробку для посилок. На роки.

Новаковський підійшов до вікна.

– Світає… – сказав. – Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…

– Тільки цього й сподіваюся! – відповів Макар. – Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних – сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…

– У нас є своя преса! – бовкнув Пустовоєв.

Горила зиркнув на нього насторожено.

– Письменник знову марить, – сказав Новаковському.

Пустовоєв образився, обернувся до хлопчини.

– Вово! Скажи їм… Нас же тут тільки двоє… з інтелігенції…

Молодий хлоп у бейсболці знизав плечима.

– Без камери я…

– Я і без Вови всю пресу на ноги підніму! – сказав Макар.

– Спокійно. Не роби зайвих рухів! – занервував Новаковський. – Так домовимося. Я суть справи зрозумів. Подумаю, що можна зробити. Дай годину. За годину зателефоную. Зі своїми пропозиціями на твої вимоги.

Макар кивнув.

– Зіно. Проводи гостя. Та обережніше там! Світає. Ментам нас тепер добре видно.

– Товаришу Макаре! Дозвольте і мені піти з оцим паном… Я розкажу всьому світові, як вас жорстоко і несправедливо обікрали, – закричав літератор. – Я битиму в усі дзвони і стукатиму в усі двері…

Новаковський подумав, що цей неврастенік міг би немало розповісти – як не світові, то принаймні йому.

– Олександре! І справді. Відпусти дідуся…

– Який я вам дідусь?! – отетерів літератор. – Як ви тільки смієте?! Ви… Невіглас! Ви ніколи не читали журнал «Жовтень», так будьте ж ви за це прокляті!

Новаковський вирячив очі.

– Ти цих божевільних десь спеціально добирав, щоби в полон узяти?

– А ви думали, ми просто так? З вулиці? – захлинався літератор.

Горила напружився.

– Геракле! Та помовч хоч хвилину!

– Товаришу військовий! Хто ви такий, щоби мені вказувати? – Геракл косив словом усіх без розбору.

Зіна підійшла до Пустовоєва, нахилилася та я‑ак лясне літератора по щоці.

– Ну що? Попустило? – сказала. – Мовчи, зараза, бо ноги повисмикую…

– Ноги повисмикую… Та як ти смієш?! Доярка! Так має право казати тільки моя Люсі!

Новаковський сунув до дверей, ловив себе на думці, що йому буде шкода, якщо ці дивакуваті люди… загинуть. Вийшов у холодний січневий світанок: посеред камуфляжного одягу чоловіків навколо фабрики, сірого ранкового снігу око різала біла, наче квітка крокусу, пляма. Новаковський напружився. А от і доня…

Його тої ж миті оточили міліцейські офіцери, цивільні, «сігмівці».

– Що? Який він? Який з вигляду, щоби не помилитися?

Який з вигляду? Новаковський аж закляк від несподіваної думки.

– Дайте хвилину… Зараз повернуся, все розповім.

Ішов до Нані, карколомне відкриття прибивало до землі, та не зрушило твердині принципів: є тільки одна людина, заради якої Ярослав Михайлович Новаковський ладен Богові глотку перегризти. Нані…

– Урятуй його, – уперто повторила доня.

– Уже рятую, – утомлено сказав Новаковський. – Іди до машини, Нані. Нема чого тобі тут робити. Боря!

Новаковський стояв посеред схвильованих міліцейських чинів і цивільних, проводжав поглядом Нані, яку Боря Рудь уже садовив до позашляховика.

– Терорист такий… Молодий, довге світле волосся. У бейсболці. Не помиліться. Там заручників до біса…

– А той, що його поранили? – втрутився вусань із «Сігми».

– Заручник… – хижо вишкірився Новаковський.

Вова й гадки не мав, що став мішенню. Крутився джиґою на підлозі.

– Макаре! Будь людиною. Розв’яжи руки й дай камеру, – благав. – Фотографуватиму. Чи просто дай мій смартфон. З нього – відразу в Інтернет. Точно! Смартфоном краще. Круто. А ноги хай будуть зв’язані. Зараз забава почнеться. Хіба можна таке пропустити?!

– Життя – багно! І нам уже ніхто не допоможе! – вигукнув Костя. – Бо ми – скоти…

– Котра година? – спитав Макар. Сидів у кріслі посеред холу – блідий, як та примара.

– Пів на шосту, – зітхнула Зіна. – За півгодини тобі має зателефонувати той пан, і всі твої біди скінчаться. Підеш собі до лікарні…

– У мене нема реєстру, – прошепотів. – А без реєстру… мені уже ніхто не допоможе. Костя має рацію: життя – багно. Якщо тебе дрючать так нахабно, навіщо бовтатися в тому багні? Правильно я кажу, Костю?

– Безумовно! – потвердив Костя.

Макар здригнувся від того слова. Глянув на руку з пістолетом. На другу. Відклав один пістолет, другий підніс до скроні.

Зіна заплющила очі, зашепотіла затято:

– Заплати, Сашо! Заплати спочатку!

– Ей, терористе! Стріляй у мене! – загорлав Костя.

– Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! – утрутився літератор. – Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!

– Що за реєстр?! – намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.

– Реєстр?! Це моє спасіння… – Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. – Головний документ. Правда. Без нього…

– Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… – Горила говорив напружено, ніби над силу. – Може, й реєстр твій там…

Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.

– Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу.

Відштовхнув.

– Сам! Сам, Зіно!

Підвівся. Витяг з‑під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.

– Реєстр… – притис до грудей тоненьку теку з документом, по‑дитячому бурхливо схлипнув. – Ваню… Дякую. Ти – людина…

– Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.

– Тепер ви нас відпустите? – захвилювався Пустовоєв.

– Якщо він нас відпустить, його тут порішать, – сказав Костя. – Треба якось усім колгоспом…

– Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? – Настрій механіка явно кращав. – Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько‑чарівник, і тоді… гуляйте собі!

– Нас не забудуть! – Вова уже цілився смартфоном у заручників.

– А відсвяткуймо, поки час є, – запропонував Костя.

– Нема чим, – сказала Зіна. – Ти все видудлив, алкаш клятий!

До шостої ранку – хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога – до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь‑якими засобами.

– Штурм! – наполягали «альфівці».

Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз’їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:

– о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми – не більше, ніж півгодини;

– о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об’єкт.

Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики – туди‑сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…

Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.

Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.

– Шоста…

Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.

– Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, – мовив у трубку уїдливо.

– Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, – почув голос Новаковського. – За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.

– Слухаю… – прошепотів Макар.

– Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих – то маячня. Діло помре. Давай так… Я – гарант. Моє слово. Я беру на себе розв’язання проблеми.

– Яким чином?

– Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?

– Я вам… вірю.

– Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.

– На фіга?

– Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?

– Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.

– Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов’язково необхідно виконати.

– Хай підходить…

– Тоді – все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…

Макар розсміявся азартно й нахабно.

– Я – до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!

Відрубав зв’язок, весело зиркнув на заручників.

– Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…

– Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! – натхненно вигукнув літератор.

– Тихо! – гаркнув Горила. – Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.

– Що за нерви, Ваню? – спитав Макар. – Не схоже на тебе.

– Мобільний мій дай, – сказав Горила. – Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім – хвилюватиметься.

– Спокійно, Ваню. Зараз принесу, – підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників – валявся посеред холу на підлозі.

Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок – трах!

Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.

– Ти чого? – кинула із прикрістю.

– На місце! – хижо прошепотів Макар.

– На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?

– На місце! Без мого дозволу…

– Тьху на тебе! – Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. – Телефон людині дай! – крикнула. – Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!

Вова зняв бейсболку, утер нею лице:

– Яка задуха! Це від вашої гризні…

– Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, – сказав Костя. – Такий же білявий і геть зелений – життя не нюхав.

– Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, – азартно всміхнувся Вова.

На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.

– Твій? – запитав Горилу.

– Мій…

– Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! – Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. – Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?

– Пішов ти…

– Закрий же ти свій рот, проклята! – продекламував літератор. – Щоб Ванькова доня почула тата!

Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…

– Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, – так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов’ю до дитини.

Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.

– Ваня…. Тебе що в «Сігму» привело?

Відповідь не розчув – у вхідні двері хтось нервово застукав.

А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла – голова обертом. Приклав долоню до лоба – горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі – тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.

– Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька‑чарівника… – хитнувся.

– Давай‑давай… Сам! – ображено вигукнула Зіна.

Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.

– Йди…

– Зачекай! – Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. – Ярослав Михайлович наказав передати тобі…

Витягнув шию – страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.

– А де… Хлопець у бейсболці де? – прошепотів напружено.

– У чому справа, Рудю?

– Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі – це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.

– На фіга?..

Рудь почервонів з роздратування.

– Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… – прошепотів нервово. – Накажи, щоби він бейсболку натяг, – додав.

Макар завмер. Перед очима – терези. На одній шальці – все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій – Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі – гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках – новий вагомий аргумент.

– Відчини… мені… – почув Рудя.

– Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? – вчепився в журавля, дихав в очі.

– Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.

– Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І – нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…

– Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!

Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.

– Пішов!

– Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… – Рудь задки‑задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.

Раптом схлипнув.

– Блін, Саню… Це ж усе по‑справжньому, – прошепотів. – Ти труп…

Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь‑якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі – сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань – ясно. А тепер…

– Котра година?

– П’ятнадцять на сьому… – В Зіниному голосі з’явився страх.

Макар посміхнувся приречено.

– Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар – свята справа. І… гуляйте.

Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув – ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.

– А це? Уже й не потрібно?

– Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?

– Ні…

– Крута ти людина…

– Та й ти не кисіль…

– Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!

– Макар! Ну, в тебе і пика! – Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. – За хвилину в Інтернеті буде.

Макар підтягнув до себе рюкзак, дістав гроші, роздавав‑осміхався.

– Ну… Вибачайте, як що не так… Ідіть, люди. Скоро менти схаменуться… Давайте. Усі – по домівках.

Заручники тупцяли на місці.

– А ти що робитимеш? – Зіна звела брови, дивилася на Макара з материнською тугою.

Макар махнув рукою втомлено.

– А‑а… Я знайшов, що шукав. У мене є козир… Реєстр… Я з ним…

– Який козир? – здивувався Ваня. – Зараз тебе завалять…

– Ні, ні, Ваню! Не завалять, – брехав Макар.

Горила насупився, наказав заручникам:

– Так, слухай мою команду. Виходьте по одному! З піднятими руками.

Пузатий Потапов знітився.

– А ти, Ваня?

– Тут побуду. Якщо він тут сам лишиться, його точно пристрелять… А мене знають… Спробую скорегувати події.

– Життя – багно! Я теж залишаюся, – похмуро розсміявся Костя.

Вова знизав плечима:

– Я теж. Можна? Зніму штурм. Круто. Сенсація…

– Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала проблема вибору. Навіть у безальтернативних ситуаціях, – розгубився літератор.

– Попутного вітру, Геракле, – зітхнула Зіна.

– Доярка! Як ти тільки смієш… – пхикнув Пустовоєв. – Я залишуся, щоби на власні очі побачити нашу спільну вікторію…. з якогось небезпечного кута.

Макар ошелешено дивився на заручників. Зіна… Зіна – міць! Із Зіною хоч на Еверест. Літератор… Геракл нещасний! Дитя наївне й чисте. Костя… Костя – філософ, мать його. Внутрішня еміграція. Скільки таких… Вовчик, блін. До чого ж вони схожі! І не тільки білявим волоссям. Тільки драбину бачить. Вовчику конче треба по драбині дертися… Краще, ніж під драбиною скніти чи знизу ніжки їй підпилювати. Ваня… Ваня – людина. Отой другий – слабак, а Ваня… Треба буде у Вані якось розпитати: як жити?

– Люди… Схаменіться. Ідіть геть, – прошепотів. – Це моя гра. Я ж вас не всиновлював, щоби ви оце біля мене товклися.

Ваня простягнув руку, як той безхатченко, наказав заручникам:

– Давайте. Кладіть гроші назад. Щоб у ментів запитань не виникло. Чуєте? Не було ніяких грошей. Вам ніхто нічого не обіцяв. Заручники, й крапка.

Костя легко розстався зі здобиччю, Зіна віддала гроші з прикрістю, штовхонула Пустовоєва.

– Діставай свою сотню, Геракле, бо зараз знову почнеш скиглити про проблему вибору.

Літератор дістав гроші, схлипнув.

– Матір Божа… Дякую, що путь указала… Я ж міг проспати цю ніч удома… Як проспав ціле життя…

Ваня склав гроші, простягнув механіку.

– Тримай. Думаю, згодяться… Твоя гра, хлопче, тільки починається…

Макар покрутив у руках гроші, поклав у Зінину долоню.

– Зіні гроші більш потрібні.

Зіна взяла гроші, обійняла механіка, притисла до себе. Схлипнула.

– Ох і сука ти, Сашко!

– Так, Зіно. Я ще та сука, – прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. – Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?

– Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… – вигукнув літератор.

Ваня Корбут підняв вгору руку – всі стихли.

– Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви – заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій – тобі віддам, терорист хріновий.

– У тебе був бронежилет? – Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.

– Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. – Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: – Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать – не тронуть.

– Ваня! Сховай реєстр у себе, – сказав механік. – Для мене він – останній шанс.

Ваня кивнув, заховав теку з реєстром під камуфляж. Усадив слабкого механіка на підлозі біля столу, посунув до дверей.

Дата добавления: 2015-06-04