II. Господарство сїльське. 1 страница

Примітки

¹) У Лозіньского Złotnictwo c. 67.

СТАРЕ ХАЗЯЙСТВО Й ЙОГО ПЕРЕЖИТКИ: ТОРГ ПРОДУКТАМИ ХАЗЯЙСТВА В СТАРІЙ РУСИ, ЙОГО ПРЕДМЕТИ, БРАК ПОПИТУ НА РІЛЬНИЧІ ПРОДУКТИ В XIV-XV В. — СИМПТОМИ ТОГО, ХАРАКТЕР СТАРОГО ГОСПОДАРСТВА, ЙОГО ПЕРЕЖИТКИ НА ПОЛЇСЮ ВОЛИНСЬКІМ І КИЇВСЬКІМ, СТАРЕ ГОСПОДАРСТВО НА ВОЛИНИ XV В. І ПЕРЕЖИТКИ ЙОГО В XVI, СЛУЖЕБНІ СЕЛА, ИНЬШІ ПЕРЕЖИТКИ; ПРИКМЕТИ СТАРОГО ГОСПОДАРСТВА В ГАЛИЧИНЇ XIV-XV В., ПЕРЕЖИТКИ В XVI В.- ЛОВЕЦТВО, ПЧІЛЬНИЦТВО, ПЕРЕЖИТКИ СТАРИХ ОБОВЯЗКІВ, ДАНЬ ВІВСЯНА, ГОДІВЛЯ ХУДОБИ, ВОЛОСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ЙОГО ВИРОДЖЕННЄ. ДВІРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ЗАХ. УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XVI В. — ПРИКЛАДИ ЙОГО: КОРОЛЇВЩИНА СЯНІЦКА, ЛЮБАЧІВСЬКА, ДРОГОБИЦЬКА, РОГАТИНСЬКА. ЗАГАЛЬНИЙ ОБРАЗ СТАРОГО ГОСПОДАРСТВА — ХЛЇБОРОБСТВО, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО, ПЧІЛЬНИЦТВО, СКОТАРСТВО; ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ СТАРОГО ГОСПОДАРСТВА, ОХОРОНА ЛОВЕЦТВА; СЛАБКІСТЬ ДВІРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА; РОЗМІРНИЙ РОЗВІЙ ХЛЇБОРОБСТВА В ГАЛИЧИНЇ; НОРМАЛЬНІ НАПРЯМИ РОЗВОЮ Й ЙОГО ПЕРТУБАЦІЇ.

Отже, як бачили ми, під впливом некористних обставин, міська торговля й промисел, міське економічне житє під польським режімом не розвивало ся, а заникало. З кінцем XVI в. і особливо в XVII віцї се стає вже зовсїм очевидним. З другого боку, під впливом заграничного попиту, з другої половини XVI в. і в першій XVII розвиваєть ся дуже сильно продукція сїльська й вивіз продуктів сїльського господарства в великих масах, перед тим не бувалий. Через те не тільки релятивно, а й абсолютно беручи, центр економічного житя переходить з торгу міського на господарський експорт, з міста на село. А всевластна шляхетська верства, що вела той торг сїльськими продуктами, своєю економічною полїтикою протеґуючи свій експорт, а підриваючи ще більше ті нужденні останки міської торговлї й промислу, ще більше зміцняє сю перевагу економічних інтересів шляхетського фільварку над купецько-ремісничим містом.

В сїм напрямі впливала сама суспільно-полїтична еволюція, під впливами польського устрою і режіму, й економічні обставини, в яких опинили ся українсько-руські землї XV-XVI в. (упадок старих огнищ перевозової торговлї). Але темпо сього процесу прискорили й до дуже скорого, майже наглого перевороту привели переміни на всесьвітнїм ринку. Було то незвичайне запотрібованнє збіжа й иньших сїльських продуктів, що з другої половини XVI в. починає виявляти свій вплив і на українських землях і приводить до дуже сильних змін і в економіцї і в суспільних відносинах. ¹)

В старій Руси торг продуктами місцевого господарства і вивіз їх був дуже малий. В переважній части сусїдили з нею краї, які жили більше меньше в тих самих природних обставинах, більше меньше в тій самій стадії економічного житя, й не потрібували анї її дерева анї її збіжа, анї її худоби. Тільки з полудня міг бути на се попит — в культурнїйші й біднїйші натуральними запасами природи краї Візантиї й арабського калїфата. Ми знаємо, що в старинних часах чорноморське побереже постачало грецьким краям хлїб, рибу, худобу, шкури, віск, мід, і т. и. До калїфату вивозили між иньшим також дерево, шкури, мед, віск ²). Але в міру того як полуднева комунїкація утрудняла ся під напливом кочевих орд, як никла й розбігала ся осела людність в степових краях, мусїв слабнути сей торг продуктами господарства. Тому в XI-XII вв. його майже не було: нема про нього звісток, і обставини були того рода, що не лишали йому місця, як що йно вказано.

Як предмети дани торгу заграничного (а з тим і внутрішнього) з продуктів господарства виступають тодї тільки мед, віск і „скора” — шкіри й футра, головно дорогі футра, отже продукти пчільництва й ловецтва. Хлїборобство служило підставою господарства: „оподаткованнє від сохи” книжнику XI віка представляло ся старинною практикою. Але воно служило майже виключно для задоволення власної потреби, для прожитку. На північній і західнїй границї українських земель лежали краї, які задоволяли свої потреби в збіжу самі, тому вивіз хлїба згадуєть ся лише в якихось надзвичайних випадках, коли в якімсь краю трапив ся годод. Так в 1279 р. Володимир Василькович, під час сильного голоду ³), на прошеннє Ятвягів посилає до них хлїб, „жито”, з Берестя „в лодьяхъ по Бугу с людьми с добрыми.” Так столїтє пізнїйше Ягайло на прошеннє візантийського цїсаря висилає в 1415 р. транспорт збіжа до чорноморського порту Качибея, звідки мали його забрати грецькі кораблї. ⁴)

Подібні факти, розумієть ся, мусїли мати місце частїйш. В гору Днїпром і Бугом, і на полудне, в чорноморські порти дунайської й днїстрової околицї вивіз збіжа й деяких иньших господарських продуктів міг бути навіть до певної міри явищем звичайним. З другої половини XVI віка маємо традицію, що за часів Казимира Ягайловича (очевидно перед замкненнєм Чорного моря Турками, то значить в XV в.) з Білгорода ішли транспорти подільської пшеницї на море, аж до Кипра. ⁵) Се можливо, і на попертє сеї традиції можна б вказати певні документальні звістки з тих часів. ⁶) Розумієть ся — з того не можна робити здогадів про якийсь великий і довготревалий експортовий торг. Надвишка в продукції чи збіжа, чи иньших продуктів в українських землях мусїла бути звичайно — як показують і сї факти, що на перший поклик з українських земель можна було зібрати й вивезти за границю значні запаси збіжа. В спокійнїйших, лїпше загосподарених околицях господарство ставало все більше інтензивним, площа управної рілї все розширяла ся, збільшала ся, хлїборобство в порівнянню з иньшими галузями господарства здобувало все більше значіннє. Але воно вело ся для задоволення власної потреби, а не для торгу, не для вивозу. Наші джерела з XIV-XV в., лїтературні й документальні, не говорять про се безпосередно, але посередні вказівки, які з них можна витягнути, не лишають місця сумнїву.

Горячкове закладаннє осад нїмецького права і переведення на се право осадників давнїйших, що захоплює польські землї в XIV в., а з кінцем XIV і в першій половинї XV в. прокидаєть ся під польським режімом і в західнїй Українї, служить першим незвичайно проречистим сьвідоцтвом того, як мало ще цїнили тодї робочі руки, як сильно ще панувало натуральне господарство, де продукти мали вартість лише споживчу (для себе), а не грошеву. Осадник нїмецького права був цїнний тому, що він давав готовий гріш, а не службу, не дань в господарських продуктах. Робочих рук було подостатком у тодїшнїх панів, так само й продуктів, але і сї продукти й та праця мали дуже малу грошеву вартість при слабім попитї на продукти сїльського господарства. Тому так дуже цїнили ся грошеві чинші, і для чиншового оподатковання реформували ся на нїмецький взір села права руського і польського.

Слабий попит на рільничі продукти й рільничу роботу дав себе відчути також в істнованню численних катеґорій служебного селянства в XIV-XV в. (в західнїй Українї особливо в першій половинї XV в., а в східнїй і в другій, і пізнїйше — в XVI віцї). Селяне сї за підданство сповняли ріжні служби тільки, але не давали дани в продуктах, не несли панщини. Були цїлі села й осади ловецькі — ловцїв, осочників, бобровників, сокольників; цїлі села пастуші — конюхів і конокормцїв; осади бортників і подлазників — що збирали й давали мед, не кажучи про служби ремісничі, або більше привілєґіовані. ⁷) Зі становища пізнїйшого господарства, обчисленого на торг збіжем, на вивіз, як воно сформувало ся під кінець XVI в., звівши всї підданські обовязки до одного знаменника — як найвищої панщини, таке служебне селянство було чистим абсурдом. Се було нечуване марнотратство, безглузде марнованнє підданських обовязків, коли цїлі села не мали иньших обовязків, як стерегти королївське стадо, об'їздити лошат, косити для них сїно, або пильнувати лїсів і зьвіра в них, стерегти бобрових гнїзд і ловити в свій час з них бобрів, і т. и.

Та се не була тільки марнотратність чи забаганки короля чи вел. князя, що міг собі такі розкоші позволити для своєї втїхи. Не було інтересу збільшати продукцію збіжа, поки на нього не було покупу. Тому інтереснїйше було дістати з підданської служби шкірку бобра чи куницї, чи відро меду, нїж міру збіжа.

Такі господарські практики наші джерела встигли захопити ще в досить живучій формі в ненарушеній новими впливами в східнїй і північнїй Українї при кінцї XV чи на початках XVI в., і вони безперечно, характеризували в давнїйших часах (в XIV і першій половинї XV віка) також і лїпше засиджені й загосподарені краї західньої України. Вони відкривають перед нами т. ск. хазяйську льоґіку давнього господарства і дають досить повний його образ.

Так на Полїсю волинськім, в порічю Припети (волость Ратенська і Ветельська), з якого маємо досить докладні й ріжнородні звістки з самого початку XVI в., бачимо, що ще на початках XVI в. хлїборобство не виходило зовсїм за границї власною ужитку. На дві великі волости, що займали велику територію, був оден невеличкий фільварок: в інвентарі значить ся посїяного хлїба девять колод озимого жита, чотири колоди пшеницї, а запасу знайшло ся півтретя стога жита й останки, „oddenek” стога пшеницї ⁸). З селянських даней грошеву вартість, як показує обрахунок ревізора, мав тільки мід ⁹): все иньше, очевидно, йшло на удержаннє місцевого двора й старости з його помічниками. Навіть дохід з млинів не показаний ¹⁰) — очевидно споживав ся в цїлости, або був зовсїм не значний. З галузей власного господарства грошевий дохід несуть тільки стави. В селянськім оподаткованню головне місце займає мід, дальше — овес і сїно, ріжні припаси до столу — давали курей, качок, сир, масло, яйцї, кабана або ялівку одну від цїлого села. Збіжа властивого (окрім вівса) майже не давано: з обох волостей приходило жита піввосьмої колоди, а 363 колоди вівса. Крім того давали льняне прядиво для бобровників — очевидно як матеріал для сїтей, конопляне прядиво на сїти риболовні, личані „обори”, або „ужища” на сїти зьвіроловні. І в обовязках натуральних рільна робота не має великого значіння. В Ратенській волости, де був фільварок, селяне були обовязані зробити в нїм всї господарські роботи, і се при невеликих розмірах фільваркового господарства могло дати кілька або кільканадцять день до року; в другій волости, де не було фільварка, мали збирати сїно з замкових сїножатей ¹¹). За те мали ходити „на оступ” — на лови зьвіра, що тривали по кілька тижнїв, ще навіть в другій половинї XVI в. ¹²), коли вже „зьвір виполошив ся” ¹³). Мали сипати й направляти греблї ставів, а коли стави ловили ся „на замок”, а не віддавали ся арендарям — очевидно мусїли брати участь в полові ¹⁴). Поміч при бобрових ловах заступлена була платою „бобровничого”. Вкінцї селяне обслужували ріжні двірські потреби: постачали дерево, ходили з підводами будували й направляли замок і т. и.

Подібне бачимо і в київськім Полїсю, в описи сїл околицї Житомира з 1470-х рр. і в наданнях кінця XV й поч. XVI в. ¹⁵). Основу оподатковання становить мід (подекуди й віск), часом переложений на гроші; крім того дають куницї й лисицї, натурою, часом „подимщину” — правдоподібно також припаси до столу і двору, як і в Ратенщинї. З данного збіжа згадуєть ся лише овес. Хлїборобська робота на нечисленних дворах господарьских робить ся толоками. Поруч того виступають иньші натуральні обовязки; їх звичайна формула: „сїно косити, на толоку ходити, став сипати''. Участь в ловах зьвіриних і гонах бобрових тут відкупаєть ся звичайно певною данею, за те є до того осібні ловцї, бобровники, також і бортники. Київський земський привилей звільнив панських підданих від обовязків „Ђзити язи”, косити сїно й „селити” господарські двори, а право гонення бобрів по панських землях обмежив стародавнїми „полосами” — „куда будуть бобровницы гонивали в. кн. Витовтовы” ¹⁶).

Кілька надань з глубшого київського Полїся відкривають перед нами тіж, прикмети господарства. Лазарко Мошкевич з Овруцького повіту з своїми синами й братаничами становить одну „службу”, дає 24 відра меду, 2 гр. помірного, подимщину, косить і жне по три днї й иньші служби служить. Сї „иньші служби” поясняє наданнє иньшої подібної служби, з такоюж медовою данею: тут крім кількох днїв рільної роботи люде ходять молотити, лен полють, город городять ¹⁷). Села мозирські ¹⁸) дають окрім медової й грошевої дани бобрів і куниць (чотири бобри й дві куницї з одного, з другого не вичислено осібно); тут отже маємо виказане докладно те, що в ріжних наданнях загально згадуєть ся як „дани грошеві, медові, боброві й куничні”. „Землї бортні, сїножати, єзи, озера й усякі входи” се звичайна приналежність, поруч „земель пашних”, кождої маєтности в наданнях з Полїся Пинського ¹⁹); „подводы не давати, повозу не возити, въ облаву не ходити” — друга така звичайна формула тутешнїх звільнень з тяглих обовязків ²⁰).

В наданнях з околиць Чернигова ²¹) виступають бортні землї, боброві гони, лови рибні й зьвірині; в околицях Путивля — „перевЂсъ” на птахів, озера, боброві гони, ловища зьвірині й пташині ²²).. Рільництво в сїм часї підупало тут наслїдком татарських погромів, але і в місцях лїпше захищених, яких татарські наїзди майже не зачіпали, воно дїлило своє значіннє в господарстві тепер і пізнїйше, в серединї XVI в., з ріжними иньшими джерелами доходів, а властиво займало поруч них другорядну позицію.

Переглядаючи напр. опись такої розмірно добре загосподарованої околицї як Овруцьке староство, ми як доходи стрічаємо тільки грошеві чинші, мід, боброві гони ²³). Людність несе обовязки ловецькі й рибальські. В ревізії 1552 р. читаємо, що ключі („недїлї”) Чорнобильська, овруцька й білгородська мали обовязок робити „єзи” — перегороди для ловлення риби на Припети. Вся людність м. Чорнобиля обовязана була їздити на лови з замковим урядником „первою порошею” (за першим снїгом) по одному дню три рази до року, і так само три рази по одному дню „на серен” (на мерзлий снїг). Бобрів ловили старостині бобровники, а „земци одно до другихъ повинни привожать бобровниковъ” ²⁴). Хлїборобство тут і в серединї XVI в. не виходило за тїсні круги місцевої потреби, і поруч нього мало важне значіннє пчільництво, зьвіринні й рибні лови. З продуктів хлїборобських давали найбільше овес і сїно: „нї сїна нї вівса не давати” се звичайна формула звільнення з тяглих обовязків старих полїських грамот (кінця XV і початку XVI в. ²⁵). Те і друге призначало ся на удержаннє коней, яких по замках і дворах держали богато для цїлей воєнних і всяких иньших. Натомість пшениця й жито, що пізнїйше так усильно культивували ся на вивіз, не грають майже нїякої ролї. Серед натуральних обовязків рільна робота також не грає особливої ролї; иньші роботи й обовязви — кошеннє сїна, воженнє дерева, підводи, участь в ловах і гонах, сипаннє й направлюваннє ставів і т. и., в сумі мають більше значіннє нїж та рільна робота.

З певними змінами тіж прикмети господарства бачимо і в західнїх українських землях, поки їх не захопили впливи експорту, попиту на вивіз.

В волинських наданнях XV в. як атрибути володїння й уживання поруч із селами, рілями й сїножатьми стрічаємо стави, дуброви, гаї, ловища зьвірині й пташині, боброві гнїзда й гони. Свитригайло нпр. надає маєтність в Луцькім повітї „со всими входы и приходы, с нивами, сеножатми, з дубровами, з ловы звериными и з пташими, ставы и з млыны, з мыты и всими пошлинами,” або „съ селищи и зъ лЂсы и з дубровами и з бортными землями ²⁶) и с пасеками, и зъ нивами, и с сеножатми, и з реками и с озеры и с потоки и ставы и ставищи и зъ ловы и ловищи”, або як в иньшій він дає маєтність в Володимирськім повітї „c поли, з рольями, з гаи, з дубровами, з лЂсы, с пасеками, и зъ бобры, з бобровыми гоны, изъ зеремяны”. ²⁷) Ті ж джерела доходів фіґурують і в продажних контрактах. ²⁸) Дани від селян згадують ся грошеві, медові, куничні, боброві ²⁹).

Ревізія волинських замків 1545 р. показує нам останки старого господарства, ще не знищеного фільварковим господарством, не зведеного до одностайної панщини на двірськім лану ³⁰).

До замку й „ключа” луцького належало ще тринадцять сїл ³¹), з показним числом дворищ 124. З них чинші й дани йшли з восьми сїл, иньші обовязані були до самих натуральних робіт. Приходило з тих сїл дани медової 97 відер — се головна позиція; грошима 31 копа, 15 колод вівса, 13 колод жита, 47 возів сїна, і дрібнїйші натуралїї: кури, яйця, колачі пшеничні, житні бохони, прядиво, „лисиця шерстю й тридцять білок.” Рільну роботу згадано лише при кількох селах, і то досить невелику. Селяне з Радомишля оруть в господарськім дворі оден день на весну, два „на паренину”, день ралять, день жнуть овес, а два днї жито; селяне з Підгаєць три днї орють толокою, три днї жнуть жито й молотять; селяне з Колчина три днї жнуть, четвертий косять, толокою, на двірській страві. Попри те одначе вони несуть ріжні спеціальні роботи, а иньші села тільки й мають такі спеціальні обовязки. Так селяне з Радомишля мали висилати що тижня двох сторожів на замок — „ходити й кликати”. Підгайчане мають „гумно й иньші потреби дворныи оплетати”, або як докладнїйше пояснює пізнїйша ревізія: „гумно городять кругом, на животину — на овцы, на телята и на свыни шопы з лозы роблять и крыють” ³²). Колчане „на дворі королївським в гриднях печи чорныи роблять и светлицы осыпають и мажуть”, крім того при переїздї татарських послів мають давати на їх удержаннє („подниманьє”) грошима три до шість кіп.

Подібне в иньших селах. Селяне з Чернеч-городка, Колка, Рудників і Козлиничь від Вешнього Юрия до Ілиї (20/VII) возять дерево — з двох дворищ по возу кождого тижня; від Ілиї до Покрови ходять косити сїно, від Покрови до св. Дмитра (26/X) знову возять дерево; крім того „будують хороми з теслями замковими,” а с. Козлиничі обовязані годувати у себе фільваркову худобу від св. Дмитра аж до весни. (Давнїйше годували худобу в селї Колові, пізнїйше відданім кн. Острозькому: „бидло рогатоє малоє и великоє все там кормлевано, вся волость ключевая ³³) там село кошивали на быдло королевскоє ³⁴). Селяне з Забироля їздять з підводами, куди скажуть, мостять,,лавки” на Стиру, гатять прутєм став против своїх осад. Село Гнидава теж ходить з підводами, звозить жито й сїно, скільки можуть накосити дванадцять косарів, оплїтає огороди й стайнї в дворі й має „на рік зварити дванадцять пив з замкових солодів” — отже служба пивоварська ³⁵). Село Рудники не служать нїяких служб, лише дають зелїзо з своїх руд — шини до гармат і до зводного мосту, їх „выходит болшей ста, а часто по триста до року”, далї — дванадцять „гребель”, сокір скільки буде треба, зелїза „светильныи'', й ин., а до двору два зелїза плужні, два „малі руські сошники”, вісїм серпів, чотири коси, по два заступи й молотки, два „зелїза сьвітильні.” Село Свож має постачати до двору угля „скільки буде потрібно”. Селяне з Голешова окрім двох днїв жнива мають возити муку, що діставав за,,помірне” місцевий млин; мають гатити місцевий став і ловити в нїм рибу з половини на замок під час „нересту”- коли риба ікрить ся, під весну. Осібна осада замкових риболовів окрім тото сидїла ще під самим Луцьком. В Чернечгородській волости і коло c. Кояка були боброві „жеремяна” (гнїзда), яких доглядали давнїше осібні бобровничі, а в Чернечгородській околицї крім тото і „добрыи ловы лосинныи, в которыхъ поведаютъ по тридцати, по пятидесяти лосей в стадЂ ходетъ” ³⁶). Лови зьвірині й боброві гони були також в околицї c. Сильна, але воно вже пішло в приватні руки ³⁷). Пішли в панські руки й ріжні ловецькі та конюські осади й служби, не потрібні вже зі знесенєм резіденції. Люде села Волковиї „за кн. Свитригайла службу служивали — козами волки ловливали” (себто приманювали на козу вовків і так ловили), и листъ кн. Свитригайловъ на то у себе маютъ”; потім були вони переведені на службу путну і вкінцї віддані були одному „земенину волынскому” ³⁸). Так само „дворище конюшскоє подъ ключомъ Луцкимъ”, так само „люди Радоховчане”, що перед тим стерегли стада „и иную службу конюшскую служивали,” і т. и. ³⁹)

Фільварків, чи „дворцїв”, як їх називали тут, в серединї XVI в. при Луцьку було два — оден замковий, другий ключа луцького. Але господарство вело ся невеличке, і то в части власними робітниками (невільною челядию); по словам урядників, тутешньої „пашнї” не ставало навіть на удержаннє („живность”) їх самих і робітників. ⁴⁰) За давнїйших часів, коли села замкові не були ще пороздавані ріжним панам, господарство вело ся більше: ревізори з 1552 р. вичисляють 12 сїл луцького ключа, з котрих „виходило на двір гнидавський вісїмдесять плугів” ⁴¹). Се були спогади й пережитки давнїйших часів, коли сї двори служили для удержання княжої резіденції й його двора — за часів Любарта, Витовта, Свитригайла. Дальше „виживлення” сього двора і заспокоєння його потреб, розумієть ся, господарство не йшло й тодї.

В ріжних наданнях з поч. XVI в. знаходимо відокремлені більше або меньше докладні взірцї старого господарства з иньших місць Волини. В однім надаєть ся село Мельницької волости (Луцького п.), з чотирма дворищами, з яких приходило чотири відра меду, нїчого більше, як казав принаймнї його новий державець. ⁴²) В другім — село з Турийської волости (Володим. пов.), мабуть також з чотирма дворищами; з них приходило чотири колоди овса, стільки ж бочок пива, а за вепра або яловицю (стацію) 20 гр.; люде на роботу ходили до туринського двора; між приналежностями села окрім земель пашних і сїножатних, ставів і гонів, бортів і ловів фіґурує ще „соколє гнїздо”; між доходами — з корочом 40 гр. річно ⁴³). Кн. Козека випросивши собі давнїйше кілька дворищ в Володим. пов., допросив до них ще й два дворища бобровників ⁴⁴) і т. и.

З села Полюбич Берестейського пов., наданого в поч. XVI в., здавна йшло дванадцять куниць і стільки ж відер меду (очевидно по числу дворищ чи господарств), а люде ходили „з серпом і з косою” на господарську службу. ⁴⁵). Иньше село мало обовязок пасти „животину” з господарського двірця Києвця, але що „паробцы невольникы” з того двірця робили їм збитки, крадучи худобу і тим вводячи їх в шкоду, то в. князь звільнив селян від того обовязку і вложив його на тих паробків. ⁴⁶)

Кн. Кобринський Федор дає в 1487 р. церкві десятину з доходів свого двора — „сo озимого и со всего, отъ жита и отъ ярины”, з виїмком овса, відро з медової дани, і частину з грошевого доходу; крім того два поля, сїножат на 12 стогів і „остров” — дубовий лїс ⁴⁷).

Як пізнїйші пережитки старого господарства можна вказати деякі подробицї в господарстві Поворської маєтности Сангушків. ⁴⁸) Селяне дають медову дань, припадає її по відру з господарства більше меньше, і дрібні грошеві оплати (м. и. писче), також кури, гуси, дві яловицї з села; дань свою мають відвезти, де їм скажуть, і дати „за данью возъ направлений”, очевидно для сього відвозу (пережитки старого повозу). Замість оранки дають по копі вівса, жита й гречки, але жнуть і возять збіже й косять два тижнї на двірських сїножатях на переміну що два роки; мають будувати і городити двір і всякі забудовання, гатити гати й „робити млынов”; на приїзд пана мають возити дерево до двору; в „обрубі” того села мають іти в оступ зьвіря ловити, а також і до бобрових гонів іти, коли їм скажуть; коли б знайшло ся соколине гнїздо, мають всїх соколів з нього віддати до двору; як би знайшли гнїздо яструбів або рябцїв, то до двора мають дати по одному птаху з гнїзда; „от лукна бобровчного водлугъ давного обычаю” мають дати по грошу.

Теж саме в Галичинї. В продажних контрактах XIV і поч. XV в. фіґурують стави, борти й пасїки, рибні лови й зьвірині уходи. Брати Шульжичі продають в 1366 р. своє „дїдицтво” „со всЂмъ того села, и сычемъ, и с колодяземъ, и съ лЂсомъ и зъ бортами и свепеты и съ сЂножатью” і з правом ловити рибу сїтею на ставі. ⁴⁹) Бояриня Хонька продає перемиським крилошанам Калеників монастир в 1378 р. з землею, сїножатями, гаями, дубровами, ріками й болотами, з бортями, млином, „и сычемъ, и с колодеземъ и с ловищи и сo всЂми ужитки.” ⁵⁰) В північнім поясї, між Бугом і Сяном, що продовжує волинське Полїсє на захід, ловецтво й бортництво держало ся навіть до другої половини XVI в. Невважаючи на велике знищеннє лїсів, тут ще стояли стїнами великі лїси, де в масах водив ся зьвір і стояли бортні уходи. „Лїси великі в тім старостві Белзькім, пишуть люстратори 1564 р., ⁵¹) особливо за селом Любичею між староством Любачівським і Замхівським і за рікою Ратою, к границї староства Яворівського й Городецького, також і по иньших місцях”. Між доходами староства вони виписують: „зьвір в лїсах, на котрого люде повинні йти, а сїти є з чого робити, бо прядива сїють досить”. Так само в тій сусїднїй державі Замхівській: „лїсів дуже богато, почавши від Замха вони тягнуть ся до Верх-Раханя на кілька миль, а в другий бік від Лукової аж до Щебрешина або Туробина на кілька миль, і в иньшу сторону — між староством Любачівським і між маєтністю Рамшівського та староством Лежайським є досить лїсів і дубрів”. „Там в тих лїсах великі ловища, і двори побудовані в лїсах, де мешкають зимою й лїтом ловцї; з того може бути великий дохід, бо зьвіря густо, ⁵²) лїси великі, але урядники казали, що п. староста каже тільки на свою потребу бити зьвіря, а не на продажу.” ⁵²) В старостві Лежайськім „зьвір ріжний по великих пущах — для нього заховують ся певні місця, де нїкому не вільно ставати, і доми там побудовані — там мешкають слуги, і коли п. староста або його ловцї заїдуть з сїтями на лови, під час ловів там мешкають” ⁵⁴).

Участь селян в ловах ще тодї, в 1560-х рр. місцями держалася як обовязок. Бачили ми вже таку згадку при старостві Белзькім, широко росповсюднений він також в сусїднїм старостві Любачівськім ⁵⁵) і в иньших тутешнїх королївських. Нпр. в c. Кошинї, в Холмській королївщинї селяне „не обовязані до нїякої роботи, тільки на оступ, на зьвіра з сїтями”; в Чернявцї, в Городельськім: „повинні йти на оступ, як потрібно ⁵⁶). Згадують ся і ще більш архаїчні обовязки; в c. Царинї (стар. Любомльське) сидїли сокольники за привилеєм кор. Казимира ⁵⁷). В Сїльцї (стар. Бельзке) бортники що року мали дати шість яструбів, але що вже їх не можна було в серединї XVI в. дїстати, то відкупали грошима (12 гр. за кождого) ⁵⁸). В Батятичах, в стар. Камінецькім, селяне бортники були обовязані дати дванадцять соколів. Деякі громади ще тодї давали дань куницями, а як не могли дати в натурі („шерстю''), то відкупали тридцятьма грошима; так громада Смолин (в Любачівській корол.) має дати що два роки 13 кун, громада Люблинець 31, Коровиця що року 7 ⁵⁹). Кун давали тут подекуди також бортники з окрема, а в Лежайськім було „кунне і соколове”, як грошевий викуп колишнього давання кун і соколів ⁶⁰).

Се характеристичне, що пережитки таких даней куницями, соколами та обовязків ловецьких держать ся в звязи з бортництвом — також останком давнїх форм господарства, хоч і далеко більше живучим. Бортництво в сїм північнім поясї ще мало зовсїм поважне значіннє в серединї XVI в. Нпр. в згаданій громадї Батятич бачимо близько сїмдесять медових данників; крім них сидїло 36 загородників, які також давали медову дань, так що з цїлого села приходило 45 корцїв меду, вартости 364 зол.! І се не виїмкове явище. Бортництво управляють на великі розміри в волости Замхівській, де кілька сїл складають ся з бортників майже поголовно („кмети майже всї бортники”), і медова дань становить дуже важну катеґорію в доходї волости. Вона дає більше як четверту частину всїх доходів ⁶¹) — і то при істнованню двох фільварків й иньших джерел доходу. Такіж села, де люде в великім числї, або й поголовно займають ся бортництвом, стрічаємо також в королївщинї Любачівській, Сокальській, Белзькій. В Сокальській люстрація згадує два села, що сидїли ще в 1560-х рр. „бортницьким звичаєм”, на дворищах, давали медову дань, крім того овес, курей і по 1 гр. „головного” ⁶²).

Живо заховують старі практики деякі з сїл любачівських. Особливо архаїчний вигляд має село Люблинець: люде сидять на неміряних дворищах, податки не зведені до одної загальної норми — з кождого дворища дають инакше; в уживанню села було богато лук, дубров, борів; панщину відкупили т. зв. чиншом новим, далеко вищим від чиншу старого: старого чиншу приходило з 22 дворищ 11 зол., того нового 57 ⁶³). Основу старого оподатковання становила дань медова — її вартість обчислювано при люстрації на 88; потім — овес, пересїчно по колодї з дворища (вартости 26 ¹/₂ зол.); далї кури, яйця, хлїби печені, з деяких дворищ хмель, конопляне прядиво, і цїлою громадою давали згаданих 15 ¹/₂ куниць ⁶⁴). Селяне мали обовязок ходити зимою всї на оступ, „коли їм скажуть”; покосити луки на девяти урочищах „старим звичаєм”, згромадити сїно й звезти, куди їм скажуть, і з кождого дворища привезти річно три бруси дерева ⁶⁵). Багато з старих порядків задержало ся теж в згаданій уже громадї Батячичах, в Камінецькій королївщинї. Переважна частина селян сеї великої громади (числом 69) зіставали ся „по старому звичаю” при медовій дани; тим часом як иньші селяне були переведені на грошевий чинш, вони давали тільки мід по пів мірки, отже зістали ся медовими данниками в старім стилю; давали крім того лико на сїти (на зьвіря), льну по горсти (правдоподібно память бобрових гонів), згаданих соколів, і деякі припаси до столу (кури й яйця) ⁶⁶). Панщину відкупали лише декотрі; иньші, очевидно, робили її в натурі. Як взірець натуральних обовязків давнїйшого типа (задержаного тут завдяки орґанїзації волоського права), наведу ще село Башню з Любачівщини, що з того погляду живо пригадує нам припетське Полїсє початків XVI в.: селяне мають робити з лану дванадцять днїв на фільварку, покосити й звезти сїно з місцевої луки, направляти греблї й упусти на ставах та приходити коли треба „на ґвалт”, далї — возити дерево на будову млина, вивезти шість брусів на рік, стерегти лїсів і дванадцять днїв з кождого господарства (kasdi s chleba) повинні ходити „на оступ або на ловленнє зьвіра” ⁶⁷).

Дата добавления: 2015-06-04