Книга перша. Макар 5 страница

Нані вхопила милицю, щосили дзизнула по газеті. Столик розлетівся, укрив підлогу ясним склом, та Нані не зупинялася. Стрибала навколо столика на одній нозі – скло в ступню! Не відчувала. Била і била милицею по паперу, налитому брехнею по вінця. І кричала ж. Кричала, поки не знесилилася. Упала біля розтрощеного столика, скрутилася, тремтячими руками вхопилася за скалічену ногу.

– Ненавиджу! – шепотіла завзято. – Ненавиджу вас усіх!

…Тато вирвався з лікарні за тиждень після надзвичайної події. Зламана рука – підв’язана, корсет ребра притримує.

– Ти ні в чому не винна, Нані! – навіював доньці, та голос тремтів. – Ти – за правилами… А тракторист цей до кінця днів за кермо не сяде! Якщо, звісно, побачить свободу… до кінця своїх днів. Забудь про нього, Нані! І щоби не плакала! Нам маму підняти треба.

Анука згасала довго, нестерпно, тяжко. Танула. Ховала смуток у гіркій зморшці між чорними бровами, намагалася всміхатися чоловікові й доньці. Горду грузинку з південного Ахалкалакі не навчили плакати.

– Дім… Давай будувати наш дім, Нані… – шепотіла слабко.

Новаковський сірів з горя, Нані квапливо хапала альбом, всідалася біля маминої постелі. Звичайно, що мама права! Мама завжди права! Вони малюватимуть дім, а коли мама встане… збудують його поміж сосен біля ріки. У тому, що мама встане, Нані не сумнівалася. Медицина он яка! Мерців із того світу повертають. І грошей у тата – повно. Найкращих спеціалістів запросив. Так і було. Поважних медиків оперативно висмикували з будь‑якої точки планети. У квартирі Новаковських лунала англійська, німецька, навіть китайська мова. Їм з татом залишалося небагато: довіритися лікарям, сповивати кохану маму своєю турботою повсякчас і… малювати дім. Звичайно! Нані сідала на край ліжка, тримала альбом так, щоби мамі було зручно… Анука вела олівцем по паперу, всміхалася…

– Тут… башта…

– Мамусю! А де ми з тобою від літньої спеки ховатимемося? – питала Нані.

Анука вела слабкою рукою – поряд із баштою виникала тераса. Конічні шпилі… Вітрячки…

– Гарно, матусю…

– Тата бережи… – прошепотіла Анука. Альбом долу. Очі в небо… Мо’, дім там собі підшукувала?

За тиждень, певно, побачила новий притулок. Пішла… Новаковському – й поплакати не судилось. Ануку поховав, кинувся Нанку рятувати. Покинутим кошеням вила в куту, їсти відмовлялася. Шкарябалася, пручалася – нікого до себе не підпускала. Квартиру Новаковських знову заполонили лікарі… Рік у приватному санаторії в Німеччині. Новаковський усі справи покинув – поряд животів, нікому догляд за єдиною донькою не довірив. Одного у Бога просив: урятуй дитину.

За рік – два суди. Трактористу впаяли по повній. Хвора жовтушна газета завзято відбрехалася, винісши на перші шпальти чергову брехню: «Підприємець Новаковський рік ховався в Німеччині від українських законів!». І що їм – за Нані плакатися?! Новаковський відступив. Та не забув. За півроку жовте кубло зійшло синім полум’ям. Винуватих не знайшли. Та й не дуже шукали.

– Немає в мене нічого святого, – сказав Новаковський доньці. – Тільки ти, Нані.

– Тоді я буду завжди з тобою поруч, тато. Як янгол‑охоронець, – відповіла Нані. – Повинно ж бути в тебе хоч щось святе.

Вразила нещасного тата у саме серце. Він і так мучився, відповіді не знаходив: якої крові більше в жилах доньки? Його, західняцької, української, чи від Ануки, грузинської? Раз каже – можна вірити. Наче невидимими сріблястими металевими латами вкрита – непохитна. А чим серце гріє – не довіриться. Анука… Друга Анука. Ті ж глибокі сині очі, горді риси лиця, чорні брови – стріли. Ясная. Єдиная. За таких чоловіки насмерть б’ються. За цю єдину Новаковський – уб’є.

У вісімнадцять Нані вчергове здивувала тата: навідріз відмовилася від кембриджів та гарвардів, вступила на архітектурний факультет Київського національного університету будівництва і архітектури. І вперше з часу страшної пригоди заговорила про занедбану земельну ділянку в Процеві. Новаковський кілька разів поривався її продати: не хотів і згадувати про місце, де кохана Анука востаннє всміхалася. Нані не дозволяла. Не говорила нічого – просто махала головою знічено: ні, ні… І от.

– Дім будуватиму в Процеві, – сказала просто. – За маминими малюнками…

Приголомшила – серце задихнулося. Не дібрав що відповісти. Кивнув. Дав Нані волю і гроші.

Химерна споруда виросла за два роки – Нані ні на йоту не відійшла від маминих малюнків. Тут було все Анучине – башти, широкі тераси, конічні дахи з вітрячками. І Ярослав Новаковський полюбив дивний, недолугий, незрозумілий для чужого ока дім. Тільки тут озлоблена нещасна одинока людина, у якої не було нічого святого, відпочивала душею.

У дві тисячі дев’ятому Нані стала дипломованим архітектором, татовим коштом відкрила архітектурне бюро, захопилася творчістю Отто Вагнера і віденського сецесіону. І все би нічого, та поряд із донькою й досі не було нікого, про кого Ярослав Новаковський міг би радо подумати: годиться в майбутні зяті. Друзі? Так! Цих повно! Трусили патлами й порожніми кишенями, застрягали в Наниному бюро надовго. А коханого не було. Новаковський згадував любу Ануку: така ж була. Ніхто з хлопців не міг похвалитися, що хоча би глянула на нього прихильно. Долю свою чекала. Його, Ярослава свого… І до Нані має… прийти любов. Новаковський орлиним оком обмацував кожного, хто наближався до доньки ближче, ніж на сто кроків. Намагався передбачити події, був готовий убити кожного, хто тільки наміриться поставитися до його квітки легковажно чи образливо. Мучився: який він, обранець Нані? Хто? Цей? Чи, може, он той…

Олександр Макаров не сподобався Новаковському з першого погляду.

Макар би теж зосередився на емоціях, та знайомство з Новаковським пройшло під знаком «Danger!». Одного дня в середині серпня, коли він збирався відсвяткувати своє тримісячне хазяйнування в «Есфірі», зателефонувала Марта, прошепотіла поспіхом:

– Сашко… До тебе візитери. Не підведи.

З того, як швидко Марта ввірвала зв’язок, механік зрозумів: або щось підслухала в шефовому кабінеті, або дізналася щось важливе запізно.

За хвилину до його кабінету вже заходив Макс Сердюк, хазяйським жестом запрошував сюди невисокого лисого чолов’ягу з чіпким поглядом.

– Прошу, Ярославе Михайловичу.

Макар не бачив красунчика Макса з півроку, сподівався – піде від Сердюка, ніколи уже не зустріне шефового синка. Три місяці тому, коли він прощався з офісом нардепа, Сердюк теж чекав на сина, та – Бог милував – не перетнулися. Володимир Гнатович тоді сухо побажав помічникові успіхів на бізнесовій ниві, додав:

– У наших справах усі контакти через Марту.

– Безумовно, – запевнив Макар, хоч не дуже й розумів, про що мова. – Я залишаюся вашою людиною, Володимире Гнатовичу.

– Прийде час, побачимо, – пообіцяв Сердюк.

Час прийшов?

Макар напружено зиркнув на гостей. Чому йому завжди здається: поряд із Максом він обов’язково побачить… Любу?

– Доброго дня, – сказав насторожено.

Підвівся з крісла, пішов до чоловіків.

– Максе… Радий бачити. Як Володимир Гнатович? – вкрай ввічливо. Простягнув руку лисому. – Макаров.

– Новаковський, – буркнув лисий. Явно не бажав брататися.

Макс уже йшов кабінетом.

– Оце, значить, і є твоя фабрика?

– Моя, – необережно нахабно процідив Макар.

Новаковський прискіпливо зиркнув на механіка:

– І хто її тобі прикупив? Мамка? Чи татко?

Макарові у голову вереск: «Мальчік! Мальчік!»

– Бабця!

– Ну, звісно… – Новаковський насупився, кинув: – Показуй!

Макар вів гостей довгим коридором, волосся дибки: що відбувається? Винувату враз знайшов: «Клята Марта! Не могла попередити заздалегідь. Хоч би знати, що за фігня. Сердюк Макса прислав? Казав, усі контакти через Марту…»

– Ну… Все зрозуміло. Досить! – Новаковський зупинився в коморі готової продукції на першому поверсі, присів на тюк з упакованими сарафанами. Насупився – думку м’яв.

– Значить, так… – оголосив. – Завтра чекаю тебе, Максе… І пана Макарова… в себе в Процеві. Обговоримо.

Макс захитав головою: ні, ні…

– Найпевніше, його Марта привезе, – про Макара, як про тюк із сарафанами. – Я в татові справи не втручаюся, Ярославе Михайловичу.

– Марта, то й Марта, – відповів Новаковський. Зиркнув на механіка. – До зустрічі… мануфактурщику.

– О котрій я повинен бути у вас? – запитав механік, хоча хотів дізнатись інше: навіщо йому пхатися до Новаковського.

– Як сонце сяде, – розпливчасто відповів Новаковський, рушив геть.

– Зустрінемося, – пообіцяв Макс, пішов за Новаковським услід.

– Безумовно!

Стояв посеред упакованих сарафанів, дивився гостям услід. «Дідько, ну до чого ж пафосні, суки! – тремтів від люті. – Покидьки, козли, мажори довбані.. Звикли в баблі купатися. Спробували би… Як я! Самі! Нічого… Ще подивимося, хто крутіший… у нічорі бовтатися». …Про Новаковського – не думав. У мізках верещала сирена – «Danger!». Аж роззинувся – звідки?.. Фантазії – на! Макс голий… Любу хоче! Та де йому? Після Макара…

Зі злих думок – у реальність: швачка Бубнова на порозі.

– О! А що ви тут робите? – цікава.

– Працюй, Злато!

– А що це ви… наче випили й не закусили? Хто це приходив? Наїжджають? – Злату Бубнову зупинити – легковиком на КамАЗ. – Так ви їм скажіть – колектив за вас! Хай тільки спробують. Ми їм влаштуємо армагеддон на три дії без перерви на каву.

– Усе в порядку, Злато. – Всміхнувся. – Не переживай. Нікуди я від вас не подінуся.

Швачка Злата Бубнова стала першою беззаперечною перемогою «мануфактурщика» Макарова. Йому би від початку в справу вникати, виробництво вивчати, контакти налагоджувати, а тут колектив забродив, трясця матері. Бубнова на коні. Шаблюкою розмахує:

– Дівчата! Молокосос нас закриє! От побачите! Воно ж – ніяке… І куди Ганна Григорівна дивилася, коли йому «Есфір» продала?!

Макар не став витрачатися на слова. Бубнову – на контроль якості, план – удвічі, технолога Роберта з дочкою Олею – на вихід. Скандал вийшов немалий.

– Ви не маєте права нас звільняти! – кричав Роберт.

– Роберте, без образ, – сказав Макар. – Ви баласт. Нащо мені технолог? Краще я на вашу ставку дизайнера візьму, бо на цих сарафанах скоро загнемося. І секретарка мені не потрібна. Я сам можу слухавку знімати і каву заварювати.

– Ми – акціонери! – підгавкнула секретарка Оля.

– І залишаєтесь акціонерами, – відповів Макар. – Краще запрацюємо – вам же зиск. Кінчайте цирк! Ідіть! Хоч до суду, хоч до чортової матері!

Під гарячу руку хотів був і охоронця Пилипенка викинути на фіг, та бухгалтер Гурман засмутився:

– Пропаде людина. Зіп’ється! Ганна Григорівна його була теж звільнила, а потім назад узяла. П’є, нещасне, як без роботи.

– Добре, хай поки працює, акціонер хріновий. Тільки я тоді не розумію: навіщо ми встановили сигналізацію і платимо охоронній фірмі?

– Щоб охороняли, – сказав Гурман.

– А Пилипенко нам навіщо?

– Щоби не пив.

Отаке воно – «своє».

Першою стратегію нового власника оцінила Злата Бубнова.

– А Саньок наш кебу має, – сказала. – По всьому видно – працюватимемо.

За два місяці, коли вже бачила, як вимордовується хлопець – з ранку до ночі на фабриці, – перейшла на «ви».

Макар і справді жили рвав. Із задоволенням! Із відчайдушною радістю. Геть нові відчуття – «на себе пашу!». Немає втоми. Ніхто ж не змушує – сам. Воля його така. Воля… Нічір зник. Сонце! Сонце – то не Марта. Світло. Тепло. Люди є – твої! Різні геть. То й добре. Уже не один. Татко їм. Блін, приємно. Себе не забути. Гроші – чудово. Гроші від свого діла – кайф!

Постачання, тканини, сарафани, у туалеті унітаз забився, огорожу відремонтувати, заґратувати єдине незаґратоване вікно, що виходить у внутрішній дворик, їдальню в червоному кутку зробити, постачання, тканини, сарафани… «Моє!» – врешті вірив. Трусився‑жахався‑наступав: «Фарт! Не віддам!» А ніхто й не рвався. Тиша незвична. Санстанція та пожежники були поткнулися. Гроші дав, згадав мимохідь – парафія нардепа Сердюка. Чули про такого? Чули! Гроші взяли, більше не надокучали. Та й без них проблем вистачало. Крихітне виробництво працювало з крихітним прибутком. Голобородьковій мамі, певно, вистачало. Макар планував вторгувати світ. Добре, хоч допетрав: заради перспектив не варто руйнувати створене.

– Сарафани? Нормально… – розмірковував. – Є час збагнути, куди рухатись.

А тут – Макс із Новаковським: привіт від Сердюка. Уже вирішили, куди йому йти?

– Марто! – у слухавку. – Обов’язково заїдь до мене сьогодні!

– Спробую, – демонстративно‑оптимістично відповіла партизанка.

Зустрілися назавтра надвечір. Така в них тепер любов. Марта з обережним подивом звикала до нових життєвих обставин, що вона сама доклала максимум зусиль до їх реалізації. Зустрічі з Сасунькою стали безпечними, проте настільки рідкими й спонтанними, що Марта й сама не розуміла: так краще? То Сердюк затримував її до ночі, то Сашко не вилазив із фабрики. Зате вже як зачинялися в апартаментах біля цирку, ох уже Марта розкошувала – до ранку коханця слюнявила.

А цього разу й обійняти забула. Сиділа в салоні «кіа» поряд із коханим, торохтіла: усе встигнути Сашкові переповісти, поки до маєтку Новаковського доїдуть.

– Новаковський – потрібен. Сердюк із ним домовився, що Новаковський організує держзамовлення для твоєї фабрики. Вчора…

– А чому вчора цього лисого Макс привів?

– Сам напросився. Саме у Володимира Гнатовича був… Я вже зібралася, а Макс… Усе нормально?

– Безумовно. Про держзамовлення…

– Починається справа, Сашенько! Починається…

– А що від мене?

– Нічого! Тобто… Новаковський пояснить… Певно, шитимеш щось для армії. Важке питання! Та раз Сердюк із Новаковським домовилися… Головне – отримаєш державні гроші. На вибори підуть…

– На вибори? А що мені лишиться, Марто?

– Усім вистачить… – запевнила Марта. – Я навчу. Більшу частину треба буде віддати Володимиру Гнатовичу. А куди він їх витратить – на вибори чи ні, – то не наша справа. Іншу собі залишити. І так усе викрутити, ніби все пошито й передано замовнику.

Макар насупився – нічір…

– Тобто… можна й не шити?

– Можна…

– А якщо не віддавати гроші Сердюкові?

– Ти що?! – злякалася Марта. – І думати забудь. Якби не Володимир Гнатович – хіба була б у тебе фабрика?

– А я думав, тобі дякувати… – ляпнув механік.

Вони ніколи не поверталися до подій шістнадцятого травня. Марта уперто мовчала, Макар боявся ставити питання.

– Якщо Сердюк захоче твій бізнес прикрити, – відповіла, бо досвід мала, – й дня не пропрацюєш. У нас усе й виходить, бо під Сердюком…

Макар загальмував: попереду ліс, вогні посеред дерев. Проців.

– А Новаковський цей… – мовив. – Такий же недоторканний, як наш Сердюк?

Марта закивала.

– Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…

– До чого?

– До будь‑чого… – відповіла обережно.

Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п’яні кондитери, потім п’яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами‑конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з‑поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом’якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.

Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір’я і розгубилися: попереду ліс стіною.

– Певно, англійський сад, – здогадалася Марта. – Десь тут мають бути стежини…

– Орієнтуйтесь на Венер! – порадив від воріт байдужий охоронець.

Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок – на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.

– Датчики руху! – зметикував.

Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.

Марта зупинилася, озирнулася розгублено.

– Надто тихо…

– Що менше люду, то краще, – нервово відповів механік. Розміри маєтка дратували уяву, розсмикували увагу, хоч Макар і заприсягся собі не відволікатися на дрібниці, сконцентруватись виключно на справі. Та надто вже приголомшливими були ті «дрібниці».

Біля парадного входу їх зустрів вишколений мажордом.

– Ярослав Михайлович з гостями у внутрішньому дворику, – всміхнувся доброзичливо. – Прошу! Я проведу…

Напружений Макар і Марта ввійшли до палацу, прострілили його кроками наскрізь, вийшли з протилежного боку прямо на терасу внутрішнього двору, такого ж величезного, пафосного й недолугого. Єдиною приємною його відмінністю був причал із білою яхтою – маєток Новаковського виходив прямо до ріки.

На терасі веселий броунівський рух. Макар скосив очі: десятки зо два чоловіків і жінок різного віку розважалися, як хотіли. Хтось сидів біля столиків, хиляв одну за одною, хтось танцював, хтось плескався у басейні, хтось збився у групу, теревенив завзято. Нема проблем! Одна в них проблема: дурні кури грошей не клюють.

До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча – ні! Хіба трударі носили смугасті матроські тільняшки й ідіотські білі шорти з лейблом «Gant»?

Марта розкинула руки назустріч хазяїну.

– Ярославе Михайловичу!

– Привіт‑привіт, Марто! Чого так довго?.. – Новаковський з півоберта.

– А я не сама. Познайомтеся. Це – Олександр Макаров. Був помічником Володимира Гнатовича, а тепер…

– Знайомі вже, – кивнув хазяїн. – Служив?

– Що? – розгубився Макар.

– В армії служив?

– Ні.

– Погано.

Макар відчув, як ступні спітніли, ніби третю добу несвіжими портянками обмотані.

– Але хоче послужити, – вставилася Марта. – Володимир Гнатович…

– Ходімо, – відповів Новаковський, кивнув у бік яхти. – На яхті поговоримо.

Макар був сіпнувся був за Новаковським і Мартою, що вона вже поспішала за хазяїном маєтку услід, та Новаковський зупинився, зиркнув на механіка з прикрістю:

– А ти куди?

Марта полохливо глянула на механіка.

– Сашко… Ти тут… Добре?

– Безумовно, – на автоматі. Кров до скронь. «І ви питаєте, чому вас ненавидять?» – у простір.

– Шампанське? – почув за спиною.

Озирнувся. Біля нього стояв хлопець‑офіціант із тацею.

Після першого келеха льодяного шампанського Макар почав відлік часу наївними міркуваннями про те, що Марта впорається хвилин за двадцять. Присів у плетене з ротангу крісло неподалік галасливої компанії. Цідив холодне вино з бульбашками, мандраж бив. «Давай, сонце! Вибори мені гроші! – подумки підбадьорював Марту. – А дядько ще той… «В армії служив?» Сам, мабуть, півжиття в чоботях! Ну, не служив! В інституті військова підготовка була. Стріляти вмію. «Макарова» за хвилину розберу та зберу. І не схиблю, як треба. Блін! Макаров «Макарова»… Де Марта?!»

За годину, після третього келеха, думав тільки про одне: де туалет?! Пішов блукати просторим двором. А де… На столах біля басейну – наїдків на армію. А де… Гості ввічливо кивають: «Добрий вечір!» – і тої ж миті повертаються до своїх розваг. А де… У дім самому пхатися якось незручно. І офіціантів не видно. У соснах ховаються? А де…

Механік накинув коло двором, зупинився біля крайнього столика, що він майже потонув у густих нетутешніх декоративних кущах, і раптом очам не повірив: за столиком сидів Борька Рудь. Не те щоби друг чи приятель. Так, звичайний знайомець. Перетиналися колись кілька разів в інститутському гуртожитку. Макар навіть не пам’ятав, де саме вчився Борька Рудь, чи вчився і взагалі – хто він такий. Може, до інститутського гуртожитку його хтось із друзів приводив? Чи не однаково?! Відверто зрадів знайомому обличчю. Іч! Втупився в ноутбук, щось вивчає зосереджено. Кому вечірка, а кому праця? Може, хоч підкаже, як до туалету дійти.

– Боря…

Схожий на журавля в окулярах, незграбний гостроносий хлоп років двадцяти п’яти відірвався від справи.

– Саня. Макаров, – констатував незворушно. – Привіт.

– Де тут туалет? – головна мета миті.

– Зараз. Проведу.

Як удома. Ноутбук відклав, посунув у бік пишної хати.

– За холом праворуч.

– Дякую.

Якби сечовий міхур не влаштував загрозливу істерику, Макар устиг би роздивитися всі коштовні цяцьки у холі, та їх і в туалеті вистачало. «А крісла й комплекти чистої нижньої білизни тут навіщо?» – не міг докумекати. Та розбиратися з чудацтвами багатих не став. Швидко повертався холом до дверей, що вели до внутрішнього двору. Аби тільки Боря не щез. Розпитати б обережно…

– Саня, – журавель тупцяв біля дверей.

– Боря. Урятував. – Макар ішов до незворушного, як гниле болото, Рудя, губився – ніяк не міг віднайти й ухопитися за годящу тональність, яка зробила би розмову відвертою і довірчою.

– Прошу.

І все? Макар демонстративно весело всміхнувся, жестом у бік накритих столиків.

– Давай! За зустріч.

– Дякую. Не можу.

– Зав’язав? Здоровий спосіб життя чи іслам сповідуєш? – Макар ніс лабуду, з язика рвалося інше: ти як тут опинився, Борю? Що ти тут робиш? Хто тут тебе на повідку тримає, а може, ти когось? Ну! Повідай хоч щось!

Боря – ніби почув.

– Саня. Пам’ятаєш, ми колись у гуртожитку обговорювали фундаментальні проблеми теорії функцій?

– Безумовно, – збрехав, не мигнув.

– Кандидатську пишу… – врешті довірився журавель.

– Тут? – ляпнув Макар замість «вітаю».

– Ні. Після роботи. У вільний час.

– А, то ти оце на роботі? – почав вивідувати механік.

– Так.

– У тебе є вільний час?

– Я мало сплю.

– Я теж мало сплю, Борю. Може, якось зустрінемося? Розкажеш про дисертацію. Цікаво…

Журавель кивнув, простягнув механіку візитівку, мовляв, зідзвонимось. Макар поклав її до кишені, не роздивляючись. А хотілося.

– А я без візитівок. Відпочиваю…

– Зрозуміло… – знову без емоцій.

Механік указав на ноутбук на столику.

– Наукова робота в компі?

– Ні, тут поточне. План для Ярослава Михайловича на завтра складав, – відкрився Боря.

– Ти помічник Новаковського?

– Так.

– У нас із тобою однаковий розклáд, – обережно сказав Макар. – Я теж був помічником народного депутата. Але основне – то моя «дисертація». Щодня пишу. З ранку до ночі.

– Що за тема? – пожвавішав Рудь.

Макар уже приготувався похвалитися власною фабрикою, та від панської хати – високий дівочий голос:

– Борю! Відвези мене в місто!

– Так, Нані. – Журавель уже мчав геть. Навіть не попрощався.

Макар озирнувся. Біля дверей хоромів у півоберта до нього стояла тоненька панянка, говорила по мобільному. Короткі джинсові шорти, топ прилип, бейсболка, з‑під неї – густе чорне волосся, зібране у хвіст. «Спека», – байдуже констатував механік, обернувся до причалу: щось Марти підозріло довго немає. І раптом закляк. Він не усвідомлював, чому йому так відчайдушно хочеться знову озирнутися. Ніби щось надзвичайно важливе промайнуло і зараз йому було конче необхідно переконатися, що те важливе не примарилося. Було. Є. Механік усміхнувся скептично. Маячня! Видихнув. Повільно обернувся до дверей дому. Панянка все ще стояла на порозі. Усе ще говорила по мобільному, і він не бачив у дівчині аж нічого такого, заради чого варто було озиратись.

– Нані. Я готовий, – почув голос Рудя.

Дівчина кивнула, заспішила до «БМВ», що вже гирчав під соснами. За кермом – водій. Рудь саме відчиняв задні дверцята авта.

– Спека… – прошепотів Макар роздратовано. Ковзнув поглядом по дівочій постаті – панянка саме сідала в авто – і раптом відчув: серце терпне… На правій нозі Нані від коліна до середини литки – тоненький шрам. Ніби «Кохінором Т1» під лінійку проведений…

Ото й тобі часу – поки серце спить.

Макар гнав – не руки кермо крутили: новий гравець у ділі – бив у груди зсередини, пробив, попереду автівки на метр – рвав уперед. Механік ошелешено слідував настирливому сердечному ритму, мружив очі нервово, вглядався, ніби «бемчик» раптом мав з’явитися попереду. Марта перелякано зойкала:

– Сашенько! Сашенько! Ну, куди?! Смерть доженемо!

«Смерть»? Не розчув! «Доженемо»?.. Дідько! Тільки тепер і дійшло – за дівчиною жене. Йолоп! Вона годину тому з Процева виїхала.

Зупинити б те серце на мить. По гальмах. Хоч автівку. У відчинені вікна – гаряче, чорне. Ніч. Перед очі – «Вас вітає місто‑герой Київ».

– Сонце! Що ти робила з тим… моряком на яхті так довго?!

– Ти ревнуєш?

Марта сміялася щасливо і молодо, обійняла, взялася пояснювати. Повз них мчали автівки. Штовхали «Кіа Сіїд» пекучим повітрям. Розгойдували думки. Марта оптимістично малювала складні схеми, механік намагався зосередитися. Чортівня виходила: сарафани, держзамовлення, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.

– Тобто… я отримаю держзамовлення?

– Безумовно!

Заметушилася, дістала з сумки візитівку.

– Тримай, любий. Маєш познайомитися з помічником Ярослава Михайловича. Усі контакти по цій темі з ним.

– Рудь. Борис Ігоревич, – прочитав. Усміхнувся. – Я знаю його, сонце. Ми з ним… Не важливо…

Витяг з кишені візитівку Рудя, показав Марті.

– Маю дві тепер…

Замовк: сарафани, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.

– То ви вже спілкувалися? Чудово. Чудово, любий, – чув Марту.

– Усього кілька хвилин. Він… повіз у місто якусь панянку… Певно, гостя. Нані…

– Нані? Це дочка Новаковського.

Дочка? Знітився. І якого?! Від прикрощів знітився ще більше.

– Ну, то… таке! Ти! Чому ти так довго з Новаковським на яхті затрималася?! Подушки там… м’які? Дружина… Новаковського не дізнається?!

Марта прилипла до коханця спітнілими грудьми.

– Господи, як же я люблю, коли ти мене ревнуєш! – зашепотіла гаряче. – Коханий! Забудь про Новаковського! Він удівець. Для нього на всіх усюдах єдина жінка існує – Нані…

Нані‑на‑ні‑на… На широкій постелі в апартаментах біля цирку густо хропе виснажена задоволена Мартазавра. Розкинулася – рука колодою на Макаровій шиї. Нані‑на‑ні‑на… Нічір не заглушає музики. Нані… Ім’я магічне… Незвичне, таємниче. Як шрам на її нозі. Певно, лижі, крутий схил у французьких Альпах… Не на вила ж у сараї… Марті подякувати: зробила його фаталістом. Нані‑на‑ні‑на… Доля! Це точно доля! Ні, Макар і думати не бажає, наскільки вигідно те, що Нані – донька Новаковського. Він просто хоче побачити її знову. Нані‑на‑ні‑на… Ти яка? Він не бачив її лиця двадцять сьомого квітня у квіткарні біля Республіканського стадіону. Не роздивився в Процеві, та це тільки збурює фантазії. Однаково. Він упізнає її за шрамом на литці. Марта не дізнається про те. Особисте не перетнеться зі справами. Фантазії стають некерованими – Нані… Нані‑на‑ні‑на… Новаковська… Блін, Нані Новаковська – не просто доля. Вкрай файна красна доля! І це треба визнати. Якщо для Новаковського не проблема посеред фінансового року вибити держзамовлення для його фабрики, скільки корисного він зробить, приміром, для… зятя?

Макар косить на Марту напружено, ніби вві сні коханка може підслухати його думки. Колода на шиї перекриває кисень.

Супиться, скидає Мартину руку з шиї нахабно й безцеремонно – ніби зі свого життя назавжди. Завмирає… «Цікаво, де Марта мою розписку зберігає?..» Обережно повертає колоду на шию. «Блін, з глузду з’їхав! Яка ще Нані? Забути до часу…» – наказує собі. Фантазії підкоряються, захлинаються виробничою тематикою: держзамовлення, фабрика стає великою, як Республіканський стадіон, тисячі швачок, схожих на дешевих іграшкових китайських роботів, строчать, аж гай гуде, гори готових виробів перетворюються на пачки банкнот, а над усім тим сяє вогнями назва – «Есфір».

– Блін, чому я й досі назву не поміняв? – шепоче роздратовано. – «Есфір»… Якого біса? «СаМ» – Саня Макаров. Треба буде поміняти вивіску перед входом.

– Не час, – подає голос Марта.

Макар лякається: вона точно диявол!

– Не спиш?

– Сплю… Завтра справ до біса. – Коханка не розплющує очей. Забирає руку‑колоду з Макарової шиї. – І ти спи, любий. Скільки можна думати про Новаковських?..

Чому вона сказала: «про Новаковських»? Він думав виключно про справу! Про бізнесовий вплив Ярослава Новаковського…

Третій день поспіль Макар крутить у руці візитівку Борьки Рудя: зателефонувати? Руки чешуться, думки підганяють: і що з того, що він зателефонує першим? Про справу турбується. Набирає номер і в той же час скидає – ні! Марта веліла чекати дзвінка Рудя.

– І чому ти не дзвониш, Борю? Давай уже… – підганяє. Додає аргументів: – Справу робити треба…

Рудь зателефонував четвертого дня, коли механік придумав собі фатальну забавку. «Якщо сьогодні відгукнеться Боря, то я побачу… Нані!»

Дата добавления: 2015-06-04